Директорка школи з Криму: Патологічно не виношу зради - Персоналії - dt.ua

Директорка школи з Криму: "Патологічно не виношу зради"

2 жовтня, 2015, 00:00 Роздрукувати Випуск №36-37, 2 жовтня-9 жовтня

Ольга Олексіївна Тимошенко, — нині директорка київської школи №309, — людина легендарна. Більше року тому вона виїхала з Криму. До цього на півострові керувала єдиною в Євпаторії школою з українською мовою навчання. У важкі часи, коли Крим заполонили "зелені чоловічки" і "донські казаки", а люди не розуміли, що відбувається і до кого звертатися, саме українська школа стала єдиним острівцем, пов'язаним з Батьківщиною. Навколо нього гуртувалися всі патріотично налаштовані діти й батьки. У таких умовах саме на плечі педагогів і директора лягла величезна відповідальність. Під шаленим тиском, під загрозою переслідувань вони не просто не занепали духом, а ще й підтримували інших. Тих, хто звик їм вірити і довіряти. Як довіряють справжньому Вчителю.

 

Ольга Олексіївна Тимошенко, — нині директорка київської школи №309, — людина легендарна. Більше року тому вона виїхала з Криму. До цього на півострові керувала єдиною в Євпаторії школою з українською мовою навчання. 

У важкі часи, коли Крим заполонили "зелені чоловічки" і "донські казаки", а люди не розуміли, що відбувається і до кого звертатися, саме українська школа стала єдиним острівцем, пов'язаним з Батьківщиною. Навколо нього гуртувалися всі патріотично налаштовані діти й батьки. У таких умовах саме на плечі педагогів і директора лягла величезна відповідальність. Під шаленим тиском, під загрозою переслідувань вони не просто не занепали духом, а ще й підтримували інших. Тих, хто звик їм вірити і довіряти. Як довіряють справжньому Вчителю. 

— Ольго Олексіївно, розкажіть, як вашій українській школі жилось у Криму під час анексії?

— Почався величезний тиск з боку російської спільноти і громадської думки. А після референдуму в березні 2014-го року школу стали вважати "осередком зла" — всі вороги Росії, мовляв, сконцентрувалися там — директор, учителі, батьки, діти.

У моїй школі навчалося дуже багато дітей військовослужбовців. Ми знали все, що відбувалось у військовій частині, розташованій поблизу міста. Спочатку до неї під'їхали автобуси з "казаками", потім підтягнулися зелені чоловічки. Вони оточили частину, лізли через паркан. Ходили чутки, що наші військові мали наказ уникати збройного конфлікту. Але спокійно спостерігати те, що творилося під стінами частини, теж складно. Тому наш командир частини змушений був заварити сейф із зброєю. Бо чоловіки гарячі, а "казачки" вели себе дуже нахабно. 

Дружини й діти оточених українських військових вийшли до військової частини і утворили живий захисний ланцюг. Стали, взявшись за руки, між своїми чоловіками й окупантами. Жінок і дітей штовхали, намагаючись розірвати зчеплені руки. Уявіть собі: вони стоять перед оцими озвірілими "казаками", а за парканом — чоловіки і батьки, які розуміють, що б'ють їхніх дітей і дружин. А потім наші тата-військові почали отримувати СМС-ки з погрозами — що зроблять з їхніми дружинами і дітьми, якщо вони не "заберуться звідси". Це було жахливо. Діти виросли у мене на очах, я добре знала мам. І я сприймала всі ці події дуже гостро.

А тут ще сталася небезпечна історія, яка потім почала обростати легендами в окупованій Євпаторії. Напередодні референдуму до школи зайшов представник "самооборони Криму". Він побачив у холі український прапор (а це ж ще навіть референдуму про приєднання до Росії не було!) і почав його рвати. Молода вчителька першого класу кинулася захищати прапор, а першокласники — свою вчительку. Не вірилося, що це все відбувалось у ХХІ столітті, в Європі. Такі страшні речі не можна пояснити словами чи якоюсь логікою. 

Від самого початку окупації чиновники, швидко перефарбувашися, почали "обробляти" директорів шкіл. Начальник управління освіти розповідала нам усім, що тепер, коли Крим приєднався до Росії, у нас буде втричі більша зарплатня. А я відповідала: "Я не просила у Росії цю зарплату. Я хочу жити в Україні". На що начальниця відповідала: "Щоб ніхто крім мене цього не чув! Закрила рота і пішла працювати!" 

А мовчати було неможливо. Я ж не тільки директор, я вчитель української мови і літератури. Завжди намагалася виховувати патріотизм на прикладах людей, які віддавали за Батьківщину своє життя. А тепер що, отак просто взяти і змінити прапор, вишикувати дітей на лінійку і змусити їх співати гімн чужої держави? Як їм сказати: "Діти, вчора я закликала вас любити Україну, а тепер це вже не наша країна. Тепер ми любимо Росію"? Ні, я так не змогла. 

Найстрашніше для мене в тій ситуації було те, що, як виявилося, я не знала людей. Деякі з них раніше говорили одне, а, виявляється, думали зовсім інше. Половина батьків швидесенько сказала, що їм українська мова непотрібна. Серед учителів настрої теж змінилися. Знайшлося багато таких, хто раптом показав ікла і дуже агресивно почав виступати проти України. "За" лишилося п'ять-шість чоловік... 

Весь світ тріснув навпіл. Колективи, душі, країна. А діти витримали. Мої учні так і залишилися патріотами. На свято останнього дзвоника наша початкова школа разом з батьками прийшла у вишиванках. А саме свято ми провели українською мовою.

Старшокласники прийшли у вишиванках на випускний. Вони казали: "Хай лунає гімн Росії, а ми будемо співати про себе гімн України". Урочиста частина вечора теж була українською. 

Багато дітей відмовилися від російського атестату. Не зважаючи на постійні залякування ("ви залишитеся взагалі без документа про освіту, Україні ви непотрібні"), на обіцянки ("вас візьмуть на навчання хороші російські виші").

Я на їхньому тлі не мала права давати слабинку. Налаштовані проукраїнськи батьки і вчителі приходили до мене, просили поради, питали, що буде далі і що робити. Батьки були в розпачі: "Ми до російської школи дітей не віддамо!" А що я мала сказати? Підтримувала усіх як могла. 

Директори наших міських шкіл відразу зайняли антиукраїнську позицію. Вони заклеїли герби України на своїх школах наступного ж дня після референдуму, щоб довести свою відданість "Великій Росії". Тому до мене зверталися і патріотично налаштовані батьки з інших шкіл. Вони хотіли, щоб діти отримали українські атестати, вступили до українських вишів. Ми телефонували особисто заступнику міністра освіти Павлу Полянському. Він відповідав на всі телефонні дзвінки цілодобово. Усе розповідав, пояснював, допомагав вирішувати. Якби ви знали, з яким боєм ми одержували українські атестати, як ми тиснули на управління, на Міносвіти Криму, скільки було перепон!

Звісно, все це довго тривати не могло. На мене пішли доноси. Про нашу школу почали говорити, що це осередок націоналізму, що тут всі бандерівці.

— Директора сімферопольської гімназії Наталю Руденко "самооборона Криму" вигнала зі школи. Вам було страшно?

— Українці мужні люди. Наталю Руденко змусили написати заяву і залишити школу за один день. Так само сталося й зі мною. Я була у відпустці, за мною приїхала начальник управління освіти і її заступник, посадили в машину і сказали, що мене викликають у Міносвіти. Там мені запропонували написати заяву на звільнення за згодою сторін. Сказали, що в іншому випадку проти мене порушать кримінальну справу. За що — знайдуть. ФСБшник уже й так щодня ходив до школи і розпитував вчителів, що я сказала та що зробила. 

Я швидко зібралась і виїхала в Україну. Не знала що робити, куди кинутися. Була готова на будь-яку роботу, будь-яку посаду, будь-яку школу. 

Зараз я не можу приїздити до Криму, тому що проти мене таки порушено дві кримінальні справи за сепаратизм. Придумали звинувачення — ніби-то я планувала на 9 травня приїхати з України в Євпаторію, щоб там влаштувати теракт.

— Важко було звикати до нового місця?

— Багато моїх учнів ще раніше виїхали на підконтрольні Україні землі. І тільки-но я переїхала до Києва, всі зв'язалися зі мною. Телефонували і приїздили з різних міст — Києва, Львова, Житомира

Звісно, перший час було важко. Дивлюся на свої фото за перші півроку переїзду до Києва і дивуюся — я постійно в чорному: светр, брюки, шапка, куртка…Тоді не помічала цього, а зараз аналізую і думаю, що це невипадково. То був такий стан душі. Люди розпитували — ну як там у вас, у Криму? Ніби-то звичайне питання, висловлене між іншим, для підтримки розмови. Як ото англійське "how do you do?". А я не могла говорити про Крим. У мене одразу істерика починалася. Тому що там я покинула все, що мені дороге. 

Школа — це було не просто місце роботи. Я її прийняла, коли в українському класі навчалося всього сім учнів. А коли їхала — їх було 500. Я цю школу будувала і духовно (учнівський і вчительський колектив), і фізично (їдальню, сучасні комп'ютерні класи). І раптом треба було покинути не лише її, а й дім, людей, з якими ти хрестила дітей, сиділа за одним столом на свята, довіряла якісь свої таємниці. А найстрашніше, що дехто з цих людей стали чужими, підтримали окупантів. Вони тепер дивляться на мене іншими, ворожими очима, і не розуміють, чому я за Україну: "Та чого ти переживаєш? Гірше, ніж ми жили, не буде. Яка різниця, на Україні чи в Росії?" А я патологічно не виношу зраду. Не можу зрадити ні людину, ні Батьківщину, ні ідею, ні школу. 

— Ви зараз спілкуєтеся з колегами, що залишилися там?

— Так. Не всі змогли поїхати в Україну. Але вони приїздять в гості, кажуть, тут можна ковтнути "української свободи". Там життя дуже складне. Якщо ти не співаєш гімн Росії і пісню про Путіна, можеш залишитися без роботи. Кожен директор школи щомісяця пише до ФСБ звіти: що він чув від своїх учителів і батьків проти Росії, хто висловлюється за Україну. Учителям заборонено збиратися більше трьох. У нас була хороша традиція — посиденьки за чаєм у бібліотеці. Тепер не можна збиратися колективом: запідозрять у змові чи заколоті проти Росії.

— Чи пишуть вам учні і батьки з Криму?

— Ми листуємося до цього часу. До мене приїздять батьки, щоб зарахувати дітей на екстернатну форму навчання в українській школі. Вони хочуть отримати український атестат. Ми всім допомагаємо. Якісь заліки приймаємо по скайпу, контрольні — електронною поштою.

Потім вони приїздять до Києва вступати у виші, і я їм допомагаю. Підтримую по-різному: комусь — диван, комусь — сто гривень, з кимось потрібно просто поговорити, з кимось — піти до приймальної комісії, комусь подарувати посмішку і надію.

Я знаю, що це таке — приїхати на інше місце, покинувши свій дім, шукати житло, економити гроші. У мене в школі 160 дітей-переселенців і 160 батьків. Зневірених, заплаканих, що втратили майно, роботу. Дітям легше, ніж дорослим, але ж все відбувається на їхніх очах: мама не може знайти роботу, сім'я переїжджає з квартири на квартиру. І я намагаюся допомогти цим дітям і батькам хоча б словом підтримки. Ми всіх приймаємо до своєї школи. У деяких класах у мене по 40 чоловік. Але я сказала колегам і учням: що ж, якщо треба — потіснимося. І у нас в колективі немає конфліктів з цього приводу. Дуже дружня атмосфера.

— Як вам тут працюється?

— Нормально. Я от щойно повернулася з відрядження. Ще коли я була в Євпаторії, вступила до Асоціації директорів ліцеїв, гімназій, колегіумів. І хочу вам сказати, що провінційна освіта у нас в Україні дуже сильна! Що в Черкасах, що в Сумах, що в Хмельницькому, що в Чернівцях, що в іншому місті. Там працюють сподвижники! Те, що вони роблять, у столиці часом нікому й не снилося. 

У кожного з нас є своє призначення, своя місія. Роби те, для чого ти призначений — чесно, відверто, щиро. Вчитель не може працювати за принципом "мало платять — мало будемо працювати". 

Я вважаю, що школа — це найменш корумпована частина нашого суспільства. Хто не бачив корумпованих — подивіться , це їхні черги з автомобілів стоять на в'їзді до Криму. Це їхні фури з продуктами намагаються прорватися крізь блокаду півострова. 

Зараз дуже багато звинувачень звучить на адресу вчителів. Відкриваю газету чи сторінку в Інтернеті і читаю: не так вчать, не так ставляться, школа жахлива. Але хто дорікає вчителям? Випускники тої самої школи, які таки чогось досягли в житті. 

На Сході зараз воюють хлопці — справжні герої і патріоти — їх теж виховала школа.

Завжди, в усі часи все залежало від учителя. Спитайте тих хлопців — які вчителі були для них взірцем? Вільні, ті, що мали свою точку зору, були несхожими на інших. Саме до таких тягнуться учні. І таких людей у школі насправді багато.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво