Колишній політв'язень, радник міністра закордонних справ Юрій Яценко: Я почуваюся потрібним - Персоналії - dt.ua

Колишній політв'язень, радник міністра закордонних справ Юрій Яценко: "Я почуваюся потрібним"

1 грудня, 2017, 16:39 Роздрукувати

Після річного перебування в російському СІЗО він займається звільненням українських політв'язнів.

На багатьох ефірах та в інтерв'ю Юрій уже розповідав, як став політв'язнем і провів рік і 5 днів у СІЗО російського міста Курська. Ми сиділи в затишній львівській кав'ярні, маленькими ковточками тягнули каву, Юрій тихо розповідав. Просто й відверто. Як із другом Богданом заїхали в Росію автобусом (як і інші студенти, заробляли на життя й навчання тим, що купували і продавали електротовари), заявивши на кордоні причину в'їзду — "приватна поїздка". Як зупинились у маленькому готелі міста Обоянь (Курська область) на ніч, щоб рано їхати далі. Але зранку в номер постукали співробітники карного розшуку і забрали хлопців у поліцію нібито на перевірку документів.

— Чому вас, Юрію? Ви не скидаєтеся на злочинця, бандита, терориста…

— Так…Гарно випрасувана бабусею сорочка, штани на кант — і нічого особливого. Я ж був звичайним студентом. Думаю, підозру викликала львівська прописка. А це — прикордонна зона. Перевіряли суто формально. Мабуть, жіночка з ресепшн зателефонувала. Вони мені: "Ану роздягайся". Хотіли подивитися, чи немає слідів від побиття прикладами автоматів або націоналістичних татуювань. У нас нічого такого не було. 

Потім вони завели розмову про Одесу. Я тоді мало що знав, були травневі свята, хороша погода, ми з друзями відпочивали, новин не дивилися, а потім поїхали з Богданом. Вони запитали: "Ти знаєш, що там було? Ваші бандерівці палили людей. Що ти на це скажеш?" Я відповів, що мало про то знаю, але смерть будь-яких людей — це жахливо. 

Потім знімали відбитки пальців. Уперше в житті. (Опісля мені ті відбитки знімали в кожному пункті, куди привозили.) Нас уже мали відпускати, дві або три години там сиділи. Раптом приходить якийсь чоловік (як я потім дізнався — офіцер ФСБ). Почав питати про Майдан, чи був я там, що робив. Показав мою фотографію з Майдану. Я справді там фотографувався, був у лижному костюмі…

— Де вони взяли ту фотографію?

— З соцмереж. У когось із моїх друзів знайшли. У мене тоді сторінок в Інтернеті не було. Я здивувався, як швидко вони знайшли фото, які в них можливості. А потім зрозумів — у мене з собою був студентський. Вони подивилися, де я навчаюсь, на якому курсі. В соцмережах знайшли однокурсників. На Майдані ми були майже всі, тому мої фотографії знайшли за кілька годин. 

яценко_4
Юрій з однокурсникам, які приймали участь в його визволенні, біля свого факультету.

Надалі, коли я вже був у спецприймальнику, коли мене возили на допити в управління ФСБ, я зрозумів, що вони взагалі багато про мене знають — що мої друзі на форумах писали, хто в мене родичі, хто друзі, як їх звати, в кого з них є татуювання, у кого й де є тризуби… Я намагався максимально дипломатично відповідати, не корчити з себе героя…

У перші дні вони мене навіть сильно не били. Вдарили в живіт, дали запотиличника… Але залякували: ти ж у Росії, ми все можемо. І так кілька діб. Коліна тряслися, спати не давали. Повторювали, як мантру: "Скажешь на камеру, что тебя прислали, а ты не хочешь выполнять преступные поручения и обратился к нам за помощью". Думаю, вони б схилили до співпраці більшість людей мого віку і моєї соціальної категорії. Я, доки міг терпіти, терпів. Тим більше для мене була важлива юридична частина. За законом, мене мають видворити (так я думав), тож кілька днів треба просто потерпіти. І ще — я зміг передати записку. Ось через ту записку вони зрозуміли, що пішов витік інформації і в них немає часу зі мною панькатися. Тоді вони вивезли мене в ліс на катування. Я здогадався, що то ліс, тільки з тиші та співу птахів, бо на голову мені наділи пакет і зав'язали скотчем. 

Працювали жорстко. Але "не дожали" того дня. Ще би годину-дві — і я б не витримав. Але мені пощастило, — до 10-ї вони мали привезти мене у спецприймальник, щоб це виглядало законно. Таке правило. "Завтра, — сказали, — знову тебе вивеземо".

Я розумів, що завтра весь день уже не витримаю. І вирішив: розкриваю собі вени, вони мене зашивають силоміць, далі катують, але про мене питатимуть, бо вже адвокат знає, в Україні знають… Варіант інший — я "розкриваюся", мне катують, але я непритомнію, бо в мене крововтрата. На цей варіант я дуже розраховував. А найкраще — я "розкриваюся", заявляю свої вимоги, мені дають телефон зателефонувати, ніхто не катує, приходить адвокат… Так і сталося. Але я був готовий до гіршого варіанту. Леза були у швах одягу, в підошвах… 

Мені дали телефон, зразу приїхав адвокат. Наді мною затрусились, як над священною коровою. Правда, зашивали без наркозу. Цей день став ключовим. Якби я не "розкрився", вони б мене дожали. А потім до мене зовсім інакше ставилися — хтозна, що я зроблю наступного дня. Як заходили в камеру, я зразу лезо до сонної артерії прикладав. Вони: "Нет-нет, мы не к тебе". Більше мене не били. Хіба я сам розбивав собі голову, коли мене забирали без адвоката. 

— Дивно, що стільки зусиль було витрачено на "розробку" студента… Це був чийсь гонор? Хтось проти вас "грав"? Чому вас не відпускали?

— Вони були впевнені. Таким методом дожимали 98% людей. У мене просто вистачило сил на ті три години. А якби то був весь день… До того ж мій трюк і те, що в Україні про мене знали… А потім почався скандал. І вони вже хотіли відпустити мене. Судові пристави вивозили мене на кордон (думаю, якась людина приймала рішення, можливо йшли переговори з українською стороною). Я помічав, що мене мали відпускати тоді, коли було послаблення або затишшя між Україною і Росією, я ж слухав радіо. Але потім щось там відбувалося, і вони на ходу змінювали рішення. 

— Але ж вони завели на вас кримінальну справу?

— Мені повідомили, що будуть видворяти. Деякі речі я повіддавав співкамерникам, зібрався, мені віддали гроші й телефон, стою на виході, а приставу телефонують звідкись: "Отбой! Не выпускать". Через три місяці знову — приїхала служба приставів, уже на відеокамеру урочисто читають рішення суду про видворення. Я так і не зрозумів, чи вони справді планували видворяти, чи знову грали… Я ще пристава попросив: "Дайте мені слово, що везете на видворення". Він: "Даю слово офіцера".

Мене везуть у "газелі", вікна були відчинені, я бачу — за нами УАЗ "Патріот". Там — спецназівець, кремезний здоровий хлопець за кермом і жіночка, що з камерою була… На такій самій машині ФСБшники вивозили мене в ліс на катування. Може, хотіли сфабрикувати, що виконують рішення суду. 

яценко_7
Акція солідарності з Ахтемом Чийгозом, якого окупаційна кримська влада засудила до 8 років колонії за участь в акції на підтримку територіальної цілісності України

Довезли до кордону. Прикордонники кажуть: не вистачає якихось документів, треба повернутися. Я зрозумів: щось тут не те. Повернулися в камеру, я кажу співкамерникам (у нас тоді був таємний телефон): "Якщо за мною приїдуть ще раз, і це будуть не пристави, а ФСБ, я кричатиму, а ви набирайте консула й батька". Мене виводять, і я бачу ФСБшників, спецназ. Кричу щодуху: "Мене ведуть без адвоката! Адвоката мені!" Перелякані жіночки повиходили з санчастини: "Что вы с человеком делаете? Дайте ему адвоката!". 

У спецприймальнику починається бунт: лавками, всім підряд товкли по дверях, розбивали вікна. Я зрозумів, що вони мене почули, будуть телефонувати, і розбив собі голову об грати. Щоб були сліди. Мене скрутили. Начальника спецприймальника не було, був його заступник, трошки переляканий. Я намагався максимально навести галасу, тому що всюди були камери. Мене скрутили, потягли по землі. Бачу — зеки шиби повибивали й кидають у тих спецназівців усе, що можуть…

Мене питають: "Почему они так тебя защищают? Что ты за авторитет?" Я відповів: "Тому, що ви порушуєте мої права". І ось мене знов кидають у "газель" і кладуть на підлогу. Я прошу посадити, вони мене ногою притримали — лежи. Але не катували. Привезли в ФСБ і порушили проти мене кримінальну справу. Там був адвокат.

— Яку справу? За що? 

— Знайшли якогось невідомого мені таксиста, який на суді зізнався, що я залишив у нього вибухівку. "У тебя, — кажуть, — последний шанс. Мы заводим на тебя уголовное дело. Здесь, — трясуть переді мною паперами, — до семи лет. Мы ж тебе обещали, что тебя не выдворят. Сидел столько, сколько мы захотели, в спецприёмнике. Суд и прокуратура тебе не помогли. Ты уже понял, что мы всё можем? Теперь мы можем и дело возбудить" .

Але з фальсифікацією вони прокололися через непрофесійність слідчих, які сфабрикували справу. У таксиста виявився мисливський порох, за зберігання якого не можна порушити кримінальну справу. Суд прийняв рішення — звільнити з-під варти, мали закрити справу. Адвокат сказав, що мене мають відпускати. Я так молився тоді. 7 жовтня — в мене і в мами день народження. І Путін цього дня народився. Я так чекав цього 7 жовтня, а мені кажуть: "Извини. Звонили из Москвы. Сказали держать дальше".

— Щодо підтримки ув'язнених у СІЗО, — як ви заробили такий авторитет? Ви надавали юридичну допомогу, знали права, організовували голодування, коли порушували права когось із зеків? 

— Так, я допомагав, особливо новачкам. Не тільки знати, яким чином захищати свої права і як поводитись, а й як реагувати на залякування. Наприклад, коли тебе б'ють, треба повідомити все СІЗО, що до тебе застосовують незаконні дії, і потім, несподівано для адміністрації, зеки зчиняють заколот, наприклад стукають по дверях, стають на голодування. Спосіб солідаризації і об'єднання допомагає захистити себе та інших, передати інформацію на волю. Завжди є можливість це зробити. Це відбувалося повільно, але через день-два знали, що зі мною і де я. Коли я повертався після зустрічі чи допиту, на шконці були навалені цукерки, чай, печиво. Люди передавали з різних камер.

Коли я сидів… Ніколи не думав раніше, що колись так казатиму… Коли я сидів, то знав усі зони по Курській та Белгородській областях, хто де сидить. Як правило, в обласному центрі СІЗО називається централ, і туди звозять підозрюваних або злочинців із усієї області, через нього проходять етапи в столипінських вагонах, які чіпляють до звичайних поїздів. Тому там велика текучка людей. Ти з ними знайомишся. Навіть якщо сам у камері, то стукаєш у бокові стіни, питаєш, хто там сидить. Під умивальником відкручується труба, якщо кричиш туди — чутно по всьому стояку на кілька поверхів. У зеків є своя організація для захисту прав. Серед них є люди, котрі ведуть облік, хто в якій камері, хто заїхав, за якою статтею, звідки приїхав, куди їде. Новачок, потрапивши в камеру, почувається самотнім і покинутим. Я ж простукую стіни, кричу на коридор, усі озиваються, кажуть, хто де, хто "смотрящий", де "котёл", "общак". Якщо комусь потрібні чай, сигарети чи ще щось — передадуть.

— А як щодо українських політв'язнів?

— Українські політв'язні не такі кмітливі, часто бувають залякані, замкнені, необізнані. Вони можуть іти етапом і не знати, в якому вони СІЗО, що з ними, чого чекати, не знати, як спілкуватися з іншими. Я ж, щойно потрапивши в камеру, повідомляв усе СІЗО, хто я, звідки, за якою статтею, уточняв, чи зі мною нормальні люди в камері. Адже можуть підсадити провокатора, як у моєму випадку, психічно хворого або людину, котра в тюремному режимі вважається найбільш ганебною, котра заробляє на сигарети абощо інтимними послугами. Там усталені традиції й специфіка. 

— Мене дивує, що ви, люди емоційна, аналізуєте все це з погляду науковця, наприклад ентомолога, — з найменшими подробицями й деталями. 

— Мені було цікаво говорити із зеками. Спочатку нелегко було навіть перебувати поруч із людиною, котра вбила іншу людину. Страшно. Щодо першого вбивці, якого зустрів, — я відчував підсвідому тривогу.

— Тобто як тигр, котрий убиває людину, вже ніколи не зупиняється, — так і в цьому випадку: в людини стерлися всі межі?

— Так, я думав, що в нього на душі, чи не накинеться він на мене… А через півроку звик: той розбоєм займався, а той організовував широкомасштабну торгівлю наркотиками… Як в університеті — питаєш, хто на кого вчиться. Тобто перестаєш дивуватися, не боїшся тих людей і нічого особливого не відчуваєш. 

— За що вас у карцер садили? 

— У мене було довге волосся. Я не хотів стригтися, бо планував вистригти козацького оселедця. Ну й за організацію заколотів. Це така бетонна камера, в якій ні на що сісти, а ліжко відкривають на декілька годин уночі. Але на вечірній молитві в карцері я дякував Богу за всіх, хто мене підтримував в Україні, і окремо — за консула України в Росії Геннадія Брискаленка. Бо моя безпека, іноді — моє життя трималися на його слові. І він його дотримався. Приїжджав у СІЗО в найскрутніші для мене часи. Після того, як я порізав вени й живіт, мені дали телефон, і я зателефонував додому. 

яценко_5
Бесіда на ТБ з коментарями Фейгіна

Мені дали зрозуміти, що в мене є, максимум, тиждень, аби прийти до тями, і потім мене знову катуватимуть. Тоді ми з адвокатом написали заяву в МЗС, десь через тиждень приїхав генконсул, раніше його не пускали. Він побачив грубі шви на моїй руці, — судин не зшивали. Виглядало це дуже страшно, і генконсул був вражений. Спочатку він дуже строго говорив із начальниками ФМС області та з іншими, а потім мав приватну розмову зі мною. І за кожної нагоди повідомляв, що буде боротися, надсилати ноти протесту звертатися в генпрокуратуру Росії, подавати в суд, щоб мене видворили.

— Відпустили 7 травня… 

— Так. Прийшла людина з федеральної міграційної служби. Повідомила про заборону на в'їзд до Росії на 5 років. На запитання, як мене видворятимуть, відповідь була: дадуть гроші на дорогу, "сам доберешся", — вихідні, нема машини. 

Виходити з того СІЗО було страшно. Я ж не знав, що вони вигадали цього разу. І там така тяганина — обхідний лист. Уже всі ґрати проходжу й думаю: як вийду з СІЗО, треба біля камери нагляду зупинитися. Бачу, мій адвокат Сабанцев стоїть і двоє у формі — служба судових приставів. Адвокат хоче підійти, а вони мене — в бус. Але я вже знав: якщо адвокат мене побачив, то навряд чи вони щось робитимуть зі мною. Повезли до кордону…

— …і нарешті відправили додому. І щойно ви вийшли з вагона, то зробили перед телекамерами заяву про вашого товариша Богдана Яричевського, який теж декілька місяців провів у спецприймальнику, розділив вашу долю й поводився гідно — показань ні на вас, ні на себе не давав. Був видворений в Україну раніше за вас. 

Що ви побачили, коли повернулися? Чи змінилися люди, місто, країна? Чи змінилося ставлення до вас? Чи змінився сам Юрій Яценко? 

— Адвокат мені сказав: "Вийдеш на волю і зрозумієш, що втратив цей рік". Як правило, зеки так почуваються. Вони ділилися з ним своїми відчуттями, що могли б тим часом виховувати дитину, будувати кар'єру, вчитися... А я, вірите, — навпаки! Цей рік був для мене колосальною школою. І духовно, і психологічно. Наприклад, я став спокійнішим і впевненішим. Але в очах друзів та рідних я не змінився зовсім. Вони також не змінилися. Не змінилося й ставлення до мене. Ніякого жалю. Людей, котрі мене не знали, насторожувало, що я інколи так весело розповідав історії з тюрми. Думали, що це в мене захисна реакція організму на стрес. Але в мене такий характер, я так бачу світ. 

Це було щастя — повернутися додому, зустрітися й поговорити з друзями та знайомими. Я знав, як багато вони для мене робили. Всі переживали. Більше, ніж я сам за себе. Тому моя свобода — це результат їхніх дій і наша спільна перемога — рідних, друзів, моїх університету, міста, країни.

— Які перші кроки ви для себе запланували вдома?

— Я поставив собі такі завдання: закінчити університет і в перші ж мої дні вдома почати роботу з визволення незаконно затриманих у Росії українців. 

— Чому визволення наших співвітчизників із російського полону — таке закрите питання?

— Люди, котрі займаються визволенням наших людей із полону ОРДЛО, співробітники СБУ та Ірина Геращенко, працюють щодня і про те, що відбувається, звітують на своїх сторінках у ФБ. Щодо політв'язнів у Росії — поки що немає механізму і немає конкретної людини, котра була б за це відповідальна і могла б звітувати. Це має бути системний план дій. 

Міжнародні перемовини проходять, судячи зі звітів у Фейсбуці та в ЗМІ. Завжди повідомляється, якщо на зустрічі Норманської четвірки президент України порушував це питання. Ця проблема регулярно обговорюється на найвищому державному рівні. З боку МЗС — так само: завжди, коли потрібно, надсилаються ноти протесту й звернення. Консули, які складають звернення до російських органів з вимогою зустрічі з українським в'язнем, виходячи від в'язня, автоматично одразу пишуть прохання на наступну зустріч. Бо в російської сторони є якась бюрократична процедура, і вони коли хочуть, тоді дозволяють. З цього боку робиться багато. Увага країни прикута до цієї проблеми набагато більше, ніж коли я сидів. І вже є певні напрацьовані механізми, тільки слід розуміти: тут немає простого вирішення, треба шукати якісь особливі способи для кожного окремого випадку арешту. Треба аналізувати міжнародний досвід, вивчати міжнародну політичну ситуацію, думати, які важелі можна залучити, до кого з політиків звернутися, які акції провести, як привернути до цього увагу. Тобто традиційний метод — звернутися до ПАРЄ чи в ООН, щоб примусити Росію звільнити в'язнів, — не працює. Написати в Росію, що "ми хочемо забрати своїх людей", — також не працює. Коли президент звертається до всіх президентів, які беруть участь у тому переговорному форматі, що потрібно звільняти людей, — це також не працює. Тому треба шукати ще якісь способи. 

Крім того, Україна, зі свого боку, має зробити все, щоб забезпечити тих політв'язнів, які сидять або повернулися на Батьківщину. Бо кілька років тому ситуація була дуже сумна. Не було грошей на адвокатів, родичі не знали, де їх шукати, як взагалі боротися с цією системою, що робити, з чого починати. Системної роботи досі не налагоджено. Є хороші плани, обговорені з правозахисниками на платформі МЗС, що займається звільненням політв'язнів, — але їх потрібно втілювати швидше, з конкретними дедлайнами. 

— Які у вас конкретні пропозиції?

— Налагодити роботу з адвокатами, комунікацію з родичами, створити фонд допомоги сім'ям політв'язнів, фонд, який виділятиме гроші на адвокатів і приїзд родичів, на програму з реабілітації звільнених в'язнів. На забезпечення житлом і достойне проживання, соціалізацію політв'язнів, які проживали на території Криму і повернулися в Україну, — вони взагалі не мають ніякого майна й роботи.

— Що ви робите конкретно у цій справі як радник міністра ЗМС і колишній політв'язень? 

— Я займаюся справою, якою пообіцяв собі займатися, коли сидів у СІЗО Курська, — визволенням українських політв'язнів. Я почуваюся потрібним. Але ключова річ у тому, що має бути уповноважений орган з відповідальною особою, котра вестиме роботу з боку держави за конкретними напрямами. Такого органу і такої людини немає. Ще з часу свого звільнення я завжди вимагаю в інтерв'ю — будь ласка, прийміть закон, у якому буде прописано обов'язок держави, буде відповідний правозахисний орган, який матиме конкретний план дій із конкретними часовими рамками виконання і звітом, як і будь-яка державна структура. Бо просто говорити "ми будемо боротися" — це замало, це слабо працює. 

— Мені здається, це саме те, чим ви, Юрію, маєте займатися офіційно. 

— Теоретично, так. Або я. Або хтось інший.

— Ви б змогли. І не тільки тому, що ви освічений ерудований обізнаний юрист, а й тому, що всі ці проблеми, біди та трагедії знаєте зсередини. І будете поспішати, тому що знаєте…. 

Я читала, що закарпатський режисер В'ячеслав Бігун працює над фільмом "Сильні духом" — про ваші неймовірні випробування. У мене до вас інша пропозиція: записати все, що з вами відбувалося, докладно, з усіма подробицями у вигляді щоденника, тим більше, я знаю, що ви вели щоденник у СІЗО й ховали його в трубі під умивальником. А потім можна додати свої помітки та рекомендації, що треба робити політв'язню у тому чи іншому випадку, через які пройшли ви. Не виключено, що це може бути й невеличка книжка. На кшталт підручника. Для політичних в'язнів ХХI століття…

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 18 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво