Переосмислення Маркса — актуальність для України в сучасному контексті - Макрорівень - dt.ua

Переосмислення Маркса — актуальність для України в сучасному контексті

22 лютого, 2013, 20:50 Роздрукувати Випуск №7, 22 лютого-1 березня

Не можна відкидати можливість нового повернення Маркса, його утвердження як одного з творців теорії постіндустріалізму. Теорії, в якій, як це задекларовано в "Маніфесті", вільний розвиток кожної людської індивідуальності є умовою розвитку всіх.

Формальний привід для написання цієї статті — подія 165-річної давності: вихід у світ у лютому 1848 р. у Лондоні "Маніфесту Комуністичної партії". Однак проблеми, яких ми торкатимемося, мають ширший контекст: наскільки актуальне переосмислення Маркса для формування системи світоглядних поглядів нашого сьогоднішнього суспільства?

Очевидна вся пікантність цього питання — чи потрібно нам, тим, хто відчув на власному досвіді, що таке "комунізм у дії", звертатися до цієї проблеми? Чи не йдеться в цьому разі про повернення до того, що так важко долається в нашій свідомості? Зовсім ні. Ми спрощено розуміємо логіку євроінтеграційного процесу, зводимо все до адаптацій економічних та інституціональних стандартів, забуваючи при цьому, що основи останніх базується на світоглядному підґрунті.

Насамперед необхідно наголосити, що Маркс — син Заходу епохи Просвітництва. Його праці точно так само, як і праці Платона й Аристотеля, Декарта і Спінози, Канта та Фіхте, Руссо і Гегеля, Шекспіра та Ґете, Мікеланджело й Бетховена, — невіддільна частина західної культури, європейської цивілізації. Подібні надбання не формуються за принципом "свій—чужий", це завжди системна цілісність, яка синтезує багатовікові, у тому числі й різнопорядкові потоки інтелектуальної думки. Зважаючи на це, позиція, що сформувалася в нашому суспільстві, — "йдучи на Захід, абстрагуватися від Маркса", видається щонайменше нелогічною.

Ми були б нечесні не тільки перед собою, а й перед історією, якби спробували заперечувати й те, що події після написання "Маніфесту" — революція 1848 р. і Паризька комуна 1871 р., які розхитали основи європейської світобудови, як і вся друга половина ХІХ ст., а, по суті, і майже все ХХ ст., у своїй динаміці багато в чому кореспондуються з ідеями Маркса. Нам це може подобатися чи не подобатися, можна вважати ці ідеї джерелом світла чи пітьми, погоджуватися з ними чи рішуче їх відкидати, але з погляду суті розглянутого питання це не має абсолютно жодного значення. Правдою є те, що впродовж минулого століття праці Маркса читала у світі найбільша кількість людей. Їхні тиражі багато в чому випереджали тиражі інших книжок. Не випадково наприкінці минулого століття в інтернет-рейтингу корпорації Бі-бі-сі саме Маркс посів перше місце серед великих мислителів другого тисячоліття — попереду Ньютона та Ейнштейна.

Ми вважали незаперечною істиною, що світова революція 1989–1991 рр., яка поклала край більшовицькій моделі комунізму, остаточно відкинула й марксівську версію розвитку історії. Але ось знову несподіваний поворот — світова криза 2008–2009 рр., природа якої залишається неосмисленою дотепер, і суспільна думка знову потяглася до Маркса. Не тільки в Німеччині, а й в інших країнах Заходу його "Капітал", як й інші праці, знову зайняли перші рядки в рейтингах творів, які читають найбільше. Повторюється відома
ситуація кінця 1960-х — початку 1970-х років, коли під впливом світової революції 1968 р. виникло явище, яке отримало назву "ренесанс Маркса в західній літературі". Йдеться про сотні публікацій про Маркса та його теоретичну спадщину. Тільки Нью-йоркською публічною бібліотекою зафіксовано на той період понад 500 назв відповідних праць. "Привид бродить по Європі — привид комунізму" — цими словами розпочинається текст "Маніфесту". Якийсь незрозумілий привид бродить Європою й сьогодні. Що це за привид? Можливо, Маркс допоможе нам розібратися в цьому?

Хотілося б, щоб читач із розумінням поставився до сказаного: класика в науці не вмирає. Для того щоб зрозуміти специфіку нашого часу, йдеться в книжці "Кінець знайомого світу. Соціологія ХХІ століття" одного із найвпливовіших соціологів сучасності, американського вченого І.Валлерстайна, необхідно стати на плечі титанів ХІХ ст. і роздивитися нові перспективи, якщо, звичайно, нам не забракне інтелекту для цього.

Нам завжди видавалося, що в країні "соціалізму" знають Маркса краще, ніж у будь-якій іншій державі, навіть на його батьківщині — у Німеччині. Більш того, ми претендували на істину останньої інстанції в інтерпретаціях Маркса, в обґрунтуваннях його зв'язку із сучасністю. Але насправді йшлося про сталінізовану парадигму марксизму. На Заході ніколи не ототожнювали Маркса з його марксистсько-ленінською (більшовицькою) версією. Один із найавторитетніших економістів першої половини ХХ ст. Й.Шумпетер писав із цього приводу: між Марксовими ідеями і більшовицькою практикою та ідеологією існує така сама прірва, як між релігією покірних письменників Галілеї та практикою й ідеологією середньовічної церкви. У системі більшовизму марксизм, втративши свій конструктивізм, став реакційним. Тому для нас дуже важливо знайти можливість розібратися в цьому. Коли ми кажемо про перспективи ренесансу Маркса в нашій країні, про нагальну потребу його "нового прочитання", то йдеться й про цей аспект суті проблеми.

Хто ви, докторе Маркс?

Хто ви насправді, незнайомий нам докторе Маркс? Ви марксист?.. Відповідь відома: в одній із розмов з Енгельсом Маркс сам заявив, що він ніколи не був марксистом в ортодоксальній інтерпретації, що сформувалася ще за його життя. Дивна річ: на чолі списку відповідних інтерпретаторів стоїть прізвище Енгельса — його найближчого друга і соратника. Енгельсу дуже хотілося зробити Маркса доступним пролетаріату, тому в його публічних презентаціях Марксового вчення багато спрощеного, маргіналізованого. Мабуть, не випадково й те, що багато позицій "совєтизованого Маркса" подавалися через призму інтерпретацій Енгельса.

Свого часу ми постійно акцентували увагу на логічній цілісності вчення Маркса. Насправді має йтися про відкритість Маркса — жодна з концептуальних позицій його вчення не претендує на логічну завершеність. Незавершеність в окремих частинах, їхня суперечливість і можливість різночитання — це не слабкий, а, навпаки, найсильніший бік його теоретичної спадщини. Дуже чітко висловився з цього приводу С.Булгаков — один із найглибших популяризаторів Маркса в дореволюційній Росії. У своїй класичній праці "Від марксизму до ідеалізму" (1903) він називає "здатність до подальшого розвитку" однією з найглибших рис Марксового вчення, яка "найкраще характеризує його як творіння великого розуму".

Зауважимо, що йдеться про позиції вченого, який свого часу очолював кафедру економіки Київського політехнічного інституту. Тоді в Україні працювала ціла плеяда видатних учених — прибічників недогматизованого (творчого) марксизму. Це насамперед М.Туган-Барановський, М.Бердяєв, М.Зібер і багато інших. У їхніх працях Маркс позиціонується не як носій комуністичної ідеї, а насамперед як найглибший теоретик принципів розвитку капіталізму. Як писав М.Туган-Барановський, засвоєння Маркса російським суспільством було тотожне капіталізації Росії. "Інструментом економічної європеїзації" вважав розповсюдження наукових ідей Маркса в Росії й С.Булгаков.

Природним у зв'язку з цим є й таке запитання: ви революціонер, докторе Маркс? Зрозуміло, що й у цьому разі з відповіддю поспішить Енгельс, який у тандемі двох великих мислителів був генератором революційності. Пристрасть до революції йшла від Енгельса. Маркс, спробує довести він, усе своє життя віддав справі революційного визволення пролетаріату. Ми не вправі заперечувати цього. Але Й.Шумпетер (і не тільки він) зовсім не категоричний у цьому питанні. У Маркса, пише він, було винятково сильне розуміння логіки соціальної реальності, щоб коректно визначитися в співвідношенні понять "революція" та "еволюція". Позиція Маркса з приводу того, що жодна суспільна формація не загине раніше, ніж розвинуться всі продуктивні сили, для яких вона дає достатньо простору, а нова виникає лише тоді, коли матеріальні умови її розвитку будуть уже наявні, свідчить про те, що для нього (Маркса) джерело соціалізму — еволюція. Тож, зазначає Й.Шумпетер, марксівська революція повністю відрізняється від революції політичного радикала. Маркс бачив можливість мирного переходу до соціалізму. Тому його революція — це революція, реалізована у природний спосіб. Маркс був дитиною свого часу, "продуктом буржуазного мислення" та у цьому сенсі у своїх висновках ніколи не претендував на більше, ніж позначалося вже існуючими реаліями розвитку історії.

Чи коректна ця позиція? Звернімося до "Маніфесту" — брошури обсягом усього в 23 сторінки, яка стала основним програмним документом світового комуністичного руху. Якщо ми знову уважно вчитаємося в текст цього трактату, то побачимо, що його автори Маркс й Енгельс — зовсім молоді люди — не позиціонують себе як "відкривачів" комунізму. Те, що привид бродить по Європі, що це привид комунізму, визнавали всі політичні сили, які, обстоюючи інтереси буржуазії, об'єдналися для "священної війни проти цього привиду". У такому сенсі автори "Маніфесту", як вони самі акцентують на цьому, нічого не винаходили. Програмні положення "Маніфесту" жодним чином не ґрунтуються, як про це сказано в документі, на вигаданих ідеях і принципах. Узагальнюючи реальні процеси середини ХІХ ст., вони мали на меті лише відкрити очі на те, що відбувається в дійсності.

Ким же насправді подається Маркс на Заході? У цьому питанні імпонує позиція М.Туган-Барановського. Він писав: "В особі Маркса ми маємо перед собою не натхненного бійця за краще майбутнє людства, а геніального мислителя, що претендує на пізнання законів розвитку історії". Звичайно, Маркс є насамперед ученим-економістом. У 1990 р. московське видавництво "Экономика" опублікувало мою монографію "Маркс и развитие экономической мысли Запада", в якій розглядається ця проблема. Пошлюся лише на авторитетну позицію в цьому питанні нобелівського лауреата П.Самуельсона. У виданому мільйонними тиражами і досліджуваному практично в усіх університетах світу підручнику "Економікс" американський учений пише: "Сміт, Маркс і Кейнс — учені, які є фундаторами економічної теорії, які зробили її життєздатною для сучасної дійсності".

Досить примітна в цьому аспекті і позиція глави однієї з найавторитетніших у світі кембриджської школи економістів Джоан Робінсон — автора дуже серйозних критичних досліджень економічного вчення Маркса. Проте вчена визнає: "Марксів внесок у науку був настільки важливим і залишив такий слід на способі мислення як його противників, так і прибічників, що в наш час знайти серед економістів чисто немарксистів так само складно, як серед географів — захисників теорії, що Земля є плоскою. У цьому сенсі всі ми марксисти".

Відкриття в науці не мають знаків плюс або мінус, до того ж вони не відбуваються двічі. Саме це, швидше за все, мала на увазі Дж.Робінсон, говорячи про те, що після Маркса, визнаємо ми це чи ні, ми всі (економісти-теоретики) є марксистами, так само, як і смітівцями і кейнсіанцями. Звісно, не йдеться про відповідну кореляцію прикладної аналітики. Сміт, Маркс і Кейнс — це три кити, на яких вибудувано всю будівлю економічної думки, насамперед у її методологічному контексті.

Відомий французький соціолог Р.Арон у книжці "Етапи розвитку соціологічної думки" намагається обґрунтувати іншу точку зору. Він вважає найвагомішим науковий внесок Маркса в соціологію. Цієї ж позиції дотримується і І.Валлерстайн, називаючи серед основоположників соціологічної науки Дюркгейма, Маркса і Вебера. Зізнаюся, що для мене трохи несподіваною стала позиція і видатного американського психолога Е.Фромма, який вважає, що ядром усієї системи Марксового світорозуміння є обґрунтування природи людини, її енергетичного потенціалу, потреб і мотивацій. На його думку, це ставить Маркса в один ряд і з засновниками гуманістичної психології.

Нарешті, ще одну точку зору обґрунтовує нобелівський лауреат, один з авторитетних представників найбільш прогресуючої в наш час теорії інституціоналізму Д.Норт. Американський учений віддає пріоритет Марксу в обґрунтуваннях логіки інституціональних змін. Він пише: "Попри те, що неоінституалісти підкреслено дистанціюються від спадщини Маркса, їхні погляди на інституціональні процеси близькі до Марксових".

"То хто ж ви, — знову ставимо те саме запитання доктору Марксу, — економіст, соціолог, психолог чи інституціональний політолог?". Унікальність Маркса-вченого полягає в тому, що в його теоретичній спадщині відсутні межі між відповідними дисциплінами. Цим забезпечується системність ключових позицій Марксової теорії, насамперед тих її аспектів, які стосуються головного в суспільствознавстві — обґрунтування логіки історичного прогресу, його загальних (концептуальних) закономірностей. Нас, звісно, цікавить питання актуальності відповідних ідей. Торкнемося лише пунктирно і цієї проблеми.

Марксова філософія історії — чи працює вона
в наш час?

Треба зрозуміти головне: системоутворюючим у Марксовій філософії історії є принцип саморозвитку. Це несуча конструкція всього світорозуміння, вибудуваного в працях Маркса. "Я дивлюся на розвиток економічної суспільної формації, — акцентує він у передмові до першого тому "Капіталу", — як на природно-історичний процес". І ще одна позиція — особливо значущим у марксівській конструкції саморозвитку є філософія прогресу: обґрунтування логіки позитивного розвитку суспільства по висхідній лінії — від нижчих і простих форм до вищих. Теоретична спадщина Маркса — це система позитивного знання. Капіталізм у цьому не виняток. На Заході Маркса називають апологетом капіталізму. Мені не відомі праці західних учених, у яких з більшою фундаментальністю, ніж у Маркса, обґрунтовуються креативні можливості капіталізму. Ми завжди акцентували на протилежному. Але це не так. Не випадково уроки капіталізму в дореволюційній Росії базувалися на концептах "Капіталу". Царська цензура погодилася на його публікацію в російському перекладі (1872 р.), швидше за все, з урахуванням цієї обставини. Йдеться не тільки про "Капітал". "Маніфест" — це програма комуністів. Але дивна річ, насамперед у цьому документі з особливою глибиною підкреслюється "революційна роль буржуазії в історії", яка менш як за сто років свого панування "створила численніші і грандіозніші продуктивні сили, ніж усі попередні покоління, разом узяті".

Обґрунтовані в "Капіталі" схеми розширеного відтворення, а це фундамент капіталістичної економіки, і сьогодні вважаються неперевершеними в наукових дослідженнях. Відзначена в 1973 р. Нобелівською премією теоретична модель "витрати—випуск" В.Леонтьєва базується, за визнанням самого вченого, на відповідних схемах Маркса. Йому належать фундаментальні узагальнення, що стосуються інноваційного процесу — перетворення науки на безпосередньо продуктивну силу суспільства, а також логіки науково-технічного прогресу, пов'язаної з системною автоматизацією виробництва.

Звичайно, у системі відповідних поглядів присутні суперечності, вірусно-руйнівні утворення у вигляді політичних аспектів. Але це природно. Предметом дослідження Маркса був незрілий капіталізм першої половини ХІХ ст., який лише стверджувався. З цих позицій варто оцінювати одну з найбільш суперечливих позицій "Капіталу" — теорію абсолютного і відносного зубожіння пролетаріату як економічної передумови його революційності. Більш коректною в цьому аспекті є теорія відомого італійського соціолога В.Парето, якою визначається обернено пропорційна залежність між рівнем розвитку економіки і соціальною диференціацією суспільства. Друга половина ХІХ ст. і все ХХ ст. підтверджують правоту не Маркса, а Парето. Але при цьому не хотілося б скидати з рахунків теорію соціальної стратифікації Маркса. Постсоціалістичний капіталізм, народжуваний капіталізм Латинської Америки, як і інших континентів, формується на реаліях поглиблюваної соціальної диференціації.

Пізній Маркс розумів суперечливість теорії зубожіння. Це — одна з причин того, що за його життя не було опубліковано другого і третього томів "Капіталу". Із цим пов'язане й інше. Аналізуючи бурхливий розвиток англійської економіки, Маркс дійшов висновку про можливість соціалістичної революції в цій країні винятково парламентським шляхом. У передмові до другого видання "Маніфесту" (1882 р.) його автори наголошують, що спосіб боротьби робітничого класу, обґрунтований у більш ранніх роботах, тепер навряд чи можливий. Власне, ці концептуальні позиції — креативність економічного потенціалу капіталізму й можливість його еволюційної соціалізації — стали базисними соціал-демократичної парадигми марксизму, яка довела більш ніж сторічною історією свою дієздатність. Концептуальною основою цієї парадигми є лінія взаємозв'язку Маркс—Бернштейн. Західний марксизм багатоаспектний. У ньому є і вкрай екстремістські, зокрема й троцькістські, утворення. Однак домінуючою, поза сумнівом, є бернштейнівська (соціал-демократична) версія марксизму.

Ідеться не тільки про соціал-демократичну теорію перманентної соціалізації еволюційного вростання соціалізму в капіталізм. Це й реальна практика ХІХ і всього ХХ ст. Її початок — "соціалізм Бісмарка" в Німеччині, далі — економічні реформи Рузвельта. У роки "Великої депресії" капіталізм рятували на основі обґрунтованих Кейнсом рецептів соціалізації. "Доволі широка соціалізація, — писав він, — виявилася єдиним способом подолання кризи. Немає очевидних підстав для системи державного соціалізму". Заходи "соціалізації економіки можна вводити поступово, не ламаючи сталих традицій суспільства", — читаємо ми в неперевершеній і в наш час класичній праці Кейнса "Загальна теорія зайнятості, відсотка й грошей". Післявоєнний капіталізм — це поглиблення, природно, на новій основі, відповідної політики соціалізації, політики з акцентами на розвиток середнього класу, забезпечення "добробуту для всіх".

Констатую лише загальну логіку історизму капіталістичного суспільства. Дуже точний у її визначенні був Й.Шумпетер. "Капіталізм, — писав він, — містить у собі джерела власної загибелі... Суспільство обов'язково переросте капіталізм, але це станеться тому, що досягнення капіталізму зроблять його непотрібним". Постіндустріальна епоха, що розгортається, — це епоха позитивного заперечення капіталізму, епоха, при якій "досягнення капіталізму роблять його непотрібним". Важливо зрозуміти об'єктивність відповідних перетворень. Капіталізм (як і соціалізм) — це індустріальне суспільство, його часовий лаг визначається відповідними межами.

У цій логіці значиме й інше: навіть найпрогресивніша модель суспільного розвитку, штучно пролонгована за свої історичні межі, втрачаючи інноваційний потенціал, стає консервативною, деградуючою. В останнє десятиліття капіталізм Заходу почав втрачати найбільш значуще — домінантність середнього класу, його позиції почали розмиватися. На Заході бунтують не маргінали. На вулицю виходить середній клас, який багато років був основою соціальної, а отже, й економічної стабільності. Всесвітній економічний форум у Давосі (2013) серед десяти найнебезпечніших ризиків найближчого десятиліття на першу позицію поставив збільшення розриву між багатими й бідними. Йдеться про результати опитування, яке проводиться щороку напередодні відкриття форуму серед більш як двох тисяч найавторитетніших у світі експертів. Відомі погляди виконавчого голови форуму К.Шваба, котрий вважає, що "капіталістична система в її нинішній формі абсолютно не вписується в модель сучасного світу".

Мені зрозуміла основа відповідних процесів. Капіталізм останніх років досяг межі можливої соціалізації. Розвиватися далі на цьому підґрунті й одночасно залишатися самим собою капіталізм не може. Катастрофічна фінансова заборгованість, яка не має позитивного вирішення, — це загроза дефолту не окремих країн, а всієї системи капіталізму.

У зв'язку з цим вимальовуються дві альтернативи. Перша — здійснення політики повернення назад: демонтуючи напрацьовані в післявоєнні роки механізми соціалізації, спробувати "сісти на власну основу". Але вулиця, а, скоріше, громадянське суспільство навряд чи дозволять це.

Друга альтернатива — позитивне самозаперечення, перетворення капіталізму в іншу якість. Ми говоримо про специфіку сучасної, перехідної за своєю суттю епохи: у розвинених країнах Заходу (наголошую на цьому) завершується каденція капіталізму — суспільство переросло капіталізм, і адекватно цьому пробивають (природно, дуже болісно) шлях принципово інші посткапіталістичні детермінанти.

Який їхній зміст, чи допоможе нам Маркс хоча б у загальному найбільш концептуальному контексті визначитися й у цьому питанні?

Знов-таки, не перебільшуючи можливостей теорії, звернімося до вихідної логіки перспективи Маркса. Вона обґрунтована в його ранніх творах і стосується загальноцивілізаційних принципів. Ідеться про розуміння історії як розвитку сутнісних сил людини, багатства особистості, її духовного потенціалу. "Вся історія, — пише Маркс, — є не що інше, як безперервна зміна людської особистості". Відповідно до цього Маркс поділяє історію на дві епохи: передісторію — епоху економічного детермінізму та справжню історію — епоху, в якій долаються суто економічні детермінанти. Йдеться про градацію історії на царство потреби і царство свободи. "Царство свободи, — пише Маркс, — починається насправді лише там, де припиняється робота, яку диктує матеріальна потреба". Воно перебуває "по той бік матеріального виробництва". Істинне царство свободи являє собою епоху, в якій "розвиток людських сил стає самоціллю". Положення про царство свободи, вважав С.Булгаков, є "центральним нервом марксизму".

Не збираюся наполягати, що на основі саме цих принципів утверджуватиме свої пріоритети постіндустріальне суспільство. Можливі й інші перспективи. Сучасна епоха являє собою фазу біфуркації, в якій, як добре відомо, діє закон багатоаспектної ймовірності, й залежно від конкретно-історичної ситуації можлива домінантність самих альтернативних парадигм еволюції. Та, однак, не можна відкидати можливість нового повернення Маркса, його утвердження як одного з творців теорії постіндустріалізму. Теорії, в якій, як це задекларовано в "Маніфесті", вільний розвиток кожної людської індивідуальності є умовою розвитку всіх. Акцентую на потенціалі ліберальної парадигми марксизму, його кантіанської версії. Зазначена лінія розвитку теорії Маркса видається доволі перспективною.

І останнє зауваження. Дуже хочеться, щоб цю статтю не сприймали як спробу реабілітувати комуністичний світогляд в його марксистсько-ленінській інтерпретації. Інтелектуальна убогість вітчизняних комуністів полягає в тому, що вони так і не змогли подолати відповідні догмати. Їхня совєтизована безперспективність, маргінальність визначаються, скоріше, цим. Так склалося, що, вирішуючи завдання європейської інтеграції, ми залишили поза полем своєї політики світоглядний аспект цього процесу. І це — привід для серйозного занепокоєння. Ідеться про небезпеки світоглядного вакууму. Коли руйнується світогляд, стверджував Конфуцій, руйнується все. Нове прочитання Маркса в поданому контексті — одна зі складових, як зазначалося вище, подолання цієї ситуації.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво