Офшорне виснаження - Макрорівень - dt.ua

Офшорне виснаження

13 травня, 2016, 00:00 Роздрукувати

"Панамське досьє", що стало однією з останніх світових топ-новин, цього тижня поповнилося новою чималою порцією інформації. Найгостріше на його публікацію вже відреагували в багатих країнах: кримінальне провадження у США, спецкомісія Європарламенту, плани боротьби з офшорами Мінфіну Німеччини та великої п'ятірки ЄС. Реакція ж їхніх бідних сусідів, за нечастим винятком, була стриманішою.

 

"Панамське досьє", що стало однією з останніх світових топ-новин, цього тижня поповнилося новою чималою порцією інформації. Найгостріше на його публікацію вже відреагували в багатих країнах: кримінальне провадження у США, спецкомісія Європарламенту, плани боротьби з офшорами Мінфіну Німеччини та великої п'ятірки ЄС. Реакція ж їхніх бідних сусідів, за нечастим винятком, була стриманішою.

Українські журналісти й політологи, не змовляючись, досить оперативно розібрали практично всі вітчизняні аспекти "панамагейту": податкові ухиляння, особиста анонімність, густа тінь корупції/криміналу, легалізація тіньових капіталів, гнітючий бізнес-клімат на батьківщині, моральні втрати, політична відповідальність за порушення моральних табу, передвиборних обіцянок і стрімке погіршення життя своїх виборців.

Претензії у нас, як і за кордоном, адресують здебільшого політикам. Річ у тім, що бізнес, на відміну від них, на вірність своєму народу не присягав. Тому його судять за дотримання не моральних норм, а юридичних. А вони офшорів не забороняють. Ні в Україні, ні за її межами.

Знайомий сюжет

З огляду на це забарвлення панамського досьє може залишитися переважно політичним. Що стосується його фінансової складової, то справа в найкращому разі обмежиться посиленням співробітництва національних фінансових служб. Але наскільки воно буде дієвим, ще питання. Адже в різних країнах різний ступінь зацікавленості в ньому. Так, Велика рецесія вже робила надбанням гласності скандальні списки податкових ухиленців із відомими іменами, а президент Франції Н.Саркозі докладав неабияких зусиль, щоб покласти край вольниці податкових гаваней. Але, як кажуть, не минуло й семи років.

Крім цього, слід урахувати й вітчизняні реалії. Вони ж такі, що настільки делікатна інформація частіше слугує не корекції національної політики, а зведенню особистих рахунків. Нарешті, неминуче відновлення глобальної економіки згодом знизить інтерес до офшорів перших країн світу, бо багато з них не тільки жертви, а й непрямі бенефіціари особливих податкових юрисдикцій.

Dolce Vita: рецепт

Офшори не є винаходом ні Панами, ні Белізу, ні Науру. Так, Каймановим островам особливі податкові пільги було даровано англійською короною ще в XVIII столітті. Тому очікувати їхнього скасування через відставку прем'єр-міністра Ісландії або в.о. міністра промисловості Іспанії не варто. Як і вважати, що сьогоднішні викриття змінять принципи фінансової й податкової політики таких благополучних країн, як Мальта, Австрія або Швейцарія.

Тим більше, що багато податкових оазисів пов'язані також із Великою Британією (Гібралтар, острови Мен, Гернсі, Джерсі, Бермудські й Віргінські острови тощо), США (штат Делавер), Нідерландами (Антильські острови). Крім усім відомого Кіпру, до них належать і Люксембург, Нова Зеландія, Гонконг, Сінгапур, Монако, Андорра та ін.

Уже сам цей перелік свідчить, що офшори — явище якщо не загальне, то й не поодиноке. Причому з'явилися вони не вчора і не зникнуть завтра. Хоча б тому, що завжди знайдеться успішна відкрита країна з низькими податковими ставками, зрозумілими законами, їх чітким виконанням, доброзичлива до місцевого капіталу й привітна до іноземного. І якщо дії її уряду гнучкіші й тонші, ніж у зарубіжних партнерів, то це насправді проблема останніх.

Нарешті, зазначений список — не просто приклад фінансових прихистків. Він також передбачає їхню конкуренцію за прихильність глобального капіталу незалежно від його природи, країни походження і подальших маршрутів проходження. Тому стандартна порада їхнім менш поворотким сусідам зазвичай досить проста — у спілкуванні з бізнесом краще розраховувати на пряник і не перетворювати закон на палицю. Для іноземного ж капіталу пряник слід приготувати якнайсолодший.

Doing Business

Буквально цей рецепт благополуччя приймуть, звісно, не всі. Але те, що середній і малий бізнес нашою владою не заголублений, навряд чи хтось заперечуватиме. Як і те, що найбільший його сегмент у цій владі давно вже обжився. Тому, якщо говорити про лояльність до бізнесу, то спочатку було б непогано покінчити з його внутрішньою дискримінацією. Це стосується і іноземного інвестора, якого заманюють на міжнародних форумах, а потім упритул не бачать, тільки-но він ризикне своїм капіталом.

Що ж до офшорів, то ситуація тут не менш гостра. Україна — країна небагата, а за європейськими мірками — просто злиденна. Ледь не половина її громадян із задоволенням залишила б батьківщину в пошуках кращої долі. Причина? Відсутність гідної роботи й видимих перспектив. Не тільки для себе, а й для дітей.

Щоб переломити ситуацію, необхідний капіталкраїні потрібні нові підприємства, нові технології та обладнання. Без них не можна перейти до сучасної продукції, масової зайнятості, зростання доходів, податків, міцного бюджету.

По суті, це економічні очікування обох майданів. Якщо мільйони не мають роботи, їм байдуже, чи легально залишає країну український капітал. Їхній протест ясний, як божий день, — чому він створює робочі місця за кордоном, коли їх немає у власній країні? Що робить влада, щоб вітчизняний капітал працював на благо України? Безробітним потрібна робота, а не розмірковування про рейтинги Doing Business. Тим більше, коли цей бізнес давно вже в самій владі.

Навряд чи якась теорія вкаже на безглуздість цих запитань. Особливо якщо врахувати жалюгідний стан української економіки.

Дороге задоволення

Згідно з даними Світового банку, з 1990-го по 2013 р. валові накопичення в основний капітал упали в десяти країнах, у 92 — зросли (щодо інших його членів повних даних немає). П'ятірка економік, що пережили найбільший інвестиційний спад, така: Таджикистан (-81,6%), Україна (-73,6), Вірменія (-60,4), Росія (-45,8), Куба (-20,3%).

На протилежному кінці списку — Китай. Там фізичні обсяги щорічних накопичень в основний капітал зросли в 17,7 разу. 2014-го вони перевищували показник 1990 р. уже в 19 разів.

Україна ж за результатами 1990–2014 рр. очолила світовий рейтинг інвестиційного виснаження. Причому за всі роки незалежності її валові накопичення в основний капітал жодного разу не наблизилися до рівня 1990 р. Найкращим щодо цього видався 2007-й, коли вони виявилися… удвічі меншими, ніж 1990-го.

Основний капітал — це підприємства, дороги, машини, комунікації, інженерна інфраструктура тощо. Це — економічний кістяк. Якщо вкладення в основний капітал 45-мільйонної країни падають уп'ятеро (!), у ній приречене все: виробництво, зайнятість, доходи, бюджет, валюта, довіра, повага. Приречена сама країна. Недивно, що при такій статистиці Україна б'є міжнародні рекорди з падіння ВВП і якості життя. А Китай — за темпами їх зростання.

Тому його присутність у панамському досьє відмінна від нашої. У Китай капітал прагне, переливаючись через край його економіки, тоді як нашу він оминає десятою дорогою. Китайські випускники із задоволенням працюють на батьківщині, наші ж — мріють її залишити. Китайська держава кредитує американську на трильйони доларів, коли для нас стратегічний успіх — одержати від США тисячну частку цих коштів.

Тож чи варто дивуватися, що для Європи Україна — не партнер, а бідний проблемний сусід. Якому і треба б допомогти, проте великий ризик, що він цю допомогу виведе в офшори. Оскільки ж рахунками й віллами там володіють люди небідні, незрозуміло, хто, кому й чому має допомагати.

Точних даних про те, скільки мільярдів доларів українського походження осіло в офшорах, ні в кого, звісно, немає. Зате є приблизні міжнародні оцінки. Вони коливаються від 117 млрд дол. (Global Financial Integrity) до 167 млрд (Tax Justice Network). В еквіваленті це становить 1,5–2 річні (!) ВВП України. Оцінка щорічних офшорних втрат України сягає 11–12 млрд дол., що дорівнює обсягу кредитів, отриманих нею від МВФ у рамках двох останніх програм (2014–2015 рр.).

Зазначене вимивання супроводжується падінням наших накопичень в основний капітал. На рисунку наведено їхні доларові еквіваленти в розрахунку на одного працівника в різних країнах. Період вибірки (2000–2014 рр.) не враховує найглибшої фази вітчизняного спаду, що спостерігався в 90-х роках минулого сторіччя.

Україна, як і Китай, належить до країн із середнім рівнем доходів. У 2000–2008 рр. її вкладення в основний капітал на одного працівника стійко зростали. Однак після цього відновилося їхнє падіння: до 2014-го їх річні обсяги скоротилися в 2,6 разу, тоді як у групі країн із середніми доходами збільшилися в 1,6 разу, а в Китаї — в 2,4 разу.

У наявності стратегічне відставання. Як результат, у 2014 р. наші інвестиції у власне майбутнє (800 дол. на одного працівника) виявилися значно ближчими до рівня найбідніших країн світу (370 дол.), ніж до економік із середніми доходами (3000 дол.).

Що ж стосується багатих країн і держав — членів ЄС, то вони на кожного працівника вкладають в основний капітал… у 18–20 разів більше від нашого. Причому нескладно помітити, що цей розрив щороку збільшується.

Програє Україна й у відносних розмірах своїх накопичень основного капіталу. Так, у докризовому 2013 р. їх відношення до ВВП (17,5%) набагато відставало не тільки від середньосвітових значень (21,9%), але й від показників країн із високими доходами (20,2), низькими (24,4) і середніми (30,1%). У 2014-му наші вкладення в основний капітал узагалі впали до 14,0% ВВП.

Називаючи речі своїми іменами, це — шлях у нікуди. З такою статистикою Україні треба перейматися входженням у групу найбідніших країн світу, а не в багатий Євросоюз. Якщо так, постає питання про відплив її мільярдів в офшори — чи не надто дороге задоволення для такої бідної країни, та ще й з пан'європейськими амбіціями?

Можливо, для індустріального світу з його фінансовими надлишками вся суть проблеми — у справедливій сплаті податків. Але чи можуть вони компенсувати Україні втрату самого капіталу?

Усвідомлена необхідність

До Великої рецесії подібне запитання викликало б шквал критики через "загрозу ринковим свободам". Однак сьогодні економісти більш обережні. Навіть МВФ уже не рубає з плеча й не говорить про шкоду будь-якої заборони. Після того, як фонд підтримав або ініціював наджорсткі обмеження на відплив капіталу в рамках своїх стабілізаційних програм для європейських (!) країн (Ісландія, Кіпр, Греція), його практичні акценти змістилися від ліберальних свобод до розумних умов їх застосування.

Варто зазначити, що і в Україні обмеження на відплив валюти діють з мовчазної згоди МВФ. Інакше не бачити б нам ні його поточної програми EFF (2015 р.), ні попередньої stand-by (2014 р.).

Більш того, аби Україна зуміла ефективно блокувати непродуктивний відплив свого капіталу з одночасним наповненням ринку валютою й пом'якшенням обмежень для іноземних інвесторів, фонд оцінив би це як справжній успіх. Як у частині стабілізації нашого валютного ринку, курсу гривні й цін, так і дії власної програми. Адже якихось серйозних результатів вона поки що не показала, як, утім, і її попередниця. Що, власне, і призвело до припинення фінансування України МВФ.

"Нерегульований ринок"

Гострих проблем з відпливом вітчизняного капіталу в офшори не було б, якби багаті країни… не обгороджували бар'єрами свого ринку праці. Аби не ці бар'єри, робоча сила могла б вільно перетікати з усіх куточків світу в країни "золотого мільярда", усуваючи міжнародні відмінності в її ефективності й оплаті.

Тоді проблема інвестиційного виснаження бідних країн була б не такою гострою. Адже їхні жителі могли б вільно перетнути будь-який кордон у пошуках гідної роботи. Попутно така міграція знижувала б пропозицію праці на ринках бідної периферії, стимулюючи зростання місцевих зарплат.

У такій моделі глобальний розподіл праці й капіталу виявився б значно рівномірнішим, ніж сьогодні, а контраст бідності та багатства між Півднем і Північчю не був би настільки разючим. По суті, це — та сама ліберальна модель вільного руху ресурсів і ринкової конкуренції, якої вчать студентів у вузах. Але наскільки вона відповідає міжнародній практиці?

Запитання риторичне. Тому що нічого спільного з реальним життям у цій моделі немає — варто лише згадати реакцію Європи на приплив біженців у 2015–2016 рр. Тільки-но їхня кількість стала вимірюватися тисячами, європейські країни вдарили на сполох і зробили все можливе для її обмеження. З цією метою вони почали закривати свої кордони, обгороджувати їх металевими сітками й колючим дротом, зупиняти внутрішнє транспортне сполучення, у Шенгенській зоні відновили візовий і паспортний контроль, ряд членів ЄС навідріз відмовилися приймати іммігрантів, їх почали видворяти з Євросоюзу.

Усупереч обережним зауваженням ООН і неурядових організацій, було встановлено вузьке коло країн, чиї громадяни можуть претендувати на європейський притулок. Прозвучала недвозначна заява, що після нормалізації обстановки в цих країнах їхні громадяни муситимуть повернутися додому. Попутно було укладено угоду з Туреччиною щодо висилання на її територію біженців. Ціна питання — безвізовий режим для її громадян, переговори про членство в ЄС плюс 3 млрд євро для облаштування мігрантів, які висилаються туди. Останнім Туреччина нібито має надати ще й доступ до… свого ринку праці.

Згідно з даними ЄС, у 2015 р. він дав притулок 1,2 млн біженців. Тим часом настільки значна величина не досягає… 0,25% чисельності Євросоюзу. По суті, це квазіоцінка падіння достатку європейців через прийом біженців. Незважаючи на мізерність, Європа її вважає надмірною.

Це повчальний урок того, як індустріальний світ бореться за своє благополуччя. У ньому немає місця для односторонніх жертв і абстрактних теорій вільного ринку — тільки тверезий розрахунок і вигідні угоди. Недивно, що економічних мігрантів у потоці біженців ЄС намагається відітнути ще до своїх кордонів.

Безумовно, у Європі присутні й інші настрої. Звичайно ж, європейці виявляють свою гостинність усім легалізованим біженцям. Однак це не змінює загальної політики ЄС та її суті: європейський ринок праці — для європейців і під їхнім жорстким контролем. При цьому нікого не бентежать адміністративні заборони, приводи для корупції та… суперечність азам економічних підручників.

На цьому тлі мимоволі спливає питання про національні інтереси України й стійкий відплив за кордон її капіталу. Відповідь на нього настільки очевидна, що покінчити з офшорами обіцяли чи не всі політики останнього Майдану. При цьому особлива рішучість спостерігалася при викритті своїх попередників: іноземні паспорти, рахунки, нерухомість. Повернулися б до цієї проблеми без панамського досьє? Велике запитання, але краще пізніше, ніж ніколи.

Гра з від'ємною ставкою

Мінфін озвучив напрямки можливої деофшоризації: трансфертне ціноутворення, участь у багатосторонній угоді про обмін інформацією, перегляд двосторонніх угод про незастосування подвійного оподаткування згідно з принципами ОЕСР.

Усі вони спрямовані на боротьбу з податковими ухиленнями, розраховані на тривалу перспективу й досить туманні в практичному плані. Найближчим часом сподіватися на їхній ефект не доводиться. Так, про трансфертне ціноутворення розмови ведуться вже роками, а приєднання до багатосторонньої угоди не гарантує автоматичного співробітництва з усіма її учасниками.

Окрім зазначених кроків, давно час переглянути вітчизняний список офшорів — сьогодні він такий куций, що слугує, схоже, не так боротьбі з ними, як їхньому захисту. Але важливіше, мабуть, інше запитання: що Україна має намір робити з великим відпливом свого капіталу?

Чи готова вона задовольнитися сплатою податку за його втечу, або ж їй цей капітал потрібен усередині країни? Має він створювати робочі місця на батьківщині чи за її межами? Чи буде він будувати українські підприємства, витягаючи людей з вугільних "копанок" і бурштинових шурфів, або ж його місце в Італії з Португалією для облаштування там заробітчан? Бачить Україна свій національний капітал на березі Женевського озера або ж у власній промисловості?

У світлі наших реалій відповідь очевидна: країна кишить пропозиціями з відкриття офшорних компаній, фірмами з їхнього продажу, послугами з переказу коштів за кордон, купівлі там нерухомості, семінарами із зарубіжної оптимізації податків. Іронія, але їх реклама висить на сайтах українських видань, що пишуть про депутатів з віллами в Каліфорнії та міністрів з офшорами на Кайманах.

Досягнув успіхів у цій невтримній втечі, як виявилося, багато хто. Але гірше інше — Україна загрузла в грі з від'ємною ставкою, де приз непорівнянний з її національними втратами. Причому йдеться вже не про упущену вигоду або зірвану угоду. Сьогодні все вимірюється зруйнованими підприємствами, скелетами міст, втраченою територією, загубленими життями.

Ситуація виглядає патовою. Здавалося б, ціна ходінь "за три моря" вже очевидна — недаремно ж Донецька область була найбільшим українським інвестором Кіпру. Однак на офшорах тепер зав'язана не тільки центральна влада, а й влада в областях і районах. На яку програму деофшоризації вона зважиться, покаже час. Країна ж, тим часом, поповнюється не тільки безробітними, а, на жаль, і зброєю. Яка дедалі частіше стріляє за тисячі кілометрів від зони АТО.

Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 17 лютого-23 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво