Картини з камери смертників - Персоналії - dt.ua

Картини з камери смертників

20 жовтня, 2017, 16:41 Роздрукувати Випуск №39, 21 жовтня-27 жовтня

У "Спецфонд 1937-1939" увійшли репродукції з картин, їх історія, розповіді про репресованих художників.

Колись, ще в шкільні роки, мені довелося готувати, як зараз би сказали, перформанс "Пісня, обпалена війною". Про поезію авторів, які загинули під час війни. У ті роки — звісно Великої Вітчизняної. 

Пам'ятаю, як мене тоді страшенно схвилювала ця тема. Адже смерть будь-якої людини — це трагедія. А смерть митця, який міг би подарувати світові щось унікально неповторне, що могло народитися тільки в його душі, вийти тільки з-під його пензля… у цьому була якась особлива скорбота, біль і хвилювання.

Минули роки. Відкрилося багато страшних сторінок вітчизняної історії, ми дізналися про безліч фактів, коли українців, у тому числі й талановитих митців (їх у першу чергу!) буквально косили репресіями, голодоморами, підступно вбивали, підло обмовляли, що стало відомо тільки через десятиліття. Це вже ввійшло в наше розуміння свого минулого, стало надбанням масової свідомості. 

Але розповідь генерального директора Національного художнього музею України Юлії Литвинець, куратора проекту "Спецфонд 1937—1939 з колекції НХМУ" (виставка відбулася в Києві, тепер експонується в Кропивницькому і ще мандруватиме країною), знову повернула мені відчуття внутрішнього хвилювання й болю від усвідомлення того, як цілеспрямовано і по-блюзнірськи нищилося українське мистецтво.

"До 32-го року Україна брала участь у Венеційських бієнале самостійно"

— Уже в 1920 роки, — розповідає пані Юлія, — радянська держава почала вилучати з українських музеїв цінні речі: старовинні сервізи, золото, оправи для ікон. Усе це збирали для так званого Госхрану. Частину продали за кордон, частину забрали в музеї Росії. Деякі предмети з нашого музею тепер у Музеї історії Кремля (на них досі збереглися наші інвентарні номери).

Більшість художників, особливо молодих, з ентузіазмом сприйняла ідею соціальної революції. Вони творили й возвеличували її так, як кожен з них розумів і вмів. 1919 року почала діяти Академія мистецтв (пізніше — художній інститут), де викладали такі відомі митці, як Бойчук і Кричевський. Це окремі школи українського живопису, і вони конкурували між собою, аж поки 80 відсотків бойчукістів були знищені Радянською владою. 

У 1920 роках було багато об'єднань художників різних стилів і напрямів. Студенти-художники мали обов'язкову практику на шахтах Донбасу. Там вони організовували гуртки образотворчого мистецтва, де навчали робітників малювати. Найкращих учнів коштом шахти направляли на навчання в академію. Одним з таких самородків був художник Василь Овчинніков, згодом — директор музею Західного і Східного мистецтва (нині — Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків). Його онука Олена — теж художниця, нині проживає у США.

Перша всеукраїнська художня виставка, організована Наркоматом освіти, відбулася 1927 року, і приурочувалася до 10-річчя Жовтня. Вона була мандрівною і мала великий успіх. Участь у ній взяло близько півтисячі учасників! Такі виставки тривали кожні два роки, і перші три були дуже успішними. Від перших двох збереглися каталоги, для третьої готувати його вже заборонили. Влада схаменулася і почала закручувати гайки. Четверта і п'ята Всеукраїнські виставки були вже в десятки разів меншими...

1932 року вийшла закрита постанова партії про знищення всіх неформальних об'єднань художників. Мав бути єдиний центр і єдиний творчий метод, звісно який — соціалістичний реалізм. Цією постановою Україні заборонено самостійно брати участь у Венеційських бієнале, як це було доти. 1932—1933 роки — не лише роки Голодомору, а й ламання українських художників, переплавки їхніх творчих методів під єдиний стандарт. 

Юлія Литвинець планує окремий проект — виставку творів того періоду, які важко класифікувати, віднести до якогось стилю чи напряму. 

Того, хто писав доноси, розстріляли останнім

Українських письменників, науковців, режисерів, акторів тоді вже знищували повним ходом. Каральна машина, ясна річ, не обійшла й художників. Постановою партії, знову ж таки закритою, передбачалося створення спеціального секретного фонду, який розташовувався у приміщенні тодішньої виставкової дирекції. Туди з усієї України звозили картини ворогів народу або потенційних ворогів у розумінні тодішньої влади. Діяла комісія, що складалася з трьох осіб — директора приймаючої установи, представника НКВС і когось з фахівців-мистецтвознавців. Усім мистецьким закладам було дано вказівку вилучати "неправильні" картини і відправляти їх у спецфонд.

Юлія Литвинець розповідає, що Одеський художній музей підійшов до цього з притаманним одеситам гумором: з мистецьких альбомів вони повиривали сторінки з картинами тих авторів, що вважалися формалістами, і відіслали до Києва. І цей гумор їм зійшов з рук — нікого не покарали.

1937 року спецфонд перевели в нинішнє приміщення Національного художнього музею України, бо там були просторі підвали і гарна система опалення: всі ці картини й вилучені речі мали спалити. Про це знало всього троє людей — члени комісії, інші співробітники музею ні про що навіть не здогадувалися.

Нинішній генеральний директор музею Юлія Литвинець, яка започаткувала проект фактично дослідження та реабілітації заарештованих картин, не один день працювала в архівах СБУ, знайомилася зі справами своїх колишніх колег. Тодішнього директора музею та кількох співробітників було розстріляно. Доноси на них писав науковець, який виконував обов'язки бібліотекаря музею. Серед розстріляних — і його дружина, яка теж працювала тут. Його знищили останнім.

Тим часом у підвалі зібралося 1649 одиниць зберігання — про це свідчить інвентарна книга 1939 року. Причому під одним номером могло значитися кілька предметів. Живописних робіт виявлено близько 800. На той час спецфондом опікуватися було нікому — нового директора призначили тільки 1941 року — за рекомендацією НКВС. Тоді перевірили спецфонд і в акті зазначили, що частину картин можна повернути в основний фонд. Але не встигли — почалася війна. Евакуацією займалася співробітниця іншого музею, яка, очевидно, нічого не знала про особливості спецфонду. Частину картин вивезли в Уфу, більшість залишилася на місці.

Замок згорів — картини залишились

Німці по-іншому розуміли мистецтво і, навпаки, цінували художні пошуки. Тому, відступаючи, вони спорядили цілий ешелон музейних предметів. Були там і картини зі спецфонду. Але, проїхавши через Україну і частину Європи, ешелон застряг у Кенігсбергу. Його вивантажили в якомусь замку, який потім згорів. Але спецфондівським картинам знову пощастило: вони лежали в підвалі і збереглися. Після війни, з дотриманням усіх формальностей, їх повернули в місця зберігання.

Здавалося б, на цьому їхні прикрі пригоди мали б скінчитися. Та де там! На початку 1950-х знову наказ: спецфонд перевести у п'яту категорію, тобто знищити. На щастя, незабаром помер Сталін і картини перевели в так звану нульову категорію. Їх зняли з підрамників і намотали на величезні вали, які й досі є в Національному художньому музеї. У такому вигляді їх мали відправити в Росію і там знищити. Проте… чи то спрацювала інертність, чи таємна відвага співробітників, але вони дожили до незалежності. Ще 1987 року їх почали потихеньку розмотувати й досліджувати.

Відкрилися нові роботи відомих художників, цікаві імена. Від декого, правда, — тільки картина і прізвище автора в інвентарній книзі. Як, наприклад, Труфанов. Більше жодних документів, жодних згадок. На виставці представлено його картину "Симулянт".

Віктор Пальмов, Василь Седляр, Іван Падалка, Микола Попов, Іван Липківський (син відомого митрополита, звинувачений в українському буржуазному націоналізмі та організації нападу на Кірова), талановитий вигадник і витівник Василь Чалієнко, Ісаак Бродський (художник з Бердянська, який, користуючись своїми зв'язками в уряді, як міг, рятував художників від репресій), мій земляк Петро Кодьєв (він був членом комісії з вилучення музейних картин і разом із тим не знав, що з дирекції художніх виставок вилучають і його картини).

Бойчукістки Антоніна Іванова й Оксана Павленко вижили завдяки тому, що свого часу виїхали до Москви. Вони прожили довге життя і чимало картин і документів передали в Україну. Абрам Черкаський, перший учитель Тетяни Яблонської, виїхав до Алмати, але мусив повністю змінити художній стиль, як і Євген Горбач та інші, хто залишився живий. 

Виставку частково експонували в 1990 роках. Але повністю відвідувачі Національного художнього музею побачили її 2015-го.

— І відразу стало помітно, — каже Юлія Литвинець, — як художники 1960-х, зокрема нонконформісти, не бачивши зробленого попередниками, відтворювали деякі тенденції в живопису. Усе це потребує осмислення і вибудовування цілісної картини історії українського образотворчого мистецтва радянського періоду.

І цьому неабияк прислужиться солідне видання "Спецфонд 1937–1939", куди ввійшли репродукції з картин, їхня історія, розповіді про авторів із посиланням на архівні справи, інвентарна книга спецфонду. Вступну статтю написала ініціаторка проекту Юлія Литвинець.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво