До інклюзії має бути готовим суспільство - Персоналії - dt.ua

"До інклюзії має бути готовим суспільство"

9 листопада, 17:27 Роздрукувати Випуск №42-43, 10 листопада-16 листопада

Олеся Перепеченко — незряча. Втратила зір у дитинстві, коли перехворіла на грип. 

Спочатку Олесина доля складалася так, як і долі багатьох інших дітей з інвалідністю: спеціалізована школа, далі — безвилазне сидіння вдома, без надій та перспектив. Минуло десять років. Спочатку мама, а потім і чоловік усіляко оберігали її від світу. Але одного разу на зустрічі випускників жвава й активна Олеся дізналася від колишніх однокласників про комп'ютерні курси для незрячих, і все в її житті стало змінюватися з шаленою швидкістю. Олеся заснувала громадську організацію, що опікується людьми з інвалідністю по зору. Стала тренером-реабілітологом і здобула дві вищи освіти. 

Ми зустрілися з Олесею біля метро — вирішили поговорити прогулюючись парком. Вона швидко склала свою білу тростину і взяла мене під руку, сонячно всміхаючись. Про те, що Олеся мене не бачить, я зовсім забула, коли ми розмовляли. 

"Деякі незрячі люди соромляться тростини, — почала розмову Олеся. — А не соромно підійти до східців і ногою намацувати, де вони починаються? Не соромно виставляти руку вперед, голову класти на груди (щоб не травмувати обличчя) і йти "крабиком"? А я взяла тростину, випрямила плечі й пішла в метро. Коли я проходжу турнікети, на пропуску мене запитують: "Вам потрібна служба супроводу?" Я кажу: "Ні, дякую. Але якщо молодий гарний чоловік, то я радо!" Вони регочуть: "Ні, — кажуть, — вас проведе наша прибиральниця". — "Ну гаразд, — кажу, — зроблю їй приємне, пройдуся з нею".

— Олесю, як ви стали активісткою, громадським діячем, котрий захищає права людей з інвалідністю по зору і займається їхньою реабілітацією?

— Як у радянському фільмі "Службовий роман": "ЇЇ висунули на громадську діяльність, тепер засунути не можуть". Щоб не сидіти вдома і якось розвиватися, я пішла на комп'ютерні курси для незрячих "Вікно в світ". Залишилася там працювати. А згодом стала керівником. 

Років дев'ять тому я поїхала на фізкультурну реабілітацію від українського центру "Інваспорт". Потім подала свою кандидатуру на посаду тренера культурно-масових заходів і після того вже стала організовувати різні заходи для незрячих людей, зокрема й фізкультурно-спортивні табори, які фінансує "Інваспорт". Раніше ми їздили до Євпаторії, — там у нас була база. Тепер організовуємо табори в Карпатах. 

У нас цікаві заняття, активна фізична реабілітація: починаємо з зарядки, далі — тренажерний зал і орієнтування у просторі, скандинавська хода, взимку — лижі тощо.

Незрячі люди ведуть малоактивний спосіб життя, небагато їх знає, що можна займатися спортом і навіть стати чемпіоном. У наших таборах зазвичай беруть участь 60 людей: 20 тренерів (серед них є й незрячі) та 40 учасників. І коли люди бачать, чого можуть досягти, — це сильна мотивація!

Крім кваліфікації тренера, я здобула дві вищі освіти у КДПУ ім.Драгоманова. Маю дипломи тифлопедагога (педагог, що навчає незрячих) і реабілітолога. Надихнув мене на це професор Георгій Цейтлін, який викладав на наших комп'ютерних курсах. Він завжди казав: "Лесю, треба вчитися!". Сам він втратив зір у 33 роки, але не здався, не опустив руки, викладав для нас.

— Чи були в університеті, де ви навчалися, спеціальні умови для людей з інвалідністю?

— Ні, звісно. Роздруківку всім дали. Читай,  не бачиш — хай тобі хтось читає. Мені допомагали одногрупниці, вдома — мама й чоловік. А реферати і все інше я писала на комп'ютері. Потім взагалі прилаштувалася: дали нам на заняттях ксерокс, я відсканувала, перевела у Word і читаю. 

— Цікава назва у вашої громадської організації — "Сучасний погляд". 

— Так, дуже багато закодовано в цій назві. Ми хотіли звернути увагу на те, що ми не просто люди з інвалідністю по зору. Було кілька варіантів назви. Подружка запропонувала "Сучасний погляд". Це і погляд на життя, і позиція, і думка, і погляд очима. 

— Як сім'я ставиться до того, що ви постійно зайняті громадською роботою?

— Вже звикли. Десять років тому в мене була неприємна ситуація. Я поховала дитину. І після того настала шалена депресія. Професор Цейтлін і друзі втягнули мене в роботу. Я тоді поринула в неї з головою. Чого тільки не придумувала, та й тепер генерую ідеї. Багато хто з друзів сміється: вона придумує, а ми робимо!

Мені допомагали друзі, зряча мама моєї подружки. Спільно запустили декілька акцій, перша була у 2013-му й називалася "Життя — це рух". Ми створили невеличкі яскраві інформаційні буклети для водіїв. Там були поради, що робити, як поводитися, коли ти бачиш на вулиці незрячу людину з тростиною. Наприклад, коли на вулиці дощ, то машина має зупинитися перед "зеброю" й посигналити, що можна переходити. Багато водіїв просто махають головою чи рукою в таких випадках. Та ми цього не бачимо.

У ПДР є пункт, що незряча людина може перейти дорогу в будь-якому місці, піднявши тростину догори. Просто на це нечасто звертають увагу. Ми запропонували ДАІ: давайте разом із вашими працівниками прямо на дорозі роздаватимемо ці буклети. Зробили так у 15 регіонах України в один день. Охопили Донецьк, Луганськ, Харків, Львів, Житомир, Київ...

— Як водії й даішники це сприймали?

— Для даішників це була просто робота. Я, наприклад, "патрулювала" в центрі міста біля станції метро "Кловська". Зі мною був дуже поважний працівник ДАІ, він зупиняв машину, підводив мене за руку до неї й казав водію: "Зараз, почекайте, дівчина вам усе розкаже". Багато водіїв із розумінням ставилися до нашої акції, брали буклети і всміхалися. Але спочатку, коли їх зупиняли, дивувалися: "Що ми порушили?" Було дуже приємно, коли водій однієї із зупинених у Києві машин сказав: "А в мене вже є такий буклет, мені його у Львові сьогодні зранку дали". 

Потім було ще декілька акцій. До Дня людей з інвалідністю ми писали листи в обласні державні адміністрації. У конверт вкладали два тексти: написаний шрифтом Брайля і звичайним шрифтом. Акція називалися "Інформаційна доступність — шлях до порозуміння". Ми писали, що сайти державних органів практично недоступні незрячим, що документи на стендах чомусь пишуться таким шрифтом, що люди з інвалідністю по зору не тільки не побачать, де вони висять, а й не зможуть їх прочитати. 

Багато хто відповів на наші листи: ми розуміємо, дослухаємося, ми зробимо, щиро дякуємо за те, що нагадали про це. А хтось написав: "То збільште шрифт на комп'ютері, натисніть Ctrl плюс щось там ще…" Допоможіть собі самі, одне слово. 

— Ви ініціювали друкування дитячих книжок шрифтом Брайля. 

— Так, ми видали казки. Все почалося п'ять років тому. Я тоді працювала в міжобласній вечірній спеціальній школі для сліпих і слабозорих дітей. Одного разу мама привела до нас слабозорого хлопчика. Дитина — в другому класі, але рівень знань, уміння формувати речення, спілкуватися були дуже низькі. Ми з подружкою щовечора вибивали для нього картки шрифтом Брайля. А потім почали шукати книжки. І зрозуміли, що хороших дитячих книжок шрифтом Брайля майже немає. 

Ми вирішили знайти благодійників і самотужки їх друкувати. Це був травень 2014-го. У мене є знайомий художник і бізнесмен Сергій Поноченюк. Він сказав: "Добре, Лесю, але ти розумієш, у країні війна, ніхто не дасть грошей на книжки для сліпих дітей". Однак організував аукціон, виставив на ньому свою картину, а гроші віддав нам. На них ми й надрукували перші книжки. Буквально десять штук. Доти всі книжки для незрячих видавали з сірою обкладинкою і чорними буквами (все одно, мовляв, не бачать). Але хлопчик, для якого ми почали все це робити, бачив кольори. І в мене народилася ідея зробити книжку яскравою, різнобарвною, привабливою. На обкладинці розмістили ілюстрацію Сергія. Він, узагалі, віддав нам безкоштовно багато своїх ілюстрацій.

З деяких своїх картин Сергій замовив рельєфні копії. Незрячі діти можуть їх помацати, а потім послухати аудіосупровід і зрозуміти, які емоції хотів передати автор. Наприклад, картина, де зображено автомобільчик. На аудіозапису можна почути двигун автомобіля, дізнатися, що він не звичайний, а космічний, що він у капелюшку і, здається, ось-ось полетить у космос. Така атмосферна ця озвучка! 

А потім ми почали друкувати книжки двома шрифтами: і Брайля, і звичайним, щоб їх могли читати і слабозорі діти, і ті, в кого немає проблем із зором. Вони навіть могли б читати одночасно одну книжку на двох, в інклюзивному класі. 

— Тепер усі говорять про інклюзивну освіту, про толерантність. Ви відчуваєте зміни?

— Важко сказати. Багато говорять, багато начебто й роблять, але якщо подивитися масштабно на ситуацію, то вона зараз веде в нікуди. З одного боку, хочеться вірити, що державна політика щодо інклюзії, толерантності приведе до хороших результатів, і все буде гаразд. З іншого — я бачу незрячих дітей, яких два роки тому забрали зі спеціалізованої школи до інклюзивної, бо мама надихнулася, а потім дитина перестала ходити до цієї інклюзивної школи й майже два роки просиділа вдома. 

Насамперед до інклюзії має бути готовим суспільство. Треба робити все дуже поступово й не таким чином. Мами дітей з інвалідністю іноді полишають роботу і йдуть працювати в той інклюзивний клас, у якому навчається їхня дитина. А що робити тим, хто не може залишити роботу? 

Непродумана інклюзивна освіта, коли школи не готові, а батьки не мають вибору, може призвести до зниження рівня освіти незрячої дитини. Це моя думка.

— Тому що не створено спеціальних умов?

— Тому що не створено комфортних умов. Влада зобов'язана забезпечити дітей з інвалідністю всім необхідним для першого класу: і підручниками, і зошитами, і грифелем із дошкою для письма шрифтом Брайля (а він коштує 700 гривень). У спеціалізованих школах усе це є. А хто має забезпечити цим інклюзивні школи? Батьки? Коли в тебе дитина, яка не бачить, ти щосили б'єшся, аби щось їй дати. Про яку інклюзію можна говорити, якщо зібрати незрячу дитину до школи коштує не тисячу, а тисячі гривень? 

Ось зараз у нас реформа — Нова українська школа. Нові програми, підручники. Про це дуже гучно говорять. А підручників шрифтом Брайля для нової школи не надрукували. Востаннє для слабозорих дітей підручники друкували у 2013-му, та й то з купою помилок. Потім ці книжки рік чи два лежали на складах, а після того їх роздали дітям. Служба СБУ займалася тими підручниками, було виявлено зловживання коштами. 

Отже, підручників немає. Та не тільки їх. У незрячих дітей в інклюзивній школі немає, наприклад, тактильно-рельєфного глобуса (він стільки коштує, що не кожна школа може його купити), рельєфних таблиць, схем. А в спеціалізованих школах це все є. 

Але річ не тільки в глобусах і книжках. Нам усім, нашому суспільству потрібно змінити свої погляди й нарешті зробити реальний крок назустріч інклюзії. Поки що для мене це — модний термін, і він убиває спеціалізовану освіту. 

Наведу приклад. Учителька взяла в клас дитину з інвалідністю. На батьківських зборах каже: "До нас прийшов навчатись інвалід. Зараз так модно, потерпіть трошки. Ми не могли нічого зробити, бо в нас — інклюзія". Розумієте, це свідомість учителя, який виправдовується перед батьками за те, що в них у класі дитина з інвалідністю! 

Доки вчителі не казатимуть, що це — наш клас, і всі рівні, доки ми не змінимо свою свідомість, своє ставлення, доки біля дитини не буде асистента, який їй допомагатиме, і доки вчитель не стане до цього готовим, — у нас не буде справжньої інклюзії. 

— Зараз, здається, організовуються курси для вчителів…

— Я не можу сказати, що цього немає: вчителів навчають, інклюзивні центри створюються, про це дуже гучно говорять. Але, на мій погляд, мета всієї цієї активності — не результат, а процес: створення звітності, щось іще… Скільки громадські організації говорять, пишуть про проблеми, — до них не дослухаються. Точніше, слухають, але не чують.

Візьмімо, наприклад, Хмельницьку школу, — вже багато років у них є інклюзивні класи, в яких навчаються слабозорі діти. Вчителі працюють на ентузіазмі, вони молодці. Але де ж інклюзія, якщо в таких класах тільки незрячі й слабозорі, якщо немає учнів із проблемами слуху чи опорно-рухового апарату? Таких дітей не беруть, їх бере інша школа. То де тут інклюзія? Це звичайна спеціалізація, коли загальноосвітня школа бере людей тільки з певними особливостями. І чим це відрізняється від спеціалізованої школи? Я за інклюзивну освіту, але паралельно й нарівні з ексклюзивною, тобто спеціалізованою. 

— Олесю, що дає вам оптимізм, надію на зміни в майбутньому? 

— У нас дедалі більше небайдужих людей, громадських організацій, які смикають владу й не дають їй розслаблятися. Ми мусимо казати, що влада робить не так, але не робити це за владу, не перебирати на себе її функцій.

Недавно ми почали проект "Друзі за листуванням". У одній київській школі проходила презентація книжки письменника Сергія Лоскота "Сім казок Закрученого хвостика". Цю книжку ми видали двома шрифтами — звичайним і Брайля. Діти були в захопленні. Їм сподобався шрифт Брайля, і вони вирішили записали аудіолисти слабозорим та незрячим дітям. Директор школи і батьки підтримали ініціативу. У відповідь учні цієї школи теж отримали листи. Я б хотіла, щоб школи всієї України взяли участь у такому проекті. Щоб спочатку це було листування дітей, а потім — і спілкування батьків на якійсь інформаційній платформі. Щоб батьки незрячої дитини не тільки відчували жалість до себе, а просто почали спілкуватися з іншими. Ось тоді почнеться справжній процес інклюзії. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №48, 15 грудня-20 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво