Борис Філатов: Дніпропетровськ виглядає так, ніби він уперше закохався - Персоналії - dt.ua

Борис Філатов: "Дніпропетровськ виглядає так, ніби він уперше закохався"

27 червня, 2014, 19:20 Роздрукувати Випуск №23, 27 червня-4 липня

В житті не думав, що сидітиму в адміністрації, збиратиму якісь папірці, ховатиму солдатів і пояснюватиму місцевій номенклатурі нові правила гри. 

Біля входу до Дніпропетровської ОДА стоять два фортепіано. Одне розфарбовано в кольори українського прапора, інше — в кольори прапора УПА. Періодично до інструментів підходить який-небудь субтильний юнак естетської зовнішності і грає щось меланхолійне, або малолітній шибайголова, відірвавшись від матусі, що гуляє поруч, просто тарабанить по клавішах. Навколо літо, зелений сквер, і ці два піаніно на тлі скляного фасаду ОДА мають доволі мальовничий вигляд. За скляним фасадом адміністрації — зовсім інше життя. Мене зустрічають автоматники в камуфляжі. У них засмаглі стомлені обличчя, перебиті носи, золоті зуби й добрі очі. Когнітивний дисонанс укріплюється у своїх вібраціях. 

Однак не автоматники вражають найбільше. Казенні коридори адміністрації — оце справді заворожує. Довгі, пропахлі пилом і старим паркетом, вистелені збляклими килимовими доріжками. Через дерев'яні двері кабінетів у півморок коридорної кишки вискакують бюрократи в сіреньких костюмах. Вони несуть папірці від одних дерев'яних дверей до інших. Блиснуть залисиною на повороті — й ховаються в наступному апендиксі коридору. Це все так схоже на давно й багато разів бачене, але за 20 років забуте. У голові крутиться слово "дежавю", але в реальності цього коридору вимовляти його якось неправильно. Тут інший дискурс, радянський чиновницький, із килимовими доріжками. 

Тут у нас зустріч із Борисом Філатовим. Тим самим капітаном торговельного центру "Пасаж", що збунтувався і наприкінці січня перший у Дніпрі вивісив український прапор. І прапор ЄС. І щоб усім остаточно стало ясно — мовляв, ні, не привиділося, — запустив на величезній плазмі на фасаді ефір
"5 каналу". Зі звуком. Бунтівний "Пасаж" на Дніпрі не залишився непоміченим. Борис Філатов несподівано полетів до Тель-Авіва і повернувся відразу ж після втечі Януковича. Тоді ж, указом в.о. президента України Олександра Турчинова, Ігоря Коломойського призначили губернатором Дніпропетровської області, а Геннадій Корбан і Борис Філатов стали його заступниками. У цій трійці (Коломойський—Корбан—Філатов. — Ред.) перший є політичною особою і головним фінансистом, другий — таким собі мотором влади, Філатов же — їхній основний комунікатор. 

Крісло Бориса Альбертовича стоїть в одному з кабінетів потонулого в часі коридору. За черговими дерев'яними дверима, покритими лаком років 20 тому, — відремонтована приймальня з добродушною секретаркою і, власне, сам кабінет, так само новенький, відремонтований, з великим добротним столом і шкіряними кріслами, які ніяк не в'яжуться з коридорною реальністю за дверима.

Він зустрічає мене з ногами на столі й украй стурбованим виразом обличчя. Роботи багато, каже, спить по дві години на добу, якщо взагалі спить. Філатов не може спокійно сидіти в кріслі, видно, що йому некомфортно на цій посаді. Та й не звик сидіти на одному місці й займатися паперовою роботою. Бюрократія — зовсім не його середовище пробування.

На запитання "Як вам працюється в такому радянському будинку?" відповідає, що вже навіть не помічає. Тим більше, в його кабінеті "папєреднікі" зробили ремонт, та тільки коли втікали — винесли все геть чисто.

— Дзеркала зняли. Навіть фреон з кондиціонера злили. Недавно тільки дійшли руки — залив. 

Загалом, каже, найбільше вбиває кількість паперової роботи. Тут усі носяться з папірцями, документами, підписними листками. Іноді здається, папір цей продукують, щоб було з чим бігати. Як самоціль. 

— Я людина бізнесу, звик працювати швидко. Починати о 10–11-й, закінчувати о 5-й. Усі інші питання вирішувати на зустрічах і поза офісом. Зрештою, завжди є телефон, скайп. Головне, щоб результат був. А сюди приходжу о 8-й ранку і, що називається, до переможного. Іще й папірці ці. Затвердження-перезатвердження.

— До радянських коридорів додаються й співробітники старого зразка. Чиновники, я так розумію, по скайпу і швидко працювати не звикли. Як вам працюється з ними?

— Не забуваймо, яка в них зарплата. Люди в державних установах заробляють мало.

— Це само собою, але все ж?

— Чесно, нормально працюється. Папери паперами, але ми команді просто від самого початку чітко поставили цілі. Люди швидко перебудовуються.

— Тобто якщо є воля керівництва, команда працюватиме нормально? І розповіді про непоборний чиновницький апарат — казки?

— Зрозуміло. Це ж люди. Звичайні люди. А результат завжди залежить від керівництва. 

Поки розмовляємо, часто дзвонить телефон:

1. Алло, так. Слухай, кого ти мені послав? Це якийсь потрійний агент. Перевір. Щось він мені не подобається.

2. Так, я не можу послати вам вертоліт, у мене немає точних координат, уточніть координати. Як тільки так відразу вишлемо.

3. Слухай, нам тут гуманітарку надіслали на півтора мільйона. Треба завантажити й відправити в Ізюм. В Ізюм кажу, сьогодні!

Такі розмови відбуваються багато разів, поки триває інтерв'ю, але Філатов каже, що сьогодні в кабінеті в нього, можна сказати, тиша. 

Днями був прийом громадян, таке тут тепер проводять регулярно, але буває важко.

— Міських божевільних же не відсієш. Приходять зі своїми пропозиціями часто зовсім неадекватні люди. Зайшла бабуся, сіла тут, навпроти, подивилася пильно й каже: "Щось, мені здається, ви погано працюєте". "Ну що ви, бабусю, — кажу. Ми тут уже з ніг падаємо". "Ні, — каже. — Ви мало стараєтеся. Я бачу". Поговорила, пішла. Або прийде наче нормальна людина. Відома людина, не називатиму. І починає зливати інформацію: "Росія запровадила ешелоновану оборону, в сусідній, спокійній поки що, області вже російські диверсанти, російські війська стоять у два ешелони, ми просто не бачимо". І під кінець пропонує вклинитися в німецько-французьку космічну програму. Посварити Париж і Берлін за ракетоносій "Аріан". Дивлюся на нього й думаю: "Він сам чує, що каже?". Але надходить і багато цікавих пропозицій, особливо від молодих активістів. 

На підтвердження Філатов тицяє пальцем у папери на столі. Каже, просто шкода витрачати час на тих, кому лише приспічило самовиразитися. Про щось згадавши, набирає номер. Мер одного з міст в області. Назвемо його Іван Іванович.

— Алло, Іване Івановичу, це Філатов турбує.

У слухавці зчиняється лемент: "Так-так-так-так, слухаю-слухаю-слухаю".

— Іване Івановичу, в нас запитання до вашої роботи. Ну як які? Є низка запитань. Ну, наприклад, чому в кіосках вашого міста продається сепаратистська газета? Ну отак, ось вона переді мною лежить.

Філатов показує мені газету.

— Як називається газета? "Зроблено в СРСР" вона називається. Авжеж, розберіться. І чому жителі вашого міста їдуть по допомогу до мене, а не до вас? Кажуть, ви їх не приймаєте, зустрічі з населенням проводите тільки раз на місяць. 

У слухавці знову чується жалісний лемент. Слів не розібрати, але по тону чутно: Іван Іванович пояснює, що "ось воно в мене вже де, це населення, неможливо ж працювати".

— Ну як це так, Іване Івановичу, я, заступник губернатора області, проводжу зустрічі раз на тиждень, а ви, в одному своєму місті — тільки раз на місяць? Словом, розберіться з газетою. Сьогодні в нас п'ятниця? Значить у понеділок я вам зателефоную щодо всіх інших питань.

Філатов кладе слухавку.

— Ось. Це називається — зіпсував бідній людині вихідні.

З усіх цих розмов стає очевидно — команда губернатора керує областю в ручному режимі, все роблять самі.

— Делегувати не пробували?

— Кому? Краще самі, швидше зробиться. 

Займаються при цьому справді всім. Витягують солдатів, організовують гуманітарку, спілкуються з "опонентами", пояснюють чиновникам, що красти негарно.

Антимайдан заспокоїли

Я зустрічалася з активістами штабу національного захисту Дніпропетровської області — організації, що виникла з Майдану і тепер активно співпрацює з місцевою владою, аж до того, що розташована в тій же будівлі.

— Як працюється з новим керівництвом? — запитую в заступника начальника штабу Катерини Чижик.

— Добре, — відповідає. — Антимайдан заспокоїли — провели переговори. Домовилися, що наша самооборона не носить балаклав, а вони не використовують російських прапорів. Перевели антимайданівців у конструктив. Вони тепер, замість прапорами махати за російську мову, справою зайняті — пишуть законопроект про цю саму російську мову. Тобто стосунки переведено в русло переговорів, пошуків компромісу. От учителям вольницю дали.

— Тобто?

— Ну, раніше надходить рознарядка в кожну школу — вивести всіх учнів на провладний мітинг. Під загрозою звільнення. Учителі й виводять. Коли вже зовсім допекло, коли стали розганяти мітинги, батьки почали відмовлятися віддавати своїх дітей прапорами махати, а їм відповідали: "Добре, тільки ваш син школу не закінчить". Так було. А свіже керівництво зібрало всіх у великому залі (не тільки директорів, а й учителів) і сказало, що тепер жодних насильницьких "випасів" учнів не буде, нехай працюють нормально.

Активісти підтвердили: Борис Альбертович не бреше. Нова влада справді займається всім і відразу.

Це кошмар

— Приходь на похорон об 11.00, — каже мені Філатов.

— Який похорон?

— Підполковник Демиденко, тероборона. Біля ОДА. Будемо прощатися з ним. Його вбили ще 9 травня в Маріуполі. Тільки тепер вдалося витягти тіло.

— Я не зношу похоронів. Колотить. 

— Отож. А мені виступати на панахидах, ховати їх, із родичами спілкуватися. Це... кошмар.

Борис говорить не "кошмар", а інше слово. Він часто матюкається, коли йдеться про похорон, війну або симпатиків минулої влади, які все ще залишилися і яких він ласкаво називає "опонентами".

На запитання про те, як вони борються з корупцією, розповідає: зібрали, поговорили, пояснили, що так далі не буде. Але головне, що справді дало результат, це те, що чиновники бачать — то були не просто слова.

— Вони бачать, що ми нічого не беремо. І не просто не беремо, ще й доплачуємо зі своєї кишені. Їздимо на особистих автомобілях. Чутками земля повниться. Адже зрозуміло: якщо хтось раніше отримував будь-яку ліцензію, а тепер відмова, значить — не взяли. Грубо кажучи, виховуємо своїм прикладом. Багато хто перевиховується.

— А ті, хто відмовляється перевиховуватися? Їм як пояснюєте?

— Не скажу.

Трохи помовчавши, Філатов таки додає:

— Якщо хтось не зрозумів, йому, наприклад, може прийти повістка. Батьківщина під загрозою, Донбас близько, йди, захищай, призовник. Ну, це найпростіший варіант. Є й інші методи, якщо задушевні розмови не допомагають.

— А яка у вас зарплата як у заступника губернатора?

— О господи! Я навіть не знаю. Але ж усі знають, які в Україні офіційні зарплати. Я навіть не уточнював, її відразу в лікарню якусь переказують — і все.

— Але вам подобається те, чим ви зараз займаєтеся?

— Боронь Боже! Я в житті не думав, що сидітиму в адміністрації, збиратиму якісь папірці, ховатиму солдатів і пояснюватиму місцевій номенклатурі нові правила гри. Ми — бізнесмени. Технократи. Але не чиновники. 

— Навіщо ж тоді погодилися?

— А ніхто й не питав моєї згоди. Зателефонував Ігор Коломойський і сказав: "Будеш?" Я кажу: "Це запитання? Бо не схоже на запитання". Він каже: "Так, треба". Справді настав такий момент, коли це просто треба було зробити. Тому що, грубо кажучи, більше було нікому. Ми розуміли, що вибору в нас немає, треба бути чоловіками, взяти відповідальність на себе і щось почати робити для країни. 

— Кажуть, у вас це непогано виходить. Чому у вас вийшло, а в Тарути, наприклад, — ні?

— От усі весь час про це запитують. А я б так хотів, щоб ці запитання адресували безпосередньо Таруті. От запитали б у нього, чому в нас виходить, а в нього ні. Але на прикладі Одеси можу пояснити. Коли Немировський запитував, що йому робити, щоб усе склалося так само мирно, як у Дніпропетровську, я казав: "Треба спілкуватися з усіма сторонами. З усіма. Шукати точки дотику. І всіх активістів брати собі під опіку. Або під контроль, як кому подобається. Але слід керувати цими процесами, а в тебе на одній площі досі стоять антимайданівці, на іншій — Майдан. Міліція — в розброді. І "Беркут", з яким також питання не вирішено. Але Немировському здавалося, що це занадто складно, потрібні якісь особливі зв'язки, і комусь обов'язково треба платити тощо. Питання вирішувати треба, а не чекати.

— Ви тепер приймаєте силу-силенну біженців, при цьому є думка, що чоловіки Донецької і Луганської областей утікають, а їхні домівки захищають ті, кого якраз ці чоловіки називають бандерівцями, фашистами...

— Я зрозумів. — Філатов починає стукати ручкою, видно, що він гнівається. — Цю тему зараз так старанно розкручують, що очевидно, хто все це робить. Хто запускає ці новини, пости у Фейсбуку. Ці розмови, громадська думка, що формується, працюють на нашого ворога. І на розкол, ясна річ. У нас у батальйоні "Дніпро", та й у Семена Семенченка, дуже багато бійців з Донецької і Луганської областей. Ми приймаємо багато біженців. Але здебільшого — це все-таки жінки й діти.

— Чому ви всі так "закошмарили" Царьова?

— Ми "закошмарили" Царьова, бо надто добре й довго його знаємо. З ним неможливо ні про що домовитися. З усіма можна. З ним — не можна. Ми ж з усіма спілкувалися, проводили переговори, пояснювали нову політику партії, мовляв, так, як було раніше, тепер більше не буде. Всі розуміють. А Олег може кивати головою й погоджуватися, але робити все навпаки. Причому до крайнощів навпаки. Щоб ви розуміли, він телефонував напідпитку нашому спільному знайомому в одній з областей і розповідав, що з нами вже "все вирішено", він уже знайшов людей і заплатив. Не хочу вдаватися в подробиці...

Далі Філатов, не вдаючись у подробиці, але "великою російською мовою" докладно описав, хто такий Царьов і де його місце, і куди він має піти, на думку дніпропетровської команди.

— Складається враження, що з Царьова, як і з КПУ, роблять цапів відбувайлів.

— Це не так. КПУ — це цілком і повністю п'ята колона. Навіть із Партією регіонів можна працювати, хоча вона вже своє віджила. Ви бачили результати Добкіна й Тігіпка... Партії регіонів уже немає, все. Але з КПУ працювати було безглуздо на будь-якому рівні. Щоб ви розуміли, скажу: коли сепаратистам потрібен був живий щит, саме комуністи ходили по будинках, збирали пенсіонерів, розповідали їм, що захистити ДНР — їхній святий обов'язок. Ставити людей під кулі, користуючись їхнім віком, нерозумінням ситуації, наївністю... Більш ницого нічого бути не може.

Не перше місто,
але й не друге

— Звідки стільки українських прапорів у Дніпропетровську? Людей у вишиванках? Ніхто такого від міста не чекав. Дніпро завжди позиціювали як східний регіон, що тяжіє до Росії.

— Знаєш, у нас кажуть так: "Дніпропетровськ — не перше місто, але й не друге". Це завжди була кузня кадрів. Дніпропетровськ завжди був гордим містом. А тепер цей обласний, місцевий патріотизм переріс у національний. 

Показуючи на карту області, Філатов пояснює, що регіон же здебільшого аграрний, а де робота з землею — там і інше ставлення до батьківщини. До того ж до Дніпропетровська не звозили росіян, як це було в Донецькій і Луганській областях. 

— А в селах як завжди розмовляли українською, так і розмовляють. Мова "суржикувата", звичайно, але все ж таки. У Дніпрі велика єврейська громада. Так завжди було. А це означає — вчителі, лікарі, підприємці. Тут "Південмаш", а це також працівники розумової праці — інженери, вчені. Тому нав'язати щось місту вкрай складно. Дніпро — само по собі. Так, воно не проявляло інтересу до загальнонаціональних процесів. Але не тому, що люди тут у масі своїй вважали себе росіянами. Вони тут вважають себе дніпропетровцями насамперед.

— Ви якось стимулюєте ці "патріотичні процеси"?

— Ні. Грубо кажучи, ми просто подаємо приклад. Ось паркан в адміністрації пофарбували в кольори українського прапора. І все таке по дрібницях. Решта, що ви бачите на вулицях, — це суспільство. Нормальне, відповідальне суспільство. І я вже писав про це; зараз, з усіма цими прапорами, більш відповідальною поведінкою громадян Дніпропетровськ виглядає так, наче він уперше закохався. Полюбив Україну.

Залишатися Філатов не збирається. Каже, що зараз ніби як "батьківщина призвала". Але працювати в будівлі ОДА, з 8-ї ранку і до переможного — ні, не його це. У політику йти, каже, вони теж не планують, попри безліч прогнозів про те, що на наступний виборчий цикл Коломойський обов'язково створить свій політичний проект. Філатов же розповідає, що в них, усередині команди, на цю тему не було жодної розмови. Але все-таки "жодної розмови" — це либонь доволі неоднозначне формулювання, і все може помінятися. Філатов і не приховує. "На цей момент, — каже він, — ми абсолютно не плануємо продовжувати керувати областю і після виборів збираємося піти, зайнятися нарешті своїми справами, які зараз, через усе це, простоюють. Але що буде далі — невідомо". 

Філатов справді виглядає стомленим. Розгрібати завали, що залишилися від попередників, спілкуватися з міськими божевільними, ховати солдатів, і все це в умовах неповороткої, непродуктивної чиновницької системи — йому морально важко. Запитую, що особисто він зробить після того, як покине крісло заступника губернатора. Борис Альбертович відкидається в цьому самому кріслі. "Поїду, відпочину в Монако якесь", — мріє він. Своїх грошей Філатов не соромиться і не приховує. Сам заробив, сам витратив. А те, що робить тепер у Дніпропетровській області, — це як волонтерство найвищого "прокачаного" рівня. Причини, що спонукали Філатова, Корбана і, власне, Коломойського, відкласти справи й узятися за свою область, до кінця не ясні. Судячи з бізнес-біографії команди, вони просто звикли грати від нападу, а не від захисту. Причини, звичайно ж, є. І профіт, зрозуміло, буде. Але те, що зараз вони працюють не покладаючи рук на свою область і людей, які живуть тут, — факт.

Ми виходимо з кабінету в напівтемний, радянський до останньої паркетної дошки, коридор. Охоронці — чоловіків зо п'ять у вільній формі (футболках і джинсах) — ідуть позаду.

У Філатова зустріч, а я вирушаю в центр, розглядаючи по дорозі городян. Тут справді дуже багато машин з українськими прапорами. З кожним днем усе більше людей вивішують прапори на балконах. З'явилася молодь у вишиванках. Це в Дніпропетровську, нагадую. Але головне — я не пам'ятаю, щоб раніше, півроку тому, люди в цьому місті усміхалися на вулиці. Вони всі більше дивилися під ноги, а якщо не під ноги, то підозріло на перехожих. Тепер вони усміхаються. І виглядають спокійнішими. Навіть попри те, а можливо саме внаслідок того, що війна зовсім поруч, дніпропетровці почали проявляти громадянську відповідальність і навіть, — о, диво! — приязно спілкуватися з незнайомими людьми на вулицях. Тепер вони виглядають щасливішими й упевненішими, ніж абиколи раніше.

На площі Леніна, яку збираються перейменувати на площу Небесної сотні, молодь хіпівської зовнішності стукає в барабани. Переходжу дорогу. Навпроти, на Європейській площі між ЦУМом і тим самим ТЦ "Пасаж", скрипаль грає Вівальді. Хлопці на лавочці поруч курять і слухають. Перехожі зупиняються, утворюючи півколо. Місцеві гопники кидають 20 гривень. Послухати підходять якісь бійці в уніформі. Молода пара на велосипедах з українськими стрічечками на кермі робить коло біля музиканта і теж вирішує зупинитися послухати музику. 

Колишній президент обіцяв усім цим людям стабільність, а дав кардинально протилежне — бойові дії на кордоні області. Дивно, але дніпропетровці все-таки отримали свою стабільність, навіть у таких нелегких умовах. Правда, зовсім від інших людей.

 

 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво