Дерево любові Михайла Реви

Ми побачили його вперше в Будинку з ангелом у Бориса Давидовича Литвака. О! А хто цей милий хлопчик? - запитали ми. Здавалося, що він - чи то режисер, чи то мандрівник або професійний спортсмен. Що він людина постійного руху, і це його професія - сумнівів не викликало: пластичний, гнучкий, але широкоплечий і сильний, легкий, швидкий, але впевнений, надійний, ґрунтовний. Атлет. І надзвичайно молодий.

- Хто цей хлопчик? Он там, із дівчатками, - перепитали ми.

- Це скульптор Михайло Рева. З дружиною та донькою.

Сьогодні я вже знаю, що Михайло Рева - людина-скринька з різноманітними чудесами, різноманітними талантами, інтересами, здібностями, обдаруваннями.

- Михайле, нагадайте, будь ласка, історію про Ангела на фронтоні Центру реабілітації дітей-інвалідів.

- Золотий ангел, який злетів над будівлею Центру на вулиці Пушкінській, з'явився там завдяки одній-єдиній людині - Борису Давидовичу Литваку.

Борєчка (як його називали всі, від малого до великого) був серцем і совістю Одеси, а для мене став духовним наставником та близьким другом. У найтяжчі хвилини моїх сумнівів і слабкості духу він завжди казав: якщо людина живе серцем, чиста душею в думках, вчинках і діях - їй нічого боятися.

Душа людини - це завжди поле битви між добром та злом. Тому що ми несемо в собі і світло, і пітьму, а вибір - завжди перед нами. Борис Давидович змінив моє ставлення до багатьох речей у житті. Відтоді я живу за його принципами. А ще - він був переконаний, що єдине призначення людини - робити добро іншим. На початку 90-х Борис Литвак задумав побудувати для дітей-інвалідів реабілітаційний центр, у якому лікуватимуть безкоштовно. І побудував, зробивши неможливе в ті часи. Центр відкрили 1996-го. Під ангелом на еркері начертані слова: "Не отказывай в благодеянии, когда рука твоя в силах сделать его". Боря зробив це благодіяння і ще за життя став ангелом для всіх дітей, які приходять у його центр: він подарував їм надію на зцілення та повноцінне життя. А я був лише малою частиною цієї великої шляхетної ідеї й досі дякую долі та Борєчці за те, що мав можливість бути з ним поруч під час створення "Будинку з ангелом". Коли скульптуру вже укріпили на еркері, завершували роботи з його засклення, внизу укладали плитку, забирали будівельне сміття. У момент встановлення останнього склопакета одна з металевих рам, у яку вставляли тоноване скло, що прикрашає еркер, зірвалася вниз. Конструкція, яка падала з висоти п'ятиповерхового будинку, не залишила б жодних шансів на порятунок людям, які перебували внизу, , але сталося диво - металева рама вдарилася об крило ангела й відлетіла в місце, де нікого не було. Ангел, як мені розповідали очевидці, лише трохи похитнувся.

- У житті кожної людини місце її народження має величезне значення, - продовжує Михайло. - Я народився біля моря, і всі мої дитячі спогади пов'язані з морською стихією. Досі пам'ятаю, як мій тато, капітан далекого плавання, вже будучи на пенсії, казав: піду й послухаю голос вічності, - він ішов до моря і слухав його дивне дихання. Саме енергія моря дає мені можливість займатися мистецтвом. І як людина, "хвора" на цю стихію, я, звісно ж, усе своє творче життя шукаю її відображення в пластиці.

- Як усе-таки вийшло, що ви стали скульптором? Практично - каменотесом. Адже так іноді називають скульпторів? Із чого все почалося? Хто ваші вчителі?

- Мої педагоги - Людмила Павлівна Калугіна та Анатолій Гордійович Дьома (скульптура), Петро Ізраїльович Пуко (малюнок) та Ігор Павлович Шмельов (архітектура) - усі були віддані своїй справі, усі були професіоналами й майстрами. Саме вони відгранювали мій смак. Учили відчувати і створювати форму душею. Улюбленим предметом була композиція. Вона давала вихід фантазії, яка довго накопичувалася в мені. І я як божевільний хапався за все. Пробував різноманітні матеріали, різні техніки і пластичні мови. Придумував, експериментував, фантазував. Так розпочався мій студентський марафон.

Щасливий був тоді час. Саме почали відкриватися інформаційні шлюзи (йшов 1985-й), і нас переповнювало бажання створити нове, новий світ. Ночами ми безперервно говорили про мистецтво, наші душі палали в щирому пориві. Було стільки бажання мріяти, творити... І сьогодні я згадую ті роки як час надій, відкриттів, час такої дивовижної жаги, що ніхто з нас ніяк не міг напитися ні мистецтва, ні свободи.

П'ять років студентства промайнули як одна мить. Намагаючись згадати той час у деталях, я перебираю в пам'яті інститутські роботи. А решта згадується як одна величезна пізнавальна мить, у яку на мене впав увесь Всесвіт.

- Кажуть, що ваших робіт не сплутати ні з чиїми. Що у вас власний почерк, власний стиль. Як ви цього домоглися? Адже так легко піддатися впливу любимих учителів.

- Одне з найважливіших завдань для художника - пошук свого напряму в мистецтві.

До закінчення інституту я вже багато чого знав, бачив, розумів і міг відтворити манеру будь-якого скульптора, чиї роботи мене цікавили. Однак не міг уникнути головного питання, зверненого до самого себе: хто я, який я художник? Знайти свій почерк у творчості - завдання із завдань. І ось уже 30 років, щоразу, розпочинаючи роботу, я шукаю нове пластичне й стилістичне рішення. І, мушу сказати, це мене надихає. Зіштовхувати різні стилі, напрями, мови, створюючи нову форму, - саме такий підхід дозволяє моделювати абсолютно різні простори. Я прагну відчути особливості певного місця, щоб створити для нього належну формулу. Не такий важливий масштаб завдання, найважливіше - пошук гармонії.

- За словами поета, вірші починаються з короткого рядка. Він виникає як світна точка, як рарака в морі, такий морський світлячок. Точка ця розростається в грудях, не дає дихати, виливається слізьми, радістю, смутком, почуттями й квапливими живими рядками. Із чого ж починається ваша скульптура? Як виходить, що у вас вона дихає, живе? Що і як ви в неї вдихаєте? Розкажіть про вашу першу серйозну роботу.

- Історія моєї першої скульптури для рідного міста - це історія самотньої клумби та старого колодязя. Воронцовський палац (знакове місце для Одеси й одеситів) і клумба біля палацу завжди вирізнялися вишуканістю: їх прикрашали троянди й мармурова чаша. Однак із часом усе це було втрачене, і клумба запустіла.

Колодязь із карарського мармуру із зображенням левів я знайшов в одному з одеських двориків. Колись він служив ємністю для збору та зберігання дощової води. У давнину, коли водогону в місті ще не було, воду збирали під час дощу, щоб потім розвезти по одеських дворах.

У 90-тих минулого століття цей старовинний колодязь перетворився на підставку для ігор у карти й доміно, а його карарський мармур безжалісно покреслили різними непристойностями.

Спочатку мені стало жаль клумби, - повз неї я щодня ходив у свою майстерню, яка містилася тоді неподалік Воронцовського палацу. Потім я довго думав, як урятувати нещасний колодязь. І, коли в мене з'явилася можливість щось придумати до 200-річчя Одеси, з радо взявся за проект, який міг дати і клумбі, і колодязю нове життя. Так біля палацу виник арт-об'єкт: на оновленій клумбі розмістився старовинний колодязь у вигляді фонтана. Обабіч стоять фігури - День і Ніч, на яких тримається мармурова чаша, - з неї вода крапає в колодязь. Фігури Дня і Ночі символізують плин часу, а колодязь із водою - джерело життя.

Потішний випадок стався на відкритті фонтана. Літня одеситка підійшла до мене й радо вигукнула: "Ну ось, нарешті відновили те, що тут було раніше!".

- А як вам спала ідея створювати міську скульптуру, щоб вона органічно поєднувалася не тільки зі старою брущаткою, історичним центром, а й із настроєм людей довкола, - щоб її можна було помацати, погладити, посидіти поруч або навіть на ній? Як зі Стільцем на Дерибасівській. Його наче навіть і вкрали одного разу...

- Ідея створити серію міської скульптури в мене була завжди. Оскільки ж вона стосувалася саме Одеси, яка має свою мову і свій дух, я розумів, що це місто повинне мати і свою пластику - трохи іронічну, трохи наївну, легку, ігрову.

"Пам'ятник стільцю" - данина творчості чудових одеських письменників Ільфа та Петрова. За сюжетом їхнього легендарного роману, в одному з 12 стільців були заховані діаманти, для мене ж діамантами є слова, написані Ільфом і Петровим, - тому на спинку стільця я наніс відомі фрази з роману, а також зображення нагрудних значків і монет того часу. Але найголовніше, що стілець - скульптура-провокація. Пам'ятник провокує нескінченну гру глядачів зі скульптурою, своєрідний спектакль відносин. Невдовзі після того, як на стільці сфотографувалися мільйони туристів, його забрали на реставрацію. Містяни ж вирішили, що його просто вкрали. Телефонували моїй мамі, вона всіх заспокоювала: ні, не вкрали, Михайло його реставрує. Тоді ставили інше запитання: а що коли його підмінять у процесі реставрації?

Місто в нас унікальне: якщо одесити щось люблять, то вважають це своїм, і не дай Боже це "своє" комусь зачепити або щось у ньому замінити. Всі видихнули тільки після того, як стілець був встановлений заново й ретельно вивчений, чи всі подряпини на місці...Зазвичай міські скульптури, зроблені мною для Одеси, починають жити своїм життям, набуваючи нових смислів.

- А "Дерево любові"?

-Так сталося і з "Деревом любові", своєрідне трактування якого я прочитав у газеті "Всемирные одесские новости". Ось уривок: "Місту любові" (Дора Клинова): "Я випадково виявила цю скульптуру в міському саду на Дерибасівській. Спочатку навіть не зрозуміла, що це таке. На тонкому стеблі щось безформне, всипане чимось блискучим. Та ні, не безформне, - адже це серце, а на ньому - безліч маленьких латунних сердечок, які блищать на сонці. Внизу на постаменті табличка з написом: Городу любви. 14 февраля 2006. Я ойкнула. Вочевидь, вирішила я, колишній одесит, емігрант, який приїхав з Америки, спорудив цей маленький диво-пам'ятник у міськсаду, в самому центрі Одеси. А може, це зробила група американських одеситів...

Як треба любити Одесу, щоб придумати таку диво-композицію! Велике серце, всипане безліччю сердець усіх, хто поїхав з Одеси. Тепер ці серця запалюються на сонці і шлють свою любов та тепло рідному місту з усіх куточків світу..." ("Всемирные одесские новости", №1 (69), квітень 2008 р.).

- Розкажіть про пам'ятник жертвам тероризму. Навпіл розкраяне серце. Це болючіше, навіть якби там була фігура страждаючої або вбитої людини... Я побачила фотографію пам'ятника й чітко зрозуміла, що це моє власне серце крається на частини від горя. Думаю, так почувається кожен, хто цей пам'ятник бачить.

- Одна його частина - у вигляді деформованого крила літака (нержавіюча сталь). Друга (з бронзи) всуціль покрита біблійною заповіддю "Не убий" різними мовами. Всередині - камертон, образ якого нагадували мені вежі-близнюки. Його звук, як набат пам'яті, передає майбутнім поколінням: Не убий...

Волею долі я став свідком однієї з трагічних подій початку XXI ст.: вранці 11 вересня в Нью-Йорку на моїх очах падали вежі-близнюки. Перше, що я відчув у ті страшні хвилини, - безвихідь і порожнечу всередині. Потім злякався, що мої друзі, надзвичайно близькі мені люди, перебувають на іншій частині земної кулі. Ще ж недавно мені знадобилося всього 8 год., щоб опинитися в Нью-Йорку. Тепер же в мене було відчуття, що минуть роки, доки ми зустрінемося знову...

- Які якості необхідні скульптору? Крім таланту, фізичної сили, окоміру та інших професійних рис. Що є таке, що відрізняє вас і ваші роботи від сотень інших скульптур та їх авторів?

- Я ніколи не замислююся над тим, що мене відрізняє від інших художників, - у цьому немає жодної потреби. Дай Боже розібратися в самому собі, у подіях, свідком яких я став. А якості, необхідні скульптору, - це щирість, яку ти вкладаєш у створювану роботу.

- У вас уже є учні? Рано про це говорити, але ж вашу унікальну школу хтось повинен перейняти й нести далі.

- Як мені здається, я тільки недавно сам вийшов з учнівського віку. У мене був досвід спілкування з юними художниками, скульпторами, архітекторами, і, на мій подив, їм було цікаво слухати те, що я розповідав. Сподіваюся, ще все попереду, процес нагромадження знань не завершений.

- Не всім я можу поставити це запитання. А вам - легко. Ви чудовий фантазер, Михайле. І весела людина. І одесит. Скажіть, з ким із людей минулого ви б хотіли б зустрітися й поговорити?

- Якби я мав таку можливість, вибрав би людину, близьку мені за сприйняттям світу і ставленням до нього. Нею б став Антуан де Сент-Екзюпері.

- Ну й про головне. Вітаю вас із перемогою в міжнародному конкурсі на найкращий проект меморіального комплексу "Бабин Яр". Розкажіть про вашу роботу над ним.

- Займаючись проектом меморіального музею "Бабин Яр", ми пропрацювали багато варіантів, але так чи інакше всі вони нагадували музеї Голокосту, які вже є у світі. Щоб глибше відчути образ, я поїхав на місце трагедії, де досі в повітрі витає відлуння тих подій. Бродив по Бабиному Яру... І мені схотілося накрити це місце чимось на кшталт покрову, щоб воно нарешті знайшло спокій. Так народився образ талеса, молитовної тканини, якою євреї накриваються, коли хочуть залишитися наодинці з Богом. Горизонтальна залізобетонна конструкція, яка нагадує складки білого полотна, стане своєрідним молитовним покровом для загиблих і водночас образом вічної пам'яті про цю трагедію для живих.

Драматургія інтер'єру зрежисована зовнішніми контурами споруди, які повторюють обриси Бабиного Яру в 1941-му. Емоційною кульмінацією внутрішнього простору є Брама скорботи, пройшовши через яку, відвідувач потрапляє у трикутний меморіальний зал, де на місці старого єврейського цвинтаря відкривається панорама стилізованих надгробків. Ефект впливу посилюється використанням образу струмка, що колись протікав дном яру, і надламаним камінням як символом зламаних життів. Музей Голокосту "Бабин Яр" - найголовніший проект у моєму житті, який я надіюся реалізувати.