Георг Жено: Театр як спосіб лікування - Персоналії - dt.ua

Георг Жено: "Театр як спосіб лікування"

21 серпня, 2015, 00:00 Роздрукувати Випуск №30, 21 серпня-28 серпня

Г.Жено показав уже в кількох містах Європи. Він також створив проект для залучення європейських волонтерів Hands&Hearts for Ukraine. Наступному волонтерові, який приїде в Україну, режисер обіцяє подарувати "на удачу" дорогу його серцю валізу, з якою подорожує світом уже 20 років.

 

Про те, з чого в Україні починалося волонтерство німецького театрального режисера Г.Жено, DT.UA вже згадувало (див. "Як ми будували мир у Миколаївці", №28 від 14.08.2014). Єдиному бородатому чоловікові в групі, який, за випадковим збігом обставин, приєднався до волонтерського проекту "Новий Донбас", у шкільній постановці випала роль Святого Миколая. Школа №3 у Миколаївці, саме місто й люди так запали в душу 39-річному Георгу, що, не обмежившись разовою роздачею подарунків, потім він неодноразово туди повертався. Зняту в Миколаївці інсталяцію "Страх в Україні" Г.Жено показав уже в кількох містах Європи. Він також створив проект для залучення європейських волонтерів Hands&Hearts for Ukraine. Наступному волонтерові, який приїде в Україну, режисер обіцяє подарувати "на удачу" дорогу його серцю валізу, з якою подорожує світом уже 20 років. 

Остання робота Г.Жено і драматурга Н.Ворожбит — "Моя Миколаївка", що складається з історій школярів, була показана у Львові в червні, у рамках Національного форуму "ДОНКУЛЬТ — Мистецькі надра". 

 

— Георгу, чим вас так привабила Росія, що ви затрималися там майже на 20 років? 

— Уперше до Росії я приїхав ще
1991 р. — у рамках шкільного обміну. Потім — 1996-го. Я не мав наміру там залишатися. Планував повчитися у "ВГИТИС" — не більш як півроку, а потім хотів продовжити навчання в Гамбурзі. Але сталися три речі. 

По-перше, П.Тодоровський відібрав мене на одну з головних ролей у своєму останньому фільмі "У сузір'ї бика". А коли тебе вибирає такий майстер, то, певна річ, ти залишаєшся. Зйомки затяглися на три роки. 

По-друге, ледь не з самого початку мого навчання я познайомився з колом людей, причетних до організації фестивалю молодої драматургії "Любимівка", котрі створили потім Театр.doc, у якому я також брав участь. І це стало ще однією причиною — у театрі в мене з'явилися близькі по духу люди. 

Ну й, по-третє, я познайомився з моєю першою, тепер уже колишньою, дружиною. Ми були студентами, разом навчалися. А набагато пізніше — і з другою, драматургом Ніною Беленицькою, з якою ми разом потім створювали Театр ім. Йозефа Бойса. Це був цивільний, але тривалий шлюб. І хоча тепер ми розлучилися, проте залишаємося друзями й продовжуємо спільну роботу. 

Одне слово, все збіглося так, що на той час Москва для мене була правильним місцем. 

— Як почуваються люди, котрі постійно переміщаються, так би мовити, між двома батьківщинами — Німеччиною, в якій ви виросли й де залишилося багато друзів, та Росією, яка сформувала вас у студентські роки? Не почуваєтеся загубленим між світами? Як це впливає на творчість?

— Ну, в Росії я не був уже понад рік... А загубленим між світами ніколи не почувався. Навпаки, переїзди і знайомство з новими людьми додають мені драйву. Режисером, який ставить спектаклі, що йому подобаються, і їздить із ними світом, я ніколи не буду. Я їжджу тому, що вважаю: театром потрібно займатися там, де гостро відчувається, що саме це питання в цьому місці наразі необхідно проробити. І тоді не ти вибираєш місце, де працювати, а місце вибирає тебе. 

Тому — так, це дуже впливає на мою творчість. Я думав, що приїду в Україну, поставлю один спектакль, а потім продовжу роботу в Болгарії, де тоді керував театром. Але відчув — те, що ми з Наталею Ворожбит нині робимо, важливе для суспільства. Тому ми домовилися продовжувати це ще три роки. 

— Не могли б ви розповісти докладніше про інсталяцію "Страх в Україні" і спектакль "Миколаївка"?

— "Страх в Україні" — 50-хвилинний фільм. За кадром зйомок Миколаївки — дуже особисті, інтимні інтерв'ю з місцевими жителями про те, що вони думають про нинішні події, чого хочуть, що відчувають. За кадром — бо я хотів зберегти приватність людей, які говорили дуже відверто. В цій інсталяції я також розповідаю, чому приїхав до України, як ці події мене змінили та чому я став волонтером. Сподіваюся, моя історія послужить прикладом і для інших іноземців. До кінця року я планую відвідати з цим фільмом
12 міст у десяти країнах. 

"Миколаївка" — спільний проект із Н.Ворожбит. У спектаклі діти зі школи №3 розповідають свої історії — про те, як пережили війну, про любов до свого міста й одне до одного (у нас є прекрасна пара). Вони виступають зі своїми історіями перед глядачами, але кожен має право відмовитися від виходу або від якогось тексту. Бо головне правило — щоб діти щось отримували від цього. З цим спектаклем ми вже були у Львові. А восени покажемо його в Києві. 

Ми дуже полюбили цей проект. І, нам здається, він дуже багато дає.

— "Миколаївка" — це завжди одні й ті самі історії? Вони не втрачають своєї живості від того, що діти багатократно їх повторюють? Адже вони не професійні актори.

— Це одні й ті самі історії, з невеликими винятками. Але діти роблять це добровільно. І ми завжди вносимо певні корективи. Крім того, спектакль ми показуємо раз на два-три місяці. Тому живість сьогодення не втрачається. Швидше це може спіткати спектаклі професійних акторів, які вони часто репетирують і показують, коли люди мучаться, як передати те, чого на цей момент не відчуваєш. А розповідати, як уперше закохався, можна мільйон разів. І однаково очі палатимуть. 

— Як приймала спектаклі аудиторія в Україні й за кордоном?

— "Миколаївку" ми показували поки що тільки в Україні. І, мабуть, показ у Миколаївці був найбільш емоційним у моєму житті. Спектакль дуже зблизив нас із місцевими жителями.

У Львові ми теж відчули дуже хороший зворотний зв'язок. Львів'ян вразило ще й те, що діти зі Сходу України так відверто розповідають про свої почуття. 

Зі "Страхом в Україні" складніше. В деяких країнах глядачі сприймали цей спектакль із великою емпатією. А ось у Берліні мені довелося потім боротися в дискусіях із вороже налаштованим глядачем. Очевидно, зіграла свою роль кремлівська пропаганда — мовляв, в Україні "рулять нацисти".

— Взимку на своїй сторінці у Фейсбук ви написали дуже зворушливий пост про Україну — про волонтерів, про взаємопідтримку, про те, що, попри війну, відчули себе тут щасливим. Ви не розчарувалися відтоді?

— Ні, я не розчарований. Це абсолютно неймовірна готовність людей допомагати одне одному. Ніколи раніше я так часто не чув запитання: "Чи можу я допомогти тобі?" та "Чим я можу тобі допомогти?". Очевидно, після подій на Майдані в людях відбулося щось дуже важливе. І я не думаю, що це вже кудись зникає. Єдине, що тривожить, — чим довше триває конфлікт із Росією, тим менше буде сил. Це виснажує не тільки українців, а й тих людей, котрі хочуть приїхати допомогти.

Жено
Фото Марини Врода

— У чому, на ваш погляд, відмінність між росіянами й українцями?

— Я можу сказати взагалі, не тільки про теперішній момент. Наприклад, чи знаєте ви, що роблять режисер і актори вечорами, після театральних прем'єр? Вони сидять у ресторані, чи в когось на квартирі або просто в гримерці, спілкуються й випивають. У Росії в певний момент ці посиденьки часто можуть перерости в агресію. Можливо, тут це теж є. Але я працюю в Україні вже 12 років, ставив спектаклі в Театрі російської драми ім.Л.Українки і в Театрі на Подолі, проте цієї агресії ніколи не відчував. 

Росія ж — країна досить агресивна. У цьому є як свої плюси, так і мінуси.

— У чому ж плюси?

— Наприклад, я був дуже здивований тим, на якому високому професійному рівні працює театральна (та й журналістська) спільнота. Це дуже жорстка, навіть жорстока спільнота. Проте водночас дуже продуктивна й справедлива. Доки Путін не став закручувати гайки, для театральної людини в Росії був рай. Щоб рухатися вперед, вимогливість і частка агресивності необхідні. На жаль, нині ця агресивність служить дуже поганим цілям. 

Мені здається, це основна різниця: Україна — більш затишна країна, Росія — ні. 

— Але ж можна й з іншого боку подивитися. Виходить, неагресивність українців заважає їм рухатися вперед, розвиватися професійно, у тому числі й театральній спільноті?

— Це однозначно так. Але настав час, коли в Україні багато що змінюється. Годилося б почати змінювати й театр. Ваше суспільство настільки сучасне, освічене, прогресивне. Ви довели це на Майдані. І заслуговуєте на театр, який відповідає цьому сучасному духу. Але за це, звісно, треба боротися. Без цього ніяк.

— А що ви думаєте про нинішній стан українського театру?

— Мені дуже подобається, наприклад, те, що зробив у "Даху" Влад Троїцький. Це зовсім інша історія. І, знову-таки, недержавна. По всій країні нині — у Львові, в Харкові, в Києві — з'являються невеликі колективи, які ставлять сучасні п'єси. Мені здається, за ними — майбутнє українського театру. Там підростає абсолютно нове покоління, яке мислить незвично, нестандартно, сучасно. Воно працює не в якомусь "високопоставленому арті", мало причетному до реального життя, а досліджує життя людей. 

— Які ваші найближчі творчі плани щодо України?

— Восени з Н.Ворожбит ми плануємо відкрити постійний театральний проект (де і як — буде вписано в офіційний прес-реліз) — місце, де ми будемо експериментувати, продюсирувати спектаклі, курирувати проекти зовсім молодих авторів та режисерів. І, можливо, моя офіційна біографія доповниться рядком про те, що я не тільки режисер, а ще й людина, котра виростила немало інших режисерів (раніше — у Москві, а тепер — у Болгарії й Україні). 

Крім того, у нас із Н.Ворожбит є дуже конкретний спільний проект із берлінським театром ім.М.Горького — можна сказати, одним із провідних європейських театрів сьогодні. Це інтерв'ю з переселенцями. Ще один спектакль "Де Схід?" — театральний дебют кінорежисера Марини Вроди (у 2011 р. отримала за короткометражку "Крос" "Золоту пальмову гілку" на Каннському кінофестивалі).

Крім того, з військовим психологом Олексієм Карабачинським ми плануємо місяць працювати з переселенцями. Я вважаю, що театр повинен допомагати людям проробляти травми і знаходити нові перспективи в житті. Спробуємо підключити до цього проекту інших психологів та театралів. Ось цим у найближчі два-три роки я точно займатимуся. 

— Які ще потенційні теми ви бачите в нашій країні як для себе, так і для інших режисерів?

— Я перелічив тільки свої конкретні проекти. Але мені було б дуже цікаво зробити проект із іноземними волонтерами, які приїхали в Україну. Як вони тут бачать усе те, що відбувається?

Теми як на долоні. Їх багато. Крім пов'язаних із війною, все, що стосується сексуальних меншин. Україна — перша країна на пострадянському просторі, в якій люди нетрадиційної сексуальної орієнтації змогли офіційно, в центрі міста організувати свій мітинг, що, звісно, в багатьох викликало протест. Я вважаю, це важлива тема — показати, що відчуває людина, котра змушена постійно притлумлювати в суспільстві свої почуття, боячись дискримінації, втрати роботи.

Важливо також проробити радянське минуле — що відбувалося в Україні в ті роки. На основі архівних документів. 

Крім того, є близько півсотні чудових сучасних українських п'єс українською та російською мовами — про любов, про все, що пов'язане з сучасним життям, про те, як вижити без грошей... Державні театри цих п'єс чомусь не ставлять. Тому потрібне місце, де їх буде поставлено. І ми за це беремося.

— Як відбуватимуться спектаклі-інтерв'ю з переселенцями? Їхні історії повторюватимуться?

— Думаю, щоразу історії будуть різні. Робота з людьми відбуватиметься на сцені. У Львові ми провели експеримент, коли група з 11 переселенців розповіла свої історії й проблеми. Тепер я планую підсумковий проект — своєрідний синтез того, що було. Теж у вигляді інсталяції. 

— Українське суспільство радикалізується. Ви не боїтеся агресивної реакції на теми переселенців зі Сходу і тих, хто там залишився? 

— Ні. Я розумію, що це складна тема. Саме тому такі проекти й потрібні. 25 років Схід і Захід одне з одним практично не спілкувалися. І ключову функцію, з якою держава на цей момент упоратися не в змозі, театр може взяти на себе. 

Я вважаю, що вміння будувати діалог — це частина моєї професії. Я вмію спілкуватися з агресивними людьми і давати раду агресивним реакціям. Я знаю, що це є, і я на це налаштований.

— Вважаєте, таке взаємне неприйняття одне одного можна подолати? 

— Іншого виходу просто немає, якщо є бажання будувати хороше майбутнє. Я розумію, що наразі з ресурсами і фінансово-організаційними питаннями ситуація складна. Але найголовніше — це спілкування. Майбутнє в країні можливе тільки при постійному спілкуванні, у тому числі з боку президента й уряду. І зосередитися треба насамперед на тому, щоб діти із Заходу і Сходу України пізнавали одне одного, їздили одне до одного, працювали над спільними проектами. "Новий Донбас" — волонтерська організація, з якою я співпрацюю, трудиться в школі саме тому, що діалог між Заходом і Сходом має починатися з самого початку. 

Пригадую, як другокласник із миколаївської школи сказав: "Я так полюбив волонтера Аліка. Він добрий і хороший. А мені казали, що люди із Західної України дуже агресивні й погані". Потім кремлівська пропаганда може говорити цій дитині що завгодно, але хлопчик уже не повірить, бо пам'ятатиме Аліка із Західної України. Я захоплююся й пишаюся тим, що перебуваю в контакті з такими волонтерами, як він. Але, з іншого боку, на Заході України також мусять зрозуміти, що на Сході країни живуть вражаюче талановиті люди. Українцям потрібно пізнавати одне одного. І починати краще з дітей. 

— Я неодноразово ставала свідком, що іноземці, навіть ті, котрі підтримують Україну, вважають, що тут іде громадянська війна. Як думаєте ви?

— Є дуже багато людей, чиї погляди й думки ґрунтуються на почуттях і враженнях, але не на знаннях. У мене з цього приводу є не просто погляд, а дослідження, тобто знання. Я розмовляв із багатьма людьми, які підтримують сепаратистів, а також із пропутінськи налаштованими. І ніхто з них не зміг заперечити факту, що військовий конфлікт став можливим тільки з трьох причин. По-перше, через багатолітню російську пропаганду на Сході країни. По-друге, у цих місцях діяли люди з Росії, щоб розпалити такі настрої. І, по-третє, прийшли військові (росіяни й чеченці) зі зброєю й навчили нею користуватися місцевих. Тобто без дуже активної, вирішальної участі Росії цей конфлікт військовим способом ніколи б не почався. 

Людям промили мізки. Я розмовляв із кількома бабусями, які не хотіли виходити з підвалів, боячись, що до них прийде Правий сектор, який "їсть немовлят і прибиває дітей до дерева цвяхами". Те, що для нормальної людини звучить, як переказ фільму жахів, постійно поширюється на Сході країни російською пропагандою. 

Тож я вважаю цей конфлікт не громадянською війною, а російською агресією на території України. На жаль, можливим це стало ще й тому, що впродовж 25 років між Заходом і Сходом України не було ніякого діалогу. Люди на Сході мене часто запитували: "А чому всі ці волонтери із Західної України не приїжджали до нас раніше? Чому мала початися війна, щоб вони зрозуміли, що ми — теж люди?" 

Своєю чергою, практично всі молоді люди віком до 20 років, із якими я говорив на Сході України, ніколи не бували на Заході. І над цим треба серйозно замислитися. Можливо, якби діалог почався раніше, все було б інакше. Але сталося те, що сталося. Це жорстокий урок. І треба добре подумати, як зробити так, щоб у майбутньому це не повторилося. 

— Недавно Міністерство культури опублікувало список російських діячів, які створюють загрозу нацбезпеці України. Перед тим були серіали, телеканали. Що ви думаєте про такі списки?

— Іде війна. Цього факту не заперечиш. І пускати в цей час у країну людей, котрі відверто сіють ненависть до України, мабуть, нерозумно. 

Але… У Росії є багато таких жахливих списків. Це рівень Кремля. Не варто уподібнюватися і вдаватися до його методів. Хоча, звісно, легко міркувати, лежачи на дивані в Німеччині, тоді як український уряд щосили і якими-завгодно методами бореться за виживання.

— Як на вашій пам'яті змінювалася Росія?

— Я застав три етапи. У часи Єльцина здавалося, що Росія — країна необмежених можливостей. Усе почало розвиватися, люди відкривали власний бізнес, з'являлася маса ідей, і не було такої бюрократії, як у Європі. Здавалося, твоє життя — повністю у твоїх руках. Ця абсолютно неймовірна атмосфера ентузіазму, коли люди "горіли", різко контрастувала із затхлим депресивним повітрям Німеччини.

Прийшов Путін, і виникло відчуття, що люди запали в зимову сплячку.

І третій етап — коли Кремль уже просто натискає на кнопки ненависті, і вона поширюється, отруюючи атмосферу країни. Поступово змінюються навіть ті, хто протистоїть режимові, опозиціонери. Вони теж поводяться вже не так, як хотіли б. У такій атмосфері дуже важко, не уподібнюючись своєму ворогу, захистити навіть себе. Починається боротьба за виживання.

— Яке майбутнє чекає на цю країну, на ваш погляд? Чи зміняться відносини з Україною?

— Це жахлива тема. Я дуже хочу сподіватися, що нинішні події — це конфлікт не між Росією й Україною, а між Кремлем і Україною. Я знаю, що дуже багато росіян підтримують політику Путіна. Але, як у всіх диктаторів в історії, ця підтримка може дуже швидко повернутися в інший бік. Принаймні я сподіваюся, що це скоро станеться. 

— А які у вас зараз стосунки з Росією? Після "Страху в Україні", після "Миколаївки"? Що з вашим театром? Театр.doc закрито…

— У мене дуже багато друзів у Москві. Я знаю, що всій прогресивній театральній спільноті, принаймні в Москві, соромно за те, що відбувається. Вони дуже переживають. Мені жаль цих людей, бо зараз вони працюють в умовах, які нагадують 1930-ті роки в Німеччині. Всі хороші ініціативи в Москві знищуються. Працювати стало неможливо. Я не знаю, як люди мистецтва там тепер живуть.

Мої стосунки з Москвою такі, що їздити туди я більше не можу. Чесно зізнаюся — боюся. Та й після моїх однозначних висловлювань про те, що відбувається в Україні, є люди, котрі перестануть зі мною спілкуватися. 

Що стосується Театру ім. Йозефа Бойса, то після мого від'їзду він завершив свою роботу в Москві, оскільки пов'язаний особисто зі мною. У мене особливе ставлення до художника, чиїм іменем названий театр. Мої батьки були його учнями. Я його знав і часто бачив, коли був ще хлопчиком. Як ніхто інший із сучасних художників, Й.Бойс був упевнений, що головне завдання мистецтва — це терапія. Тому я прагнув створити не просто місце для жорсткої документалістики, а театр як спосіб лікування. І всі наші проекти, в найрізноманітніших формах і видах, були на це націлені. Це ж я продовжую робити тепер у Німеччині, Болгарії та Україні. 

Остання прем'єра в моєму театрі відбулася восени 2013-го. У 2012—13 рр. проекти спектаклів Театру ім. Йозефа Бойса я передав іншим театрам і майданчикам. Наприклад, "Узбек" — у Театр.doc, а "Павлик — мій Бог" потім грали в Центрі Мейєрхольда і в "Гоголь-центрі". Це був усвідомлений крок. Частина цих спектаклів продовжує жити. 

— Деякі українські режисери кажуть, що не можуть дозволити собі зараз знімати ігрове кіно, вважаючи документалістику важливішою. А вас "ігрові" жанри приваблюють?

— Тут виникла проблема, якої я абсолютно не очікував. З моїми любимими акторами я мав поставити в Болгарії "Злочин і кару" Ф.Достоєвського і, на великій сцені одного міського театру, — спектакль "Три товариші" за Е.-М.Ремарком, який доти вже ставив у Саратові. Я дуже хотів це зробити. Але, пропрацювавши півроку в Україні і зробивши тут документальні проекти, я не зміг поставити цих спектаклів. Мені здавалося неправильним зображати зараз якісь речі, коли навколо така реальність. 

Т.Адорно одного разу сказав, що після Освенцима поезія вже неможлива. Співпереживаючи тому, що відбувається в Україні, мені важко ставити спектаклі з інших реальностей. Необов'язково весь час говорити про війну. Але навіщо зображати почуття й думки з минулого, коли поруч стільки справжніх і хороших?

— Тобто ви хочете сказати, що класика для постановок у театрах відмирає?

— Ні. Але недавно я зустрів артиста, який уже два місяці мучить себе, намагаючись грати Гамлета. Він витрачає свої час і сили, намагаючись зобразити те, чого не відчуває й не думає. Навіщо? Чим навколишня реальність гірша?

— Ну, може, йому просто Гамлет чужий? Перефразовуючи, можна сказати, що людина не може придумати сюжет, який не міг би статися в чиємусь житті.

— Тут треба розуміти історію. Час змінюється, і ми живемо вже в іншій реальності. Театр як елемент фікції був прекрасний, коли в реальності людей було мало фікції. Але погляньмо, як змінилася наша реальність за останні 50 років. Вона перетворилася на фікцію й віртуальність. Через рекламу, телебачення, мобільний зв'язок, Інтернет. Є відчуття, що ми живемо не в реальному, а у віртуальному світі, нами ж і побудованому. Тому в людей зараз, навпаки, є потреба спілкуватися, мати в містах майданчики, де можна отримати контакт із реальністю, з реальними людськими почуттями, думками. І театр для цього, по-моєму, — найкраще місце. Я б хотів створити театр, у якому не маніпулюють, де є справжні відчуття.

Коли життя перетворюється на щось штучне, виникає потреба мати щось справжнє. 

 
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво