Дивовижна історія про найстаршого в Україні волонтера Аскольда Наумця - Персоналії - dt.ua

Дідусь Аскольд

23 травня, 09:00 Роздрукувати

Дивовижна історія про силу, гідність, відчуття обов'язку та відповідальність за інших.

Від редакції. До ZN.UA надійшов лист від одного з наших найвідданіших читачів. Аскольд Георгійович Наумець передплачував "Дзеркало тижня" від самого початку й до кінця існування його паперової версії і залишився з нами після переходу ZN.UA виключно в електронний формат.

У листі були три короткі замітки і приписка: "Я в порушених питаннях не дуже обізнаний, у газету написав уперше, на незмінність тексту, гонорар і авторство не претендую, якщо гонорар буде, прошу адресувати його Лесі Литвиновій".

Саме завдяки цій приписці ми й дізналися дивовижну історію. Про силу, гідність, відчуття обов'язку та відповідальність за інших.

 

"Колись Арістотель сказав: "Ціле більше за суму частин, які входять у нього, а життя набагато складніше за будь-яке людське уявлення про нього".

Щоб правильно взаємодіяти з людиною, треба всього лише знати, хто ти, хто твій візаві, і яка мета зустрічі обох".

Цими словами починається текст, що його прислала в DT.UA одна дивовижна людина. Ми познайомилися майже шість років тому. У дворі волонтерського центру на Фролівській. Це був початок воєнних дій і перший складний потік людей, котрі втікали від війни. Сухорлявий чоловік солідного віку. Жовто-блакитна стрічечка в петельці, — такі носили всі мої друзі того року. Своєрідний ідентифікатор "свій–чужий".

Чоловік приніс 100 гривень із пенсії. Йому було важливо допомогти тим, кому складніше, ніж йому. Я не запам'ятала тоді його імені. Чи не запитала. Волонтерський центр скидався на гігантський мурашник, і ми тоді власні імена ледве згадували.

А через кілька місяців уже всі знали, як його звати, — Аскольд Георгійович. Дідусь Аскольд. За його приходами можна було звіряти роботу Пенсійного фонду. Щомісяця. У будь-яку погоду. Наступного дня після отримання пенсії він приходив на Фролівську, знаходив "старшого" й урочисто вручав свою "десятину". Потім розкривав ганчір'яну господарську торбинку й добував із неї пакетик із кришечками та пару пляшок із домашнім яблучним соком. Кришечки перекочовували до дружніх волонтерів, які збирали їх по всьому місту, а сік моментально розливали в чашки, розбавляючи водою, — він був найулюбленішими ласощами для всіх.

"Мені 83 роки, думаєте, я знаю, хто я і хто мої дружина та діти? До вчора я навіть не ставив собі такого запитання. Вчора закінчив читати книжку "Хочу і буду..." психолога М. Лабковського.

Мене, моїх дружину та дітей не намагалися навчити спілкуватися з урахуванням наших індивідуальних особливостей. А чому?..

Знаючи свої, моїх дружини й дітей психічні та інші особливості, розуміючи, як керуватися цими знаннями, наша сім'я, безперечно, була б щасливішою і успішнішою".

Асику, в нас же гості, а до чаю нічого немає.

З дружиною Аскольда Георгійовича ми познайомилися років через п'ять. П'ять років щомісячних зустрічей. У Волонтерський центр приходили й ішли люди. Наші підопічні ставали на ноги, роз'їжджалися — хто далі, хто назад додому. Заводили сім'ї, знаходили роботу, помирали, хворіли, зникали з обрію. Ми кілька разів змінили офіс, від першого колективу залишилося людей із п'ять, щонайбільше. Незмінним у нашому житті було тільки одне. Раз на місяць дідусь Аскольд з'являвся в нас на порозі зі словами "Здрастуйте. У мене була пенсія…". І його 100 гривень були більші за мільйон…

Зворушливе домашнє "Асик", чай із вигадливих чашок, колекція чайних ложечок із різних країн… Такий теплий, затишний домашній вечір. Коли не хочеться йти. Хочеться ще хоч трішки посидіти. І ніжність. Ніжність у кожному погляді, жесті. Вона розповідає про себе, про їхнє знайомство в юності, про яблуневий сад, якому понад п'ятдесят років, про дітей та внуків. І ти грієшся й не хочеш іти.

Ми забігли на хвилинку і, звісно, у справі: Аскольд Георгійович десь роздобув мікрохвильовку й не міг дотягти її до нас сам, — а застрягли на кілька годин.

Мікрохвильовка, до речі, зараз гріє обіди лікарям в одному з інфекційних відділень, а дідусь Аскольд разом із дружиною сидять удома, щоб не потрапити в це відділення пацієнтами. За довгі роки знайомства це єдина перерва в наших зустрічах. На самому початку карантину я несміливо поцікавилася по телефону: може, потрібна допомога? Продукти привезти, наприклад, або в аптеку сходити, коли що. Само собою, не треба. По-перше, є діти. По-друге, це він мені допомагає, а не я йому…

І навіть у цьому короткому тексті, присланому в редакцію, він знову — про інших, не про себе. З думкою про чуже щастя, благополуччя, взаєморозуміння.

"Зустрілися Він і Вона вперше чи вдесяте, а розуміння немає ні про себе, ні про візаві: активісти, добряги, песимісти, великодушні, категоричні, упертюхи, себелюбці, тямущі, шанобливі, лідери, виконавці, загальмовані, полохливі, агресивні тощо… Сумісні чи непідходящі для спільного життя?..

Далеко не відучора наука, практика, психологи-соціологи, спецслужби та інші знають, як розкрити людину, розкласти її суть по поличках і дати рекомендації для успішного спілкування як індивідуумові, так і закоханій або вже одруженій парі".

Час тих, хто вмів по цеглинці будувати своє щастя, на жаль, майже безповоротно канув у Лету. Життя мчить у такому темпі, що часу на виправлення помилок або притирання майже не залишається. Набагато простіше перегорнути сторінку й почати заново, з чистого аркуша. Спроба за спробою. І байдуже, стосується це роботи, країни, в якій живеш, сім'ї чи друзів. Ще один поворот, ще один, знову й знову. Доки за спиною не залишиться випалена пустеля. І тоді намагаєшся озирнутися назад і зрозуміти: а чи було, взагалі, у твоєму житті щось, чим ти дорожив. Щось, що було таким значущим, що ти готовий був пожертвувати своїм Я задля збереження його і примноження…

Уміння зберігати стабільність у цьому хаосі залишилося, мабуть, тільки в таких домівках, як у них. Де пахне книжковим пилом і свіжозавареним чаєм. Де в кожної чашки — своя історія. Де стосунки налічують більше років, ніж моє власне життя. Де знають, як пів століття доглядати за садом, і вміють розливати в пластикові пляшки не сік — тепло й турботу. Де кожен день наповнений смислом. Не тільки власного життя, а й того, чого встигають торкнутися.

Так, у нинішньому світі справді потрібні ті, хто зуміє в рекордний термін зрозуміти й проаналізувати потенціал стосунків, закласти основу взаємодії людей і структур. Напевно.

Серед моїх друзів є кілька психологів. Успішних, ефективних, які допомагають заблуканим у лабіринті знайти свій шлях. І, ніде правди діти, я нерідко звертаюся до них по допомогу. Але зустрічі з ними дають мені можливість вирішити те, що горить зараз. Не збитися з ритму. Не збожеволіти. Пробігти наступних сто метрів, не збивши дихання.

Але є й інші речі. Ті, які допомагають утримати цей світ на плаву. Маяки. Які не дають збитися з курсу в пітьмі… Ніжне "Асик" на дев'ятому десятку життя… Жменька пластикових кришок… Пляшка соку в ганчір'яній торбинці… Чай у тонкій порцеляновій чашці… Щось невловиме, що дає надію. Те, що неможливо прорахувати або запрограмувати. Справжнє. Живе. Через довгі десятки років…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво