Коли дзвони мовчать

Верстати, на яких виробляли церковні дзвони, знищені мародерами (вони цінують кольоровий метал), а унікальний прорізний дзвін - захований. "Треба дізнатися, що з ним тепер", - каже його автор Сергій Максимець. Цей великий і дужий чоловік не скаржиться, хоча справа його життя сьогодні безнадійно похована під товстими пластами війни/АТО/конфлікту. Сьогодні він, втративши опору, виїхавши з сім'єю та двома сумками з Донецька, разом із волонтерами повертається на Донбас водієм. Його машина, все що в нього зараз є, навантажена під зав'язку, вона просідає і, низом чиркаючи по асфальту, мчить дорогами Сходу. У свої 63 він везе допомогу солдатам, а паралельно - працює розвідником. Часом, прибувши в Піски, Сергій у бінокль довго дивиться на свій дім, шукаючи відповіді на питання: чи повернеться він туди знову? І відповідає - ні.

Хоча не тільки через близькість снарядів, які літають над головами. І не через невідомий статус території. Через людей.

- Я вже жити там не зможу. Маса людей залишиться або тих, хто був за повстанців, або тих, яким плювати, при якій владі жити. Як я з ними буду спілкуватися? Продам усе, що вціліє, й переїду. Раніше Донецьк був гарним сонячним містом. Тепер - сіре. Воно неначе зіщулилося.

Вони з дружиною та сином утікали 2-го червня минулого року, бо їх попередили - можуть убити. Максимець відкрито агітував за соборну Україну на заводі, де винаймав приміщення для власного виробництва. Пояснював: буде війна, синів заберуть стояти зі зброєю з одного чи іншого боку, будинки знищать, виробництво зупиниться… Його мало хто слухав. Казали: "Ну й чорт з ним". Глибоко. Ґрунтовно.

- Це ж 11 травня був "референдум", а 12-го - з'явилися чеченці, - розповідає дружина Максимця Людмила. - Вони в нас під вікнами ходили.

І не віриться, що вже минув майже рік.

- Як ви переживали ті дні?

- Спочатку нам усім було смішно. Бігали якісь нетверезі люди в папахах. Ми ж ходили на мітинги на підтримку України. А коли почали вбивати, зрозуміли, що це не жарти. Вбили хлопця з ВО "Свобода", йому було 23. Зарізали прямо на площі Леніна…

- Але ж підприємства "у правильних руках", і людей переконували в тому, що потрібні зміни, федералізація тощо. І вони вірили. В нас народ який? Сказали, що прийде Росія, дасть грошей, і буде гарне життя, - всі вірять. Я їм кажу: їх заробити треба! Ніхто тобі не дасть грошей! - обурено додає Сергій.

Завод, на якому він із командою орендував приміщення понад десяток років, - "Електроремонт". Невеликий завод, на 800 людей. Максимець не тільки виготовляв дзвони, а й займався художнім литтям. Робив навіть копію кубка України з футболу. Дзвони ж самі собою прибутку практично не приносять, тому що це трудомістке й дороге задоволення. Це, швидше, заняття для душі.

- А що тепер із заводом?

- Вони обслуговували електростанції, робили для них лиття і так трималися. Але тепер завод поступово вмирає, навіть незважаючи на те, що бойовики його не чіпають через власника. Сировини нема… Влітку я був там у розвідці. Їздив водієм, доки не опинився в підвалах колишнього СБУ, де тепер "ДНР" із росіянами проводять допити. Ми вивозили хлопців, які в Іловайську потрапили в оточення. Місцеві люди їх підбирали пораненими, лікували, а ми їх потім вивозили. А коли нас упіймали, ми ще не встигли взяти п'ятьох хлопців, яких мали вивезти.

"Заарештували" нас восени прямо в центрі міста. Зупинили для перевірки і знайшли карту області з позначками. Ми з товаришем їздили по всій території окупованої Донеччини і відзначали, де в бойовиків нові блокпости. Зрештою, мене хоч "протромбували", але випустили. А соратника викупили лише через місяць.

- Протромбували?

- У підвалах. Фізично ні, але морально тиснули, допитували. І росіяни (видавав же акцент), і донецькі. І перехресно допитували, і звичайно. Хотіли, напевне, щоб я десь "проколовся". Але марно. Мені вдалося "скинути", те, що було компрометуючого в кишенях, бо колегу обшукували першого. Добре, що не знайшли в мене в машині маячок. Я його поклав під брудні ключі, ганчірки. То вони гидилися порпатися там. А так машину ж усю роздерибанили, обшукували.

- Що за маячок?

- Їх дають розвідникам-волонтерам. Організація бачила, де я їду, і так можна було в будь-якому місці цей маячок кинути… А потім туди і вдарити.

- Ви спілкуєтеся з тими, хто залишився в Донецьку? Як вони там тепер живуть?

- Хочуть миру, навіть ті, хто раніше був не проти вторгнення Росії. Річ у тому, що Донбас ніколи не жив вільно, порівняно з іншими областями України. Всім відомі олігархи тут були хазяїнами всього. Ти не міг нікуди від цього подітися, і це душило щосекунди. Ми перебували під гнітом. З центральної влади ніхто особливо у ці справи не ліз.

Дружина Максимця Людмила не витримує, їй хочеться додати деталей:

- Коли в нас почалися перевороти, ми організовували марші, мітинги з українськими прапорами, ми кричали й просили, щоб нам допомогли, бо ми - беззбройні. А з протилежного боку були і прокуратура, і міліція. Всі куплені і "правильно" оброблені. На центральних каналах транслювалися тези: "Почути голос Донбасу, який в Україні вже бути не хоче"... Це неправда! Там було, мінімум, 50% людей тверезомислячих, прихильників України. Десь 30% - буйних протестувальників, які невідь-чого хотіли. І решта 20% - байдужих спостерігачів за ситуацією.

Тепер із цим ніхто не хоче розбиратися, у всіх головне - курс долара. В той момент, коли він був 40 грн, нам зателефонували й сказали, що знайомий волонтер підірвався на фугасі. Таке враження, що ми живемо якимось іншим життям. Для мене важливо, що хлопці, якими опікувався Сергій (як волонтер. - В. М.), вийшли з Дебальцевого. Всі живі. Хтось поранений, але не тяжко. Це щастя. І це непорівнянні речі. І коли Сергій під снарядами, вибухами вивозить дітей, і там найменшому - 11 днів… А я тим часом на телефоні: виїхав чи не виїхав, а зв'язку нема… І в мене істерика. Мені байдуже, скільки коштує долар!

- З ким ви тепер співпрацюєте? - запитую Сергія.

- Я вільний у цьому плані. Мені телефонують волонтери, що треба вивезти людей. Ще як тільки ми приїхали в Київ, я рвався на фронт. Але в армію не взяли через вік. У соцмережах дружина побачила, що волонтери шукають водія. Так це все й почалося. Зараз уже, як декілька днів сиджу в столиці, не знаходжу собі місця. Мені треба назад. Весь на нервах, там же хлопці чекають… Проте дизельне пальне тепер стільки коштує, що доводиться їхати тільки з украй необхідним вантажем.

- Люди в нас у Донецьку залишилися такі, що готові допомагати українській стороні, - додає Людмила. - Приміром, як розвідники. Навіть пенсіонери зорганізувалися: шпигують і скидають сюди інформацію. Але є й інші. В Донецьку ж є електрика, було опалення. Освітлення не вимикали. Сусіди питали: чому? "Хохли заплатять", - кажуть. Опалення - спека, відчиняли вікна. Навіщо ж його економити - платить Україна.

Мені хочеться поговорити не лише про нинішні суперечливі й важкі дні, а й про ті, коли з-під рук Сергія з'являлися голосисті дзвони. Робити їх у
ХХІ ст. ніде не вчать. Це був лише дитячий інтерес і мрія Максимця, яку він наполегливо втілював у життя. Він їздив містами колишнього СРСР і вчився безпосередньо у майстернях з виробництва церковних дзвонів. Три роки він їх вимірював і слухав, розробив таким чином власну градацію розмірів та ваги для нот і тональностей. Але взявся за виливання не одразу. Пропрацювавши далекобійником, а потім "заступником з виробництва" на заводі… Запустивши у Києві на "Більшовику" ливарний цех, у 1999-му Сергій усе ж наважився відкрити власне мале підприємство, закупив верстати, орендував приміщення. У нього був - чи цілий він тепер у Донецьку? - "дзвін тисячоліть", який почали заливати в минулому тисячолітті, а закінчили - в нинішньому.

Майстер розповідає про технологію лиття: "Для нього використовується спеціальна дзвонова бронза. Спочатку ставиться лекало і робиться стрижень, який викочується й потім сушиться. Далі на стержень накладається ще одне лекало і з гіпсу робиться "псевдодзвін", який обкатується воском та "прикрашається" іконами, написами, візерунками. Цікаво, що, за старовинними правилами, віск для таких "нарядів" переплавляється з перегорілих церковних свічок. Формується суміш, закривається, відправляється в піч і прогрівається до 150 градусів. Віск витікає, а відбитки залишаються на основі. "Псевдодзвін" витягують, верхню форму знову закривають, заливають розпеченим металом, який повторює всі форми та візерунки". В нього горять очі, а в голосі чути таку впевненість, наче зараз Сергій піде і стане за роботу.

- Часу на такий витвір, незалежно від розміру та характеристик, ішло від двох до трьох місяців. Але ж я робив кілька дзвонів одночасно. Просто всі шари повинні висихати. Найдовший процес - внутрішній дзвін і прикрашення. Хоча це ж задоволення, а не робота. Я сідав і не помічав, як наставав вечір.

- Звідки у вас замовляли дзвони?

- Я ніколи не займався рекламою. Про мої вироби батюшки самі одне одному розповідали, - так і з'являлися замовлення. На сьогодні відлив уже понад 500 робіт. Вони у храмах Дніпропетровська, Харкова, Києва, Одеси, Криму. Багато по Донеччині і в Росії є.

Найбільше я пишаюся замовленням із Віфлеєма для Храму Діви Марії. В них історія теж була пов'язана з війною: вистрілом зруйнувало дзвіницю. Я дізнався, що вони шукають майстра, надіслав зразки своїх робіт, розрахунки. Мої роботи їм підійшли найбільше, хоча змагалися за замовлення ще й ливарі з Білорусі та Росії.

На виготовлення цих дзвонів у мене пішло три місяці. Відсилали день у день. Але відправили теж з історією… У Донецьку ми завантажили роботи в контейнер, і водії поїхали в Одесу, звідки кораблем дзвони мали доставити до місця призначення. Я теж поїхав, думав зустріти в порту. Телефоную - нема водіїв. Вони, виявляється, десь загуляли, а корабель уже відбуває… А наступний - тільки через місяць. Зрештою, пішли до керівника порту, і той, дізнавшись, що чекають вони саме церковних дзвонів, затримав пароплав на три години. А простій такого судна коштує понад мільйон!

- Я бачив ваш прорізний дзвін, що вважається вершиною майстерності. Таких діючих лише ж із десяток у світі...

-У нього дуже цікавий звук. Він неповторний. Резонує удвічі довше, ніж звичайний. Так, ніби з часом тільки набирає сили. І завдяки прорізам - виходить як акорд, наче звучать кілька дзвонів. Я його робив для себе, бо це була невелика мрія. Церквам пропонував зробити цілу дзвіницю з прорізних дзвонів. Проте в цьому плані всі сильно консервативні. Не захотіли. Мені самому дуже цікаво, як така дзвіниця звучала б, але виготовити сам не міг - надто дорого.

- У Донецьку виливали дзвони ще на металургійному заводі (ДМЗ). Як зараз склалася доля в них?

- Зупинилися вони давно. Там була ще неприємна оказія. Як тільки вони починали їх робити, то запросили спеціаліста з Москви, який мав працівників навчити, провести розрахунки відповідні. Але, коли перші дзвони пішли, цього майстра викинули з наданої квартири, забрали машину, і він повернувся назад у Росію. Наче з них "науки" вистачило. Тому потім ці дзвони виходили не надто якісні, хоча дуже красиві. Великі гудуть добре, а малі - не дзвонять. І робили їх там просто робітники заводу. Я ж у свої витвори вкладав душу. Це дуже делікатна справа. Навіть у мене, як працював без настрою, - виходив брак. Чи дірка раптом у дзвоні утворювалась. Останнім часом, якщо настрій поганий був, - я просто дзвін не заливав.

Якось я ходив до місцевого владики, просив його вплинути на власників заводу. Мені було важливо, щоб у Донецьку з'явилося велике і правильне виготовлення дзвонів. Але на ДМЗ не захотіли. Вони були впевнені у своїй правоті. Хоча я вже був готовий лише якісно навчити персонал, і все. Проте хто "я був такий, щоб їм розповідати про роботу". Вони ж царі. Гординя.

- Намагалися перевезти дзвони, які ви так любите?

- Як? Ми тікали вночі, бо нас попередили про можливий замах на життя. Перед тим телефонували, залякували. Знаєте, я б, мабуть, бився там до останнього, поки б не прибили. Однак є ж ще дружина й син. Жінка дійшла до такого нервового стану, що вже воду не могла пити. Організм не приймав.

- А телефонував хто?

- "Вата", "ДНР"-івці… Загалом, це люди, котрі свого часу в житті не відбулися, а тепер стали керівниками. Основна ж маса бойовиків - хоча, напевне, їх уже не залишилося - були наркомани, безпритульні, нероби… Я, коли їздив на розвідку (Донецьк - це ж, по суті, велике село), бачив чоловіка, який раніше ходив, порпався у смітті, а тепер "важний", ходить автоматом розмахує. Потім став красти й відбирати, що хотів. Вони ж поводилися й поводяться безцеремонно. В магазин зайшли, набрали й пішли не розплатившись. Ви ж пам'ятаєте, як вони захопили супермаркет? Вони тиждень звідти не виходили: пили, їли. Напивалися, падали безтямні, потім знову прокидалися й знову пили. Орда.

- Що кажуть військові, з якими спілкуєтеся, до яких їздите?

- Що треба йти вперед. В атаку. Вичищати все. Це ж десятиліттями Росія готувалася знищити Україну. Я вже тепер, аналізуючи все, згадав загони молоді нашої, яка під знаменами "ДНР" ще у 2006-му, 2008-му в лісах займалися стрільбою, фізпідготовко. Тоді я, як і всі, думав, що це звичайні табори для молодих, аби вони не швендяли вулицями. Всі знали про ці організації, думали, що це щось на кшталт пластунів. А виявляється, це формували саме тих, хто тепер воює з українською армією. Від міліції до СБУ на Донбасі всі були за Росію й готувалися до перевороту. І, думаю, якби не відбулося Майдану, якби все йшло за планом Кремля, України б уже не було. Тому ж Москва й злиться тепер, що сюди йшли потоки грошей для руйнування країни.

-Як житимете далі?

- Війну треба закінчити. В голові поки що нічого, крім цього, немає. Серце в мене болить, бо цю страшну нечисть треба гнати з України.

Пригадуєте, як дзвонять церковні дзвони? Такий розмірений і глибокий звук, що пробирає аж до нутра. Люди часто наділяли їх надзвичайними властивостями і, можливо, мали рацію. А тепер на Сході чути лише ті далекі часи, ще Петра І, коли в Російській імперії дзвони переплавляли на гармати. Чути бамкання скинутих у радянські часи дзвіниць на "потреби індустріалізації" та зміцнення військового потенціалу Країни Рад. Чути, як гудуть пилки тих, хто краде верстати, і ріже гострий погляд безпринципного металошукача у пошуках бронзи. І не чути дзвонів. Вони заховані. Хто тепер їх виливатиме?