Хто не вкладає в дітей — не вкладає в майбутнє - Персоналії - dt.ua

Хто не вкладає в дітей — не вкладає в майбутнє

23 грудня, 2018, 10:56 Роздрукувати Випуск №49, 21 грудня-27 грудня

Це не просто цифри.

65 дитячих будинків сімейного типу, два центри матері та дитини, два центри соціальної підтримки дітей і сімей, два закриті інтернати, 2100 фахівців, навчених найкращих інноваційних підходів у роботі з сім'ями та дітьми, 3800 сімей і майже 7000 дітей, які одержали підтримку і допомогу, — такі результати діяльності БО "Надія і житло для дітей", яка відзначила минулого тижня 20-річчя своєї роботи в Україні. 

І це не просто цифри. За кожною з них чиясь доля — матері, дитини, сім'ї. А ще — системна робота невеликої, але ефективної команди, котра крок за кроком прагне наблизити день, коли кожна дитина з українського інтернату знайде любов і турботу у власній родині.

На сьогодні БО "Надія і житло для дітей", головний офіс якої у Великій Британії, крім України, реалізує свої проекти ще у восьми країнах Центральної, Південної та Східної Європи і Центральної Азії, а також у країнах Латинської Америки, Східної та Південної Африки, в країнах Карибського басейну. 1994 року організацію створили Марк Кук і його дружина Керолайн — щоб відновлювати дитбудинки для дітей, які постраждали від війни та стихійних лих. Але незабаром зрозуміли: дітям потрібна сім'я, а не інтернат. "Незалежно від національності, кольору шкіри чи віросповідання дітей, хоч де б вони жили — у дитбудинках, на вулицях чи в теплотрасах, коли ми запитували їх, чого вони хочуть насправді, відповідь була одна: "Сім'ю", — каже президент БО "Надія і житло для дітей" Марк Кук.

надежда и жилье_1
Марк Кук і Галина Постолюк

А почалося все в Боснії, куди з початком війни відрядили полковника Кука, який на той час прослужив у британській армії вже 30 років.

— Невдовзі після прибуття я почув про дитячий притулок, підірваний сербами саме тоді, коли там були діти. 65 дітей від півтора до 18 років 21 день ховалися від обстрілу в бомбосховищі, а одного разу вночі їм вдалося звідти втекти, — розповів DT.UA Марк Кук. — Побачивши руїни притулку, я захотів знайти цих дітей. І за кілька днів мені вдалося з ними зустрітися. Я дивився на дітей, які пережили жахіття війни, які втратили своє єдине житло, і мозок з язиком працювали в мене окремо одне від одного. Зібравши всіх, я сказав: "Я побачив, що з вами сталося, почув, яким було ваше життя. Але не хвилюйтеся, я обов'язково постараюся відбудувати ваш будинок". Маленький хлопчик запитав: "Коли?" І я пообіцяв: "До Різдва".

Я сів у джип і поїхав і тільки потім зрозумів, що накоїв. Приїхавши сюди як військовий, я дав дітям нереальну обіцянку. До Різдва залишалося шість місяців — строк надто малий, щоб її виконати. Крім того, я ніколи не займався фандрейзингом.  

І тоді я вирішив після 31 року залишити службу в армії і присвятити себе виконанню необережно даної обіцянки. На те, щоб заново відбудувати цей дитбудинок, знадобилися півтора року і мільйон фунтів стерлінгів.

Я виконав свою обіцянку, подумав я. Що далі? Роботи в мене більше не було, зі служби звільнився. Але незабаром я почув про групу дітей, які були у вкрай важкій ситуації, намагаючись вижити у дитбудинку Сараєва під час воєнних дій.

Ситуація там виявилася ще гіршою. Будівля інтернату зруйнована. Діти були в жахливому стані. Вони жили в підвалі (єдиному теплому приміщенні будівлі) і були кинуті напризволяще. Щоб вижити, підлітки бігали вулицями і просили їжу або гроші в перехожих.

І я їм сказав: "Не хвилюйтеся. Я зроблю все, щоб у вас знову був дім".

Повернувшись додому за тиждень, ми з Керолайн зрозуміли: потрібно створити благодійну організацію для допомоги дітям війни. Так з'явилася БО "Надія і житло для дітей". І ми почали роботу в Сараєві.

За якийсь час до нас додому зателефонували зі Сьєрра-Леоне, де теж була війна, і попросили про допомогу. Я відповів, що ми — дуже маленька організація, грошей у нас немає, але я хочу приїхати подивитися. Ситуація там була ще гірша. Жахливі барачні умови. Дуже багато поранених дітей, з ампутованими кінцівками. Їх накачували наркотиками і змушували виходити на передову зі зброєю. Ми вирішили почати працювати в Сьєрра-Леоне.

Потім ми почули про дітей в Албанії. Там не було війни, але країна на той момент була дуже бідна. Поїхавши туди і побачивши, що діти, особливо немовлята, там просто в нелюдських умовах, ми вирішили почати працювати там і зробити все, щоб поліпшити життя цих дітей.

Потім ми працювали в Румунії. Понад 100 тисяч дітей у дитбудинках, притулках та інтернатах в жахливому стані.

А одного разу нам зателефонувала пані Довженко, на той час міністр України у справах сім'ї та молоді.

— Весь цей час ви допомагали відбудовувати дитбудинки?

— Це було початковою метою. Але поступово ми зрозуміли: потрібно зробити все для того, щоб витягти цих дітей з таких закладів.

— Як ви прийшли до цього розуміння?

— Одного разу мене спитали: чи запитував я в дітей, чого вони хочуть? Я відповів: ну, як на мене, зрозуміло, що їм треба, — їжа, дах над головою, безпечне місце для сну й освіта. Друг, який почав працювати зі мною, сказав: "Мені здається, буде добре, якщо ми запитаємо про це в дітей". І ми почали їх розпитувати, чого вони хочуть. На той час ми вже працювали в кількох країнах.

Якось я відвідав дитбудинок у Білорусі. У величезному жахливому будинку жили підлітки. Одна з дівчаток показувала мені його. Коли ми оглянули все, я сказав: "У вас є дах над головою, їжа, одяг, місце для сну, і ти вчишся. Чого б іще ти хотіла?" Вона подивилася на мене з подивом, ніби я не розумів очевидних речей, і сказала: "Сім'ю".

Після цього я був у Судані. Якось ми ходили містом увечері й розмовляли з дітьми на вулиці. Я запитав маленького хлопчика, ким би він хотів стати, коли виросте. Він відповів — лікарем. Але як він може стати лікарем, коли він живе на вулиці, йому ніде спати, і, якщо він захворіє, йому ніхто не допоможе?

— А зараз, поки ти не виріс, чого б ти хотів? — запитав я.

— Я хочу справжній дім, сім'ю.

— А що означає для тебе дім, сім'я?

— Любов, — відповів малий, і це мене справді зачепило.

Після цього ми усвідомили, що навіть у найпрекраснішому дитбудинку дитина ніколи не отримає тієї беззастережної любові, яка лежить в основі здорової сім'ї. І коли вона вийде з інтернату, у неї не буде дому, і їй нікуди буде повернутися. Багато підлітків, з якими я тоді зустрічався, тепер уже дорослі. Їхнє життя не склалося. Вони не змогли нормально побудувати сім'ї, бо не знали — як. Тоді ми зрозуміли: дітей треба витягти з дитбудинків і дати їм сім'ю.

Це почалося з Румунії. Приїхавши туди вперше, ми потрапили в дитбудинок, де було 60 малят. Закутані в ковдри, вони сиділи у своїх ліжечках і розгойдувалися. Ця картина, запах і звуки... точніше, їх відсутність, бо діти не плакали, так їх привчили... Щоб вони не дряпали себе, їм надівали рукавички. А тим, хто сильно бився головою, — навіть спеціальні шоломи.

Ми вирішили, що повинні зробити все можливе і неможливе, щоб забрати цих дітей з дитбудинку. Купили шість будинків і відкрили шість ДБСТ — по 10 дітей у кожен будинок. Постаралися з'ясувати, чи є в них якісь родичі. Бо 90 відсотків дітей, які перебувають в інтернатах, насправді — не повні сироти. Насамперед ми спробували відновити родинні зв'язки там, де це було можливо.

Якраз тоді, коли ми почали цим займатися, нам зателефонувала пані Довженко, і ми приїхали в Україну. Познайомилися, зокрема, і з нинішньою регіональною директоркою БО "Надія і житло для дітей" Галиною Постолюк. Уже тоді, 1998 року, було розуміння, що система — неправильна, і було велике бажання щось змінити.

Я відвідав кілька дитбудинків, вони були в жахливому стані. Тоді ми ще не почали деінституціалізацію, але зрозуміли, що принаймні можемо зробити перший крок — побудувати ДБСТ, щоб якась кількість дітей вийшла з інституцій. На сьогодні ми побудували (купили/відремонтували) 65 ДБСТ по всій Україні.

За перший рік побудували шість будинків. Але, на жаль, коли ми забирали п'ятьох дітей, в інтернаті з'являлося п'ятеро нових. Директори інтернатів зацікавлені в більшій кількості дітей — фінансування буде більшим. Тому найважче для нас — робота з директорами і працівниками інтернатів, які бояться втратити роботу. Але відтоді як ми усвідомили, що "любов" — це основне слово і дія, яку ми хочемо дати, це допомагало нам розвивати напрямки і робити нові кроки.

Потім заснували перший Центр матері та дитини в Херсоні, згодом — у Фастові. Ми зрозуміли, що багато молодих дівчат, залишившись без підтримки, кидають своїх дітей у пологових будинках. Тому роботу почали звідти — з підготовки персоналу, щоб таких дівчат помічали й відправляли до нас.

У якийсь момент ми зрозуміли, що в таких країнах, як Україна, бюджети на медицину й освіту — роздільні, кожен сам по собі. Але коли сім'я в стані кризи, їй складно вирішувати свої проблеми відвідуючи всі служби. Наш висновок був таким: важливо побудувати бодай один центр, де представники всіх цих служб будуть в одному приміщенні. У країні багато кризових сімей, зокрема й через високий рівень безробіття і низький рівень життя. Чоловіки (деколи й жінки) спиваються, сім'ї розпадаються. І часто найлегшим виходом здається віддати дітей в інтернат. Ми хотіли зробити все можливе, щоб уникнути цього. Так, на місці колишніх інтернатів з'явився Макарівський районний центр соціальної підтримки дітей і сімей у Київській області, а згодом — і в Дніпропетровській.

— Востаннє ви були в Україні 2011 року. Що побачили зараз?

— Цього разу я відвідав Центр матері та дитини у Фастові. Якщо ви хочете підняти собі настрій і отримати порцію оптимізму, вам обов'язково треба там побувати. Відтоді, як ми його відкрили, через нього пройшли 267 матерів і 350 дітей; 90 відсотків мам вийшли звідти зі своїми дітьми, і лише близько 10 відсотків (23 випадки) виявилися неспроможними піклуватися про свою дитину.

Центр розрахований на 17 матерів з малюками. Я поговорив з усіма мамами, які там були. Запитав, що би вони робили, якби не було центру. Всі в один голос сказали, що не можуть собі цього уявити. Всі вони хочуть зберегти дитину, жити з нею разом.

Також я відвідав два ДБСТ, яким ми від самого початку надали будинки. Відтоді минуло багато років, ті діти вже виросли, створили сім'ї. Але вони повертаються, у них прекрасні сімейні стосунки з батьками. Як і в нових дітей. Поки ми спілкувалися, вони підходили до батьків, щоб обійняти, посидіти поруч. Це чудово. Там є життя. І там є любов.

Дуже сумний для нас факт, що на сьогодні дітей в інтернатах більше, ніж 20 років тому, коли ми тільки приїхали в Україну. Це дуже погано, коли діти живуть в інтернатах. Система повинна змінитися. Глобальна статистика говорить, що 10 відсотків дітей, виходячи з інтернатів, накладають на себе руки; 80 відсотків стають на злочинний шлях, крадуть, займаються проституцією. Все це позначається на суспільстві негативно. А крім того, коштує великих грошей державі: виходячи з одного закладу, ці діти часто потрапляють до іншого, до в'язниці, де держава знову змушена їх утримувати. У цих дітей практично немає шансів, лише менше ніж 10 відсоткам з них усе-таки вдається відбутися і жити нормальним життям.

Та й будувати нові дитбудинки й утримувати в них дітей значно дорожче, ніж зусилля, спрямовані на допомогу й підтримку сім'ї у важкі для неї часи.

Найбільша проблема — змінити менталітет влади, оскільки однаково все йде від верху до низу. Щоб вони розуміли — система неправильна. Але щоб змінити її, теж потрібні величезні зусилля. Спочатку — навчити/перенавчити людей, які працюють у цій системі. Пояснити їм слово "деінституціалізація" — що насправді воно означає — і навчити, як здійснювати цей процес.

— Хоча будь-яка влада завжди заявляє, що діти — у пріоритеті, насправді вони — завжди в кінці списку. А особливо під час війни, яка в Україні триває п'ятий рік ...

— Завжди можна знайти виправдання. Завжди можна відсунути дітей убік, адже їх ніхто не питає, до них ніхто не прислухається. Але ті, хто не вкладає в дітей, не вкладає в майбутнє.

— У передсвяткові дні волонтери починають збирати подарунки в дитбудинки. Що ви про це думаєте?

— Добре, що хоч на свята цих дітей потішать. Ти подарував їм ведмедика, привітав зі святом, і тобі полегшало. Але життя дитини від цього не зміниться.

Розповім історію. Якось я відвідував один жахливий інтернат, де було 180 дітей, в основному з особливими потребами. Величезна стара будівля. Ми отримали схвалення від уряду на закриття цього інтернату. Природно, директорка і персонал були дуже незадоволені.

Я розмовляв з директоркою інтернату, опасистою серйозною жінкою за великим столом, яка весь час пила каву і курила, і раптом у двері постукав чоловік. Як виявилося, представник маленької благодійної організації з Норвегії. "Ми зібрали 60 тисяч фунтів і хочемо поставити в інтернаті нові вікна, бо взимку тут дуже холодно, — сказав він. — А ви що робите?" Я відповів: "А ми збираємося закрити цей заклад. Через півтора року тут не буде жодної дитини". Він подивився на мене і сказав: "Це нереально". Я відповів, що ми зробимо все, аби це сталося. І зрештою чоловік віддав нам 60 тисяч фунтів, щоб допомогти закрити інтернат.

Люди, які мають гроші, думають: треба пофарбувати стіни, відремонтувати будівлю, купити дітям іграшки. Але це неважливо. Єдине, що змінить життя цих дітей, — любов.

* * *

"Наша організація працює в Україні з 1998 року, — розповідає регіональна директорка БО "Надія і житло" Галина Постолюк. — Основне фінансування — благодійні пожертви громадян і організацій Великої Британії. За 20 років перерахували в Україну близько чотирьох мільйонів фунтів стерлінгів.

Спочатку ми не вірили, що якась міжнародна організація вкладатиме в нові моделі захисту дітей, підтримку сімей, у навчання фахівців. Діяльність розпочали з реалізації проекту з розвитку ДБСТ. У той час усіх батьків-вихователів я була готова поставити на п'єдестал. Платили їм мізер, вони ледь животіли, але все одно готові були брати дітей у свою сім'ю і допомагати їм.

Ми шукали сім'ї, їхали туди, де вони живуть. Збирали інформацію про них де тільки можливо. Бувало, що й помилялися. Але ніколи не замовчували таких випадків. Наприклад, в одній сім'ї, як з'ясувалося, практикувалося фізичне насильство. Коли ми дізналися про цю ситуацію, то довели справу до суду, і батько сів у в'язницю.

Поступово первинний романтизм розвіювався. Ми почали бачити проблему зусібіч. Спочатку здавалося, що ми заберемо всіх дітей з інтернатів, і на це знадобиться не так багато часу. Пам'ятаю, була впевнена, що ті, хто кидає своїх дітей, — однозначно погані люди. Адже я бачила, як діти страждають в інтернатах. Потім прийшло розуміння, що не всі ті сім'ї, з яких діти потрапляють до інтернату, погані. Іноді їм потрібно своєчасно надати допомогу, і діти залишаться в сім'ї. Приблизно в 50 відсотках найважчих випадків сім'ї вдається допомогти.

З 2002 року ми почали програму, спрямовану на запобігання відмовам матерів від новонароджених у пологових будинках. Ми були першою організацією, яка досліджувала цю проблему в Україні. Працювати почали в Херсоні, на базі дитячої лікарні та пологових будинків. Виявилося, що в половині випадків відмовам можна було запобігти, надавши мамі допомогу. Почали впроваджувати консультпункти в пологових будинках і жіночих консультаціях, куди приходили фахівці. Це спрацювало. Якщо 2003-го було 2500 відмов у пологових будинках, то через п'ять років — до 800 (зараз, на жаль, цифра знову збільшилася).

Для жінок і молодих дівчат, які потребували тривалішої підтримки, ми створили модель центрів матері та дитини — у Херсоні (2003 р.) і Фастові (2005 р.).

Потім ми працювали над тим, щоб змінити законодавство, створити регуляторну базу, положення, перелік послуг у таких центрах, над підготовкою фахівців. Усі ініціативи в нас створювалися на обласному рівні. Зараз це програма, що реалізована на державному рівні. У різних областях України вже створено 17 таких центрів.

20-річчя — привід підбити підсумки не тільки в діяльності організації, а й у сфері в цілому. Добре те, що суспільство стало свідомішим і добрішим. Раніше багато хто навіть не замислювався над тим, що дітям в інтернаті погано. Зараз у цю тему залучається дедалі більше людей. Їхня допомога не завжди правильна, але принаймні є таке бажання. Цукерки на свята в інтернати залишаються, але з'являється і щось інше.

Тема вийшла на національний рівень. Комплексно, хоча поки що лише декларативно на світ Божий витягли й оприлюднили всі проблеми в дитячій сфері: мають бути й інклюзивна освіта, і якість сімейних форм виховання, і профілактика. Ми вже розуміємо, що потрібно щось робити. Але ще не доросли до того, щоб бачити цілісну картину. Наразі вихоплюють окремі напрямки, на які з'являються гроші. І кожне відомство вихоплює їх у відриві від інших. Тому руху й прогресу немає. Я б назвала це стагнацією. Професійні компетентності державного апарату слабкі як ніколи. У кабінетах малюють якісь відірвані від життя концепції.

Я стурбована сімейними формами виховання. З одного боку, охочих стати батьками-вихователями менше. З іншого — знижується якість таких сімей. 50 відсотків дітей, які перебувають у сімейних формах виховання, потребують спеціалізованої підтримки, і батьки не можуть із цим упоратися самостійно. Але нормальної системи професійної підтримки за цей час не побудовано. На найвищому рівні немає розуміння, що це дуже важлива сфера. Діти використовуються лише як елемент, щоб прикрасити якусь реформу. Нормативно-правова база ухвалюється ситуативно, під сьогодні. Є проблема зараз і тут? Давайте ухвалимо зміни до закону. З'являється наступна — ухвалюють щось іще. Але ніхто не намагається намалювати, як ця система має працювати. Хоча б провести аудит того, що зроблено за ці роки, в тому числі ухвалених законів, і який коефіцієнт корисної дії. Хотілося б більше системності. Хаотичні рухи всі ці роки відкидали нас назад.

Зате громадських організацій, які по-справжньому, творчо почали займатися дитячою темою на практиці, побільшало. І це дуже надихає".

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №2, 19 січня-25 січня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво