ДАП: Острів свободи, який ми захищали - Персоналії - dt.ua

ДАП: "Острів свободи", який ми захищали

11 лютого, 12:19 Роздрукувати

Сергій Кройтор пройшов дві ротації у Донецькому аеропорту.

Із Сергієм Кройторем ми познайомилися взимку 2013-го. 

Я шукала, хто б допоміг вантажити дрова на Майдан. Тоді знайти однодумців було простіше серед близького кола, а в нас виявилися спільні друзі. Він був одним із тих, кому можна зателефонувати в будь-яку пору доби й залучити до вирішення будь-якої проблеми. Тоді навколишні події здавалися найстрашнішим, що може з нами трапитися...

Після Майдану він ніяк не міг позбутися відчуття вини. Чому кращі люди були там у найгарячіші дні, гинули під кулями, а його там не було? Це при тому що сам пропустив усього кілька днів. Але так сталося, що 18 лютого в Маріїнці був, а в ніч, коли загинули люди, — ні. І не міг знайти собі виправдання, відчуття вини не відпускало. Цілих півроку. Доки в серпні не прийшла повістка... 

"Я ж колишній десантник. Хоча як колишній… Кажуть, колишніх не буває. Звичайно. Міг би й добровольцем піти, але воно так усе було неорганізовано, незрозуміло, що та як. У мене товариш, із яким на Майдані були, почав їздити на Схід, допомагати добровольцям. Я йому кажу: "Шурику, візьми мене з собою". Він: "Давай готуйся, через тиждень". А через два дні повістка прийшла. І мені зразу полегшало — ось воно. Дружина потім уже розповідала, що, коли принесли повістку, була спокуса сказати, що мене вдома немає. Але зрозуміла: я їй цього не вибачу. Не вибачив би. 

Знайшов свій берет, ще з армії. Тільник надів. Подивився на себе — ну ось, настав час згадати молодість. 

Я ще коли в армії служив, там система така — практично як у зеків: дідівщина, пресинг, ніхто нікому не довіряє. Мені тоді цікаво було, — а якщо раптом війна по-справжньому, як це все буде? Ось через 25 років побачив. І це зовсім інша система цінностей. І стосунки зовсім інші. Дуже ціную це. У мене до війни друзів мало було. Мабуть, планку тримав надто високо. А ці — на 200 відсотків у них упевнений…"

На полігоні виявилося, що тих, хто за повісткою, — відсотків десять. Решта — добровольці. Двоє, старші, встигли повоювати в Іраку. Найстаршому — років 50. А молодшим — трохи за 20. Потім, уже на війні, бачив узагалі хлопчиків — років по 19—20, такі віком, як старша Сергієва донька. Ось це важко було усвідомити. Діти наче зовсім. І нарівні зі старшими. 

У серпні 2014-го нічого толком не було. Хто що роздобув, у тому й ходить. У Серьожі був старий "дубок", яким їздив на риболовлю. Ось і знадобився. Друзі знайшли берці та зо два десятки тільників, щоб було чим з іншими ділитися. Так якось потихеньку стали на бійців схожі. Щось привозили волонтери — термобілизну, ватники... Піксель видали вже восени. І то добре. Утім, це тоді було не особливо важливо. 

До бородатого чорноокого Серьожі приклеївся позивний "Гіві". Десь досі у волонтерів лежать прапори, підписані цим позивним. Тоді попереду було ще багато місяців. І, звісно, ніхто не міг припустити, що, за іронією долі, про позивний "Гіві" говоритимуть після того, як Серьожин комбат Олег Кузьміних разом із побратимами потрапить у полон. Кадри, на яких Гіві допитує полонених кіборгів, облетять увесь світ. І Серьожа, що пройде дві ротації в ДАПі, змінить позивний на "Хоттабич". Це буде потім....

"Ми навіть припустити не могли, що зразу після навчання нас пошлють у ДАП. Чутки, звісно, ходили. Але не могли ж ось так зразу, необстріляних, у саме пекло. На полігоні, звісно, щось встигли. Альфівці приїжджали, вчили нас, як відчувати одне одного, як подавати сигнали, як оцінювати обстановку, як ризик звести до мінімуму. Але готували переважно на зачищення будівель. Знадобилося, зрештою, відсотків 10. Бо навчання — це одне, а реальні бої — зовсім інше. Але хоч притертися встигли один до одного. Ось так і вийшло: навчання — і вперед, у ДАП". 

Перше зіткнення з війною було не в Донецькому аеропорту. В Пісках, звідки їх мали забрати водії 95-ї бригади. У них і БТРри були новіші. Та й заміняли, власне, їх. Вони не планували ночувати в Пісках, але до аеропорту було не добратися — там точився бій, і водії вирішили почекати до завтра. Вони, щойно з-під обстрілів, були вже абсолютно інші. Обпалені війною. Воїни. З іншого світу...

Увечері в Пісках, в очікуванні відправки в ДАП, устиг відсвяткувати свій день народження Діма з Житомира. 24-річний комвзводу. Це був його останній день народження. І просто його останній день...

Увечері, коли всі розбрелися по підвалах і так-сяк облаштувалися на піддонах поспати, почався обстріл. Троє тяжкопоранених. У тому числі й Діма. Вижив тільки один. Діма помер від отриманих ран. Тому першим у ДАП пішов не його взвод, як планувалося, а другий, той, у якому й був Сергій...

"Ми заїжджали в аеропорт під обстрілом. У БТРах люки відкриті. Щоб, коли влучить, не контузило всіх оптом. Їдемо, з одного боку поруч зі мною сидить Ігор Брановицький. Він кулеметником був, а я його помічником. Я в 1989-му ішов зі служби сержантом, але попросився в рядові. А з другого — хлопець із Черкас, Андрій Терещенко (Рембо). Ніч, у щілині тільки спалахи видно, летимо на великій швидкості на "острівець свободи", який захищали".

…Через кілька днів Рембо загине. Молодий, гарячий, упертий. Він узагалі міг не їхати, але сам напросився. І сам побіг допомагати своїм на перший пост, не встигнувши надіти каску. Осколок. Секундна справа. 

…Через кілька місяців Ігор Брановицький, повернувшись у зруйнований термінал по поранених, прикриваючи відхід товаришів, буде контужений і потрапить у полон. Там, щоб позбавити тих, хто потрапив у полон разом із ним, катувань, добровільно зізнається, що він — кулеметник. Буде застрелений Моторолою і посмертно удостоєний звання "Герой України". 

"Приїхали, розвантажилися. Попередня зміна завантажилася й поїхала. Це 79-та йшла на ротацію. Ми розподілилися по постах — і вперед. Це вже старий термінал був під сепарами, а ми новий тримали. А вранці в штабі слухаємо звіт, за ніч чи то 15, чи то 17 "трьохсотих". Нічого собі тут гаряче... У штабі кімната така — для відпочинку. На столі — чай, консерви, і цей самий стіл — операційний. Коли поранених приносили, все зі столу скидали, і їх туди клали. Це було єдине освітлене місце. Генератор був, але економили — рації заряджати, і щоб трохи світла було за потреби. А мобільних, практично, не заряджали. Та й зв'язку там особливо не було. Дружині постійно телефонували, запитували, як я там. Вона на мільйон дзвінків відповідала. А мені додзвонитися було не можна. Та й що скажеш на запитання "як ви там"? Так... 

Друга ротація була вже під кінець ДАПу. Там зовсім гаряче вже стало. Ми на диспетчерській вишці сиділи, на прикритті. Я мав раніше їхати, але, коли всі вже зібралися, заступник комроти каже: "Кройтор залишається, чекає інших. Приїдете наступної ночі". Чоловік 15, мабуть, підтягнулося. Ми з ними наступної ночі виїхали. Поки приїхали, наші вже атаку організували. Зо двоє людей лишилося в терміналі — Брановицький, Сєвєр. Багдад був поранений. Ще встиг ненадовго Кузьміних забігти. Ми обговорили план дій і більше не бачилися". 

Решту вони вже спостерігали з вишки і, поки був зв'язок, чули в раціях. Одна була налаштована на наших, одна — на сепарів. Тому можна було більш-менш уявити собі, що відбувається. Уявити. Але допомогти вже не можна було нічим. Там, у рештках нового терміналу, один за одним гинули ті, хто в ці місяці був поруч. Муся, Олег Мусієнко, Серьожин сусід у мирному житті. Його мати досі інколи телефонує Серьожі. Просто поговорити. Каже, після дзвінка їй здається, що вона з Олежкою поговорила...

Перший підрив. Потім другий. Уже було зрозуміло, що це кінець. Чоловік 10 змогли вночі вийти. Спартанець, старшина роти, не зміг залишити поранених. Він розумів, що нічим їм допомогти не може, але просто не зміг залишити самих під уламками. Він сподівався, що зможе отримати зелений коридор і витягти їх під білим прапором. До ранку п'ятеро з тих, заради кого він залишився, без медичної допомоги перестали дихати. Спартанець разом із рештою, хто залишився серед живих, потрапив у полон... Йому пощастило повернутися, і він створив організацію "Серця Кіборгів", яка допомагає дітям тих, хто вже ніколи не повернеться додому... 

"Ми мали виходити 21 січня 2015-го. Але атаки були невдалими, допомоги чекати було нізвідки. З терміналу прийшли троє поранених, ходячі. А вночі дивимося — повзе хтось у наш бік. Сепар наче. Більше нікому. Ми його криємо, але ніяк поцілити не можемо. А ближче підібрався, почав кричати: "Я свій". Ну, свій — гаразд, подивимося. Прийшов, каже: "Хлопці, ви мене тут заміняли, дивіться, ось мій рюкзак лежить. Виявилося, що він три дні десь блукав у сепарському селищі, не міг вийти до своїх. Тому пішов туди, де точно знав, — свої.

Добу зв'язку не було. Всі чекали наказу на вихід. Останнє, що знали, — усе кінчено, комбат у полоні. Чесно? Не вірив, що вийдемо. Аеропорт упав. У вікна РПГ летіли. Тут уже нічого було захищати. Але й наказ віддати було нікому. Хлопці почали телефонувати додому. Хто дружині, хто синові. Сказати: "Я тебе люблю". Не прощалися. Просто говорили про любов. Хоча й так усе зрозуміло було. Я теж намагався Любі зателефонувати. Зв'язку не було…" 

Зв'язок з'явився через добу, і вони дізналися, що навіть поранених забрати не можуть. Треба виходити самотужки. А там — як Бог дасть.

У ніч із 21-го на 22 січня стояв туман. У тумані важко було знайти правильний шлях, проте і їх самих не було видно. 10 людей, які залишають диспетчерську вишку. Йдуть крізь туман до своїх. Нога в ногу. Слід у слід. Поранені в бинтах. Обстріл. Лягли. Тиша. Встали. Перерахували — всі на місці. Ще 50 метрів. Обстріл. Лягли. Тиша. Встали. Ще. Ще. Поки не вперлися в бетонний паркан. Уже там, за парканом, на нашій території, зрозуміли, що одного таки втратили. Він вийшов уже під ранок. Ішов останнім і під час обстрілу впав у вирву, не почув, як інші пішли вперед. Пізніше чув, як із туману кликали, але не розумів, куди рухатися, обперся об дерево і спав навстоячки в очікуванні світанку. Вийшов. Вони всі вийшли. Хоча в це важко повірити...

Його війна на цьому не скінчилася. Далі була лінія оборони за 800 м від ДАП. Спочатку ями півтора на півтора, в яких сиділи, спостерігаючи за позиціями сепарів. Потім уже й бліндажі нормально облаштували, і позиція стала схожою на щось більш-менш цивілізоване. Зовсім поруч, на колишніх дачах в озерах можна було ловити рибу. Якщо подивитися на фото Серьожі з величезним товстолобиком у руках, важко припустити, що менш ніж за кілометр точаться бої, що це — не "фото вихідного дня", а будні військового підрозділу. Дивні такі будні. Де важко провести межу між мирними справами і смертю. Де можна залишити на столі кружку з чаєм, а через півгодини знайти її порожньою, бо, поки ти відвернувся, її прошило кулею. 

Та якщо на війні межа між життям і смертю розмита, то у відпустці, на мирній території, вона надто чітка...

"Я коли на кілька днів додому у відпустку приїхав, це такий контраст... Шок прямо. Спочатку все не міг звикнути. Люди ходять, у кафе сидять. Усе таке... Інше. А потім подумав — це, мабуть, правильно. Ми ж для того там і стоїмо, щоб погань сюди не лізла. Щоб тут можна було жити нормально... Я думав, це тільки в мене так, ні, у всіх майже. Це потім уже розумієш".

Мабуть, повернення в мирне життя було б набагато важчим, якби не робота. Не довелося ламати голову, чим зайнятися. Було те, що подобалося, те, що вмів і раніше, те, чим можна було врятуватися від думок про війну. 

Ще задовго до Майдану Сергій шив чоловічий одяг. 16 років пропрацював із Вороніним, а потім відкрив маленьке, але власне виробництво. Там працюють усього троє людей. Але від душі і з задоволенням. Пам'ятаєте давній анекдот? 

Одеському єврею-кравцю клієнт замовив штани. Прийшов у призначений час — не готові. Через тиждень — не готові. Ще через два — не готові. Тільки через місяць кравець видав йому готові штани. Клієнт:

— Господь Бог створив світ за 7 днів, а ви якісь штани шили цілий місяць!

Єврей:

— Таки ви подивіться на цей світ, і ви подивіться на ці штани! 

Ні, звісно, про місяць — це жарт. Але коли дивишся на Спартанця в елегантному костюмі, важко повірити, що це — саме та людина, котра пройшла пекло аеропорту... Серьожа каже, що ще в ДАПі, побачивши його, вирішив, що на таку фігуру цікаво було б костюм пошити.

"Назад? Тягне, звісно. Спершу мені постійно снився ДАП. Там простіше. Ти знаєш, де — свої, де — чужі. Хочеться плюнути на все — й туди. Тут якийсь завислий стан. Не знаєш, що робити і кому вірити. Прикро. Стільки хлопців поклали життя, стільки горя в їхніх сім'ях. А далі що?" 

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18-19, 19 травня-25 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво