Від Києва до Пирятина, або Національні особливості сільської медицини

Села розкидані у радіусі 25 кілометрів від амбулаторії. Торік ми начебто домовилися, що сільради-боржники виділять кошти на транспортні витрати, або хоч компенсують затрати на паливно-мастильні матеріали. Але все так і залишилося на папері. Населення старіє, викликів багато. Старим людям нічим дістатися до амбулаторії, взимку вони взагалі стараються з хати не виходити, тож викликають лікаря додому.

— Як же ви скрізь встигаєте і на чому їздите?

— На голому ентузіазмі, — невесело жартує терапевт Валентина Григорівна, дружина М.Бобиря. Після закінчення вузу вона разом з ним приїхала в Пирятинський район і всі ці роки пильнує здоров’я малечі, підлітків та їхніх мам.

— Зараз маємо клопіт із кіром. На канікули зі столиці приїхав студент, і хоч був хворий, та вдома не сидів, по всьому району з друзями веселився. Вже є кілька випадків захворювання на кір, боїмося епідемії, а тому намагаємося знайти тих, з ким був у контакті цей студент.

На жаль, наш район за останнє десятиліття дуже змінився — значно збільшилася кількість неблагополучних сімей, чого не було раніше. Вже й до нас докотилися хвилі сексуальної революції — мамами стають п’ятнадцятирічні дівчата. Слава Богу, таких випадків не багато, але щороку до пологового будинку відвозимо одну або й дві старшокласниці.

В селі дуже непросто працювати — тут доводиться бути не тільки лікарем. Після кожних канікул я разом з директором школи ходжу, перевіряю, чи всі діти з неблагополучних сімей прийшли на уроки, як вони себе почувають. Іноді доводиться п’яних батьків увечері по селу шукати, бо дитячий садок зачинився, а малюкам подітись нікуди — хата на замку. Все це відбивається на здоров’ї підростаючого покоління — до «традиційних» дитячих хвороб додаються харчові отруєння, алергія, а в багатьох випадках — анемія.

Ще одна проблема, яка дуже непокоїть сімейних лікарів, — професійні захворювання. Безробіття змушує людей братися за будь-яку роботу, погоджуватись на будь-які умови, чим залюбки користуються орендарі. Серед них дуже багато таких, що приходять в село на сезон чи два, і за цей час прагнуть використати і людей, і землю по максимуму. Про безпеку праці ніхто не згадує — з отрутохімікатами механізатори працюють без спецодягу і засобів індивідуального захисту. У районі було чимало випадків, коли до лікарні прямо з поля привозили людей у напівпритомному стані — через напад задухи або загострення виразки шлунку. Оскільки нинішній рік держава проголосила роком села, то й ця проблема повинна увійти до списку невідкладних, бо за таких обставин через кілька років нікому буде трактори в поле виводити...

Щоденна копітка робота медиків дає свої результати — у Вишневому та довколишніх селах немає випадків задавненого туберкульозу та онкозапущеності, благополучна епідемічна ситуація.

— Тепер при багатьох захворюваннях лікарняний лист видається в амбулаторії, коли потрібні невеликі хірургічні втручання — їх теж робимо на місці, пацієнтам не потрібно їхати до райлікарні, — розповідає М.Бобир. — Я роблю це на законних підставах — як сімейний лікар. Раніше це було наче напівлегально — бо я ж не хірург, не отоларинголог, у випадку ускладнень мене б звинуватили в першу чергу в тому, що не за своє взявся. І в педіатрії нам тепер більше довіряють — ми забираємо дитину з пологового будинку і ведемо її до повноліття.

— Чи витримає випробування сімейна медицина у сільській місцевості?

— Немає потреби утримувати в селі дільничну лікарню, де залишилось всього 10 — 15 ліжок, тим паче, коли спеціалісти різного профілю є тільки в райцентрі. У нас є денний стаціонар і цього вистачає, а в складних випадках відправляємо хворого у Пирятин. Хоча і наш варіант не можна стовідсотково вважати сімейною медициною — адже направляючи пацієнта в райлікарню, ми повинні перерахувати туди кошти за свого хворого, а зробити цього не можемо. Усі стосунки намагаємось будувати по-новому, а фінансові схеми працюють по-старому, гальмуючи справу. Ми сподівалися, що з’їзд лікарів у Харкові зрушить цю скелю, та й президент запевняв, що сільська медицина у 2006 році буде приєднана до райлікарні, працюватиме єдина бухгалтерія. На жаль, все так і залишилось обіцянками, а ми животіємо на кволому сільському бюджеті.

Шкода. Скільки надій покладали на Закон про місцеве самоврядування, але сільська медицина нічого не виграла. Принаймні — поки що. Зате чи не в кожному обласному управлінні охорони здоров’я зберігаються доповідні записки про те, що місцева влада в тому чи іншому районі взялася керувати медициною і прагне по-своєму вирішувати кадрові питання — лікарів звільняють або призначають згідно з партійними інтересами чи власними симпатіями. Стосунки, дуже схожі на феодальні, складаються у багатьох населених пунктах, де сільський голова на власний розсуд вирішує — виділити кошти на ФАП чи побудувати за них фонтан перед сільрадою, а курси підвищення кваліфікації в обласному центрі вважає зайвою розкішшю для лікарів. Не обминули такі вітри і Полтавщину.

— Органи місцевого самоврядування зрозуміли закон по-своєму: це моя територія, я тут хазяїн, і нікого сюди не пущу — ні головного лікаря, ні дільничного. І тільки після того як Міністерство охорони здоров’я підтвердило наказом те, що керівником лікувального закладу був і залишається головний лікар центральної районної лікарні (ЦРЛ), який відповідає за організацію і надання медичної допомоги в районі, ситуація поліпшилася, — аналізує стан справ начальник управління охорони здоров’я Полтавської облдержадміністрації Віктор ЛИСАК. — Нині Пирятинський район входить у п’ятірку кращих у нашій області. Головний лікар Олександр Гаркавенко зумів знайти спільну мову з місцевою райдержадміністрацією і районною радою — за його ініціативою була створена комісія, до якої увійшли не лише медики, але й депутати, вони об’їхали всі села, перевірили всі ФАПи й амбулаторії, з кожним сільським головою обговорили, що слід зробити в першу чергу. Ми про цей досвід розповідали всій області — бо навіть у таких складних економічних умовах, в яких опинилося наше село, пирятинці не просто вижили — вони зберегли всі до єдиного (!) ФАПи, зберегли кадри, створили амбулаторію сімейної медицини, відкрили соціальні ліжка, словом — працювали.

Я не раз бував у Пирятинському районі, в тому числі і з спеціалістами міністерства, які були приємно здивовані побаченим. В той час, коли багато головних лікарів всі проблеми списують на брак коштів, О.Гаркавенко разом із своєю командою зумів ефективно розпорядитися тим, що надійшло з бюджету, та ще й залучив інвесторів. Олександру Михайловичу вдалося переконати депутатів обласної ради, щоб вони підтримали охорону здоров’я — лікарня одержала 240 тисяч гривень. Ці кошти виділили, щоб підтримати програму розвитку ЦРЛ, — головний лікар сам склав проект, зробив розрахунки, показав, чого і яким чином медики хочуть досягти, словом, зумів довести, що гроші підуть не на латання дірок, а на розвиток. Для багатьох лікарень проблема ремонту приміщень перетворюється на катастрофу — грошей мало, ніхто не хоче за це братися. В Пирятині знайшли вихід: головний лікар звернувся до центру зайнятості і запросив безробітних будівельників, які стояли там в черзі. Завдяки цьому до холодів встигли відремонтувати опалювальні системи, водопровід і частину палат.

Пирятинська районна лікарня — це розкидані між розлогими старими деревами такі ж старі корпуси, мабуть, побудовані ще за часів земства. В них — великі вікна і високі стелі, просторі палати. І що подобається пацієнтам — в палатах тепло, а з кранів тече гаряча вода. Пирятинська ЦРЛ підключилася до Інтернету, тож лікарі мають змогу вчасно дізнаватися про новини охорони здоров’я та шукати потрібну інформацію. Таким чином О.Гаркавенко одного разу знайшов умови республіканського конкурсу головних лікарів, який проводило галузеве міністерство за сприяння проекту Євросоюзу «Реформування галузі охорони здоров’я». Олександр Михайлович виграв той конкурс і одержав право пройти курс навчання по цій програмі в столиці.

Гріх було не запитати у переможця, куди ж буде рухатися сільська медицина і чи співпадає її курс із євросоюзівським.

— Першочергово будуть розвиватися фельдшерсько-акушерські пункти та амбулаторії. Сподіваємося на допомогу державної програми — її коштом у січні ми придбали обладнання для Повстенського ФАПу, — розповідає О.Гаркавенко. — І це тільки початок. На жаль, дуже гальмують розвиток сільської медицини ті протиріччя, які виникають при фінансуванні з місцевих бюджетів. Взяти для прикладу ту ж сімейну амбулаторію у Вишневому! Парадоксальна ситуація — сільська медицина бідніша від церковної миші, а в багатьох сільрадах у кінці минулого року залишилися невикористаними кошти, які були заплановані на невідкладну допомогу і медикаменти. Пояснення просте — лікаря в селі немає, нікому ці гроші витрачати. Ми не раз просили — передайте їх сімейній амбулаторії, але нас не чують.

— І великі суми?

— Від 16 до 40 тисяч гривень. Звісно, вони не пропадуть, їх на щось використають, але ж не на ліки і не на медичне обладнання! В той же час амбулаторія сімейної медицини одержує майже втричі менше від того, що потрібно на ту кількість населення, яку обслуговує. Але, незважаючи на все це, обстановка у Вишневому і довколишніх селах поліпшилася. Взяти хоча б невідкладну допомогу — раніше її викликали через будь-яку дрібницю, коли кому здумалось, а тепер всі звертаються в амбулаторію, за рік буває всього один-два виклики. Навіть направлення у районну лікарню рідко просять, бо на місці одержують кваліфіковану допомогу, до того ж без черги, без дорожніх витрат. Якби було нормальне фінансування, це б дозволило і обладнання купити, і медикаменти, та й сімейному лікарю матеріальний стимул не завадив би.

— На ваш погляд: чи зможе розвиватися сімейна медицина в селі за умов, що склалися?

— Недоцільно було в даний час передавати на баланс сільських рад заклади охорони здоров’я — в цьому ми вже не раз мали змогу переконатися. Але, як показує досвід Вишневого, потенціал — великий. Амбулаторії сімейної медицини відкриті також у Мартиновичах і в Березовій Рудці, незабаром їх кількість збільшиться. Є проблема у Теплівці — лікар має сертифікат, але сесія сільради не дає згоди на відкриття амбулаторії сімейної медицини, бо вважає що він не має ні відповідної кваліфікації, ні бажання добросовісно працювати.

Восени минулого року наш тижневик розповідав про те, яку «допомогу» одержують мешканці с.Теплівка від тамтешнього ескулапа («ДТ» від 24.09.05 р.) — навіть непритомніючи, люди просять — тільки не везіть до лікаря. На превеликий жаль, відтоді ситуація не змінилася: люди обминають амбулаторію десятою дорогою, а як прикрутить — за допомогою звертаються до медсестри. У сусідніх селах, прикріплених до амбулаторії, теж журяться і в один голос просять: «Відправте Скібаря на підвищення, а нам поверніть Тетяну Іванівну!» (Т.Турецька відпрацювала тут майже десять років, а нині вона — заступник головного лікаря ЦРЛ.)

Ситуація в Теплівці не подобається і голові Пирятинської райдержадміністрації Василю МИТРОПАНУ:

— Людина хоч і давала клятву Гіппократа, але до кінця не усвідомила своїх обов’язків, та й не прагне цього. Ми думаємо над тим, як розв’язати цей вузол. В районі стільки хороших лікарів, а судять по тому, як працює Скібарь.

На думку Василя Дмитровича, охорона здоров’я в районі хоч і не досягла того рівня, про який мріється, але є багато змін на краще — недавно відкрили реабілітаційний центр для інвалідів, розширили мережу аптек, закупили обладнання для ФАПів...

Держава вже давно махнула рукою на село, Міністерство охорони здоров’я також не переймається — не хочуть їхати випускники, то й не треба. Та, власне, кого там лікувати дипломованому спеціалісту? Лише пенсіонери залишилися! Однак не така проста сьогодні сільська медицина, як про неї думають у столиці, і не тільки застарілі радикуліти та алкогольні отруєння доводиться їй лікувати. У багатьох селах вже є (про це в районі ще говорять пошепки!) ВІЛ-інфіковані пацієнти і пацієнтки. І що найтривожніше — на світ з’являються ВІЛ-інфіковані діти.