Стратегія зайнятості для України: якими мають бути орієнтири? - Макрорівень - dt.ua

Стратегія зайнятості для України: якими мають бути орієнтири?

20 листопада, 2017, 13:14 Роздрукувати Випуск №43-44, 18 листопада-24 листопада

Штучний інтелект, віртуальна реальність, великі дані й цифрова економіка швидко трансформують обличчя зайнятості.

© Василь Артюшенко, DT.UA

Реформи у сфері зайнятості проголошено урядом як одне з ключових завдань на 2017 р. Про це неодноразово заявляли і прем'єр-міністр України В.Гройсман, і профільний міністр соціальної політики А.Рева. 

Актуальність цієї теми безпосередньо пов'язана з пенсійною реформою, однією з цілей якої є порятунок фактично збанкрутілої солідарної системи пенсійного забезпечення. Для наповнення Пенсійного фонду з 1 січня 2017 р. уряд удвічі підвищив мінімальну заробітну плату (до 3200 грн) за рахунок включення до неї майже всіх доплат і надбавок. Наслідки цього рішення вже проявились у знеціненні кваліфікованої праці. Однак вирішити проблему дефіциту Пенсійного фонду це не допомогло, відтак, зберігається актуальність подальшого пошуку нових рішень для збільшення надходжень коштів.

Внески до Пенсійного фонду сплачуються із заробітної плати (підприємницького доходу) зайнятих людей. За оцінками влади, рівень формальної зайнятості українців низький, оскільки внески сплачує лише 38,5% населення працездатного віку (16–59 років). У рамках пенсійної реформи планується запровадити додаткові гарантії (квоти) для працевлаштування осіб, яким до настання права на пенсію за віком залишилося десять і менше років. Ці та інші подібні ініціативи уряду в галузі праці й соціального забезпечення дають підстави вважати, що в країні обрано курс на "боротьбу за зайнятість".

Цілком логічно постає запитання: які тенденції щодо економічної активності та зайнятості населення притаманні сьогодні Європі та чим відрізняється ситуація в Україні?

Чи потрібна Україні "боротьба за зайнятість"?

За визначенням Міжнародної організації праці (МОП), до складу економічно активного населення входять особи, які займались економічною діяльністю (або зайняті) та шукали роботу і були готові приступити до неї (або безробітні).

За даними Держстату України, у 2016 р. рівень економічної активності населення країни в працездатному віці (15–59 років) становив 71,1%. За інформацією Євростату, аналогічний показник для населення віком 15–64 роки у 28 країнах — членах ЄС дорівнював 72,9%. Для порівняння: нижчим від України є рівень економічної активності у таких країнах, як Бельгія (67,6%), Греція (68,2), Італія (64,9), Люксембург (70,0), а також у наших сусідів Угорщині (70,1), Польщі (68,8), Румунії (65,6%).

В Україні рівень зайнятості населення віком 15–70 років становив 56,3%, а відповідний показник для населення старше 15 років у 28 країнах — членах ЄС — 52,8%. 

Вищий, ніж в Україні, рівень зайнятості мали лише вісім країн ЄС: Швеція (60,4%), Нідерланди (60,2), Сполучене Королівство (59,9), Данія (59,6) та Естонія (58,6), Німеччина (58,4), Чеська Республіка (57,6) й Австрія (57,5%). Утім, різниця у кількісних показниках вимірюється відсотками, а не порядками.

Більшість згаданих країн належать до так званих Welfare States (або держав загального добробуту), що традиційно вирізняються досить високим рівнем соціального захисту та патерналізму держави. Зокрема, для Швеції та Сполученого Королівства характерна політика забезпечення повної зайнятості та створення для цього необхідних умов. На відміну від названих країн, Україна, проголошена в Конституції соціальною державою, більш як за чверть століття розбудови ринкової економіки позбулася майже всіх важелів впливу держави у сфері праці та зайнятості населення. При цьому забезпечити рівні шанси отримати роботу всім, хто може і бажає працювати, державі дотепер не вдається.

Інше питання — якість зайнятості. Згідно з теорією трьох секторів, що сформувалась у середині ХХ ст., підвищення продуктивності праці зумовлює поступовий перерозподіл виробничих ресурсів і зайнятості від першого (аграрного) та другого (промислового) секторів економіки на користь третього сектора (сфери послуг) у рамках фазової тріади "доіндустріальне—індустріальне—постіндустріальне суспільство". Зростання мобільності основних чинників виробництва під впливом глобалізації мало наслідком виокремлення зі сфери послуг четвертого (інформаційні технології, дослідження, торгівля, страхування, операції з нерухомістю, фінансові послуги) та п'ятого (охорона здоров'я, освіта, відпочинок, державне управління) секторів економіки.

За даними Статистичної служби ЄС (Eurostat) для 28 країн-членів, у 2014 р. зайнятість в аграрному секторі становила 5%, промисловому —
21,9 і сервісному — 73,1%. За інформацією Держстату України, у 2015 р. відповідна пропорція для нашої країни мала такий вигляд: 19,1, 15,1 і 65,8%. Сумарна частка четвертого та п'ятого секторів економіки дорівнювала 51,3%, однак при цьому три чверті працівників четвертого сектора були зайняті в оптовій і роздрібній торгівлі.. Цей вид економічної діяльності разом із сільським господарством забезпечував 38,8% усієї зайнятості в країні, тоді як частка зайнятих в інноваційних видах економічної діяльності (освіта, професійна наукова та технічна діяльність, інформація й телекомунікації) становила лише 13,3%. Отже, якість зайнятості в Україні сьогодні помітно відрізняється від європейських показників, а переважна частина зайнятого населення все ще здобуває звичний обсяг матеріальних благ за рахунок рутинної праці, що здешевлюється під впливом науково-технічного і технологічного прогресу.

Державна політика в сфері зайнятості й соціального забезпечення в Україні в теоретичному плані опирається на модель індустріального суспільства другої половини ХХ ст., економічною основою якого було масове виробництво з синхронізованою динамікою ринкових попиту і пропозиції. Економічні цикли викликали відповідні реакції ринку праці — кризи супроводжувалися падінням виробництва і зростанням безробіття. Неефективний бізнес банкрутував, а наступне відновлення виробництва супроводжувалося збільшенням зайнятості, доходів і надходжень від податків до державного бюджету. Конструювання урядових реформ у цій парадигмі, а також висока частка тіньової економіки в країні цілком природно породжують бажання "закрутити гайки" як роботодавцям, посиливши відповідальність за неформальні трудові відносини, так і працівникам, підвищивши вимоги до страхового стажу для отримання пенсії.

Так, згідно зі змінами до ст. 265 Кодексу законів про працю України, якщо роботодавець не допускає повноважних осіб до перевірки з питань допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору, оформлення працівника на неповний робочий час у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, виплати заробітної плати без нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та податків, розмір штрафу становить 100 розмірів мінімальної заробітної плати (у 2017 р. це 320 тис. грн).

З набранням чинності пенсійною реформою необхідний мінімальний страховий стаж, що дає право на призначення пенсії за віком після досягнення пенсійного віку, збільшився з нинішніх 15 до 25 років. З 2018 р. він зростатиме на рік щороку, і з 2028 р. для отримання трудової пенсії в 60 років громадянам потрібно буде мати вже не менш як 35 років страхового стажу.

Однак чи буде в країні за десять років достатня кількість робочих місць, на яких переважна більшість наших співвітчизників зможе заробити необхідний страховий стаж для отримання трудової пенсії? І чи залежить відповідь на це запитання лише від економічної ситуації в країні, кон'юнктури на світових ринках та державної політики заохочення роботодавців до створення нових робочих місць?

Майбутнє зайнятості починається сьогодні

Згідно з класичною теорією трудової вартості, задоволення потреби у праці є одним із найважливіших аспектів соціалізації людини та відбувається завдяки існуванню феномену зайнятості — суспільно корисної діяльності людини, що зазвичай приносить заробіток. Зайнятість є своєрідним ядром соціального та економічного розвитку. Вона визначає спосіб життя людей, створює економічну основу організації суспільства та відображає потреби людей не лише в заробітках, але й у самореалізації через суспільно корисну діяльність.

У результаті технічного прогресу, розвитку технологій і соціуму в середині ХХ ст. було сформовано модель масового споживання, в межах якої оптимальною визнавалася повна, продуктивна, вільно обрана та ефективна зайнятість. Ознаками такої зайнятості є збалансування попиту і пропозиції робочої сили та високий рівень соціальних гарантій на ринку праці. Однак уже наприкінці ХХ ст. американський економіст, соціальний філософ і публіцист, автор концепції третьої промислової революції Джеремі Ріфкін у своїй книзі "Кінець роботи" (1995) започаткував наукову дискусію про наслідки технологічної революції, зокрема в сфері зайнятості, та ощадний характер науково-технічного прогресу щодо праці. На його думку, людство має готуватися до майбутнього, в якому більшу частину трудових процесів буде передано машинам.

У цьому сценарії існує дві новини для людей — погана і хороша. Негативний аспект виходить із припущення, що ринок "живої" праці зменшуватиметься, але позитивний пов'язаний з якісно новими можливостями для тих, хто буде в змозі динамічно пристосовуватися до змін.

Директор Інституту стратегічних досліджень імені Голди Меїр Альберт Фельдман вважає, що в перспективі більшість професій стануть непотрібними, оскільки неінтелектуальну, монотонну та статистичну роботу, що не потребує креативного підходу, швидше та якісніше виконуватимуть роботи. За висновками Карла Фрея і Майкла Осборна, з 702 досліджених ними у 2013 р. професій практично половина належала до категорії найвищого ризику "потенційної автоматизації". Зокрема, це майже всі професії, пов'язані з даними і транспортом (з урахуванням перспективи розвитку безпілотних засобів пересування).

Вимирання професій є природним процесом, що супроводжує людство впродовж усієї історії його розвитку. Втім, в останні десятиліття професії зникають більш інтенсивно, аніж з'являються нові. Якщо в 1980-х роках було 8,2% нових професій, у
1990-х — 4,4 то в 2000-х — уже тільки 0,5%. Це є аргументом на користь того, що в майбутньому буде менше робочих місць для людей.

Український класифікатор професій містить близько 8 тис. найменувань, з яких 4 тис. уже не існують. За окремими прогнозами, ще 2–3 тис. професій зникнуть найближчим часом. У групі ризику — продавці, оператори call-центрів, пілоти літаків і водії, поштарі, бухгалтери, екскурсоводи, касири, перекладачі та ін. Натомість уже незабаром на ринку праці будуть потрібні інженери з відновлення навколишнього середовища, сіті-фермери, нанолікарі та дизайнери віртуальної реальності. Такі зміни приводять до трансформації моделі "життєвого циклу" людини та її поведінки на ринку праці. Лінійний тренд "навчання—робота—вихід на пенсію" змінюється, періоди навчання і роботи дедалі частіше чергуються, іноді навіть у межах однієї доби.

Штучний інтелект, віртуальна реальність, великі дані й цифрова економіка надзвичайно швидко трансформують обличчя зайнятості та її характер у сучасному світі. Інтернет поки що насичений людьми, однак зовсім скоро з'явиться принципово інша модель мислення, засобів і способів комунікації. Роботів уже зараз багато в месенджерах і call-центрах. Людей і процеси, безпосередньо не пов'язані з фізичною працею, у традиційному бізнесі почали замінювати автоматизовані системи на основі технологій цифрової економіки — розподіленого реєстру, або децентралізованих блокчейн-систем, і смарт-контрактів. Відтак, людині доведеться вчитися працювати і співіснувати зі штучним інтелектом, що діє за певним алгоритмом. Усе це створює передумови для формування так званого класу непотрібних — людей, які з певних причин не можуть (або не хочуть) опановувати нові, актуальні для сучасного суспільства професії. В групі ризику — літні люди, які втратили гідну роботу і не готові погодитися на щось менше, або молодь, що оцінює себе вище, ніж їй може запропонувати ринок. За деякими оцінками, вже сьогодні в США налічується 10–12% таких людей, в Ізраїлі — 8–9, а згодом їх частка, ймовірно, може збільшитися до 35–40%.

Надмірне захоплення комп'ютерними іграми поки розглядається як залежний стан, що потребує лікування. Однак у майбутньому частина людей буде "зайнята" за комп'ютером і витрачатиме час на те, щоб грати в ігри. Ці прогнози не виглядають досить фантастичними — віртуальні ігри вже приносять людям реальний дохід, однак вони все ще сприймаються суспільством як елемент розваг і проведення вільного часу. За оцінками провідної світової компанії Newzoo, що займається маркетинговими дослідженнями ринку ігор, в Україні зараз налічується до 14 млн геймерів, з яких 8–10 млн є завзятими гравцями (core-gamers). Для порівняння: за даними Держстату України, у 2016 р. чисельність зайнятих в Україні становила 16,3 млн осіб, з них найманих працівників — 9,3 млн.

Німецький економіст Клаус Шваб, засновник і президент Всесвітнього економічного форуму в Давосі, вважає, що "Індустрія 4.0" серйозно змінює ланцюжки створення доданої вартості, внаслідок чого зникатимуть цілі традиційні галузі економіки. Розвиток нових способів виробництва спричинятиме поступову втрату фундаментального значення поняття доданої вартості, оскільки дедалі більше людей будуть залучені до виробництва з нульовими граничними витратами. Натомість нова економіка розвиватиметься завдяки співпраці, обміну благами, використанню відновлюваних джерел енергії та рівному і вільному доступу до інформаційних мереж. Креативна активність і новаторство, готовність до постійного оновлення знань і професійних навичок для роботи у нових умовах та з новими технологіями найбільш ефективно реалізуються з допомогою розвитку стартапів — компаній з короткою історією операційної діяльності, або тимчасових структур, що створюються для пошуку відтворюваної та масштабованої бізнес-моделі. Україна має досить вагомий потенціал у цій сфері — у
2015 р. у рейтингу Startup Ranking наша країна посідала 33-тє місце серед 150 країн за кількістю зареєстрованих стартапів.

Іншим прикладом соціальних інновацій у сфері зайнятості є модель шерингової або гіг-економіки, що заснована на колективному використанні спільних ресурсів, розвитку нових комунікаційних технологій, джерел енергії та засобів пересування. Зайнятість людини як орендодавця житла на Airbnb, таксиста на Uber, викладача на YouTube дедалі частіше включається до резюме працівників і вже створює конкуренцію стандартно зайнятим працівникам. Разом з тим властива цій економіці сегментація спричиняє формування нових ризиків соціальної вразливості — низькі заробітні плати, нестабільність зайнятості та брак захисту трудових прав. Такі зміни потребують збалансування характеристик свободи, безпеки та динамічних змін ринку праці, створення механізмів компенсації пов'язаних ризиків для працівників, бізнесу, держави і суспільства, зокрема щодо зменшення постійної і прямої зайнятості, зростання безробіття, зниження ціни праці та якості зайнятості й посилення ринкової конкуренції.

Подальше зменшення товарної цінності праці потребуватиме створення та впровадження нових механізмів справедливого розподілу суспільного багатства для забезпечення населення доходами та підтримання купівельної спроможності, використання енергії й талантів майбутніх поколінь людей. Два десятиліття тому Дж.Ріфкін як один із таких заходів адаптації запропонував скорочення робочого часу без зменшення оплати праці. Він вважав, що отримання людьми додаткового вільного часу без втрати доходу стимулюватиме їх до пошуку себе в інших, "соціальних", формах зайнятості (догляд за дітьми, літніми людьми, волонтерство тощо). Ця ідея знайшла підтримку через законодавче закріплення у Франції та Італії 35-годинного робочого тижня.

Вивільнення людей з ринкового та публічного (або державного) секторів економіки приведе до фундаментальних зрушень у суспільстві. Адже в неринковій соціальній економіці відносини довіри і віддавання власного часу іншим людям породжують суспільні зв'язки як альтернативу ринковим взаємодіям з приводу продажу власних послуг. Ці зв'язки мають зміцнювати соціальну інтеграцію та давати людям можливість експериментувати з новими соціальними ролями та обов'язками для задоволення власних соціальних та індивідуальних потреб, знаходити новий сенс соціального буття в умовах, коли зникатиме товарна вартість їхнього часу.

Стратегія для України, або За яку зайнятість варто боротися?

Сьогодні державі бракує перспективного бачення майбутньої моделі зайнятості населення, орієнтованої не лише на збільшення кількісних показників і детінізацію трудових відносин, а й передусім на забезпечення якісних зрушень у сфері праці. Єдиним чинним документом є Програма сприяння зайнятості населення та стимулювання створення нових робочих місць на період до 2017 р., затверджена Кабінетом міністрів України п'ять років тому. Саме тому надзвичайно актуальною є розробка стратегічного документа щодо державної політики у сфері зайнятості населення. Він має поєднати в собі пріоритети розвитку інноваційної зайнятості, забезпечення балансу роботи і вільного часу зайнятих людей, створення умов для запровадження освіти впродовж життя, реалізацію концепції активного довголіття як елемента "срібної економіки" (поняття, введене в європейських країнах задля адаптації до наслідків постаріння населення), завданнями якої є сприяння трудовій зайнятості літніх людей, забезпечення їм рівного доступу до професійної орієнтації, підготовки і перепідготовки.

Якісні зміни у зайнятості неможливі без досягнення адекватного співвідношення в рамках інноваційного процесу внесків працівника (мотивація до праці та професійного розвитку), держави (інноваційна політика) та роботодавця (продукування і впровадження інновацій). Важливим є розвиток сервісної інфраструктури — мережевих суспільств для пошуку партнерів та обміну ідеями, бізнес-інкубаторів, ринків пропозиції консультаційних послуг (юридичних, бухгалтерських, податкових), послуг коворкінгу o-working), соціального супроводу інноваційної активності через недержавні фонди, механізми фандрейзингу (fundraising), краудфандингу (crowdfunding) та інші схеми фінансування. В країні необхідно створити повноцінний інвестиційний цикл та екосистему розвитку стартапів із залученням університетів, бізнес-шкіл, технопарків та інших спеціалізованих соціальних інститутів. Потрібні системні дії держави щодо реалізації сприятливої інноваційної, податкової та кредитної політики, зняття регуляторних бар'єрів, розвитку публічно-приватного партнерства.

Питання щодо здатності неринкової соціальної економіки зрости і зміцнитись настільки, щоб задовольняти вимоги всіх людей, які втратять роботу (економічну зайнятість) через зменшення формального ринку праці, та щодо ролі публічного сектора в суспільстві поки що є відкритим. Утім, розвиток неекономічної соціальної зайнятості вочевидь не повинен залишатися за межами пріоритетів державної політики зайнятості.

Однак першим і надзвичайно важливим кроком на шляху до якісних змін у зайнятості має бути забезпечення справедливої винагороди за працю у вигляді конкурентної заробітної плати. Для цього країна має цілком свідомо і відповідально відмовитися від сумнівної переваги використання концепції дешевої робочої сили як у приватному бізнесі, так і в публічному секторі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • Ternarous Ternarous 18 листопада, 13:31 "класифікатор професій містить близько 8 тис. найменувань...". Серед них дивно звучить професія -- "разведчик халяв". На одному засіданні виступаючий запропонував учасникам відгадати, що це означає. Були пропозиції типу "маркетолог, який шукає де нижчі ціни", й такі інші. Але ніхто не вгадав. Насправді ж, це дослівний переклад з української "розвідник халяв", тобто той, що на фабриці чобіт на конвеєрі розводить халяви. Укладачі класифікатора намагаються показати, яку велику роботу вони виконали, і що недарма отримують зарплату. Але який сенс у цих тисячах професій? Стільки не існує. Професія -- це те, чому треба вчитись більше ніж кілька місяців. Таких не більше, ніж кілька десятків. А якщо тисячі, то такий класифікатор нікому не потрібний. І дійсно, хіба роботодавці й працівники користуються цим класифікатором? Його просто прочитати ні в кого терпіння не вистачить. згоден 1 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №42-43, 10 листопада-16 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво