Земля і люди

Земля є найбільшим надбанням людей, які на цій землі живуть. Але треба не забувати, що термін "люди" має на увазі існування в часі і просторі. Так, земля була найбільшим надбанням українців у минулому, є такою зараз і повинна бути передана майбутнім поколінням українців.

Це означає, що все притаманне поняттю "земля" в широкому сенсі: родючість, краєвиди, природні й історичні пам'ятники, які знаходяться на землі і в землі, річки і озера, які є частинами землі, - все повинно бути пронесено нашим поколінням і передано нащадкам у непогіршеному стані.

Перед нинішнім поколінням українців постають непрості запитання з огляду на те, що відбувся перехід від права колективної власності на землю до права приватної власності:

- А чи можна приватну землю продавати чи віддавати в довгострокову оренду негромадянами України?

- А чи може приватний власник на свій розсуд змінити цільове призначення?

- Скільки землі можна віддавати в одні руки?

- Чи можна продавати землю в часи глибокої економічної кризи?

- Чи може власник або орендар опиратися створенню на його землі об'єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ), якщо це суспільна потреба?

- Чи несе землекористувач кримінальну відповідальність за погіршення якості землі?

- Що важливіше для суспільства - прибуток землевласника чи можливість передати землю в неушкодженому стані новим поколінням українців?

- Що важливіше - право приватної власності або оренди чи особлива цінність землі?

- Чи можна забудовувати береги річок і їх заплави взагалі, і особливо в містах і селищах?

Це не остаточний перелік запитань, але напрям, гадаю, зрозумілий. Якщо коротко, то це таке запитання: "Що важливіше: прибуток сьогодні і мені чи збереження землі для всіх українців і назавжди?".

Щодо цих запитань є достатньо роздумів із цілком протилежними змістами:

- Корупційна складова процесу набуття прав на землю потребує спрощення процедури зміни власника. А завдання збереження передбачає суворе дотримання всіх законних процедур і покарання винних при виявленні порушень.

- Вкладання коштів у землю і ринкові засади володіння нею передбачають вільний ринок землі та безстрокове право володіння. А небезпека скуповування землі окремими юридичними і фізичними особами й деградація землі через нерозумну експлуатацію на кшталт безперервного засівання рапсом потребує створення повного земельного кадастру, обмеження володіння і прискіпливого нагляду за використанням землі.

- Потреби громадян на відпочинок передбачають просту процедуру зміни цільового призначення земель сільгосппризначення для будівництва, а охорона водних ресурсів як чинника виживання нації та збереження позитивних ландшафтів як чинника психологічної гармонії суспільства потребують заборони забудови берегів річок і заплав та унеможливлення приватизації островів.

Усі ці проблеми і протиріччя знімаються тоді, коли суспільство вирішить, що важливіше для нації та майбутнього існування - мораль чи прибуток.

Одразу ж скажу, що, на моє переконання, головний чинник збереження і розвитку України є Мораль, і саме вона має бути основою всієї діяльності людей, бізнесу, влади.

Успішна економіка може бути тільки моральною. Успішна влада повинна забути про свої явні та приховані інтереси і служити людям. Президент, прем'єр-міністр, міністри, депутати всіх гілок - це тільки менеджери суспільства, а не цар, віце-цар, бояри, опричники. Це зауваження дуже принципове тому, що зараз мова піде про спроби протиснути під виглядом боротьби з корупцією, втілення сучасних наукових підходів до землекористування закони, за яких землю можна безконтрольно дерибанити.

Схему таких маніпуляцій відпрацьовано до філігранності. Вона полягає в таких кроках:

- закону дається прогресивна назва: боротьба з корупцією, спрощення… оптимізація…

- серед великої кількості правильних положень вмонтовуються підступні правки, які й відображають бажання авторів.

Також припускаю, що в шаленому обвалі гривні свідомо закладене підґрунтя для скуповування земель за безцінь. Коли не буде чого їсти, то землю віддадуть за копійки.

Лобісти дерибану підійшли до реалізації цього процесу творчо. Було підготовлено законопроект №1906 від 2 лютого 2015 р. "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання корупції в сфері земельних відносин". Автори цього законопроекту - дуже поважні люди: Ю.Тимошенко, І.Кириленко, В.Івченко (всі - політична партія ВО "Батьківщина"), Г.Заболотний (партія "Блок Петра Порошенка"). У цьому законі разом із безперечно слушними положеннями закладено законодавче підґрунтя дерибану землі під ідеєю спрощення процедури маніпулювання землею. Із Земельного кодексу України було вилучено дуже принципові пункти, а саме:

- ст. 20-7, яка вказувала, що зміна цільового призначення земельних ділянок природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, історико-культурного, лісогосподарського призначення, що перебувають у державній чи комунальній власності, може бути лише за погодженням із Кабінетом міністрів України;

- ст. 38-4-в, в якій викладено норму про неможливість приватизації земель комунальної власності, зокрема земель історико-культурного призначення, що мають особливу історико-культурну цінність;

- ст. 150-1-г, в якій дається визначення земель історико-культурного призначення як особливо цінних земель;

- ст. 186-3, в якій зазначається, що погодження проектів землеустрою відведення земельних ділянок, розташованих на території земель історико-культурного призначення, пам'яток культурної спадщини місцевого значення, їх охоронних зон, в історичних ареалах населених місць та інших землях історико-культурного призначення, виконуються відповідними місцевими органами охорони культурної спадщини;

- ст. 186-3, в якій зазначається, що погодження центральним органом охорони пам'яток проектів землеустрою відведення земельних ділянок, розташованих на території пам'яток культурної спадщини національного значення, їх охоронних зон та охоронюваних археологічних територіях, підлягає також погодженню з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини;

- ст. 186-3, в якій вказується, що відбувається погодження відповідними органами культурної спадщини проектів землеустрою відведення земельних ділянок, розташованих на території земель історико-культурного призначення, пам'яток культурної спадщини місцевого значення, їх охоронних зон, в історичних ареалах населених місць та інших землях історико-культурного призначення.

Таке вільне поводження з особливо цінними землями викликало бурю спротиву в природоохоронних і культурноохоронних громадських організаціях. З'явилася критична стаття Максима Левади "Тупі, Тупі та ще тупіше". Інтернет-простір наповнився протестом. Це, напевно, і змусило авторів зробити крок назад. Закон було знято з реєстрації та відкликано. Але, як завжди, це означає тільки передих. Мабуть, автори закону вирішили зайти з іншого боку. З'явилися статті науковців, які доводили, що такі зміни не тільки не страшні, а навіть прогресивні. Так, А.Мірошніченко, поважний доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри земельного та аграрного права юридичного факультету КНУ ім. Тараса Шевченка, в статті "Хто має розпоряджатися землею: місцева влада чи Держкомзем? Про бійку нардепів, законопродавчий процес та корупцію" (texty.org.ua) і в коментарі до проекту закону "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання корупції в сфері земельних відносин" (реєстр. №1906 від 02.02.2015 р.), опублікованому в amm.org.ua, вважає, що "конструкція особливо цінних земель" є застарілою, неефективною, корупціоногенною, і на цій підставі має бути вилученою із чинного законодавства. Також він зазначає, що "будь-які спроби реформ в земельній сфері зазнають невдачі, зіткнувшись з огульною критикою дилетантів та популізмом політиків".

Правда, він заздалегідь погоджується з тим, що він "проплачений автор, дерибанщик" і загалом "ворог людства". Розуміючи і сприймаючи іронію останнього вислову, розглянемо питання по суті, з точки зору можливих наслідків.

Аналізувати потрібно з погляду осмислення того, що відбуватиметься на практиці - не в теорії, а саме на практиці, якщо ці положення буде прийнято як закони. Для цього спробуємо зрозуміти зміст обмежень, а всі конструкції розглядатимемо з точки зору Моралі і чинників виживання України та українців, а не як схеми прибутків окремих громадян, навіть якщо вони мільярдери, президенти, прем'єр-міністри, депутати.

Спочатку осмислимо, а що ж є найбільшою цінністю будь-якої нації відносно землі. Це, безумовно, її родючість, бо це їжа для населення та експортне багатство. Це вода, бо чиста вода - це основа виживання. Недарма в своєму звіті комісія ООН зазначила, що країна, яка не зможе себе забезпечити чистою питною водою, приречена на вимирання.

Це, хоча й може видатися дивним, природні й історичні ландшафти як гармонізація психологічного стану людини. Відомо, що зруйновані ландшафти провокують масові психічні розлади. Недарма існує Європейська ландшафтна конвенція, яка прямо визнає ландшафт "ключовим елементом добробуту людини і суспільства".

З землею нерозривно пов'язана самоідентифікація нації та, як результат, осмислення "хто ми і звідки". До того ж це джерело мільярдних прибутків від туризму. Недарма кажуть, що в Ізраїлі хоча й майже не знайдено прямих підтверджень подій, що відображені в Біблії, але кількість місць із маркуванням "святі й історичні" зашкалює.

Однак це потребує збереження всіх пам'яток, створення археологічних культурних охоронних зон, а не забудови і руйнування історичних пам'яток, як це відбувається в Києві. Деякі можновладці та бізнесмени вважають, що святі залишки Десятинної церкви - це лише будівельний майданчик для новобудови; залишки князівських палаців - це лише купи цегли; кількаметрові культурні шари на Подолі - це сміття, яке заважає будівництву; заплави Десни, де зароджувалася наша Україна, - це лише місця для котеджних містечок.

Якщо ми хочемо передати нашим нащадкам те, що нам, по суті, не належить, - історію, землю, краєвиди, то ми повинні відчути відповідальність, а не жадобу збагачення.

Якщо зміну цільового призначення особливо цінних земель буде спрощено, то забудують охоронну зону Софії і Лаври, знищать ще збережені заплави річок і їхні береги; на родючих землях з'являться котеджі. Існуюче законодавство з великими труднощами хоч якось відбивається від хижості забудовників, протистоїть бажанню селян заробити на продажу землі за будь-яку ціну, бажанню олігархів скупити все на кореню. А тепер уявіть, що існуючі куці обмеження (обмеження навіть без відповідальності) буде усунуто.

Усунення або обмеження
поняття "особливо цінні землі" призведе до того, що все буде приватизованим: заповідники та історико-культурні об'єкти, природні й історичні ландшафти. Розраховувати на моральні якості забудовника дуже наївно. Я ще не зустрічав забудовника, який не був би всіма руками за збереження, але тільки не на тому місці, де він спланував отримати прибуток. Також я не зустрічав селянина, який не плакався би про погіршення навколишнього середовища і водночас не мріяв продати свій наділ під будь-що. Єдине, що його стримувало, - це неможливість змінити цільове призначення ділянки.

До речі, я селян не звинувачую. Держава поставила їх в умови, коли обробляти землю неможливо, а жити треба. Гарантом збереження землі, води, культурної спадщини, природних і історичних ландшафтів повинна виступати держава, а державу має контролювати громадянське суспільство.

Таким чином, на тезу спрощення обігу земель, нівелювання поняття "особливо цінні землі" я відповім отак.

Якщо ми сповідуємо Мораль як головний чинник розвитку суспільства, якщо ми розуміємо, що екологія важливіша за економіку, а історія важливіша за забаганки окремих громадян, то ми повинні, навпаки, підняти поняття "особливо цінні землі" на якісно новий рівень. Ми повинні різко збільшити кількість земель природно-заповідного фонду і довести їх до європейського рівня в 15–20% від загальної площі. Ми маємо розширити перелік особливо цінних земель за рахунок земель водного фонду і прибережних захисних смуг. Ми повинні запровадити кримінальну відповідальність за плюндрування особливо цінних земель під будь-яким виглядом.

От що ми повинні спростити, так це процедуру створення об'єктів природно-заповідного фонду, тому що в нинішній ситуації узгодити землю під заповіт із землевласником майже неможливо.

Тепер по пунктах, що треба зробити в Земельному, Водному кодексах і законі про ПЗФ. Наведений перелік заходів треба сприймати не як вичерпні пункти, а як ідеї, що їх потрібно перетворити на зміни до законів.

1. Треба провести повну інвентаризацію земель і створити вичерпний кадастр земель України.

2. Зміна цільового призначення особливо цінних земель повинна вирішуватися виключно вищими органами державної влади, а підставою зміни можуть бути тільки обґрунтовані суспільні потреби.

3. Потрібно встановити кримінальну відповідальність за використання особливо цінних земель не за призначенням і за погіршення якості земель.

4. Треба, як мінімум, подвоїти розмір прибережних захисних смуг:

- малі річки - 50 м;

- середні річки (озера понад 3 га) - 100 м;

- великі річки, водосховища та озера - 200 м.

5. Посилити відповідальність за будівництво в прибережних захисних смугах.

6. Поширити розмір захисних смуг і обмеження на міста і селища.

7. Для тих споруд, що вже збудовані в прибережній захисній смузі, розробити окремий закон, який містив би (згідно з існуючим законодавством):

- знесення всіх споруд, які розташовані ближче відповідно 25, 50, 100 м до води, або встановлення такого екологічного податку, щоб "мало не було";

- обмеження висотності споруд у 500-метровій зоні від річок і озер до 10 м.

8. Унеможливити продаж земель іноземним фізичним і юридичним особам.

9. Посилити відповідальність за експлуатацію землі, що призвела до погіршення її якості.

10. Створювати обов'язково охоронні зони навколо особливо цінних природних об'єктів і об'єктів культурної спадщини. Додати сюди охоронні зони навколо земель ПЗФ. Встановити розмір охоронних зон не менш як 2 км.

11. Віднести до особливо цінних земель землі водного фонду і землі прибережних захисних смуг.

12. Змінити в законі про ПЗФ норми, що потребують узгодження створення об'єктів ПЗФ із землевласником чи землекористувачем. Логіка має бути такою. У разі наукового обґрунтування цінності цих земель (з точки зору чи то охорони довкілля, чи то ландшафту, чи то земель історико-культурного призначення), якщо створення об'єкта ПЗФ не обмежує права власника чи землекористувача з точки зору використання землі за її цільовим призначенням, то його згода на створення об'єктів ПЗФ не потрібна.

Насамкінець зауважу, що ті, хто свідомо чи ні хоче забрати в українців їхні головні багатства - землю, воду, історію, ландшафти, служать не Україні, а своїй кишені, тож орієнтуватися на них суспільство не може, хоч би ким вони були.

Українці мають навчитися жити і працювати за девізом "Для Всіх і Назавжди, а не сьогодні і мені".