Реформи чи інклюзивність: дилема Петра Олексійовича - Макрорівень - dt.ua

Реформи чи інклюзивність: дилема Петра Олексійовича

30 травня, 2014, 19:55 Роздрукувати Випуск №19, 30 травня-6 червня

Країна в катастрофічному становищі, цілком порівнянному із ситуацією 22-річної давності, і так само гостро потребує радикальних реформ. Тільки тепер уже зволікання або невдача смерті подібні. Та чи можливо поєднати радикальність із такою необхідною зараз інклюзивністю?

Модне нині слово "інклюзивність" означає здатність певної політики, політиків або політичної системи в цілому максимально враховувати інтереси всіх членів суспільства для того, щоб уникнути деструктивних (особливо силових) конфліктів. Але модернізація суспільства — це завжди різка зміна звичного способу життя, що неминуче породжує переможців і переможених, а отже, затятих прибічників і непримиренних супротивників реформ. Тому перед будь-яким правителем, який хоче залишитися в Історії модернізатором, постає дилема: радикальні реформи чи інклюзивність. Наприклад, цар Петро Олексійович став Великим, у найжорстокіший спосіб зламавши патріархальну Московську Русь через коліно. А перший президент України Леонід Кравчук, навпаки, пишається тим, що, всупереч усьому, зміг зберегти мир у досить неоднорідній країні в переломний період, щоправда, ціною відкладання вкрай необхідних реформ. Зволікання з якими, у свою чергу, обернулося найглибшим економічним спадом, консервацією "совка" і, зрештою, нинішнім трагічним протистоянням старого і нового, щоправда, можливо, уже з іншим балансом сил і, відповідно, надією на інший, кращий, результат. Чи буде його досягнуто?

Поки ж у відповідь на це протистояння український народ з рідкісною одностайністю (небаченою з часів того самого Кравчука) обрав президентом іншого Петра Олексійовича — на відміну від тезка, людину, якраз начебто схильну вирішувати проблеми мирним шляхом. Це притому, що країна в катастрофічному становищі, цілком порівнянному із ситуацією 22-річної давності, і так само гостро потребує радикальних реформ. Тільки тепер уже зволікання або невдача смерті подібні, тому що безпосередньо загрожують не лише цілісності, а й самому існуванню України. Та чи можливо поєднати радикальність із такою необхідною зараз інклюзивністю?

Це запитання постало не тільки перед Україною. З усіх країн "арабської весни" лише Тунісу вдалося уникнути громадянської війни й переворотів — і вийшло це саме завдяки "інклюзивній" конституції, прийнятій у результаті загальнонаціонального компромісу. Щоправда, економіка там залишається зарегульованою до межі. У той самий час зразкові для багатьох реформи в Грузії закінчилися (принаймні на цей час) політичною поразкою реформаторів — у тому числі й тому, що одним з їхніх девізів було "горе переможеним", тож люди після сорока там опинилися на узбіччі. Польща почала з радикальної "шокової терапії", але потім, навпаки, перестаралася із забезпеченням пенсіонерів, що свого часу призвело до безробіття серед молоді. Угорщина занадто довго забезпечувала щедрі соціальні програми за рахунок доходів від приватизації, у результаті чимала частина населення опинилася на узбіччі… Загалом, інклюзивність безумовно корисна, але не в будь-яких дозах.

Хоча якщо говорити у вузькому значенні про інклюзивність політичних і економічних інститутів, то Асемоглу і Робінсон у своїй відомій книжці "Чому нації зазнають поразки" (Why Nations Fail) вважають саме їх ключем до успіху. Інклюзивні інститути, на їхню думку, пріоритетні, оскільки вони забезпечують здатність до еволюційних змін: та ж таки Британська революція не привела до негайного встановлення нового соціального порядку, але відкрила шлях до подальших змін, які вже не вимагали кровопролиття. Втім, щоб змусити посунутися тих, хто одержує вигоду від обмеження доступу до політики й економіки для решти, необхідна революція й часто не одна: добровільно розлучатися з привілеями верхівка ніде і ніколи не погоджувалася. Хоч як парадоксально, для затвердження інклюзивних інститутів у якийсь момент обов'язково потрібна рішуча перемога, неінклюзивна за визначенням.

Що ж собою становлять інклюзивні інститути? Це давно знайомі вільний ринок, де всі мають рівні права і можливості досягти успіху в бізнесі, і демократія, що, як відомо, ґрунтується не так на владі більшості, як на захисті прав меншості. Навіть якщо повноцінна демократія як політична конкуренція з відкритим доступом для всіх ще не встановилася, вона можлива, тільки якщо переможець, хоч би хто ним був, не одержує все: зокрема, не має можливості знищити суперника. Інакше кажучи, у переможеного завжди залишається право вето на зовсім уже неприйнятні рішення — це і є інклюзивність. У свою чергу, така система відносин може працювати в тому разі, якщо учасники готові йти на компроміс. Адже щоб вона працювала, доводиться постійно домовлятися, переконувати й поступатися заради спільного добра. Хоча, звичайно, при цьому страждають темпи, а найчастіше й комплексність реформ.

Та це ж і є та сама "українська політична культура", яка сягає корінням глибини століть і яку відтворив Кравчук! Блокування трибуни в Раді і протести населення відігравали роль вето. Переможці справді не тільки не знищували переможених, навпаки, успішно з ними співпрацювали: ті ж Кравчук і Кучма кооперувалися з націонал-демократами, а Ющенко підписував меморандуми з Януковичем. Це було, можливо, не суперефективно, зате по-українськи інклюзивно — тобто дійсно відкривало дорогу до встановлення справжньої демократії. Був тільки один регіон, для якого це було далеким. І коли до влади прийшла партія цього самого регіону, вона насамперед постаралася зруйнувати традицію, замінивши її російським "холопьев своих мы казнить и миловать вольны". Україна закономірно відторгла цей підхід, з перших місяців назвавши владу Януковича "окупаційною".

А як же з позитивним аспектом рішучості — здатністю робити реформи? Дійсно, дехто їх щиро очікував від Януковича. А дочекався переважно затягування пасків, яке реформами назвати не можна ("Цікава реформістика, або Чому влада не хоче і не може робити реформи?", DT.UA№10 від 16 березня
2012 р.). Практично у всьому іншому відбувся не просто відкіт назад, а катастрофічне падіння ("Україна в рейтингу глобальної конкурентоспроможності: повернення до "руїни"?", DT.UA№32 від 14 вересня 2012 р.). Та й позбутися зайво щедрої соціальної політики теж не вдалося.

У цьому немає нічого дивного, якщо згадати, що згідно з Асемоглу й Робінсоном альтернативу інклюзивним інститутам становлять зовсім не реформи, а екстрактивні інститути, заточені під забезпечення вузького кола еліти рентами відповідно до принципів "обмеженого доступу", описаних Нортом, Вейнгастом і Воллісом. Саме їх досить успішно створювали або відновлювали "македони", оскільки їхньою цілком природною метою була та сама "екстракція" ресурсів на свою користь. Як і практично всюди у світі — логіка "обмеженого доступу" за відсутності критично важливих елементів інклюзивності не допускала еволюційного розвитку.

Український народ відповів на це так само, як усі європейські народи на захід від нас. І нинішній Петро Олексійович прийшов до влади з мандатом не лише на "зшивання" країни, а й на її "перезавантаження" на нових принципах, що включають, як мінімум, відновлення інклюзивних традицій. Ці два завдання органічно об'єднуються в тому, що найкращий спосіб вирішити проблему сепаратизму раз і назавжди — це зробити Україну успішною і більш привабливою для життя простих людей порівняно із сусідами. З іншого боку, це навряд чи вдасться без відновлення правопорядку та усунення загрози повномасштабного вторгнення.

Проте між цими завданнями є і серйозні протиріччя. Якщо відкинути інклюзивність і наводити порядок виключно безжалісною силою, то сама логіка війни змусить обмежувати демократію і мілітаризувати економіку. Саме цього прагне від нас путінський режим, який, нагадаємо, зміг затвердитися значною мірою завдяки війні в Чечні. Крім усього іншого, це означало б, на радість прибічникам цього режиму, зрадити своїй власній культурі (а Майдан повстав саме проти такої зради). Не кажучи вже про те, що економічні реформи при цьому майже напевно впадуть жертвою мобілізації всього і всіх, ну або будуть у підсумку вихолощені, як петровські реформи, що змогли модернізувати Росію лише формально.

Якщо піти шляхом інклюзивної домовленості з місцевими елітами — олігархами — за моделлю Коломойського, то платити доведеться збереженням і розширенням привілеїв. Для цього доведеться обмежувати можливості конкурентів, збирати з інших більше податків і наділяти олігархів імунітетом від реституції "віджатої" деким з них власності. Тобто діяти в класичних принципах "обмеженого доступу", купуючи мир і спокій, — природно, за рахунок економічної ефективності, справедливості як рівності можливостей та інших європейських ідеалів, за які боролися й умирали учасники Майдану.

Найгірше, що обидва ці способи перекреслюють перспективи еволюційного розвитку, за який, в остаточному підсумку, боровся Майдан. Яка може бути еволюція під девізом "якщо ворог не здається, то його знищують"? А у разі широкого "договорняка" Україна знову опиниться у тій самій точці, з якої вона стартувала десять років тому, тільки з Ахметовим, що контролює чверть ВВП. Нові можливості при цьому можуть відкритися хіба що для нових "любих друзів". На жаль, усі надії на те, що наші олігархи одного чудового дня побачать свій інтерес у демократії та конкурентній ринковій економіці, на практиці не виправдалися: як виявилося, вони миттєво забувають красиві і правильні слова, щойно бачать можливість одержати черговий шматок звичним способом, за рахунок привілеїв. А тим більше побачивши конкуренцію, якої більша частина з них боїться панічно, оскільки виросла в теплиці державного покровительства.

Тому меншим із лих залишається третій спосіб: включити в процес маси. Звичайно, від патерналістськи налаштованих людей теж доведеться відкуповуватися. Тільки не під гаслом реприватизації (на щастя, нинішній Майдан обійшовся без нього), хоча реституція має відбутися обов'язково. Відповідний до нагоди девіз — "інклюзивне зростання", при якому олігархи залишаються при своїх (за мінусом, звичайно, відібраного силою), а от решта швидко поліпшують своє матеріальне становище й одержують можливості для самореалізації.

Власне, і тут нічого особливо нового немає, це соціал-ліберальна економіка, характерна для тих європейських країн, яким удалося уникнути скочування до соціал-демократії. Їхнім досвідом доведено, що така система дозволяє домогтися досить високої економічної ефективності, уникаючи гострих соціальних конфліктів, що й потрібно в нашому випадку ("Економіка людської гідності: "Мы рождены, чтоб сказку сделать былью"?", DT.UA №49 від 27 грудня 2013 р.).

Однак усе має свою ціну. Україні в цьому разі навряд чи вдасться суттєво скоротити перерозподіл через бюджет. Певною мірою така система буде заохочувати, а отже, і відтворювати патерналізм. Більш того, домовлятися з олігархами теж доведеться, хоча й на інших умовах. Усе це неминуче гальмуватиме економічний розвиток. Звичайно, можна значно зменшити ці проблеми, якщо, скориставшись нагодою, скинути з економіки вантаж старопромислового регіону з неінклюзивною культурою і суто олігархічною економікою. Можливо, це навіть відповідає сподіванням більшості населення Донбасу. Але чи готова Україна, як вовк, заради свободи відгризти собі затиснуту капканом лапу і бігти далі на трьох? Чи у неї все ж таки є шанс вивільнити її і вилікувати?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво