Ґолда Меїр: киянка, яка стала міфом - Персоналії - dt.ua

Ґолда Меїр: киянка, яка стала міфом

13 вересня, 2013, 19:20 Роздрукувати Випуск №33, 13 вересня-20 вересня

Зовні до болю схожа на звичайнісіньку єврейську бабусю, яких так багато було на Подолі, Воскресенці, Чоколівці чи Деміївці, прем'єр-міністр крихітної близькосхідної держави стала уособленням "іншості", альтернативи.

У 70-х рр. минулого століття неможливо, мабуть, було знайти киянина, який при згадці про Ґолду Меїр здивовано або байдуже спитав би: "А хто це?". Зовні до болю схожа на звичайнісіньку єврейську бабусю, яких так багато було на Подолі, Воскресенці, Чоколівці чи Деміївці, прем'єр-міністр крихітної близькосхідної держави стала уособленням "іншості", альтернативи, котра, як, здавалося, переконливо доводив увесь досвід 60 років радянського життя, була фантастичною, просто неможливою. На той час для радянської пропаганди "підступні сіоністи", які створили й відстояли в нерівній боротьбі із сусідами-арабами державу Ізраїль, були не менш страшними ворогами, ніж їхні "покровителі й господарі" — "американські імперіалісти". Арабські союзники та підопічні СРСР, попри величезну перевагу в чисельності військ та кількості озброєнь, постійно зазнавали поразок у війнах з Ізраїлем, підтримуваним Сполученими Штатами і Західною Європою. Це стало одним з основних чинників, що стримували дальше поширення впливу Москви в цілому світі, переконливим свідченням неефективності радянських методів і підходів порівняно з ринковою демократією. Але ще більшою небезпекою для Кремля було те, що він був змушений в обмін на "розрядку міжнародної напруженості" піти на поступки в питанні еміграції радянських євреїв.

Росіяни, українці й інші нації величезної Радянської імперії на власному досвіді переконалися, що не всі піддані СРСР є геть беззахисними рабами комуністичного керівництва, умови існування і саме життя кожного з яких повністю залежить від волі Кремля. Сотні тисяч євреїв, звичайних, а з певного погляду навіть і "другосортних", громадян СРСР, отримали реальний шанс вирватися з-під влади комуністичного режиму. І в головах дуже багатьох людей інших національностей на рівні свідомості чи підсвідомості виникло запитання: якщо можна євреям, то чому не можна нам? Чим ми гірші?

Попри це ще в 70-х роках більшість киян ставилася до ҐолдиМеїр і в цілому до "сіоністів", яких вона уособлювала, радше негативно — водночас із цікавістю й ворожістю. Тут відіграли свою роль і нав'язлива радянська пропаганда, під вплив якої неминуче потрапляли не надто схильні до самостійного мислення люди; і досить поширений іще традиційний антисемітизм — історично українсько-єврейські міжнаціональні відносини протягом століть спільного проживання на одній землі важко було назвати ідилічними; й елементарна заздрість — євреї ж бо, на відміну від пересічних українців чи росіян, фактично отримали певні "привілеї" — реальну можливість вирватися за Залізну завісу. Хоча в інтелектуальному середовищі, зокрема серед студентів гуманітарних спеціальностей, до числа яких тоді належав і автор нарису, ворожості не було — лише цікавість, а деколи й симпатія. Ось тільки більш-менш повної інформації про те, хто така ҐолдаМеїр, за що і як конкретно вона боролася все своє довге життя, не було.

Як Ґолда Мабович
стала ҐолдіМеєрсон

3 травня 1898 р. в сім'ї теслі Мойше-Іцхока Мабовича та його дружини Блюми народилася дочка Ґолда. Сталося це в Києві, на вулиці Басейній. Більша частина "матері міст руських" не входила до межі осілості — переліку районів, де в Російській імперії дозволялося селитися євреям. Проте для Подолу, а також невеличкої дільниці в районі Бессарабської площі було зроблено виняток. Отже, майбутній лідер єврейської держави народилася в самому центрі Києва. У Мабовичів було восьмеро дітей, проте п'ятеро Ґолдиних братів і сестер померли маленькими — сім'я мешкала в страшних злиднях, і медична допомога для неї була фактично недоступна. Вижили лише сама Ґолда, старша сестра Шейна й молодша Ціпке, яка згодом в Америці стала Кларою.

За радянських часів у Києві був поширений міф, що Ґолда Меїр провела в цьому місті все своє дитинство, нібито навіть навчалася тут у жіночій гімназії і потім, в Америці й Палестині, постійно з ностальгією згадувала місто на берегах Дніпра. Насправді це не відповідає дійсності. Батько і мати її познайомилися в білоруському містечку Пінську, де мешкала сім'я Блюми Найдич, а Мойше Мабович проходив строкову службу в російській армії. Після демобілізації вони одружилися попри незадоволення Блюминих батьків — сирота Мабович не мав ані шеляга за душею. Кілька років вони прожили в Пінську, де Мойше здобув фах теслі, а незадовго до народження Ґолди поїхав до Києва, де знайшов порівняно високооплачувану роботу і за кілька місяців виписав туди вагітну дружину з дітьми. Проте вже через півроку після народження Ґолди батько втратив постійну роботу і надалі перебивався лише тимчасовими заробітками. Вся сім'я мешкала в одній маленькій кімнатці. Як згадувала Ґолда, протягом усього свого дитинства — ні в Києві, ні пізніше в Пінську, ні навіть в Америці, вона ніколи, жодного дня не їла досхочу.

Наша героїня жила в Києві лише до п'ятирічного віку. І, як вона сама писала через багато років, практично нічого не пам'ятає про місто над Дніпром. У пам'яті Ґолди зберігся лише один-єдиний, і до того ж не надто оптимістичний, київський епізод — переляканий батько разом з іще якимось чоловіком зсередини заставляють дошками вхідні двері їхнього будинку на Басейній, бо стало відомо, що ось-ось має початися єврейський погром. Для маленької дівчинки психологічним шоком стало те, що тато, такий сильний і найважливіший у світі, не може захистити її від ворогів, а тільки намагається разом із сім'єю сховатися від них. І, можливо, саме цей принизливий дитячий спогад став поштовхом до того, що прем'єр-міністр Ізраїлю через багато років вважала одним з пріоритетів своєї діяльності, — щоб ніколи життя і смерть жодного єврея в будь-якому куточку світу не могли залежати від волі й ласки антисемітів.

В 1903 р. Мойше Мабович, який так і не зміг знайти в Києві пристойної роботи, перевіз дружину й трьох дочок до Пінська, залишив їх у тестя, а сам, позичивши грошей на квиток, вирушив у "землю обітовану" — Америку. Провівши кілька місяців у Нью-Йорку, Мабович переїхав до міста Мілвокі в штаті Вісконсин. Там він, нарешті, знайшов добре оплачувану роботу. Втім, заробітки Мойше були тільки відносно високими. Відкладаючи кожен цент, він зміг лише через три роки розрахуватися з боргом і зібрати гроші на переїзд до Америки дружини і дітей. Через Атлантику Блюма з дітьми пливла четвертим класом — далеко не на кожному пароплаві взагалі був клас, нижчий за третій.

Загалом Ґолда провела в Російській імперії, в Україні й Білорусі перші вісім років життя. Проте навряд чи можна стверджувати, що східнослов'янська культура справила значний вплив на формування її особистості. Принаймні ставши дорослою, вона зовсім не володіла ні російською, ні українською, ні білоруською мовами. Та й якихось особливих симпатій до країни, де народилася, не відчувала: "Росія не залишила в мене жодного приємного спогаду", — стверджувала Меїр наприкінці життя. Далися взнаки злидні й нерівноправність, в яких жила сто років тому переважна більшість російських євреїв, зокрема всі її родичі. Рідною мовою Ґолди був нині вже майже всіма забутий їдиш, мова східноєвропейських євреїв, що сформувалася на базі німецьких діалектів, з деякими лексичними й граматичними запозиченнями з івриту, давньоєврейської мови. Її світом, світом її батьків і дідів був світ провінційного єврейського містечка. "Це містечко, відроджене нині в романах і фільмах, — писала через багато десятиліть у своїх спогадах уже колишній прем'єр-міністр Ізраїлю, — відоме тепер у краях, про які й не чули мої діди, веселе, добродушне, чарівне містечко, на чиїх дахах скрипалі вічно грають сентиментальну музику, немає нічого спільного з тим, що пам'ятаю я: зі злиденними, нещасними маленькими громадами, де євреї ледь-ледь перебивалися, підтримуючи себе надіями на те, що колись стане краще, і вірячи, що в їхніх злиднях є якийсь сенс… Я нерідко розповідала своїм дітям, а потім і онукам про життя в містечку, яким я його невиразно пам'ятаю, і немає для мене більшого щастя, ніж усвідомлювати, що для них це лише урок історії".

Великий вплив на формування особистості Ґолди справила людина, якої вона не бачила жодного разу в житті, — її дід по батьковій лінії помер іще до народження онуки. Він належав до числа так званих кантоністів — єврейських підлітків, яких на 25 років відправляли служити в російську армію і "добровільно-примусово" змушували хреститися. Її дід Мабович, який походив з дуже релігійної сім'ї, прослужив у війську 13 років. Він не тільки не згодився відректися від віри предків, а й за всі ті роки жодного разу не доторкнувся до "трефного" — будь-якої страви, приготованої не відповідно до приписів Тори — закону юдаїстів. Попри насмішки й погрози він харчувався тільки хлібом і сирими овочами. Коли його за станом здоров'я комісували з армії, то через побоювання, що через незнання він усе ж таки порушив "закон", відставний вояк спокутував свої уявні гріхи тим, що спав на лавці в неопалюваній синагозі, а за подушку йому правив камінь. Не дивно, що помер він молодим.

Ані батьки Ґолди, ані вона сама не були такими ортодоксальними юдаїстами, як її дід. Релігія не мала аж такого великого значення в житті сім'ї, хоча всі регулярно ходили до синагоги й дотримувалися основних приписів Тори в побуті. Проте Ґолда успадкувала від діда принципове, безкомпромісне небажання відмовлятися від своєї єврейськості, хоч якось приховувати чи бодай не афішувати її під психологічним тиском часто геть недоброзичливого неєврейського оточення.

Старша за Ґолду на дев'ять років сестра Шейна ще в Пінську, 14-річною, стала активною учасницею руху соціалістів-сіоністів. Не зрадила вона своїх переконань і в Америці. А поки що сім'я оселилася в єврейській частині Мілвокі і почала адаптуватися до нового життя.

Постійної роботи з достатньою платнею Мойше Мабович не мав і в Мілвокі. Відтак мати, аби хоч якось підтримати сім'ю матеріально, відкрила у своєму будинку маленьку продуктову лавку. Справи і там пішли не вельми вдало — Блюма не мала досвіду роботи в торгівлі, а до того ж не знала англійської мови і дуже повільно й з великими труднощами її опановувала. Щоправда, всі її сусіди — потенційні покупці розмовляли на їдиш, так само як Мабовичі. А от коли треба було закупити продукти для лавочки на міському ринку, недавня іммігрантка мала неабиякий клопіт. Батько весь час був на роботі або в її пошуках, старша сестра Шейна навідріз відмовилася брати хоч якусь участь у торгівлі, позаяк це суперечило її соціалістичним переконанням. Незабаром з'ясувалося, що вона хвора на сухоти, і їй довелося надовго лягти в єврейську лікарню в Денвері, за півтори тисячі кілометрів від Мілвокі. Ціпке була ще мала, відтак єдиною помічницею матері в лавочці стала Ґолда, хоча й їй це анітрохи не подобалося. 

Через роботу доводилося часто пропускати заняття в школі, де дівчинці дуже подобалося. Вона швидко й без помітних зусиль опанувала англійську й навчалася на відмінно. В 11 років створила зі своїх однокласниць Американську асоціацію юних сестер. Річ у тому, що батьки Ґолди, а також біднішої частини її однокласників не мали змоги купувати дітям підручники. Навчання в школі було безоплатним, але книжки батьки мусили купувати самі. Ґолдина "асоціація" провела мітинг, на який прийшли десятки дорослих людей. Там дівчинка виголосила першу в своєму житті публічну промову, суть якої зводилася до того, що підручники мають бути в усіх дітей, незалежно від того, багаті чи ні їхні батьки. В результаті було зібрано "астрономічну" суму — принаймні на підручники для всіх дітей її класу вистачило…

У 14 років Ґолді (як тепер її тепер називали) закінчила початкову школу. На тому її освіта мала закінчитися — бути "ребеце" (вченою жінкою), на думку матері, їй було ні до чого. Ґолді якийсь час працювала в універмазі в центрі міста молодшою продавчинею — загортала в папір покупки. Але, зрештою, покинула роботу і проти волі батьків записалася до середньої школи. Та невдовзі в матері виникла нова ідея. Вона вирішила видати 14-річну дівчинку… заміж за 30-річного комівояжера Ґудштайна. І Ґолді просто втекла від батьків у Денвер до сестри Шейни, яка саме вийшла заміж за свого коханого ще з пінських часів Шамая Корнґольда, котрий приїхав за нею до Америки. 

Позаяк Шейна хворіла на сухоти, сім'я змушена була жити в Денвері, де клімат для таких хворих був найсприятливіший у Сполучених Штатах. Але з роботою в місті було важко. В крихітному помешканні Шейни й Шамая постійно збиралися всі денверські їдишомовні молоді іммігранти, більшість яких хворіла на сухоти. Це були анархісти, соціалісти, сіоністи. І, як згадувала згодом наша героїня, оті нескінченні вечірні розмови дали для формування її ерудиції та світогляду не менше, ніж навчання у школі. 

Одним із завсідників цього "клубу" був Моріс Меєрсон, чия сім'я приїхала до США з Литви. Моріс знав і розумів мистецтво і літературу. Незабаром між ним і Ґолді зав'язалися романтичні стосунки. Водив він свою кохану переважно на безплатні концерти й лекції з літератури, історії, філософії — на те, щоб купувати квитки, Моріс просто не мав грошей. 

1916 р. Ґолді закінчила середню школу і вступила до вчительського коледжу. У грудні 1917-го вона вийшла заміж за Моріса і відтоді стала Ґолді Меєрсон. Тоді ж, під впливом Бен-Ґуріона, одного з лідерів палестинських сіоністів-соціалістів, який саме здійснював тривале агітаційно-пропагандистське турне Америкою, вона стала активісткою цієї політичної сили. Взимку 1918-го, 20-річною, була обрана делегатом Американського сіоністського конгресу в Філадельфії. До суворого Бен-Ґуріона Ґолді, за її власними словами, ставилася з "благоговійним страхом", але попри це стала однією з його найближчих соратниць на довгі десятиліття. Намагалася навіть записатися до Єврейського легіону, щоб воювати проти турків і німців за звільнення Палестини. Але її не взяли як жінку. Після закінчення коледжу Ґолді повернулася з чоловіком до Мілвокі, де почала вчителювати в їдишомовній "фолксшуле" — школі, створеній сіоністами.

Від Мерхавії до Москви

23 травня 1921 р. з Нью-Йоркського порту вийшов старезний пароплав "Покахонтас", на якому "було зіпсовано все, що тільки може бути зіпсовано". На його облавку перебувала невелика група ідейних сіоністів зі Сполучених Штатів і Канади, що виїжджали до Палестини. Серед них була і Ґолді Меєрсон, якій вдалося переконати їхати на злиденну батьківщину предків з багатої Америки не тільки свого чоловіка Моріса, а й сестру Шейну з дітьми (Шамай приєднався до сім'ї трохи згодом).

Коли після небезпечної й виснажливої кількатижневої подорожі Ґолда та її супутники вийшли на брудний перон крихітного тель-авівського вокзалу, їх ніхто не зустрів. Як з'ясувалося згодом, друзі-сіоністи, які приїхали сюди з Америки двома роками раніше, саме в цей день залагоджували останні формальності, аби повернутися до Штатів… Тель-Авів, який на той час був лише єврейським передмістям арабського міста Яфо, налічував усього 15 тис. жителів — таке собі велике і дуже непоказне село. Через кілька хвилин очікування один з друзів-сіоністів сказав: "Ну, Ґолді, ти так хотіла побачити Ерец-Ісраель. Ось ми й приїхали. А тепер можемо їхати назад". 

Але Ґолді вирушила з чоловіком до Мерхавії — одного з перших кібуців (комун), створених сіоністами в Палестині. Спершу мерхавійські кібуцники навідріз відмовилися приймати до своїх лав родину Меєрсонів — адже "зманіжені" американці, на їхнє переконання, в принципі не могли витримати труднощів життя в кібуці. Зрештою, Ґолді вдалося переконати однодумців дати їй шанс. А одним з аргументів став патефон з купою платівок, привезений Меєрсонами з Америки, який відтоді став власністю кібуца. Хоча, як згадувала згодом Меїр, дехто волів би "отримати віно без нареченої". 

Радянський колгосп порівняно з тогочасним ізраїльським кібуцом — просто-таки царство індивідуалізму. Всі ж кібуцники ходили в однаковому одязі, їли тільки у спільній їдальні, і ніхто не мав права з'їсти чи випити чогось, не поділившись з іншими. Діти мали жити в спільному дитячому приміщенні, лише кілька разів на день відвідуючи батьків у їхній кімнаті. Кібуцники працювали на роботах, на які їх направляло правління, і ніколи не наїдалися досхочу. Жінки-кібуцниці вважали принизливим для себе чергувати на кухні і вимагали, щоб їхні колеги-чоловіки теж готували їжу. Ґолда цієї логіки не розуміла. "Чому годувати худобу в хліві — почесно, а своїх товаришів — ні?", — питала вона. І зробила все можливе, щоб хоч якось поліпшити харчування в громадській їдальні. Від такого життя вона була в захваті. Незадовго до смерті Меїр стверджувала, що роки в Мерхавії були найщасливішими для неї, а єдине, про що шкодує в житті, — що не повернулася до кібуцу після відставки з посади прем'єра. До речі, згодом її дочка Сара, покинувши навчання в гімназії за рік до закінчення, переселилася разом зі своїм майбутнім чоловіком до Ревівім — щойно заснованого кібуцу в пустелі Негев, де й прожила майже все життя.

А ось Моріс життя в кібуці не витримав. Його здоров'я серйозно підупало, але найбільше його діставала "обмеженість інтелектуального життя" — в кібуці ніхто не розмовляв про музику й літературу, які Моріс вважав сенсом свого життя. А ще він не міг змиритися, що їхні майбутні діти в кібуці будуть практично відірвані від батьків. Відтак невдовзі Ґолда, аби зберегти сім'ю, була змушена зі "сльозами на очах" залишити Мерхавію і повернутися з Морісом до Тель-Авіва. Забігаючи наперед, скажемо, що сім'я таки розпалася. 1928 р. Ґолда і Моріс роз'їхалися, а 1938-го офіційно розлучилися, хоча зберегли дружні стосунки до кінця життя Моріса (він помер 1951 р. в будинку колишньої дружини, щоправда, за її відсутності — Ґолда в цей час була в закордонному відрядженні). 

А поки що в Тель-Авіві Ґолда влаштувалася працювати касиркою, трохи згодом друзі-сіоністи запропонували їй і Морісу роботу в Єрусалимі, в Солел Боне — комітеті громадського будівництва єврейської профспілки Гістадрут.
1923 р. в Ґолди народився син Менахем, а 1926-го — дочка Сара. На певний час вона покинула роботу, перетворилася на типову "єврейську маму", життя якої зводиться до сім'ї й виховання дітей. Цей період був для Ґолди найважчим. Річ навіть не в тому, що Морісова платня була нужденною, і сім'я жила в злиднях, як і переважна більшість тогочасних єврейських поселенців у Палестині. Найгірше було те, що вона нічого, чи майже нічого, не робила для служіння своїй Ідеї, була практично позбавлена всього того, заради чого їхала на батьківщину предків. Тому, коли 1928 р. їй запропонували стати секретарем Моацет Га-поалот — сіоністстської Жіночої робітничої ради, — вона погодилася. Моріс залишився в Єрусалимі, а вона з дітьми поїхала до Тель-Авіва. Так почалася кар'єра Меїр як сіоністського функціонера, державного діяча ще не створеної держави… 

Їй доводилося дуже багато працювати, зокрема часто виїздити за кордон, щоб забезпечити дієвішу підтримку палестинським сіоністам з боку єврейської діаспори, особливо у Сполучених Штатах. І хоча під час її відсутності за дітьми завжди хтось наглядав, Ґолда відчувала докори сумління, що не дає своїм дітям усього належного, не є для них доброю мамою. Адже в ті дні, коли її мучила жорстока мігрень, і вона була змушена залишитися в ліжку, Менахем і Сара стрибали навколо її ліжка, радісно виспівуючи: "Сьогодні наша мама вдома! Голова в неї болить!". "Від цієї пісні головний біль не минав, — згадує Меїр, — але починало боліти ще й серце". І лише коли Сара серйозно захворіла на нирки, а лікарі в Палестині так і не змогли поставити їй правильний діагноз і виникла загроза, що дитина помре, Ґолда впрохала Бен-Ґуріона дозволити їй разом з дітьми поїхати на кілька місяців до Америки рятувати Сару. Дочку швидко поставили на ноги в нью-йоркській лікарні Бет-Ісраель, а місіс Меєрсон за цей час створила в Північній Америці досить масову й дієву жіночу сіоністську організацію "Жінки-піонери".

Навіть у цій трагічній ситуації їй вдалося гармонійно поєднати свою любов до дітей із політичною роботою!

"Подейкують, — продовжувала колишній прем'єр-міністр, — ніби Бен-Ґуріон якось сказав, що я — "єдиний чоловік" у його кабінеті. Смішно, що він (чи той, хто придумав це) вважав, що це — найбільший комплімент, який можна зробити жінці. Сумніваюся, що будь-який чоловік відчув би себе потішеним, якби я сказала, що він — єдина жінка в уряді".

1934 р., після повернення з Америки, Меєрсон стала членом президії Гістадруту, згодом, під час Другої світової війни, була членом Військової економічної ради, створеної британською адміністрацією Палестини. Поступово Ґолда стала одним з найшановніших і найвпливовіших лідерів палестинських сіоністів. Особливо відзначилася вона 1948 р., напередодні проголошення держави Ізраїль. Уже було відомо, що це спричинить війну з усіма сусідніми арабськими країнами, які не бажали віддавати землю Палестини, де їхні брати-араби мешкали вже півтора тисячоліття, "зайдам"-євреям. Державі, що народжувалася, найбільше була необхідна… зброя. І хоча команді Бен-Ґуріона вдалося вмовити Кремль поставити таке вкрай необхідне озброєння з васальної Чехословаччини, за нього треба було негайно платити, а грошей не було. Відтак Бен-Ґуріон поставив перед Ґолдою, здавалося б, нереальне завдання — протягом кількох тижнів зібрати в Америці астрономічну, як на той час і місце, суму в 25, а ще краще в 30, млн дол. Місіс Меєрсон зібрала 50 млн… При цьому їй уперше вдалося встановити дієві контакти не лише з американськими соціалістами-сіоністами, з якими вона мала справу досі, а й з акулами бізнесу єврейського походження, котрі до того часу ані з соціалізмом, ані з сіонізмом нічого спільного не мали.

Ґолда Меєрсон стала однією з двох жінок, які підписали Декларацію про створення держави Ізраїль. А першою її посадою в новоствореній державі стала робота в… Москві.

Вона стала послом Ізраїлю в СРСР. Посада ця була тоді стратегічно важливою. Адже соціалістам-сіоністам удалося переконати Сталіна в тому, що Ізраїль може стати форпостом радянського впливу на Близькому Сході. Відтак Кремль не лише не виступав у той час проти створення цієї держави, а, навпаки, всіляко підтримував…

3 вересня 1948 р. Ґолда прибула до Москви. Тріумфальна зустріч, улаштована їй десятками тисяч радянських євреїв біля московської синагоги на єврейський Новий рік, і досі є однією зі знакових подій у короткій іще історії Ізраїлю. "Дякую вам за те, що залишилися євреями", — сказала пані посол. А тим часом організувала роботу посольства за принципом кібуцу — весь його персонал незалежно від посади отримував однакову платню, яка диференціювалася тільки відповідно до кількості членів сім'ї працівника.

Втім, пропрацювала Ґолда в Москві лише сім місяців. Бен-Ґуріон викликав її до Ізраїлю, щоб запропонувати ще відповідальнішу роботу — міністра праці, яким вона була сім років.

Творення нації

Як уже зазначалося, рідною мовою Ґолди Мабович був їдиш, який вона дуже любила. Визнаючи необхідність відродження давньоєврейського івриту, вона так ніколи й не спромоглася досконало опанувати цю мову, на відміну від їдишу й англійської. Протягом 20–30-х рр. вона вважала, що в майбутній єврейській державі має бути дві мови — іврит та їдиш. Тим більше що для переважної більшості палестинських сіоністських лідерів, та й звичайних поселенців, рідною мовою був саме їдиш. Вона без захвату поставилися до ідеї Бен-Ґуріона (справжнє прізвище якого, до речі, було їдиське Грін), згідно з якою ідейний сіоніст просто зобов'язаний поміняти своє їдиське, російське, польське, грузинське чи будь-яке інше прізвище на івритське, і перетворилася з Меєрсон на Меїр тільки 1956 р., коли була призначена на посаду міністра закордонних справ. Та й то, не переклала своє прізвище, а просто взяла найбільш співзвучне івритське слово, цілком інше за змістом.

Але відразу після призначення міністром праці їй довелося постати перед цілком новою реальністю. Тоді в Ізраїлі ще не було окремого Міністерства абсорбції, і проблеми не лише працевлаштування, а й загального облаштування новоприбулих євреїв-іммігрантів цілком належали до компетенції її міністерства. А за 1949—1950 рр. населення новоствореної держави збільшилося вдвічі. До Ізраїлю ринули сотні тисяч євреїв. Значна частина їх — це були залишки східно- та центральноєвропейських євреїв, які вціліли після нацистського Голокосту. Проте більшість ізраїльтян, здавалося, не мали з їдишомовними євреями нічого спільного, крім релігії. Після війни за незалежність 1948 р. всіма арабськими країнами прокотилася хвиля єврейських погромів, і за два роки до країни, населення якої становило 800 тис., прибула 121 тис. євреїв тільки з Іраку, 35 тис. — з Марокко, 48 тис. — з Ємену. Чимало з них прийшли на батьківщину предків… пішки через пустелю. А ще "алжирці", "тунісці", "іранці", "індійці"… Практично в повному складі переселилася до Ізраїлю з охопленого громадянською війною Китаю п'ятитисячна громада шанхайських євреїв. 200 тис. людей елементарно не мали даху над головою і мешкали в наметах, часто-густо по дві сім'ї в одному. Крамарі, ремісники, вчителі чи офіціанти, якими вони були в країнах, де народилися, в більшості випадків мали у відсталій Палестині, де ще тільки закладалися перші підвалини сучасної економіки, перетворитися на скотарів, слюсарів, сантехніків, докерів. Для "східних" євреїв улюблений Ґолдин їдиш не означав геть нічого, а європейські євреї, за словами Меїр, "у дев'яти випадках з десяти вважали своїх сусідів (з мусульманських країн. —Авт.) дикунами, бо ті ніколи не бачили ватер-клозету". 

Залунали голоси, щоб тимчасово обмежити імміграцію або принаймні зробити її "вибірковою", пускаючи до Ізраїлю тільки тих, хто здатен себе прогодувати й принести користь молодій країні. Проте сіоністи не "поступилися принципами". 1950 р. було ухвалено закон про імміграцію, відповідно до якого будь-який єврей з будь-якої країни світу міг безперешкодно в'їхати до Ізраїлю й автоматично отримати громадянство. Меїр згадує популярний тогочасний анекдот: Чоловік каже, зітхаючи: "Дві тисячі років ми чекали на єврейську державу, і треба ж було, щоб її дочекався саме я". 

А тим часом пані міністр проголосила в парламенті, що "держава не терпітиме в себе бідності ганебної, через яку найщасливіші години материнства обтяжені тривогою про те, як прогодувати немовля, а люди, що досягли старості, проклинають день, коли з'явилися на світ", і спромоглася за один лише рік побудувати 30 тис. будинків для безхатченків. Було запроваджено масштабну і дуже ефективну програму професійного навчання, перекваліфікації та працевлаштування нових іммігрантів. При цьому все навчання велося лише на івриті — мові, якої переважна більшість прибульців практично не знала до приїзду на історичну батьківщину. Люди, котрі, здавалося, не мали між собою нічого спільного, крім релігії і походження, знаходили спільну мову в прямому й переносному значенні цього слова. Бен-Ґуріон сказав у перший рік незалежності Ізраїлю, що мріє про день, коли начальником штабу Армії оборони Ізраїлю стане єменський єврей. Цього поки що не сталося, але ще в 40-ві роки минулого століття один такий "єменець" став чоловіком Ґолдиної доньки Сари.

Тим часом уже до середини 50-х років минулого століття Ізраїль спромігся "перетравити" сотні тисяч післявоєнних іммігрантів, впевнено став на шлях поступального економічного й соціального розвитку, і Меїр перекинули на нову "найважливішу ділянку фронту" — 1956 р. вона стала міністром закордонних справ. Як відомо, розбудова єврейської держави, що справді вражає, потьмарена постійними конфліктами з арабськими сусідами, які не бажають змиритися з тим, що більшість їхніх палестинських братів і сестер вигнали або витіснили з їхньої землі, де вони жили впродовж століть, а решта живе на окупованих Ізраїлем з 1967 р. територіях. Чотири великі війни — 1948-го, 1956-го, 1967-го та 1973 рр. — і безліч постійних дрібніших конфліктів та сутичок. Саме за часів керівництва зовнішньополітичним відомством Ізраїлю Ґолдою Меїр стратегічне партнерство цієї маленької держави зі Сполученими Штатами піднялося на якісно новий рівень, вона забезпечила повну підтримку Вашингтона під час переможної Шестиденної війни 1967 р., коли Ізраїль встановив свій контроль над Східним Єрусалимом, Західним берегом річки Йордан, Голанськими висотами й Синайським півостровом. 

Після відставки з посади керівника зовнішньополітичного відомства Меїр очолила процес об'єднання кількох соціалістичних сіоністських партій, 1968 р. стала генеральним секретарем цієї об'єднаної партії, а 17 березня 1969-го 71-річна Ґолда очолила Державу Ізраїль як прем'єр-міністр. 

Якихось принципових змін у політиці й розвитку Ізраїлю за час її прем'єрства не сталося. Адже її попередники були її однодумцями-однопартійцями, а у виробленні політичного курсу в попередні десятиліття вона брала безпосередню участь. 

Варто відзначити хіба що її вкрай жорстку реакцію на Мюнхенську трагедію 1972 р., коли під час Олімпійських ігор арабські терористи захопили, а потім убили кількох ізраїльських спортсменів і тренерів. Абсолютно нехтуючи всіма нормами міжнародного права, Меїр наказала своїм спецслужбам знайти і вбити всіх організаторів і виконавців цього терористичного акту, хоч би в якій країні світу вони перебували. Результатом цього наказу став, зокрема, розстріл в Осло агентами ізраїльських спецслужб на очах у вагітної дружини марокканця Ахмеда Бучікі, єдина вина якого полягала в тому, що він був… зовні схожий на одного з палестинських терористів. Загалом же боротьба Меїр проти арабських терористів була вкрай жорстокою навіть як для ізраїльського лідера. За часів її прем'єрства від відплатних антитерористичних акцій Армії оборони Ізраїлю і спецслужб, за оцінками міжнародних правоохоронних організацій, загинуло у вісім разів більше мирних арабів, ніж ізраїльтян від актів цих самих терористів.

Кінцем політичної кар'єри Меїр стала Війна судного дня 1973 р. Тоді ізраїльська розвідка (за загальним визнанням — одна з найкращих у світі) проґавила напад Єгипту і Сирії на Ізраїль. Ґолда дізналася про війну лише за кілька годин до її початку, встигла оголосити мобілізацію, проте не встигла її провести. Відтак на початку війни ізраїльтяни зазнавали поразок, загинуло 2,5 тис. вояків. І хоча вже за кілька днів євреям удалося переламати хід війни і арабів було вщент розгромлено, громадська думка в Ізраїлі не вибачила цього "проколу" не лише керівництву розвідки і військовим, а й прем'єру. 

Ґолда Меїр пішла у відставку з посади прем'єра 3 червня 1974-го у віці 76 років. Устигла ще написати дуже цікаву книжку спогадів "Моє життя". Померла 8 грудня 1978 р. в Єрусалимі. А пам'ять її увічнено, зокрема, на ізраїльській банкноті в 10 нових шекелів, з одного боку якої зображено "бабусю Ґолду", а з іншого — натовп радянських євреїв, котрі з таким захватом вітали її 1948 р. в Москві.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво