Інша біологія Якова Дідуха - Персоналії - dt.ua

Інша біологія Якова Дідуха

16 травня, 2014, 00:00 Роздрукувати Випуск №16, 16 травня-23 травня

Для вмілого біолога угрупування рослин тепер слугує не гірше за довідник. І перевірити можна не лише банальну наявність води, а й кислотність, вологість, температурний режим і навіть кількість солей.

"Види рослин — це ж лише алфавіт, із якого складаються слова, а зі слів — цілі книги. Це може бути белетристика, може бути щось поетичне… За кожною рослиною є щось, чого ми не бачимо, і воно невичерпне", — так сприймає природу знаний біолог і еколог Яків Дідух. У нього безліч наукових здобутків: звання доктора наук, професора і члена НАН… Але всі вони досягалися легко: так вдумливий читач опановує заплутану книжку. Він обрав професію до душі і за винагороду не працював ані дня. 

Дідух народився 7 травня 1948 р. в Городку на Рівненщині і значною мірою любов'ю до природи завдячує саме рідному краю. В його житті наука з'явилася, коли був семикласником. Юнак знайшов стародавню кам'яну сокиру, що згодом зацікавило цілу делегацію археологів на чолі з доктором наук Ігорем Свєшніковим. Хлопець відвів їх до місця, де побачив знахідку, і тим дуже допоміг знаним науковцям. Наступного року туди приїхала вже ціла експедиція. Яків теж їм допомагав, "втягувався" в дослідження.

Там, під Городком, узагалі був такий собі науковий конгрес просто неба: на розкопки постійно приїздили студенти, зі Львова навідувалися вчені, вони працювали, спілкувалися, дискутували. Не дивно, що після таких зустрічей Яків мріяв стати науковцем-археологом. Він полюбив науку так, як це буває лише в дитинстві: як пригоду, а зовсім не як систему гіпотез та законів. 

Згодом у житті Дідуха з'явилися ще двоє наставників: професори-травознавці Носаль і Авдєєв. Він мав любов до природи, вони — бажання працювати з ерудованим хлопцем. Відтоді почав їздити з ними в подорожі. Пізніше Яків казатиме: якби не ці вчені, він би нізащо не пішов навчатися на біолога. 

Хоча до Київського державного університету вступити не вдалося: конкурс був непосильний. Та майбутній вчений не розгубився. У Рівному діяла філія КДУ, щоправда, лише із заочною формою навчання, — туди він і вступає 1966 р. Крім того, навчання заочно давало змогу йому працювати. Ще в шкільні роки Дідух умудрявся зі своїх мандрів привозити цілі колекції до місцевого краєзнавчого музею, тож його охоче взяли туди у штат.

У музеї Яків Петрович займався тим, що любив і раніше. Він їздить в експедиції, збирає експонати для музею, спілкується з людьми. Його захоплення стало роботою. Надалі хлопець починає організовувати екскурсійні походи. І так йому це сподобалося, що мав із туризму навіть власні спортивні розряди.

Туристичні навички особливо знадобилися наприкінці навчання, коли студент під керівництвом Авдєєва поїхав у експедицію на Південний Урал — вивчати можливості пошуку нафти з допомогою рослин-індикаторів. Саме ця поїздка стала для нього справжньою школою наукової діяльності: професор на місці навчав робити описи, спостереження тощо — все, потрібне для справжніх досліджень. 

Тільки це було потім, а поки що стояло питання: що робити після вишу? Пошук рішення і привів Якова в Інститут ботаніки, де тоді працювала ціла плеяда видатних науковців. З одним із них — Юрієм Шеляг-Сосонком — зав'язалася розмова, яка швидко переросла в дискусію. Потім Юрій Романович, приємно вражений науковим хистом випускника, сказав після аспірантури приходити на роботу. Сказано — зроблено.

Невичерпна пристрасть дослідника

Ботаніка наче й не належить до державних таємниць, але далеко не кожен скаже, чим у цій сфері займаються. Звичайні квіти, дерева й трави… Та вчені трохи іншої думки. "Так, хтось знайшов рослину, засушив, — для нього це все. Однак, щоб справді зрозуміти природу, потрібно замислюватися над кожною дрібничкою. Природу не той бачить, хто дивитися, а той, хто розуміє. Адже це навіть не колодязь знань, це ціла Маріанська западина, і чим глибше ти туди поринаєш, тим більше незвіданого, нового бачиш", — каже Яків Петрович. 

Таке наукове кредо і привело його до геоботаніки — науки, котра якраз і вивчає рослинні угрупування: як вони ростуть і взаємодіють (чи конкурують), на що впливають і на що можуть вказати, а згодом — до екології. Біоіндикація, флористика, еволюція рослинного покриву — це все спектр його наукових зацікавлень. До того додавалися ще й редакторські обов'язки у кількох журналах, членство у вчених радах. Лише наукових праць він видав понад 340! А підготовку молоді, керівництво Інститутом ботаніки, організацію досліджень та міжнародну співпрацю на благо науки — в цифри не переведеш. Недарма колеги написали, що Яків володіє "невичерпною енергією, азартом і пристрастю дослідника". 

Як примусити себе так працювати? Науковець напівжартома каже, що має всередині "буравчик-моторчик — потяг до істини". Робиш перший крок, і тебе тягне далі, хочеться робити наступний. Справжнісінька залежність, винагорода за яку — радість від того, що ти сказав котресь "слово" у світі першим. 

Його новим словом у науці стала школа синфітоіндикації. Вчені й до того знали, що конкретна рослина може бути індикатором (наприклад, очерет чітко вказує на підземні води). Але значно більше дає новий, майже соціологічний підхід. Якщо оцінити не одну рослину, а десять чи двадцять різних, ціле рослинне угрупування, — показники будуть у рази точніші. Щоб оцінювати такі речі, треба мати якусь шкалу. Дідух зіставив екологічні шкали, зробив їх порівняння і створив власні, які й лягли в основу методу. Для вмілого біолога угрупування рослин тепер слугує не гірше за довідник. І перевірити можна не лише банальну наявність води, а й кислотність, вологість, температурний режим і навіть кількість солей.

На задньому плані Паміру

Та коли говорять про Якова Дідуха, неодмінно згадують і захоплення іншого роду — подорожі. Правда, рушієм мандрів найчастіше виступав науковий пошук. Почалося все з гір. Їх Яків Петрович полюбив ще з юності. І як турист — за красу та цікавість мандрівок, і як учений — адже в горах величезне розмаїття рослин, яких ніде більше не знайдеш. А що він багато вивчав гірську флору, то за кожної нагоди вирушав у подорож, пізнавати природу наживо, а не з карт або фотографій. Так він об'їздив чи не всі хребти Європи: Кримські гори, Карпати, Татри й Судети, Апенніни і Піренеї. Потім були експедиції у далекі краї.

Особливо запам'яталася йому Африка. Строгі гори Атласу, не схожі ні на що, хай як їх до того уявляєш. А ще — пустелі. Для ботаніки вони не такі цікаві, та все ж людина там почувається, наче в іншому світі. Коли тебе накриває атмосфера безлюддя й умиротворення, одразу розумієш, заради чого колись у пустелю вирушали святі отці.

І зовсім інше відчуття — коли потрапляєш на Памір із його високими піками, льодовиками, лютими зимами, мерзлотами і... Афганською війною десь на задньому плані. Це найбільше закарбувалося в пам'яті мандрівника, коли ніщо не нагадує про рідні українські ліси та степи. А ще були Алтай, Урал, Кавказ, Тянь-Шань... 

Справжньою удачею для мандрівника стала можливість взяти участь у науковому рейсі судна "Академік Вернадський" 1981 р. За радянських часів навіть відвідини Болгарії вважалися везінням. А тут — поїздка на Сейшели, Мадагаскар, у Кенію, по Індії та Шрі-Ланці. І те, про що неодноразово думав у дитинстві, — подорож в африканські тропічні ліси. Точніше — в те, що від них залишилося: більшість уже встигли "окультурити" люди. Ця одіссея — з тих, які змінюють світогляд, після чого починаєш дивитися на життя інакше. 

А згодом були й поїздки, вже не експедиційні, до Європи. Там найбільше вражали не краєвиди, а те, як сусідять людина і довкілля. Ось Нідерланди, де, як вважається, дикої природи давно немає. А йдеш середмістям — вулицями розгулюють чаплі (а ще — папуги, кролики — та багато хто!), в каналах буяють рослини, які в нас на межі зникнення. Навіть у недалекій Польщі мислять уже не так. І відпочивальник не гребує викинути й чуже сміття, не кажучи про своє.

Ці питання були близькі вченому, бо він і сам доклав чимало зусиль до захисту природи. Взяти ту ж Червону книгу України, про яку всі чули, — він був її редактором. Долучився й до так званої "Зеленої книги". Остання — спроба охопити державним захистом рослинні угрупування, без яких окремі рослини однаково зникатимуть. Була й така собі "екологічна дипломатія" — робота над облаштуванням резервацій та заповідників на кордонах нашої країни (Шацький парк, Карпати тощо), до чого долучалися навіть міжнародні організації. 

Для багатьох наук це був би вичерпний послужний список. Проте еколог, як і письменник, в Україні — потенційний громадський діяч. А як інакше, коли в країні екологічна безграмотність. Люди звикли знищувати й експлуатувати довкілля і навіть не задумуються над цим. Яків Петрович ще з досвіду просвітницьких виступів у музеї знає: до людей треба звертатися. Якщо науковець лише пише монографії — його сприймуть лише вчені: надто вже специфічна мова. 

Тож свою вчену позицію відстоює в газетах, на телебаченні й радіо. При цьому готовий говорити і про еволюцію рослин, і про екотематику, якої не знайдеш у програмах партій, і про становище в Криму. Вчений має свій рецепт проти екологічного нігілізму: батіг (штрафи за псування природи) та пряник (всебічна увага до природоохоронної справи і її високий престиж). 

Нині біолога запрошують читати курси в Київському університеті ім. Шевченка та Києво-Могилянській академії, щоб навчити молоде покоління мислити екологічно. Там він наголошує: не слід зрікатися цивілізації, аби рятувати планету. Людині ж бо достатньо двох, може — десятьох відсотків того, на що йдуть природні ресурси, а решта — підживлення банального споживацтва. Можна шукати й різні види енергії: є ж відновлювальна енергетика. А для України з її чорноземами він вказує на потенціал виробництва біомаси. Тож усе — в наших руках.

Яків Дідух наразі захопився проблемами термодинаміки в екології, синергетики, теорією фракталів, атракторів… Він не має наміру лишатись у стані консерваторів і заглиблюється в нові для себе сфери, що на перетині біології та фізики. Він переконаний: науку треба любити, і тоді певні "прозріння" приходять самі собою. Такі відкриття згодом можуть перерости в цілі теорії, які скажуть своє нове "слово" у світі. Голос Якова Петровича з кожним роком лунає в цьому хорі дедалі гучніше.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво