Кондуктор майбутнього

Глупої ночі з 23 на 24 жовтня 1937 р. до Биківнянського лісу під'їхала колона вантажівок, накритих брезентом.

Кожна з машин діловито рушила до свіжовикопаної ями, і добрі півгодини у сиру землю гупали ще теплі тіла. В одну з безіменних братських могил укинули й 45-річного Михайла Семенка, засновника і провідника українського панфутуризму.

Ні, не сюди Кондуктор Майбутнього хотів потрапити, коли у далекому Владивостоці 3 жовтня 1916 р. складав знаменитий вірш-маніфест "Кондуктор". "Життя ввічливо не запитує нас: "Куди вас привести?". Життя веде у прірву рухливу та й годі."

Як пригадували свідки, саме 1937-го задля нагальних "спецпотреб НКВС" відвели чотири гектари приміського лісу в Биківні (лівобережна Дарниця) та обнесли територію зеленим парканом три метри заввишки. Територію мертвого відчаю.

І щоночі сюди приїжджала колона вантажівок - від трьох до шести машин. Тут закінчувало земний шлях розстріляне покоління української інтелігенції, яку щодня зводили зі світу в катівнях українського НВКС. Замордованих доставляли сюди, в Биківню: з Лук'янівської в'язниці, із внутрішньої в'язниці НКВС, що страчувала по вул.Короленка, з Київського управління НКВС на вул. Р.Люксембург. Тепер, на згадку прийдешнім поколінням, в Дарниці створено Національний історико-меморіальний заповідник "Биківнянські могили".

Окрім Михайля Семенка, 24 жовтня 1937 р. у Києві, зокрема, у дарницькі ями вкинули відомого байкаря, драматурга, літературного критика, сценариста і перекладача Володимира Ярошенка (1898–1937) та поета й перекладача Андрія Михайлюка (1911–1937). Масову страту української інтелігенції службовці держбезпеки УРСР того року приурочили до… святкування 20-ї річниці Жовтневої революції. Воістину, що радянщині свято, то українству - могила.

Він був фігурою Доби, потужною фігурою поетичних переконань. Але шкірянкам із сірими очима волелюбний поет не був потрібен. Його й так занадто довго терпіли, з отими словесними викрутасами, незрозумілими класово свідомому пролетаріату.

Оскільки літератор постійно проживав у тодішній столиці України, у Харкові, а до Києва часто навідувався у справах, слідчі НКВС завбачливо підготували… два ордери на арешт. Певен, співробітники держбезпеки знали, що 23 квітня 1937 р. у Києві має відбутися творчий вечір, вони подарували поетові можливість востаннє зустрітися з читачами, а за три дні по тому Михайля Семенка окайданили.

26 квітня 1937 р. до київського готелю "Континенталь", розташованого на вул.К.Маркса, 5 (тепер - вул. Архітектора Городецького), прибули оперативники НКВС.

Михайль Семенко і Наталія Ужвій з сином

Літератора показово заарештували в присутності колишньої дружини, акторки Київського українського драматичного театру імені І.Франка Наталії Ужвій, з якою вони рік як розлучилися. Скам'янілу жінку агенти немов не помічали, просто оминали, ніби перед ними стояла вішалка.

Шукайте, що хочете, тільки її не чіпайте! - крізь зуби процідив Михайль Семенко співробітникам держбезпеки.

Невисокий, кучерявий, з густою гривою чорного волосся, дещо монголоподібний, із незмінною прямою люлькою в роті, з пронизливим поглядом чорних очей, Семенко належав до таких людей, повз яких не пройти, не звернувши уваги…

Слідчі, не зважаючи на Михайля Семенка, продовжували перевертати готельний номер догори дриґом. Того дня, згідно з описом, в арештованого вилучили геть чисто все: блокноти, які Михайль Семенко беріг та якими дуже дорожив, рукопис поеми "Німеччина", книжки, журнали, кишеньковий годинник Державного годинникового заводу ім.Кірова на ремінці, навіть гроші - 265 карбованців.

З порогу літератора звинуватили: він - член Української фашистської націоналістичної терористичної організації, тож під час демонстрації 1 травня 1937 р. планував вчинити… теракт проти першого секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора.

Вдивляючись у сутінь здорового глузду, Кондуктор Майбутнього чи то безпорадно, чи то ошелешено дивився у майбутнє: "де 1-е травня, а де 23-е жовтня? Де він, а де фашизм?"

24 жовтня 1937 р. троє дітей у двох залишених поетом сім'ях назавжди втратили батька. У київській катівні НКВС Михайль Семенко довго не протримався. Після перших професійно проведених тортур морально та фізично надломлений письменник, як свідчили протоколи допитів 4, 7 та 8 травня 1937 р., під диктування уповноваженого НКВС "щиросердо зізнався". В усіх висунутих звинуваченнях.

Мало того, що він начебто брав якнайактивнішу участь в Українській фашистській націоналістичній терористичній організації, так ще й через зв'язківця, львівського художника Павла Ковжуна (1890–1939), якого самі митці вважали другим Нарбутом, підтримував зв'язки… з польськими та німецькими нацистами.

Аби його більше не мордували, ладен був підтвердили, що він - японець!

Повірте, нацизм житомирському художнику П.Ковжуну був по цимбалах, адже разом з Михайлом Осінчуком (1890–1969) розписував у поліхромії місцеві церкви в… українському візантійському стилі: Озірна, Сокаль, Зашків, Долина, Миклашів, Наконечне, Калуш, Стоянів та інші.

4 вересня 1937 р. остаточні зізнання Михайль Семенко написав, як диктант. Вправу в кімнаті для допитів допомагав виконувати уповноважений IV відділу УДБ НКВС УРСР, молодший лейтенант держбезпеки М.Акімов (Еґідес).

Саме цей мерзотник ще 19 травня 1937 р. у справі гумориста Василя Чечвянського (Василь Губенко) "знайшов", що "слідством встановлена приналежність Чечвянського-Губенка до української націоналістичної фашистської організації, що стоїть на терористичних позиціях".

Ось кілька пунктів зі стандартного обвинувачення того ката:

"1) Був активним учасником української контрреволюційної націоналістичної фашистсько-терористичної організації, зв'язаної з троцькістсько-зінов'євською терористичною організацією, що здійснила 1 грудня 1934 року злодійське вбивство тов. Кірова і готувала в наступні роки терористичні акти проти керівників ВКП(б) і Радянського уряду.

2) Вів активну роботу по створенню терористичних кадрів, пропагуючи ідеї терору.

3) По контрреволюційній роботі був пов'язаний з іншими активними учасниками організації … (далі наводилися потрібні прізвища. - О.Р.)".

…Як і решта представників "розстріляного покоління" української інтелігенції, Михайль Семенко щиросерду заяву написав. Особисто на ім'я комісара держбезпеки 2-го рангу, наркома внутрішніх справ УРСР Ізраїля Леплевського, призначеного 14 червня 1937 р. на ту криваву посаду особистим наказом №968 генерального комісара держбезпеки СРСР М.Єжова.

Товариш Леплевський слухняно перевиконував "план із ворогів народу", доведений Києву. Більш того, Ізраїль Мойсеєвич слізно попросив Москву з
5 вересня до 11 грудня 1937 р. збільшити ліміти за першою категорією (смертна кара) - з 26150 осіб до 63950, тобто втричі.

Визначаючи ще в перших віршах власне творче кредо, в мініатюрі "Поет" (1913) Михайль Семенко зізнавався у найбільшому своєму злочині… бути ліриком, бути співцем внутрішньої самотності, бути Кондуктором Непевного Майбутнього:

Я про тихi тiнi співаю

I про боязну в серцi гру

На цих струнах я граю

Доки їх не порву

Про тихi тiнi спiваю я.

З протоколу другої очної ставки, проведеної в середині вересня 1937 р. між М.Семенком та членом творчого об'єднання "Нова генерація" Андрієм Михайлюком, раптом випливло: резидент німецького фашизму Михайло Семенко завербував 26-річного поета, передав автору трьох віршованих збірок бомбу та доручив… під час демонстрації 1 травня 1937 р. особисто підірвати першого секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора, котрий… вправно виконував показники Голодомору в Україні.

22 жовтня 1937 р. уповноважений IV відділу УДБ НКВС УРСР Акімов (Еґідес) під орудою свого безпосереднього начальника капітана держбезпеки А.Хатеневера подали на затвердження наркому внутрішніх справ УРСР І.Леплевському та генпрокурору СРСР А.Вишинському обвинувальний висновок у справі М.Семенка - за першою категорією, що означало тільки одне: розстріл.

Закрите засідання Військової колегії Верховного Суду СРСР відбулося 23 жовтня 1937 р. Головував на ньому дивізійний військовий юрист А.Орлов. До розстрільної трійки увійшли також бригадний військовий юрист С.Ждан та військовий юрист І рангу Ф.Клімін. Секретарював на слуханні справи військовий юрист І рангу А.Батнер.

На те засідання особисто прибув слідчий у найважливіших справах прокуратури СРСР М.Раґінський, до речі, особистий помічник генпрокурора СРСР. Усе у них було напрочуд серйозно. Без модернізму.

Попри те, що в останньому слові Михайло Семенко каявся в усілякій нісенітниці, зокрема й те, що він "систематично труїв свідомість молодняка отрутою націоналізму", та просив дарувати йому життя, комісія ухвалила: "Засудити Семенка Михайла Васильовича до вищої міри кримінального покарання - розстрілу з конфіскацією всього особистого майна".

Йому нічого не подарували, навіть, здавалося б, ідеологічно порожню літературну полеміку того періоду. Натяки для слідчих НКВС українські письменники робили власними взаємними звинуваченнями.

Зокрема ось як підступно залунала звичайнісінька рецензія, у якій близький до неокласиків прозаїк та публіцист Микола Хвильовий громив вірш Михайля Семенка "Осінь"; твір було вирвано з авторської збірки 1929 р. під безневинною назвою "Арії трьох П'єро". У тій мініатюрі літературний критик побачив… саботаж постанов правописних комісій та "апологію нелегальщини". Бо ж від поетичних пелюшок Михайль Семенко не вживав… ком.

Завідувач газетного підвідділу ЦК КП(б)У Веніамін Фурер на дозвіллі оглядав… українську театральну сцену. Аж раптом з якоїсь дивини професійний більшовик з освітою "комерційне училище" у питанні культури дивним чином підтримав останнього українського романтика Миколу Хвильового, та й собі по-наклепницькому атакував "знавіснілого й самовпевненого панфутуриста", наче він не літературну рецензію писав, а ганяв бандитів по Київщині: "Правда, М.Семенко є більш-менш революційний письменник. Але нас цікавить, чи не походить його прізвище від відомого Симона (Симон Петлюра: Симон - Семен - Семенко. По батькові - Васильович - зійшлося в обох сумних героїв)? Отже, чи нема тут якоїсь прихованої алегорії? Тим паче, що назва одної з книжок Семенка - "П'єро мертво петлює" (1918) - явно застерігала у свій час Петлюру від пострілу шварцбарда".

Це партійний дріб'язок Веніамін Фурер написав у столичній газеті "Харківський пролетар". Нічого дивного в тому не було, на ті роки припало знайомство українця єврейського походження з м. Славути з… генсеком ЦК КП(б)У Л.Кагановичем, родом також із київського Полісся.

У лютому 1935 р. переведений на роботу завідувача культпропу МК ВКП(б) до Москви В.Фурер добре знав середовище творчої інтелігенції, бо полюбив балерину Київського театру опери і балету ім.Шевченка Галину Лерхе. Подейкували, приятелював з прозаїком та драматургом Ісааком Бабелем, та, за характеристикою молодого Микити Хрущова, "добре розвернувся у Білокам'яній".

Чи розумів Михайль Семенко, оракул українського панфутуризму, що
1 серпня 1928 р. змальовує у вірші "Мій рейд у вічність - ІІ" обставини майбутньої власної смерті?

У минуле відійшли буремні часи літературної революційності, коли поміж поміркованими колегами Михайль Семенко гордо й зухвало носив тавро "білої ворони". В умовах української революції 1917 р. саме він організує в Києві та структурує футуристичний рух, як в літературі, так і в мистецтві загалом. Бурхливої енергії вистачає й писати, і публічно читати, і проводити організаційні зустрічі з побратимами, і продукувати численні та яскраві, але епізодичні та недовготривалі, альманахи. Друком з'явилися два числа "Універсального журналу" (1918), "Флямінго" (1919) за участі головного художника Молодого театру Леся Курбаса, авангардного маляра Анатолія Петрицького, "Альманах трьох" за підписом Олекси Слісаренка, Миколи Любченка і Михайля Семенка, один газетний випуск "Катафалк искусства. Ежедневный журнал панфутуристов-деструкторов", один номер "Семафор у майбутнє. Апарат панфутуристів", "Жовтневий збірник панфутуристів".

Зухвалість посилює реноме, а літературна революційність викликає побутову агресію. Поволі минали часи, коли поет прагнув епатувати всіх і вся. Коли столицею України став Харків, саме до цього міста доморослі модерністи перенесли свою активність. Тут, на Слобожанщині, друком вийшли "Гольфштром. Збірник І. Літсектор АСКК" (1925), що став друкованим органом Семенкової організації "Асоціяція Комуністичної Культури", та "Зустріч на перехресній станції. Розмова трьох" (1927).

І Кондуктор Майбутнього припустився другої помилки. Замість збирати під подертий у літературних битвах прапор однодумців та вірних прихильників, Михайль Семенко почав письмово мститися. Звісно, провідника "Нової генерації" роздратував той факт, що історична роль у літературі перейшла до інших мистецьких об'єднань: ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), очолюваної академіками Миколою Хвильовим і Михайлом Яловим, манірних неокласиків під проводом Миколи Зерова, "Ланки" (Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка).

Тим часом невгамовний Михайль Семенко спрямував поетичний хист та організаційні здібності на те, аби в очах Москви політично дискредитувати непримиримих… сусідів по українській літературній ниві.

У результаті з колишнім лідером попрощалися Володимир Коряк, Олекса Слісаренко, Микола Бажан, Олекса Влизько, котрі переметнулися до ВАПЛІТЕ.

Як поет Михайль Семенко залишив поміркований творчий доробок. Від 1918 р. до 1931 р. було опубліковано якихось зо двадцять збірок, зокрема й два підсумкових видання їх: природно, футуристичний "Кобзар (Повний збірник поетичних творів в одному томі, 1910-1922" (київська друкарня "Гольфштром", 1924, 654 с.) та "Повна збірка творів (у трьох томах)" (Харків, 1930-1931).

Потім на півстоліття навколо творчої спадщини Кондуктора Майбутнього запанувало мовчання. Тільки 1985 р. в серії "Бібліотека поета" видавництво "Радянський письменник" наважилося видати збірку творів.