Російська рулетка - Макрорівень - dt.ua

Російська рулетка

8 вересня, 2017, 20:04 Роздрукувати Випуск №33, 9 вересня-15 вересня

Усі економічні, валютні, фінансові та банківські кризи в Україні відбувалися при падінні цін на її експортну сировину.

За останні 20 років усі економічні, валютні, фінансові та банківські кризи в Україні відбувалися при падінні цін на її експортну сировину. Так було у 1998–1999, 2008–2009 і 2014–2016 рр. Якщо не торкатися руйнівних наслідків сьогоднішньої війни, усі розбіжності цих епізодів полягали лише в глибині спаду та в тому, яка частина економіки від нього потерпала більше.

У всіх трьох випадках Україна зверталася по допомогу до МВФ та інших фінансових організацій, що, утім, не вберегло її від наступних потрясінь. Представники міжнародних інститутів пояснюють таку уразливість непослідовністю самої України — вона воліла виходити з програм із Фондом, ніж доводити їх до кінця.

Відмовити в логіці цим аргументам досить складно, особливо якщо врахувати строкатий букет наших проблем. Однак у рецептах Фонду приховано ризики, що можуть відправити на лікарняне ліжко більшу частину його клієнтів. А їхня передчасна відмова від курсу терапії часто не суперечить… його ж приписам. І річ тут, схоже, не тільки у відомій критиці Вашингтонського консенсусу, під крапельницю якого автоматично потрапляють усі пацієнти МВФ, а й також у їхніх власних уподобаннях.

Логіка падінь

Коріння всіх трьох останніх криз в Україні йдуть углиб її виробництва. Після розвалу Союзу в ньому стала зникати технологічно складна продукція — позначився хаос дезінтеграції, дикий переділ власності й тотальна неготовність до глобальної конкуренції. У структурі експорту почали домінувати дешеві товари низьких переробок: сталь, руда, вугілля, зерно. На цьому тлі навіть найпростіша хімія (аміак) була вже продуктом глибокої переробки.

Безумовно, ця примітивізація не була лінійною. Вдавалися до спроб їй протистояти. Так, у 90-х було розпочато спільне виробництво вітчизняного Ан-140 в Ісфагані (Іран). Тоді ж залучили корейських інвесторів для підтримки власного автопрому. На початку нульових змогли встояти під жорстким тиском західних партнерів та обмежити вивезення насіння соняшнику, що згодом дало можливість Україні стати світовим лідером із експорту соняшникової олії. Докладалися чималі зусилля для збереження ракетного комплексу та участі в міжнародній програмі Sea Launch. Відбувалися активний розвиток і модернізація харчової промисловості.

Усе це давало додатковий прибуток, валюту та зайнятість. Але цих успіхів виявилося критично мало — вони залишилися локальними й не переросли в масштабну модернізацію. До вітчизняних машин та обладнання інтерес виявляли в основному країни СНД. Однак їхнє власне сповзання на сировинну периферію (переважно нафта, газ і ті самі метали із зерном) мимоволі прив'язувало до неї й цю частину нашого експорту.

У світлі торговельної відкритості України (близько 50% ВВП як за експортом, так і за імпортом) у ній стали наростати сировинні ритми: у разі зростання цін на її експортну сировину господарське життя оживало, коли ж ті різко падали — воно стискувалося. При цьому першою на зниження сировинної кон'юнктури реагувала експортна виручка. Услід за нею скорочувалися зовнішні запозичення, а також іноземні інвестиції (як портфельні, так і прямі). Логіка тут гранично проста: мало хто ризикне кредитувати, а тим паче розвивати чужу економіку, чиї (сировинні) доходи стрімко падають. Та ще при сміттєвих (спекулятивних) рейтингах.

Зменшення припливу іноземної валюти провокувало її дефіцит. Його прямими жертвами ставали виробничий імпорт і "валютні" боржники, що створювало додаткові проблеми з економічним зростанням і платежами за зовнішнім боргом. Це позначалося на доступі до міжнародних фінансових ринків і призводило до нестачі валюти всередині країни.

Падіння виробництва зменшувало його фінансові можливості. На цьому тлі скорочувалися надходження до бюджету і соціальних фондів. Виникали/поглиблювалися їхні дефіцити. Загальна нестійкість наростала, але економіка балансувала, поки тримався курс гривні. Коли ж той не витримував і падав, починався загальний хаос: паніка вкладників, масове зняття депозитів, неповернення кредитів, черги біля обмінників і банкоматів, банкрутство банків і підприємств, втеча іноземних інвесторів, валютні обмеження, спорожніла скарбниця.

Критичними в цій фінансовій вирві були три фактори: глибина й тривалість падіння цін на експортну сировину, розмір знецінення гривні та обсяг міжнародних резервів. При цьому що більшими були резерви, то легше було протистояти девальвації. Так, у період із серпня
2008 р. по травень 2009-го вони впали на 36%, однак і тоді їхній обсяг (24,5 млрд дол.) був набагато більший за сьогоднішній (17,8 млрд). Навпаки, під час кризи 2014 р. виснаження резервів (-63%) і загальний їхній рівень (7,5 млрд дол.) різко звузили можливість стабілізації курсу гривні. У 1998–1999 рр. ситуація була ще драматичнішою, тому що всі вітчизняні резерви було взято, по суті, у борг.

Примітно, що інфляція не була причиною жодної з трьох останніх криз в Україні. Понад те, під час кризи 2008–2009 рр. вона… знижувалася — з максимальних 31,1% до 12,3. Що ж до її 60-відсоткових стрибків у квітні 2015 р., то вони, як усі добре пам'ятають, стали наслідком майже дворазового падіння обмінного курсу в лютому того ж року. Схожа ситуація спостерігалася і 1998-го: інфляція тоді знижувалася впродовж кількох років, досягнувши мінімуму в липні-серпні (6,7–6,9%). Але після девальвації гривні у вересні 1998 р. на 50% (у річному вимірі) ціновий тренд різко пішов угору. Безумовно, за зростання інфляції довелося платити окрему плату, але рахунок за неї надійшов лише після падіння курсу.

Не був першопричиною фінансових лих України і її бюджетний дефіцит — ні в 2008–2009, ні у 2014–2016 рр. Причому історія з фінансовою пірамідою ОВДП (1997–1998 рр.) також припала на час сировинної рецесії. Її рецидиви спостерігалися у 1996–2000, 2008–2009 і 2012–2016 рр. У повному сенсі — не раніше й не пізніше. Безумовно, непідйомний дефіцит, як і його дітище — держборг, мають свої негативні наслідки, потребуючи постійного контролю. Однак факти такі, що його втрата в останні
20 років була тісно пов'язана з низькими цінами на нашу експортну сировину.

Очевидні відповіді

Відповідь на очевидне запитання "що робити?" теж очевидна: відходити від сировинної моделі; зайнятися реіндустріалізацією; підтримати її організаційно та фінансово; забезпечити "подушку безпеки" для обмінного курсу; домогтися випереджального зростання міжнародних резервів.

У принципі, це шлях усіх успішних країн після Другої світової війни. Їхні високі темпи зростання назвали "дивом": німецьким, японським, ізраїльським, корейським, так само, як і "дивом" інших "азіатських тигрів", включно з Китаєм. Усі вони поєднували ринкову ініціативу та конкуренцію з державною стратегією модернізації. Найвідоміший у цьому сенсі окупаційний План Маршалла (США), націлений на реіндустріалізацію зруйнованої Європи. Особливу подяку за нього пізніше висловлював Л.Ерхард — батько ліберальних реформ у Німеччині.

Альтернативні погляди

Хоч як дивно, але про цей досвід сьогодні не говорить жодна міжнародна організація, хоча саме він допоміг тому ж таки Китаю перетворитися зі злиденної країни на економічну наддержаву, побивши всі рекорди по боротьбі з бідністю. Чіткої відповіді з цього приводу ніхто не дає. Натомість наші програми з МВФ сповнені намірів збалансувати бюджет, забезпечити фінансову стабільність, підвищити зовнішню відкритість, таргетувати інфляцію та забути про курс гривні (?). При цьому про технології та виробництво — жодного слова.

Образно кажучи, ми штукатуримо та фарбуємо стіни, в яких зяють діри через регулярні підтоплення фундаменту. При цьому перенести весь дім на безпечне місце нам ніхто не радить, а нам самим ніби й невтямки.

Закон малих чисел

Глобальне виробництво дуже нерівномірне. Так, сімка найбільших індустріальних економік G-7 забезпечує випуск 46,4% світового ВВП (2015 р.). З урахуванням Китаю їхня сукупна частка становить 61,3%. Нарешті, "двадцятка" G-20 виробляє приблизно 85% глобального ВВП. На решту держав, які подали дані Світовому банку, припадає близько 15%, або в середньому порядку 0,1% світового ВВП на країну. Зрозуміло, що фактична вага може бути й вищою, як, наприклад, у Нігерії (0,65%) або Таїланді (0,53%). Але також зрозуміло, що для цієї групи подібні показники нетипові.

А тепер просте запитання: що станеться з фінансами такої малої сировинної економіки (0,1% світового ВВП), якщо несподівано розпочнеться навіть не падіння, а хоча б гальмування глобального виробництва? Або на зовнішніх ринках різко подорожчає долар США? Відповідь очевидна: її фінансам загрожує повний розлад! Причому, що менша така економіка та нижчий її суверенний рейтинг, то гірші в неї справи — хоч би якими ідеальними були її баланси та фінансова звітність у вихідній точці. Чому? Та тому, що вона надто уразлива через свій розмір і сировинну спеціалізацію: її як тріску може затягнути у вир, залишений великою індустріальною економікою. Єдиний вихід — або "втиснутися" у цю економіку (що, по суті, зробили країни Центральної та Східної Європи, вступивши до ЄС), або триматися подалі від вирів (досвід Китаю й деяких його сусідів).

Як це стосується України? А річ у тім, що її вага в глобальному ВВП становить... 0,12% (2015 р.). Причому після 1992 р. вона знизилася вдвічі.

Що робити, якщо нас у ЄС поки що не чекають? Тактично — пам'ятати про ризики та вибудовувати запобіжні шлюзи: відкриватися, мінімізуючи ризики, збирати міжнародні резерви, формувати суверенні фонди, заздалегідь передбачати антикризові заходи, піклуватися про валютний курс. Стратегічно — вибиратися із сировинної пастки, орієнтуючи ресурси та сировинні доходи на технологічну модернізацію.

Наскільки такий підхід відповідає рекомендаціям Фонду, питання риторичне. Безумовно, бюджетна дисципліна ніколи не буває зайвою. Однак доречно згадати, що напередодні Великої рецесії (2008–2009 рр.) МВФ, не бачачи ризиків, скорочував за непотрібністю свій штат та офіси по всьому світу. Те саме планувалося зробити і в Україні (!), тому що в ній не було ніяких проблем ні з бюджетом, ні з держборгом, а довгий іноземний капітал лився в країну, як із рогу достатку: понад 116 млрд дол. за 2004–
2008 рр. І все через одну просту причину — сировинна кон'юнктура била всі рекорди. Коли ж вона зруйнувалася, потягнувши за собою курс гривні, фінансові баланси посипалися, як картковий будиночок, і в підприємств і банків, і в держави з населенням. Після цього Фонд виявив чимало глобальних проблем.

У зв'язку з цим треба визнати, що фінансові ризики у великих і малих економіках різні: коли перші чхають, других здуває. Не бачити цього нерозумно, принаймні для тих, хто все ще намагається звестися на ноги.

Для малої сировинної економіки принципи МВФ, що російська рулетка. Якщо пощастить, і ціни на сировину зростатимуть, її винесе на поверхню, як корок. Приплив експортної виручки поступово згладить і валютні проблеми, і курсові, і боргові, і фінансові. В Україні таке спостерігалося в "нульових", аж до глобального краху 2008-го, а також у 2010–2011 рр. У такі моменти сценарій Фонду виглядає бездоганним: сировинний бізнес процвітає, валюта припливає, курс не тривожить, дефіцити покриті, борги помірні. Держава вмиває руки та виходить із програми з МВФ, оскільки всі його сподівання вже, по суті, виконано.

Ну, а якщо не пощастить, і ціни на сировину продовжать падати (2012–
2015 рр.), тоді виявиться, що погано боролися з інфляцією, пізно девальвували гривню, недостатньо скоротили бюджет, мало звільняли службовців і різали пенсії пенсіонерам, у дітей — надлишок молока в школах, та й самих шкіл надто багато, як і лікарень у селах
. Вам не подобаються ці докори? Тоді відмовтеся від кредитів Фонду — 8,5 млрд дол. до кінця 2018 р. На що ми гучно обурюємося й... не відмовляємося. Принаймні допоки ціни на пшеницю та сталь недостатньо високі.

Ліс-кругляк і сировинна дипломатія 

А в ЄС на це дивляться інакше. Після глобальної кризи 2008–2009 рр. там прийняли Стратегію промислового розвитку (2012 р.). Її мета — індустріальний ренесанс Європи, хоча частка промисловості в її експорті й так становила 80%. Однак європейців стривожило падіння на 10% промислового виробництва, втрата галуззю 3 млн робочих місць, швидке зростання країн — членів БРІКС, їхня амбіційна промислова політика з фокусом на технології та інновації.

Комплекс заходів ЄС із розвитку промисловості включає "політику сировинної дипломатії". Її метою є "забезпечення (сировиною) критичних потреб для зростання та зайнятості в Європі". У цих рамках фінансується проект STRADE (Strategic Dialogue on Sustainable Raw Materials for Europe). Проект не "паперовий". Так, у вересні під його егідою проходить семінар у Пекіні. При цьому досить симптоматична тема його першої сесії: "Європа та Китай: схожа залежність від імпорту — основа для кооперації?".

Україна в цих ініціативах ЄС нібито не фігурує. Однак європейські партнери наполегливо пропонували їй і домоглися все-таки згоди на одержання кредиту (600 млн євро), ключовою умовою якого є скасування Україною мораторію на експорт лісу-кругляка. Останній ми запровадили для розвитку власної деревообробки, протидії контрабанді та шаленій вирубці лісу, зростання зайнятості та скромних доходів наших громадян. Однак у ЄС свої підприємства з обробки деревини. Європейцям теж потрібен ліс. Але свій вони бережуть, а український до них потрапляє контрабандою. Тому вони наполягають на скасуванні мораторію.

За всієї подяки країнам ЄС за їхню тверду позицію та допомогу у воєнному протистоянні на наших східних рубежах такі вимоги нагадують "сировинний колоніалізм". Тим паче, що вони диктуються в настільки складний для країни час. Чия візьме? Сказати важко. Хотілося б, звичайно, побачити ремейк саги про "насіння соняшнику". Однак із цим не все так просто.

По-перше, не варто забувати про голоси європейців у МВФ. Знаючи їхню наполегливість і методичність, складно уявити, що їхні дії у Вашингтоні (програми та кредити МВФ) і Брюсселі ("проблема" мораторію) ніяк не координуються.

Крім цього, український віце-прем'єр-міністр з євроінтеграції, по суті, підтримала наших європейських партнерів (конкурентів?), указавши на неефективність мораторію через активну контрабанду лісу-кругляка. Таким чином, замість консолідації спільних зусиль із ЄС по боротьбі з контрабандою заступник голови уряду запропонувала її фактично легалізувати — явно не на користь власній економіці. Судячи з повідомлень ЗМІ, ці аргументи за останні півроку ніяк не змінилися.

"Зайві" кредити та податки

Промисловий розвиток потребує вкладень. Так, уже згадана стратегія ЄС передбачає додаткові вливання в Європейський інвестиційний банк (10 млрд євро) і збільшення його кредитів на пріоритетні цілі (60 млрд), у тому числі до 15 млрд — на інновації, стільки ж — малому та середньому бізнесу, до 20 млрд — на підвищення ресурсної ефективності.

В Україні ж ми хронічно уникаємо ставити та вирішувати подібні завдання, посилаючись на боротьбу з "неефективною державою, яка все розкраде та розтягне". Примітно, що носіями цих ідей виступають уже самі чиновники. З одного боку, це виправдовує їхню бездіяльність (під час війни?), а з іншого — породжує сюрреалістичні картини.

Щоб утримати курс гривні та інфляцію, Нацбанк обмежує зростання грошової маси. Для цього він продає банкам депозитні сертифікати. Ті їх із задоволенням купують — ризик нульовий, дохідність чудова, платежі без затримок. Завдяки цьому гривня вилучається з обігу й не тисне на валютний ринок і ціни. До початку осені її курс, тому, великого клопоту нікому не завдавав.

У принципі, це рутинний прийом. І він не привертає уваги, допоки його негативний вплив не надто великий. Однак у нашому випадку це не зовсім так. Річ у тім, що обсяг розміщених депсертифікатів становить 50–60 і більше мільярдів гривень, що еквівалентно двом (а часом і трьом) траншам МВФ! Але це — ті самі мільярди, яких не одержує наше виробництво у вигляді кредитів. Все б нічого, якби кредитні канали були перегріті. Однак вони ледь жевріють: у першому півріччі кредити, видані підприємствам, зросли (з урахуванням курсових різниць) приблизно на 13 млрд грн (1,5%), що в 4–5 разів менше коштів, вкладених у депсертифікати.

Та й це не все. На банківських рахунках місцевих і державного бюджетів накопичилося понад 16 млрд грн. Причому ця сума стабільно зростає. У принципі, її достатньо, щоб забезпечити житлом більшу частину наших захисників на Сході (згідно із ЗМІ, там може перебувати до 65 тис. чол.). Але влада так захопилася своїми банківськими вкладами, що дедалі більше нагадує рантьє, ніж органи управління. Що їх приваблює? Вочевидь, високі відсотки. Звідки в банків доходи для їхньої виплати? Та все ті самі депсертифікати НБУ.

Цьому "бізнесу" уже третій рік: банки ріжуть кредити виробництву, а бюджети — розвиток своїх територій. Держава ж (в особі НБУ) платить їм за це щедрі бонуси й одразу знижує свій прогноз (Кабмін, НБУ) з економічного зростання! Якщо взяти кожного учасника окремо, це може видатися логічним. А скласти всіх разом — повний абсурд: у країні війна, на передовій нестача елементарного, переселенців понад півтора мільйона, діри затикають волонтери, демобілізованим ніде працювати, бігаємо в пошуках зовнішніх кредитів, а держава руками НБУ платить банкам і бюджетам, щоб перші не кредитували виробництво, а другі — не фінансували економіку!

У нас справді серйозні проблеми. Але не через обмінний курс та інфляцію, а тому що для нас є тягарем власні фінанси! Нам "заважають"… банківські вклади та зібрані податки! Держава стягує їх десятками мільярдів просто тому, що не знає, як спрямувати у виробництво та в яке саме. І робить це з допомогою чотирьох своїх найбільших банків (Ощадбанк, Укрексімбанк, Укргазбанк, Приватбанк), що утворюють кістяк національної банківської системи.

Ми ж тим часом не втомлюємося повторювати, що таргетуємо інфляцію та наслідуємо... найкращий європейський досвід. Не згадуючи, щоправда, ні промислової стратегії ЄС, ні Європейського інвестиційного банку, ні його цільових кредитів.

Та що цікаво, критерії програми МВФ Україна виконує: інфляція падає, бюджетний дефіцит знижується, зростання грошової бази мінімальне. У держави між тим на єдиному казначейському рахунку набігло ще 44 млрд грн.

При цьому МВФ, Кабмін і Нацбанк єдині щодо перспектив нашого зростання — 4% ВВП на рік, починаючи з 2020-го. Тим часом група неіндустріальних країн, до якої ми належимо, уже сьогодні зростає швидше (4,1%, 2016 р.). А через три роки її темп наблизиться до 5% (квітневий прогноз Фонду).

По суті, ми таргетуємо власне відставання. Чи можна вважати цей сценарій оптимістичним? Хоч як дивно, так! Оскільки він базується на вдалому збігу обставин — зростанні сировинних цін і нових кредитах МВФ. А якщо таких не буде... Та цей варіант, як і його наслідки, ми просто не розглядаємо.

Загалом же, як у російській рулетці, — з фатальною надією на либонь та холостий постріл.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 8 грудня-14 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво