Аеророзвідниця Марія Берлінська: У мене немає поняття мрія, є поняття завдання - Персоналії - dt.ua

Аеророзвідниця Марія Берлінська: "У мене немає поняття "мрія", є поняття "завдання"

1 вересня, 2017, 16:26 Роздрукувати

Марію Берлінську вперше я побачила на політичному шоу - вона казала в очі політикам те, що думають більшість українців.

Вона — магістр історії, юдаїстка, випускниця Могилянки, та ще під час навчання регулярно їздила на передову як доброволець і заснувала волонтерський Центр підтримки аеророзвідки, який учить бійців керувати безпілотними літальними апаратами та постачає на передову безпілотники різного типу. 

Вона очолює й координує проект "Невидимий батальйон", у рамках якого вперше було досліджено роль жінок під час війни в Україні, і, крім того, знаходить можливість грати на гітарі, подорожувати, водити машину й пілотувати літаки. А ще — вона колекціонує відео з вуличними музикантами, які власноруч знімає там, де доводиться бувати. Це все — про Марію Берлінську, ту саму, яка розбурхала українське суспільство своєю жорсткою відвертою промовою у прямому ефірі на політичному шоу "Право на владу". Цю промову потім подивилися в Інтернеті сукупно понад мільйон користувачів, і саме завдяки цьому ефіру Центр підтримки аеророзвідки отримав від українців близько 2 млн грн, на які було закуплено нову розвідувальну техніку для наших військових на передовій.

Марію Берлінську вперше я побачила саме на тому політичному шоу. Тоді мене вразили її щирість і сміливість. Вона казала в очі політикам те, що думають більшість українців, але говорять лише на своїх кухнях. 

Потім був захід у Pizza Veterano під назвою "Жінки про війну", організований у рамках проекту "Невидимий батальйон". Там я почула Маріїну прозу. Вона читала її стоячи, прямо з телефону. Це були кілька маленьких оповідань, що, за її словами, писалися для себе, "в шухляду". Вони були про війну — дуже прості, без хитромудрих сюжетів, але неймовірно емоційні. У присутніх в очах бриніли сльози, несила було навіть аплодувати. А Марія стояла і просто дивилася кудись крізь натовп, ніби бачила душі тих, про кого щойно читала свої оповідання… Це було неймовірно, ветеранська кав'яренька тоді зависла між двома вимірами: війною і миром…

А особисто ми познайомилися лише через кілька тижнів після того заходу. Отже, перше, про що запитала, – звичайно, про "Невидимий батальйон".

— Маріє, що вас спонукало порушувати питання гендерної рівності в армії, зокрема на війні?

— Все доволі просто. На фронті я побачила, що часто жінки офіційно обіймають одні посади, а функції виконують абсолютно інші. Буває, що жінка оформлена швачкою, а працює снайпером або штурмовиком. Я зіштовхувалася з цією проблемою по лінії фронту в різних частинах, і мені стало цікаво – чому? Таким чином, я загорілася ідеєю з'ясувати, як усе насправді. Зібрала команду, і ми вперше зробили соціологічне дослідження цього питання. Паралельно створили великий фотопроект – півсотні портретів жінок, які пройшли війну. Все це реалізували за сприяння Українського жіночого фонду та представництва ООН "Жінки в Україні". Це дослідження перекладене англійською мовою, його можна знайти в обох версіях у мережі. 

Ми були вражені масштабами проблеми. Фактично, наша армія сьогодні орієнтується на ще радянські нормативні документи. З цим питанням я стала звертатися на різноманітних заходах до очільників Міноборони, але мені відповідали, що це не жіноча справа. Або, як кулуарно пожартував один із керівників Генштабу, жінка в армії не може бути полковником, а тільки — підполковником. Радянські жарти такі. І, власне, це мене добряче роздраконило. Бо люди, які так казали, навіть не нюхали війни, вони не знають, що таке страх і що таке втрачати, але дозволяють собі такі речі. До того ж вони вважають, що можуть свідомим громадянам жіночої статі регламентувати право захищати батьківщину. Причому якщо допускають до цієї справи, то лише на посадах кухарок, швачок, прибиральниць… 

На той момент я добрих років два бачила, як служать жінки. Зрозуміло, що все залежить від людини, все індивідуально, але ті, котрі воюють, роблять це дуже потужно. В анкеті "Невидимого батальйону" було запитання: "Скільки ви плануєте залишатися на передовій?" В опитуванні брали участь чоловіки й жінки. Майже всі чоловіки сказали – до мобілізації або до закінчення контракту, а жінки, практично, стовідсотково відповіли – до перемоги. 

Отже, я поставила за мету донести до суспільства інформацію про наших дівчат на фронті. Були численні інтерв'ю й ефіри, я залучала до процесу поширення інформації міжнародні громадські організації, народних депутатів. Це все створило такий тиск, що міністр оборони був вимушений уперше в українській історії підписати наказ, яким істотно розширено список посад для жінок. Це 63 позиції для всіх посад сержантського, солдатського і старшинського складу. Однак у цьому списку дві третини посад для жінок закриті. Окреме питання — посади для офіцерського складу. Там теж є необґрунтовані обмеження, частково закриті певні спеціальності у військовій освіті. Щодо жінок є й вікові обмеження: підписання контракту можливе тільки до 40 років, натомість чоловіки можуть стати контрактниками до 60-ти. 

Крім того, ми вирішили зняти повнометражний документальний фільм про участь наших жінок у війні. Це 6 живих історій, які ми покажемо як є — правдиво, без купюр, без прикрашань і цензури. На жаль, сьогодні в інформаційних війнах ми програємо. Тож хочемо показати світові правду й нагадати, що в нас іде війна. Крім того, проект покликаний зруйнувати гендерну стіну в секторі безпеки і оборони, – має бути тільки прозорий професійний відбір. Саме так практикується в найсильніших арміях світу.

Кінопроект втілює в життя Інститут гендерних програм за підтримки агентства США з міжнародного розвитку через проект USAID "У-Медіа", що реалізується Інтерньюз Нетворк. Прем'єра фільму відбудеться в жовтні.

— Машо, але є й інший бік "Невидимого батальйону". Після наказу, що розширив перелік військових посад, які доступні жінкам, у деяких частинах, дислокованих на мирній території, з'явилися дівчата-снайпери, котрі перебирають папери в канцеляріях. Офіцери-чоловіки жартують, що ці кралі не те що не стріляли, а навіть автомата в руках не тримали. Натомість ці жінки отримують відповідну зарплатню, а коли пощастить — то оформляють і статус УБД. Держава витрачає на них чималі кошти. Але справжня біда може статися тоді, коли військовій частині, в якій проходять службу такі ось специ, буде наказано стати на бойові позиції і прийняти бій. Про яку боєздатність такої частини можна говорити? 

— Безперечно, буває й таке. Це називається зловживання. Відповідальність за такі призначення, очевидно, мають нести командири. Треба розбиратися в кожному окремому випадку, як ці жінки потрапили в армію і чому не займаються своїми професійними обов'язками. Думаю, без корупційної складової тут не обходиться. Ще раз наголошую: наказ про розширення посад правильний. Але проблема у зловживаннях, які статі не мають: так само "по знайомству" прилаштовують і хлопців. 

— Як, на вашу думку, можна цьому запобігти? 

— Так само, як маємо запобігати ситуаціям, коли дівчина приходить служити і зразу йде в декретну відпустку. Звісно, ми не можемо заборонити жінкам народжувати, але це питання вибору: або ти служиш кілька років і тільки тоді йдеш у декрет, або йдеш у декрет, а потім приходиш на службу. Бо держава втрачає на таких призначеннях, а жінка отримує кошти, росте у званні, потім народжує другу дитину, третю і, майже не проходячи служби, йде на пенсію підполковником. 

— Як із цим боротися? 

— Тут питання не в тому, щоб просто зачинити перед жінками ці двері. Напевно, мають бути дуже суворі покарання. І це стосується не тільки жінок, а й чоловіків. За зловживання, розкрадання, злочинні накази (незалежно від того, якої статі військовослужбовець їх віддає), має бути покарання: від дисциплінарного до кримінального. Тільки так можна навести лад. Сьогодні про професійну армію поки що взагалі не йдеться. 

— Машо, розкажіть, будь ласка, про Центр підтримки аеророзвідки. Як молода жінка, історик-юдаїст почала займатися безпілотниками?

— Все просто — почалася війна, країна захлиналася кров'ю. Коли я поїхала на фронт у вересні 2014-го, зрозуміла, що ситуація з аеророзвідкою в Україні катастрофічна. Людей кинули на передову без нічого, абсолютно сліпими під ворожу артилерію. Я почала про це говорити публічно. 

— Щоб керувати безпілотником, треба бути професіоналом. А ви як навчилися цього?

— Я й зараз навчаюся, бо це дуже динамічна професія. Спочатку я пройшла кількаденні курси керування найпростішим безпілотником. Потім поїхала на фронт, попрацювала і зрозуміла, що бракує знань. У Києві знайшовся інструктор, який погодився мене навчати. Це Дмитро Старостін — інженер, авіамоделіст, майстер спорту. Потім почала літати на безпілотних літаках. Згодом зрозуміла, що треба створювати Центр підтримки аеророзвідки. Поступово акумулювала людські ресурси. Працювала з інструкторами, інженерами, координаторами. Було сприяння від керівництва Києво-Могилянської академії. З миру по нитці стали закуповувати техніку. 

— Ваш Центр співпрацює з Міноборони, СБУ?

— Ні, ми працюємо з підрозділами на передовій безпосередньо. За цей час наш Центр підготував понад 200 фахівців. Командири військових частин пишуть запити на отримання обладнання й навчання, і ми над цим працюємо. Раніше ми організовували навіть безкоштовне мешкання і харчування людей, котрі приїздили в Київ навчатися керувати безпілотниками, тепер — лише безкоштовне навчання. Хоча, якщо порівняти, у Латвії чи Польщі підготовка такого фахівця коштує, мінімум, кілька тисяч євро. Наше найбільше досягнення – ми даємо солдатам можливість бачити, відтак вони повертаються з фронту живими. 

— Аеророзвідка — це стратегічна галузь. Мабуть, у майбутньому без співпраці з Міноборони не обійтися?

— Справді, це стратегічна галузь. І це не тільки навчання. Це питання оснащення і виробництва, питання консультації, збору, аналізу інформації, взаємодії з іншими родами військ. Аеророзвідка – це очі наших військових. Літак призначений, зокрема, для глибинної розвідки, коптер краще підходить для коригування вогню. Я вважаю, що коптер має бути всюди на передовій хоча б на рівні роти. Літаки мають бути в кожному батальйоні. Вся розвідінформація має оперативно збиратися й подаватися у штаб для швидкого прийняття рішення щодо тієї чи іншої ділянки. У мене зараз лежить стос запитів від комбатів на отримання безпілотників за моїм проектом "Око небесне", вони просять привезти бодай найпростіший китайський "Фантом". Насправді така техніка призначена для красивої панорамної зйомки краєвидів, а не для фронту. Однак навіть "Фантоми" виручають. Зараз якщо на фронті є хоча б 10% необхідного обладнання для аеророзвідки — вже добре. У державі за цю проблему не відповідає ніхто. Міноборони і Генштаб кивають одне на одного. У керівництві всього сектора безпеки і оборони не набереться того критичного відсотка, який би гарантував реальні зміни в армії. Ще успішно працює радянська система, що виштовхує із себе тих офіцерів, котрі прагнуть змін і беруть на себе реальну відповідальність.

— У якому режимі сьогодні працює Центр підтримки аеророзвідки?

— Взагалі, за час роботи Центру зібрано понад 2 млн грн, які пішли на закупівлю безпілотників і спеціального обладнання для них. Я листуюся з бізнесменами у Фейсбуці, з представниками української діаспори за кордоном, наприклад Євромайдан-Лондон, які весь час нам фінансово допомагали. Розвожу безпілотники по військових частинах, навчаю особовий склад із ними працювати. Солдати опановують керування коптерами дуже швидко, буквально за кілька годин. Бо знають, що сьогодні вони уважно послухають, отримають дрон, а завтра це врятує їм та їхнім побратимам життя і здоров'я. Крім того, сама з ними літаю, коригую вогонь, працюю з артилеристами і розвідниками. Насправді розвідників дуже мало, і є багато роботи. Я працювала своїм безпілотним літаком півтора року, але його збили в 2016-му над Авдіївською промкою. Навіть потрапив у російські й донецькі новини. Зараз мені комплектують інший літак, а поки що літаю дроном.

— Машо, ви берете на себе серйозну надвідповідальність і періодично їдете на війну займатися аеророзвідкою. Як воно — з такою ношею?

— Люди думають, що для поїздки на фронт потрібні героїзм або сміливість. Я їхала не по героїзм, я роблю це тому, що не можу інакше. Просто влітку 2014-го, коли добровольці закривали собою фронт, стало соромно сидіти в Києві. Коли чесно — я не хотіла їхати, мені було страшно. Доросла людина зазвичай цінує життя. Я добре усвідомлюю, на що йду. Розумію, що можу не повернутися, і найгірше — можу повернутися калікою. Але їду, бо не можу інакше. Я люблю бути поруч зі своїми.

— Що ви думаєте про знецінення статусу учасника бойових дій? Часто-густо його отримують люди, дуже опосередковано причетні до військових дій. 

— Я не маю цього статусу. 

— Це неправильно, що добровольці, люди, котрі першими взяли до рук зброю й пішли захищати країну, не можуть отримати цього статусу. Натомість держава витрачає шалені кошти на пільги та виплати людям, які їздили у прифронтові міста в нетривалі відрядження. 

— Я не замислювалася над зазначеним питанням. Я не маю цього статусу, бо не підписувала офіційного контракту. Можна цю історію доводити через суд, приводити свідків тощо. Але в мене зараз немає на це часу. Притому мені справді відомо про таку несправедливість. Беркутівці й міліція, що стояли на Майдані проти народу, мають статус УБД, натомість добровольці, які захищають країну, – ні. Нічого нового в цій історії немає. Завжди будуть покидьки, що користуватимуться загальною народною бідою. 

— Машо, багато аналітиків стверджують, що армія з часу початку війни змінилася на краще. Як ви гадаєте, це так? 

— Зрозуміло, що такої страшної ситуації повної неготовності воювати, як у 2014 р., зараз немає. Але за рахунок чого змінилася армія? Вочевидь не завдяки тим, хто весь цей час ходив у генеральських погонах. Вона змінилася за рахунок тих, хто прийшов у ЗСУ з війною, під громадським тиском та контролем. До армії сьогодні прикутий пильний погляд суспільства. Однак я знаю, що процвітають відкоти, зловживання, гігантські корупційні схемі. Людей, які цим займаються, не зупиняє те, що вони наживаються на крові. Їх не зупиняють гектари безіменних могил. Щоб щось змінилося, потрібен час. Але цей час не варто просто марнувати, слід працювати. 

— В одному з інтерв'ю на початку війни ви казали: те, що відбувається в країні, є поштовхом до самоідентифікації українців, до пробудження нашої нації. Сьогодні, коли лік загиблим пішов на тисячі, що ви думаєте про війну? 

— Звісно, краще б війни не було. Але позаяк доля розсудила інакше, війна стала рентгеном для нашої країни. В суспільстві проявилися приховані настрої і прагнення, дуже яскраво засвітилися політики. Все стало абсолютно зрозуміло. Сьогодні немає жодних ілюзій. Крім того, особисто для себе я зрозуміла, що маю розраховувати тільки на власні сили й на сили таких самих людей, як я. Так було на Майдані, так є на війні. Свій за свого. Мене не полишає відчуття, що ми сьогодні балансуємо над прірвою. Іде боротьба не тільки за територію, а й за сенси, за напрям розвитку нашої країни. Після того, як ця боротьба почала забирати життя наших найкращих людей, вона стала серйозною, як ніколи до того в сучасній українській історії. І ми всі вже занадто багато втратили, щоб зрадити пам'ять загиблих і просто опустити руки. 

— Машо, у вашій знаменитій різкій промові на прямому ефірі політичного шоу "Право на владу" ви сказали в очі політикам те, про що думають більшість українців. Не страшно було?

— А чому я маю боятися? Хай вони бояться. Я знаю, що під впливом страху відбуваються найгірші речі. Страх сковує, створює умови для узурпації влади, для масових убивств. Згадаймо історію Північної Кореї. У цієї історії один початок – страх. Північна і Південна Корея – це ж одне суспільство, але пішли вони різними шляхами, бо одним стало страшно, а іншим – ні. Так само на Майдані. Люди по той бік хотіли маніпулювати нами через страх, вони відстрілювали беззахисних людей. І якби ми тоді відступили, страх би в цій країні переміг. Не треба боятися. Інакше не встигнемо зогледітися, як опинимося в рабстві, передусім — власного страху. Надважливо бути сміливими.

— Я була вражена, коли дівчата з "Невидимого батальйону", які ще воюють, відкрили свої обличчя. Абсолютно безстрашно. Це ж небезпечно.

— Російської агентури навколо справді не бракує. Суто моя позиція — моє обличчя вже давно є на їхніх сайтах і в їхніх розстрільних списках. Пам'ятаю, хтось ще у 2014-му злив росіянам штатку "Айдара", де є прізвища, паспортні дані, телефони, адреси. Тож нам відступати нікуди, боятися немає сенсу. Якщо якимось чином, не дай Боже, потрапиш у полон, зрозуміло, що пощади не буде. За законами Лугандонії, я, мабуть, заслуговую, щонайменше, на 10 розстрілів. Тож одним інтерв'ю більше, одним менше… 

Я вирішила не ховатися, і дівчата так само. Страх – це рак, який пускає метастази. Він, як павук, заплутує в павутину все суспільство, паралізує його. Все починається з дрібниць: промовчати зайвий раз, не наражатися на небезпеку. І поступово суспільство приходить до того, що на площах палять книжки, що бояться сусіда, який на тебе настукає, чорних воронків, концтаборів, масових розстрілів. І все це — з маленького страху. 

— Машо, про що ви мрієте?

— У мене немає поняття "мрія", є поняття "завдання". Хочу, щоб в Україні скінчилася війна і країна увійшла в топ успішних потужних держав світу. Думаю, ми цього варті. А для себе хочу, коли закінчиться війна, взяти таймаут і отримати ще одну освіту за кордоном. Аби привезти в Україну нові знання. 

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 2
Випуск №23, 16 червня-22 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво