І ти підводишся і йдеш на поле бою. Як медична група з Одеси рятує життя солдатів в АТО - Персоналії - dt.ua

І ти підводишся і йдеш на поле бою. Як медична група з Одеси рятує життя солдатів в АТО

28 листопада, 2014, 21:07 Роздрукувати Випуск №45, 28 листопада-5 грудня

Свій вибір полковник медичної служби Олександр Нетребко, начальник відділення клініки урології та нефрології військово-медичного клінічного центру Південного регіону, зробив у 2002 р. Тоді він присягнув на вірність Україні й підписав контракт на службу в її Збройних силах.

 

Свій вибір полковник медичної служби Олександр Нетребко, начальник відділення клініки урології та нефрології військово-медичного клінічного центру Південного регіону, зробив у 2002 р. Тоді він присягнув на вірність Україні й підписав контракт на службу в її Збройних силах. 

Коли ж надійшов наказ відбути на ротацію передової медичної мобільної групи, яка вже перебувала в театрі бойових дій АТО, Нетребко без зволікання почав формувати команду. 

До її складу, крім самого лікаря-хірурга Олександра, увійшли підполковник медичної служби Сергій Адаменко та анестезіолог майор Всеволод Бабенко. А також медсестри — старший сержант Галина Адаменко і солдат медичної служби Вікторія Сорока. Було і два водії — старшина Володимир Плужник та сержант Артем Молчанов. (Причому Адаменки — зовсім не однофамільці, а подружжя, яке недавно перебралося в Одесу з Криму й, навіть не облаштувавшись, через місяць пішло на війну.)

— Без цих людей я не існую! — глибоко задумавшись, каже Нетребко.

Прибувши на місце дислокації, де бойові дії ще не велися, група спочатку надавала бійцям 79-ї бригади загальну медичну допомогу. Однак невдовзі солдати почали висуватися на місця бойових дій.

О 3 год. ночі із 16 на 17 червня в районі села Олексіївка бригада потрапила під щільний мінометний обстріл. Упродовж 40 хв. по колоні бригади було випущено близько
400 мін, неофіційно прозваних у військах гарним словом — "Васильок". Один із таких "Васильків", якому не судилося розірватися, наскрізь прошив кузов пересувної операційної за півметра від кисневого балона. 

Під скаженим мінометним вогнем пізно вночі Олександр Нетребко з 19-річною медсестрою Вікторією Сорокою витягли з-під машин і БТР 17 поранених бійців, перенесли в укриття, де їм надали медичну допомогу. Ім'я Вікторії, мабуть, до кінця життя пам'ятатиме вся бригада, загін прикордонників і бійці Національної гвардії, що були в цій колоні. 

Незважаючи на втрати, бригада прибула на місце дислокації поблизу села Маринівка. Відтоді ситуація на місцях стала розпалюватися. Мінометні обстріли велися систематично з території Російської Федерації. Дива своїх лікарських можливостей показував Всеволод Бабенко. Коли після обстрілу протитанковими керованими ракетами з поля бою забрали двох бійців, уже вважаючи їх полеглими, він упродовж півгодини, можна сказати, повернув хлопців до життя. А коли наступного дня Всеволод і сам отримав осколкові поранення, йому протягом двох діб надавали медичну допомогу в польових умовах через неможливість евакуювати. І тільки на третій день його доправили в польовий госпіталь. 

Незважаючи на цілодобові обстріли з усіх різновидів зброї — мінометів, гаубиць, систем залпового вогню "Град" і ПТКРСів, завдяки професіоналізмові командира батальйону Семена Калетника, його прагненню вберегти бійців, медичні втрати було зведено до мінімуму. Саме його позивні по рації, що звучали в найкритичніший момент, Нетребко сприймав як якусь героїчну симфонію. У моменти, коли військові лікарі починали відлічувати своє життя на хвилини, Олександр отримував команду від Калетника: 

— Док! У тебе є 5 хв., щоб доправити поранених до БТРів, які спробують вирватися з цього пекла!

Взявши за барки 

А тим часом сили незаконних бандитських формувань за підтримки спецназу російських військ зайняли блокпост у селі Маринівка, який захищав батальйон "Гепард" Національної гвардії. Він зазнав величезних втрат у героїчній сутичці з переважаючими силами противника, і бійці, які залишилися живими, передислокувалися до складу бригади. Того трагічного дня у медичній групі Нетребка з'явився ще один повноцінний боєць — прапорщик медичної служби Національної гвардії Григорій Федоренко. Це людина, котра бачила смерть в обличчя, але не зламалася. 

Табір, де розташувалися мобільна медична група, а також польова кухня та ремонтна рота, містився в самому епіцентрі бойових дій — під цілодобовим обстрілом. І коли Олександр із військовими медиками привозив з поля бою поранених, їх завжди незмінно зустрічали кухарі та ремонтники, готові надати посильну допомогу. 

В апогей цього криваво-вогняного місива Калетник підіслав до Нетребка БТР, на якому вдалося евакуювати медсестер та хірурга.

— Причому медсестер у БТР опускали, буквально взявши за барки, бо вони зі словами "Командире, ми з тобою сюди приїхали, з тобою звідси й виїдемо" категорично відмовлялися залишати поле бою, — каже Олександр. 

Останні 2 доби він залишався в таборі з двома своїми водіями, начальником аптеки Володимиром Каушаном та його водієм Віктором Балабаном. 

І ось тут фортуна на мить відвернулася від нього. Нетребка тяжко контузило, коли поблизу бліндажа розірвався снаряд. 

— Снаряд розірвався з оглушливим звуком, який описати неможливо, — згадує Олександр. — Довге гудіння у вухах і повне неусвідомлення того, що з тобою діється. Десь далеко чути крики, й тільки згодом починаєш приходити до тями... І коли чуєш по рації позивний "Док!", розумієш, що надати іншим допомогу більше нікому, і не тому, що ти такий герой, а тому, що поруч із цими людьми бути боягузом дуже соромно. І ти підводишся і йдеш на поле бою. 

Олександр Нетребко вдячний долі за те, що робота його — не стріляти, а рятувати людей. Усі 60 днів, проведені ним у зоні АТО, він постійно ходив з автоматом, пістолетом і гранатами — у повній готовності захистити себе, свою бригаду та поранених. Але, дякувати Богу, йому жодного разу не довелося вистрелити в людину…

Воювати на батьківщині

—Найцікавіше, — раптом задумливо всміхається Олександр, — що воювати довелось у себе на батьківщині, всього за 30 км від селища Новий Світ Старобешівського району Донецької області, де я народився і де не був 27 років… 

А народився він у сім'ї військового лікаря і побував не в одному ведмежому закутку тодішньої величезної країни. Його батько, полковник медичної служби Анатолій Васильович Нетребко, дослужився до начальника медичної служби Прибалтійського військового округу. З розвалом Радянського Союзу присягнув на вірність Україні й перевівся в Одеський військовий округ на посаду начальника медичної служби. 

Опинившись із батьками в Одесі, Олександр пробує свої сили і вступає на навчання в Одеський медичний інститут, що пізніше став Національним університетом. По закінченні вишу влаштовується на роботу у військово-медичний клінічний центр Південного регіону. Тут він і проходить усі щаблі від ординатора, старшого ординатора й до начальника відділення.

Він щасливий, що повернувся додому живим — до батьків, коханої дружини Світлани та 14-літнього сина Олександра. 

— Ну, а за виконання бойового завдання Батьківщина достроково присвоїла мені звання полковника, — завершує свою розповідь Олександр, і на його погонах весело зблискують у призахідному сонці новенькі полковницькі зірки. 

За плечима
Олександра Невського

Напроти урологічного відділення медичної служби військово-медичного клінічного центру Південного регіону затишно розмістився храм Олександра Невського. 

Великий князь Невський був однією з найбільш значних постатей Київської Русі ХІІІ ст. Як полководець не програв жодної битви. За виявлене військове мистецтво та мужність під час розгрому шведського загону під командуванням Біргера Ярля на Неві князя Олександра прозвали Невським. Зарахували до лику святих і 1547 р. офіційно канонізували. 

— Не в силі Бог, а в правді. Хтось — зі зброєю, хтось — на конях, а ми Ім'я Господа Бога нашого призовемо! — з такими словами князь Олександр Невський ішов у бій. 

Орден, який сьогодні носить його ім'я, вважався однією з найбільш шанованих бойових нагород у Радянській Армії. І тепер ця нагорода існує як в українських, так і в російських збройних силах. Ним нагороджують військовослужбовців за найвищий вияв мужності та героїзму. 

Храм Олександра Невського при військовому госпіталі заклали ще 23 березня 1897 р. Однак у 1947-му,  за радянської влади, його переобладнали під клуб. Тільки в жовтні 2000-го з'явилася можливість храм відновити. Через 2 роки його освятили...

Тут завжди багато запалених свічок. Однак воїни, що перебувають на лікуванні у військово-медичному клінічному центрі Південного регіону, заходять сюди не часто. Серед парафіян храму — їхні матері й дружини, службовці численних прилеглих офісів. 

Усі ті 60 днів, що здавалися їй вічністю, сюди щодня приходила поставити свічку за здоров'я і дружина полковника Олександра Нетребка — Світлана, яка працює старшою медичною сестрою у відділенні функціональної діагностики медичного центру… 

Я підійшов до храму.

Над входом різнобарвною мозаїчною смальтою викладений святий Олександр Невський, який стискає в руках величезний меч, а обабіч за його могутньою спиною серед дерев видніються житлові будівлі. Сам святий, здавалося, задумливо й здивовано дивиться вдалечінь. І привиділося мені на мить, що за одним його плечем стоять українські хати, а за другим — російські ізби…

Я перехрестився й увійшов у храм.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво