Дві Волині - Персоналії - dt.ua

Дві "Волині"

9 вересня, 2016, 22:00 Роздрукувати Випуск №32, 10 вересня-16 вересня

13 вересня письменнику Борисові Харчуку виповнилося б 85 років. Деякі його побратими-однолітки дожили до таких поважних літ. А Харчук пішов з життя, коли йому не було й шістдесяти. І про нього, вважайте, забули. Чи майже забули. Хоча це один з найталановитіших українських радянських (чи, може, антирадянських?) письменників.

13 вересня письменнику Борисові Харчуку виповнилося б 85 років. 

Деякі його побратими-однолітки дожили до таких поважних літ. А Харчук пішов з життя, коли йому не було й шістдесяти. І про нього, вважайте, забули. Чи майже забули. Хоча це один з найталановитіших українських радянських (чи, може, антирадянських?) письменників.

Про його "твір життя" — роман-тетралогію "Волинь" мало хто знає. Хіба що фахівці-літературознавці. Нині цей твір ніби затінила інша "Волинь" — трилогія Уласа Самчука, яка за часів незалежності України перевидавалася кілька разів і викликала певний резонанс. Тим паче що Самчук нині ввійшов до українського літературного канону як класик — чого не скажеш про Харчука. Хоча рівнем літературної майстерності Харчук не поступається Самчукові і, можливо, навіть перевершує його. 

Харчук і Самчук зі своїми епічними "Волинями" — конкуренти мимоволі. Обидва волиняни. Села, де минуло їх дитинство, — на відстані якихось 50 кілометрів. Правда, в часі вони розійшлися. Самчук міг би бути батьком Харчука. Народився 1905 року. Харчук — 1931-го. Зрештою, літературно їх таки можна вважати батьком і сином. Правда, трапляється, що батьки і діти по-різному дивляться на світ, навіть опиняються по різні боки барикад. Самчук і Харчук теж світоглядно розминулися. Перший подався на Захід. Такий був його вибір. Не хотів скніти в міжвоєнній Речі Посполитій, яка, за великим рахунком, була задвірками Європи, де українець був людиною другого сорту. У молоді роки Самчук мав симпатії до більшовиків. Навіть спробував перебратися нелегально в СРСР через польсько-радянський кордон. Та йому, можна сказати, пощастило. Радянські прикордонники віддали втікача полякам. Можна уявити, що чекало б Самчука у "щасливій Країні Рад" у 30-ті роки. Після невдалого переходу польсько-радянського кордону Самчук перетнув (так само нелегально!) польсько-німецький — на цей раз успішно. І опинився у "справжній Європі". 

У Харчука ж вибору не було. Село, де він зростав, після "золотого вересня" 1939-го, а пізніше, вже після фашистської окупації, опинилося в складі СРСР. Радянський кордон був на замку. Харчук мусив прийняти радянські правила гри, якщо хотів вибитися в люди. Він зробив непогану кар'єру. Але це було в Києві, далеко від його рідної Волині. Став радянським письменником — проте не до кінця. Його мучила радянськість. Про це свідчать — і приховано, й відкрито — його твори. Певно, ці душевні муки не остання причина того, що Харчук рано згорів. Помер у січні 1988-го. Саме тоді, коли друкувалося друге видання його роману "Волинь", який перед тим фактично опинився під забороною. "Літературний батько" Харчука Самчук відійшов у кращий світ майже одночасно з ним, у липні 1987-го. Можна навіть сказати так: "батько" забрав із собою "сина". Містика?

Певно, ми так і не дізнаємося, як саме писав Харчук свою "Волинь". Чи то товариші з ЦК КПУ порадили йому написати такий роман — як відповідь заклятому націоналісту Самчуку. Чи то сам Харчук проявив ініціативу, запропонувавши "бійцям ідеологічного фронту" ідею твору або й сам твір. Просто так у радянській літературній царині нічого не відбувалося. Адже для комуністичної номенклатури це була важлива сфера ідеологічної роботи. За нею пильнували — ще й як! Особливо в неблагонадійній Україні.

харч_2
Борис Харчук
За свідченням першої дружини Харчука Наталії Ісаєвої, письменник хотів назвати роман "У пазурах орла", обмежившись описом життя героїв за часів "панської Польщі". Сам же образ білого орла як символ польських репресій проти українців не раз зустрічається в Харчуковій "Волині". Проте з невідомих причин автор переназвав свій твір (чи це йому запропонували "відповідальні товариші"?). При цьому розширив хронологічні межі — у романі-тетралогії йдеться не лише про міжвоєнний період, а й про період Другої світової війни і навіть трохи про повоєнний час.

Хай там як, але Харчукова "Волинь" була своєрідною ідеологічно-літературною відповіддю на "Волинь" Самчука. Хоча насправді цим твором "літературний син" продовжив справу "батька". Попри ідеологічність і першого, і другого твору (Самчукова "Волинь" твір нібито націоналістичний, а "Волинь" Харчука написана з радянських позицій), ці романи говорять про важливі позаідеологічні речі. У них правдиво показано буття волинського селянина першої половини ХХ ст. Буття, яке ще лишалося традиційним, "аграрним", але яке вже зазнавало руйнації — що часто породжувало непрості колізії. 

І в тому, і в тому романі червоною ниткою проходить ідея глибокої закоріненості волинського селянина в своїй землі. При цьому бачимо апеляцію до історичної пам'яті. Цю пам'ять у Самчука пробуджують старовинне село Дермань, де він народився, й Острог з його давніми мурами — там письменник бував у дитинстві. Ця давнина, її артефакти — предмет гордості для Самчука.

У Харчука дещо інакше. Його село Лози (або Лозівка — під такою назвою воно фігурує в романі) — зовсім поряд зі старовинним містечком Вишнівець, яке було родовим гніздом ополяченого українського князівського роду Вишневецьких. Лозівка протиставляється Вишнівцю з його старовинним замком. Як і українці протиставляються полякам. 

Пам'ять автора в романі сягає глибокої історії. Є в Харчука, як і в Самчука, звернення і до давнішої, "архетипічної" символіки, що має індоєвропейське коріння. Це і натяки на своєрідну релігійність волинян з її "язичницьким" підґрунтям, і культ природи, що мимовільно проявляються в словах і діях героїв. Зрештою, це й відповідна символіка. Передусім символіка річки. Перша частина Самчукової "Волині" має назву "Куди тече та річка". А в анотації до Харчукової "Волині" читаємо: "Ріка народного життя, взявши витоки з національних джерел, пливе у вселюдність. Що їй штучні дамби, природні заплави, викладені блискучими камінчиками береги чи дочасно хирляві на них екзотичні саджанці? Вона пробиває гори і затоплює долини". Горинь, яка протікає через Вишнівець, Лозівку й сусіднє село Бодаки, то не просто річка в Харчуковій "Волині". Це один з героїв твору. 

Ще один важливий символ у романі Харчука — дуб. Це і символ закоріненості, і символ твердості, міцності і навіть незнищенності роду. Саме дуб асоціюється з родиною Гнатюків — центральних героїв твору. Розлогий дуб зображено й на обкладинці другого видання Харчукової "Волині". І, схоже, це дерево з'явилося на ній не без підказки автора.

харч_3
Улас Самчук
Самчукова "Волинь" більш "індивідуалістична". В її центрі — сільський хлопець Володька, який походить з відносно заможної сім'ї і прагне стати інтелігентом. Це, можна сказати, літературна автобіографія самого Самчука. У Харчука — інакше. Це біографія його родини на тлі широкої панорами життя села.

Щоб переказати твір Харчука, потрібно чимало місця і часу. Бо це родинна сага. У кожного з чотирьох братів Гнатюків — Павла, Петра, Григорія, Івана — та їхньої сестри Наталі своя доля. А ще тут сім'ї Чорнобаїв, Платових, інших персонажів другого плану. 

Попри те, що "Волинь" Харчука мала радянський "інтер'єр", реально в центрі твору опиняється не комуніст, а "несвідомий" середняк Петро Гнатюк, який до того ж під час німецької окупації стає станичним Української повстанської армії. Його життя — справжня селянська драма. Тут є все — і нерозумна любов, і любов справжня, і важке гартування на землі, і авантюрні пригоди. Є навіть синовбивство і трагічна загибель… 

На відміну від Самчука, який писав свою "Волинь" вільно, не оглядаючись на цензуру, Харчук такої розкоші не мав. Йому постійно доводилося оглядатися на цензорів, слідкувати за "лінією партії", яка була схильна до коливань. Попри правдивість, що переважає в зображенні волинського села, письменник змушений був вдаватися до штучності, вигадок, аби створити видимість прорадянської лояльності. Іноді він вдавався, за словами Сергія Синюка, до своєрідного соціалістичного сюрреалізму, коли деякі діяння радянської влади подавалися як дії її ворогів. Яскравий приклад — зображення голодомору на селі, яке зустрічаємо в другій частині роману. Тут описано події, що відбувалися в центрально- й східноукраїнських землях у 1932—1933 рр. Однак у творі вони відбуваються на… Волині. І голодомор організовує не Сталін, а… Пілсудський. Правда, є тут моменти, які вказують на справжнє місце, де був голодомор. Приміром, описується, що селяни пухли з голоду, а вагони з зерном стояли (увага!) в степу. На Волині ж степів немає! І уважний читач може здогадатися, що в творі йдеться саме про сталінський голодомор. 

У третій і четвертій частинах роману є чимало місць, де радянська влада постає не в найкращому світлі. Не без іронії говориться про її представників. В іронічному світлі, зокрема, зображено Авер'яна Парамоновича Агузарова, який у Лозівці утверджував владу рад, а потім став секретарем райкому. Наприклад, під час установчих колгоспних збрів, сидячи в президії, "…Авер'ян Парамонович почав нервово малювати чортиків, і Хима, побачивши, що він малює на папері, з презирством відсунулась од нього: де ж це видано, аби за таким високим столом, куди посадила громада, чоловік займався таким неподобством, фе!.." Пише Харчук і про те, що жінки радянських офіцерів, опинившись у Західній Україні, не відали, що й до чого, і замість суконь одягали нічні сорочки, які знайшли в місцевих крамницях. Письменник показує, що прихід радянської влади на Волинь призвів до дезорганізації громадського життя, поширення таких явищ, як крадіжки, неповага до традицій тощо. Є й натяки на фальшивість радянської влади, на те, що її представники часто видають бажане за дійсне. Не оминув Харчук і питання радянських репресій. Звісно, всі ці моменти не на першому плані. Авторові доводилося їх маскувати. Та все ж…

Окрім того, Харчук дає читачеві чимало інформації про діяльність ОУН і УПА на західноукраїнських землях. Ця інформація почасти викривлена на догоду радянським цензорам. Представників націоналістичного руху найчастіше зображено в негативному світлі. Але не завжди. Іноді автор дозволяє собі позитивно зобразити окремих персонажів. Це, зокрема, бачимо у сцені вбивства художника-упівця — натяк на Ніла Хасевича. Сцена справді вражає. Особливо останній акорд. Після вбитого художника, який був інвалідом (не мав ніг), залишилась картина: "Вона була намальована якимись дивними, темних кольорів фарбами. Напевно, саморобними. Але дивилися ясно. До самих обріїв здіймалися гори, високі, із них, з високих гір, ішла стара жінка. З клуночком за плечима. І той клуночок, видно, був їй дуже дорогим, бо вона несла його дуже здалеку, втомилася. І вечірні промені сонця просвічували її шлях. Ішла жінка-мати до сина". Це ніби гімн талановитому художникові-борцеві. І його матері.

Подібні крамольні речі не пройшли повз увагу пильних цензорів. Якщо перші дві частини Харчукової "Волині", де йшлося про неподобства за часів "панської Польщі", оголосили помітним досягненням української радянської літератури, то з третьою і четвертою частинами виникла інша ситуація. Під час другого етапу гонінь на українську інтелігенцію у період застою на початку 70-х рр. дісталося й Харчукові. 18 вересня 1973 р. газета "Літературна Україна" опублікувала критичну рецензію Ю.Ярмиша "Всупереч життєвій правді" на Харчукову "Волинь". Рівно за три місяці там-таки з'являється ще одна подібна рецензія — на цей раз Г.Коновалова — "Антиісторичні вправи Бориса Харчука". "Волинь" було вилучено з бібліотек. А реабілітація книжки відбулася лише перед смертю автора — 1988 року, коли з'явилося друге видання роману.

Харчукова "Волинь" — твір не лише багатоплановий, а й багатопроблемний. Цікаво в ньому висвітлюються польсько-українські відносини — питання, яке останнім часом у нас актуалізувалося. Харчук дає зрозуміти, що поляки ставилися до українців як колонізатори. І це проявлялося не лише на рівні влади, польських аристократів, осадників, а й на рівні незаможних поляків. 

Ось один показовий епізод. Біднячка Антоніна Платова, яка була прокомуністично налаштована, розповідає, як її мати посварилася з Марією Броневською, дружиною місцевого лідера польських комуністів: "Мати сказала, що від поляків життя нема. Тітка Марія їй — що вона, мовляв, теж полька. Мати тітці Марії, що і її ненавидить. Якби не полька, чи випасла б черево таке? Всі поляки — пани. На мужицьких плечах раюють". Натомість ображена Марія кричала: "Мало вас, русинів, поляки вчать. Послухала свого старого пня і русинську мову вчила, догоджала русинам. Та що у вас, у русинів, є? Нічого свого. Все чуже. Мова — перевернута, польська. Пісні перевернуті, польські. А відсталість яка? Темнота повсюдна. Та ви нам, полякам, повинні бути завдячні життям своїм! Хто, як не поляки, вас від вимирання рятують?" Отаке "порозуміння" було між простими поляками й українцями.

Іноді Харчук, вдаючись до згаданого методу соціалістичного сюрреалізму, приписував польській владі те, чого вона не робила. Та все ж гонорове польське панство у міжвоєнний період вчинило чимало кривд українцям. Це й постійні утиски українських патріотичних сил, і пацифікації, і зневажливе ставлення з боку осадників.

Є в романі також опис польсько-українського конфлікту під час німецької окупації. Правда, представлений він на рівні, радше, родинному і побутовому. Але логіку цього конфлікту описано адекватно. 

Отже, колишній польський осадник Рашовський і шуцмани, тобто німецька поліція, де в 1943 р. служили переважно поляки, приходять реквізувати в селян Лозівки продукти. Зінька, друга дружина Петра Гнатюка, не пускає їх до стодоли. Її за це жорстоко б'ють — ледь не до смерті. Після цього маємо в мікромасштабі "волинську різанину". Українські партизани хапають Ядвігу Рашовську, дружину згаданого осадника, та її прийомного сина Стефанка. Маємо справді авантюрну історію. Бездітна Ядвіга свого часу обманом забрала, ніби купила, в божевільної матері Антоніни Платової, першої дружини Петра Гнатюка, її внука Степана і почала його виховувати в польському дусі. Петро пробував викрасти свого сина, але зазнав невдачі. Партизани, коли Ядвіга й Стефанко опиняються в їхніх руках, кличуть Петра Гнатюка, щоб він розправився з ними. Петро намагається втовкмачити Стефанкові, що той є його сином. Та марно. Партизани навіть пропонують Петрові вбити сина, бо той потім стане поляком і вб'є його. Подібне синовбивство не є чимось новим для нашої літератури. Можна згадати Шевченкові "Гайдамаки" або "Тараса Бульбу" Гоголя. Правда, у Харчуковій "Волині" синовбивство описано "м'якше". На очах Петра партизани вбивають Ядвігу. Він прощається із сином, цілує його в лоба. Далі малого вбивають.

Говорить Харчук і про те, як поляки, точніше воїни Армії Крайової, винищували беззахисних українців. Один з братів Гнатюків, Іван, який став комуністом, потрапляє до польської пляцувки, якою керує його колишній товариш, теж комуніст, Адам Броневський. Автор ніби дає зрозуміти, що польські комуністи й антикомуністи дуже швидко знаходять спільну мову, коли треба бити українців. Отже, опис пляцувки:

"Тут були вчорашні вцілілі неправдою осадники, які на близьких і дальніх околицях села мали даровані маєтки, тут був ксьондз, який служив капеланом у легіоні генерала Геллера, якраз ті, що кулею і багнетом цілих два десятиліття гострили кігті державному орлові, впивались у груди тамтешньому селянству, пили його кров, викльовували йому очі, але тут були і поляки-незаможники, які не схотіли служити шуцманами, тут були скинуті на парашутах з Англії інструктори Миколайчика. Тут були, зрештою, Адам і Марія Броневські".

Українець Іван Гнатюк, який завдяки Адаму Броневському знайшов у пляцувці пристановище, почувався недобре. З ним "ніхто не вважав за потрібне бути чемним чи бодай стриманим. Не допомогло, що Адам Сигізмундович відрекомендував його колишнім секретарем окружкому. Навпаки, посилило до нього ненависть. І він мусив поступатись не тільки озброєному партизанові, бешкетному юнакові, а й малій дитині, яка йшла на нього, лізла, наступала на ноги і, відійшовши, обов'язково кидала: "Русинська свиня…"

Маємо й опис "героїчних діянь" пляцувки:

"…тутешня боївка вчинила напад на сусіднє село, пограбувала його, а потім бойовики пишалися тим, що вирізували до ноги малих і старих.

— Янек, що казало тобі хлопченя, коли ти схопив його за ноги?

— А воно ніц не встигло мовити, я вдарив його головою об поріг і переступив.

— Ну а в мене, Янеку, було по-іншому. Заскакую, а стара відьма витріщилася на мене, м'я ойця по-нашому мені молиться. Кричу — хрестить! А вона по-своєму, трьома пальцями, але несе ті пальці, як і ми, до лівого плеча. В мене не було шаблі. Нам варто б роздобути шаблі. Але я знайшов вихід. Під лавою лежала сокира. Шкода кулі на таку стару відьму. Цяхнув сокирою, її рука відлетіла тріскою… Варто б нам придбати шаблі, королівські. Як ти думаєш, Янеку?..

Це не були підслухані розмови. Про злочини говорилося відверто, з погордою… Та й це не вважалося злочином, навпаки, геройством, народженим ненавистю. Але це була навіть і не ненависть — якісь безшабашні веселощі, нестримне молодецтво, радісний сміх, що чиїсь там ноги дриґали у повітрі, а чиясь відрубана рука хотіла ще молитися, це було сп'яніле весілля, бенкет того орла, якому відтяли крила, якому рубали, та не відрубали голови".

На жаль, описана ситуація типова для часів воєнного лихоліття.

Головна ж ідея Харчукового роману "Волинь" — незнищенність волинського селянина, а якщо ширше — то й усього українства. Ця ідея звучить і в Самчуковій "Волині". Попри численні переслідування, нищення, війни, волинський селянин і далі тримається землі, яка дає йому сили. 

Трагічною є смерть головного героя Харчукової "Волині". Переслідуваний радянськими вояками, Петро Гнатюк, зазнавши поранення, просить свою дружину Зіньку застрелити його. Каже: якщо його впіймають, то підлікують і відправлять у Сибір. Краще вже смерть. І дружина, виконуючи волю чоловіка, вбиває його.

Але це оптимістична трагедія. Зінька носить під серцем сина від Петра. І народжує його після смерті батька. Завершальний акорд роману — воістину світлий і людяний. Дійство відбувається на кладовищі після Великодня, коли поминають померлих родичів.

"Над могилами під білим вишневим цвітом стояли Зінька з свекрухою. Стояли і мовчали. Ніби чекали цього дивного воскресіння. 

А в домовинах з прадідівського гнатюківського дуба, що, може, ще колись буйно проросте тут і загуде, лежить внук і син обабіч батька і діда.

На цвинтарі зустрічалися не тільки живі з мертвими, тут зустрічалися живі з живими, і хрестами стояло безсмертя.

Пішли мовчки, подалися невістка з свекрухою…

А Зінька несла на руках сина. Несла над полями. Несла над усім світом".

Здається, до цього немає чого додати.

Шкода, але ми не маємо належного осмислення "Волині" Бориса Харчука, багатьох інших творів письменника. Не маємо й осмислення його непростої долі. Хоча це один з найкращих наших "радянських" прозаїків, якому поступається чимало нині розкручених колишніх майстрів "соцреалізму".

І на завершення. Харчукова "Волинь" могла би стати матеріалом для чудової кіносаги, якої так бракує нашій культурі. Проте, враховуючи стан нашої кіноіндустрії і те, хто в ній править бал, сумніваюся, що це стане реальністю. Ми і далі лишаємося "селянською нацією", для якої культура — щось другорядне. До речі, про це теж говориться в Харчуковій "Волині" — як і в "Волині" Уласа Самчука.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво