Національний банк України: час справжніх реформ - Макрорівень - dt.ua

Національний банк України: час справжніх реформ

22 жовтня, 2016, 00:00 Роздрукувати

Система функціонування НБУ як центрального банку держави потребує не лише подальшого вдосконалення, а й серйозного реформування, як функціонального, так і організаційного. І ця проблема набагато важливіша, аніж спір щодо персоналій.  

© Нацбанк України / Flickr

У запалі чергової метушні та владної "міжусобиці" навколо банківського Олімпу чомусь щоразу забуваються питання про те, а ЯКИЙ САМЕ Національний банк потрібен Україні? 

Тим часом система функціонування НБУ як центрального банку держави потребує не лише подальшого вдосконалення, а й серйозного реформування, як функціонального, так і організаційного. І ця проблема набагато важливіша, аніж спір щодо персоналій.

Слово "реформи" останнім часом стало, мабуть, найпопулярнішим у нашому політичному та економічному дискурсі. Одні (опозиція) не втомлюються вимагати їхнього проведення, інші (влада) постійно звітують про чергові успіхи в їхньому здійсненні. Втім, навіть не вдаючись до глибоко академічних дефініцій, а обмежившись визначенням з "Вікіпедії", взнаємо, що "не слід ототожнювати поняття Реформи і "вдосконалення" або "модернізації", "реорганізації", оскільки Реформа, на відміну від зазначених змін, виступає як механізм докорінного перелому усталених процесів, традицій тощо. Проте політики частенько з непристойною метою ввести в оману суспільство називають реформами будь-які суспільні зміни, які не є реформами". Якщо ж озирнутися на чвертьвікову історію нашої держави, то побачимо, що справжніх реформ в економіці було здійснено не так уже й багато, і більшість із них припадає на перше десятиріччя існування держави — лібералізація ціноутворення, легалізація приватної власності та приватизація, створення фінансово-банківської системи і запровадження власних грошей… На цьому тлі не тільки реальні досягнення, а навіть плани сучасних реформаторів у більшості випадків не тягнуть більше, аніж на "модернізацію" або "вдосконалення" (що, до речі, також потрібно і важливо).

Серед інститутів, які вже відзначилися як реальні реформатори, одне з провідних місць посідає Національний банк України, саме створення якого (на базі Української республіканської контори Держбанку СРСР) було однією з найважливіших економічних реформ — створенням в Україні центрального банку. Водночас цей реформаційний процес ще далеко не завершений.

Що таке центральний банк?

Це, здавалося б, просте запитання, як показує досвід, насправді не для всіх є таким уже й простим, що, на жаль, призводить до реальних спроб спрямувати діяльність Національного банку України в зовсім непритаманному йому напрямі. Для його з'ясування доведеться трохи заглибитися в історію. В умовах функціонування товарних грошей, вищою точкою яких став "золотий стандарт", регулювання грошової маси в обігу відбувалося автоматично в силу дії відповідних економічних законів, відомих як "закон грошового обігу", "закон Грешема", "правило золотої точки" тощо. Тобто регулювання відбувалося за рахунок трьох компонентів: вартості грошової одиниці, кількості грошей в обігу і товарної маси (суми цін товарів в обігу).

Ситуація кардинально змінюється з переходом до системи не забезпечених золотом кредитних грошей, історичним початком якої прийнято вважати банківську реформу Роберта Піля (1844 р.), після здійснення якої Банк Англії теоретично міг поповнювати грошову масу в обігу безмежно, в тому числі незважаючи на межі об'єктивної необхідності. У зв'язку з цим гостро постало питання про межі емісійної діяльності центрального банку, який повинен виконувати функції "кредитора останньої надії", тобто, за класичним визначенням (т.зв. максимою Беджета, або Bagehot's Dictum), у разі банківської кризи він повинен надавати кредити комерційним банкам без обмежень; кредитувати під високу (найвищу на ринку) відсоткову ставку та вимагати надійну (безризикову) заставу. Але, не маючи "золотих оков", тобто кількісних обмежень на кредитну емісію у вигляді вимоги щодо наявності певних золотих запасів, центральний банк легко може перейти і до не обґрунтованої економічними потребами емісії. Саме така необґрунтована емісія і отримала назву "інфляція" — медичний термін, який означає здуття або набухання. Власне, йшлося про "набухання" грошової маси — зростання грошової маси в обігу понад об'єктивно необхідну кількість.

Але як центральний банк може визначити об'єктивно необхідну кількість грошей в обігу? Жодні математичні моделі не можуть дати відповіді на це запитання, оскільки її може і повинен дати лише ринок. А отже, єдиним реально працюючим варіантом залишається підтримання грошової маси на такому рівні, за якого вартість грошей буде стабільною, що й буде посереднім підтвердженням дотримання ринкової грошово-товарної рівноваги.

Отож важливий висновок полягає в тому, що центральний банк за своєю суттю є інститутом кредитної грошової емісії за умови дотримання стабільної вартості грошової одиниці. Якщо ця вартість зростає,то центральний банк ухиляється від виконання своєї функції, якщо зменшується — зловживає своєю функцією, що, з економічної точки зору, рівноцінне порчі монети або фальшуванню грошей.

Завдання центрального банку

Виходячи зі своєї історичної ролі, центральний банк повинен забезпечувати стабільність вартості грошової одиниці, що на практиці знайшло своє вираження в забезпеченні поставленої цілі (таргетуванні — від англ. target — ціль) стосовно одного з трьох показників: рівня цін (інфляційне таргетування), курсу національної валюти (курсове таргетування) або обсягу грошової бази (монетарне таргетування).

Найпростішим є останній варіант, оскільки він передбачає просте обмеження емісії певними лімітами, при досягненні яких подальша емісія припиняється. Оскільки центробанки теоретично покликані виконувати функції тих самих "привідних і відвідних каналів грошового обігу", то монетарне таргетування, як здавалося, виглядало найбільш логічним. У будь-якому разі ще на початку 1970-х років такий режим використовувався у найбільших розвинених країнах: США, Німеччині, Великій Британії. Але у зв'язку зі швидким розвитком фінансового посередництва та, відповідно, зростанням міжнародного руху капіталів (який задіяв значну масу національних грошей для обігу за кордоном) провідним центробанкам від цього методу таргетування довелося відмовитися. І зараз він використовується лише там, де економічна система не розвинена, і її індикатори (ціни, курс) просто не діють і не реагують на монетарні стимули. На сьогодні це приблизно 14 країн, таких, як Мозамбік, Папуа-Нова Гвінея, Руанда… Найбільш економічно розвиненими в цій групі є Сейшельські Острови та Уругвай.

Найбільшу групу (приблизно 45%) з країн — членів МВФ складають ті, чиї центробанки таргетують обмінний курс власної валюти (половина з них — до долара США). Це ті країни, які в силу малого розміру власної економіки можуть дозволити собі "розкіш" фактично відмовитися від незалежної (дискреційної) грошово-кредитної політики (при тому, що вони достатньо відкриті для зовнішнього ринку, а внутрішня макроекономічна система все одно недостатньо розвинена). Під цю характеристику не підпадає, мабуть, лише Китай, але він і без того має багато особливостей.

Нарешті, "справжні центральні банки" (в країнах, в яких інституціональний і макроекономічний розвиток дозволяє брати їм на себе відповідальність за незалежну монетарну політику) займаються інфляційним таргетуванням, а точніше, таргетуванням загального рівня цін (як правило, індексу споживчих цін — CPI, Consumer Price Index). Загалом такий режим використовують близько 30 країн (або 18% членів МВФ). Причому не тільки економічні лідери світу — Велика Британія, Японія або Канада, а й помірковано розвинені країни, такі, як Гана або Парагвай. Щоправда, в останньому випадку успіхи не такі помітні, а цільові значення ("таргет") ближче до позначки у 10% на рік (на відміну від 1–2% у розвинених країнах). Зрештою, ніяких "протипоказань" щодо використання цього режиму не існує, якщо тільки центральний банк має в своєму розпорядженні дієвий трансмісійний механізм, тобто систему, яка забезпечує помітний вплив відсоткової ставки на економічні процеси. Якщо ж зміна розміру ставки кредитування не впливає кардинально на збільшення/зменшення обсягів банківських кредитів реальному сектору (зокрема, внаслідок великих кредитних ризиків або наявності варіантів залучення фінансування іншим шляхом), то намагання "гратися в інфляційне таргетування" будуть марними. Важливо також, щоб грошова емісія відбувалася відповідно до згаданої вище "максими Беджета". Тобто йдеться не тільки про те, що при завданні притримування інфляції ставка центрального банку повинна бути вище ринкової (а не навпаки!), але й про вільний доступ комерційних банків до рефінансування регулятора.

"Грошове правило"

Оскільки центральні банки за своєю суттю є лише субститутами механізму золотого стандарту (саморегулюючої грошової системи), то їх основне завдання полягає у забезпеченні стабільності вартості грошей, а їх кількість у обігу, як і раніше, визначається потребами ринкової економіки. Тобто на практиці приріст грошей в обігу, як стверджує "грошове правило" М.Фрідмена, повинен відповідати приросту валового національного продукту (ВНП). При цьому грошова маса повинна збільшуватися рівномірними темпами і коригуватися відповідно до реального зростання економіки. Індикатором відповідності якраз і виступає вартість грошей — якщо починається збільшення загального рівня цін, значить, емісія випереджає темпи економічного зростання, і необхідно її пригальмувати. І навпаки. Саме в цьому сенсі слід розуміти твердження М.Фрідмена про те, що інфляція завжди і повсюди є грошовим феноменом. Тобто зростання цін з інших причин (монопольна змова, зміна товарної структури, падіння продуктивності праці, адміністративне втручання тощо) не є, з теоретичної точки зору, інфляцією, і, відповідно, з ним не можна боротися монетарними методами.

Проблема рівномірності емісії, однак, стосується не тільки часу, а й простору, адже додаткові гроші отримують спочатку окремі банки, галузі та соціальні групи, і для них ініційоване емісією зростання цін не відчутне, оскільки на перших стадіях інфляційного процесу темпи зростання цін відстають від темпів зростання грошової маси, яку саме вони й отримують.

Для того, щоб розробити математичну модель екзогенної (автономної, незалежної від функціонування економічної системи) зміни грошової маси, М.Фрідмен запропонував уявити, що додаткові гроші рівномірно розкидаються з гелікоптера так, що кожен домовласник отримав рівну суму. Більш як 40 років про ідею "гелікоптерних грошей" знали лише нечисленні читачі праць відомого монетариста, аж доки у 2002 р. тоді ще майбутній голова ФРС США Б.Бернанке згадав її у своєму виступі в Національному економічному клубі у Вашингтоні. Відтоді ідея "розкидання грошей з гелікоптера" настільки оволоділа масами, що дехто почав сприймати перспективу такої операції "на повному серйозі". Хоча, звісно, йдеться лише про необхідність рівномірності емісії, якої хоча б приблизно можна досягти такими методами, як монетизація державного боргу, розподіл сеньйоражу між усіма громадянами або пряме фінансування приватного бізнесу. Певною мірою в цьому напрямі діють і різноманітні програми "кількісного пом'якшення" монетарної політики, що їх практикують центральні банки США, Великої Британії, Японії, а останнім часом — і ЄЦБ (який раніше виступав критиком такого підходу).

Напрямки реформи НБУ

Монетарна політика

Згадавши основні положення, які стосуються діяльності центральних банків, можна, нарешті, перейти і до питання про напрями реформування Національного банку України.

Перше з них стосується основного завдання, яке, зрештою, закріплено і в Конституції, і в законі про НБУ, — забезпечення стабільності грошової одиниці України. При виконанні своєї основної функції Національний банк має виходити із пріоритетності досягнення та підтримання цінової стабільності в державі. Отже, проголошений керівництвом Нацбанку курс на здійснення інфляційного таргетування не може викликати жодних сумнівів принципового характеру.

Інша справа — практичне втілення його в життя. Перш за все перехід від курсового до цінового таргетування не може бути здійснений одномоментно, враховуючи, що заяви керівників НБУ про відмову від будь-якого втручання в курсоутворення виглядають, м'яко кажучи, безвідповідальними. Навіть при наявності макроекономічних умов потрібно ще мати дієвий трансмісійний механізм (про що згадувалося вище) і відповідний інструментарій (зокрема достатньо функціонально розвинений фондовий ринок). Про все це реалії ринкової економіки нагадали досить жорстко, примусивши Нацбанк де-факто повернутися до м'якого регулювання курсу гривні (в тому числі за рахунок адміністративних обмежень і валютних інтервенцій). Будемо сподіватися, що в подальшому Нацбанк рухатиметься в правильному напрямку без шапкозакидальства, характерного для неофітів. А відповідальність за здійснення валютно-курсової політики повинна плавно перейти до уряду (як це й прийнято в країнах, центробанки яких практикують інфляційне таргетування), що має для цього свої важелі впливу: податкові, митні, ліцензійні тощо. Хоча слід пам'ятати, що в більшості країн (на відміну від Японії, Гонконгу, Норвегії або США та Великобританії) центробанки все ж таки беруть активну участь в опрацюванні та реалізації валютно-курсової політики. Що стосується НБУ, то йому доведеться здійснити ще цілу низку технічних змін у механізмі банківського рефінансування, яке має використовуватися виключно для здійснення рівномірної та постійної грошової емісії (а не для порятунку окремих банків, а тим більше забезпечення ліквідністю "обраних" для валютних спекуляцій та виведення коштів за кордон).

За умови дотримання цих вимог можна вважати, що напрям реформування механізму монетарної політики повністю відповідає висновкам теорії про центральний банк. У зв'язку з цим слід розуміти безпідставність закликів окремих економістів і (частіше) політиків стосовно необхідності змінити законодавчо встановлену мету діяльності Нацбанку, доручивши йому сприяння забезпеченню економічного зростання та зменшення безробіття. Така відповідальність дійсно покладається на Федеральну резервну систему США. Але, аналізуючи американський досвід, слід брати до уваги, що ФРС не є класичним центральним банком, який, до речі, в США у ХІХ сторіччі намагалися створити двічі і зрештою пішли на компроміс, зупинившись на варіанті "резервної системи", що формально належить приватним комерційним банкам. У силу цього ФРС справді виконує деякі функції, що не притаманні центральним банкам (зокрема щодо інститутів фондового ринку), а вищезгадані зобов'язання покладені на неї відповідно не до банківського законодавства, а до закону про повну зайнятість і збалансоване зростання (1978). Аналогічно, подібні функції покладені і на деякі інші резервні банки — Австралії або Південної Африки (але відсутні у резервних банках Індії або Нової Зеландії). Взагалі-то на міжнародному рівні дискусія з цього приводу відшуміла ще в середині минулого століття, у "золоті роки для кривої Філліпса". (Нагадаю, що вона демонструвала в короткостроковій перспективі позитивну залежність між темпами економічного зростання та інфляції, у зв'язку з чим і вважалося, що інфляція може сприяти зростанню економіки, але вже у 1970-х роках стало зрозуміло, що ця залежність скоріше негативна.) У зв'язку з цим можна згадати, що й Державний банк СРСР не тільки виконував функції центрального банку (грошова емісія, валютне регулювання), а й займався також безпосередньо кредитуванням населення та промисловості. Отож за бажання на центробанк можна покласти будь-які додаткові функції — кредитування державних установ і компаній, фінансування державних програм, залучення іноземних інвестицій і навіть бюджетний контроль, якщо законодавець вважає, що уряд неспроможний здійснювати їх.

В нормальних умовах більш важливим є забезпечення реальної співпраці між центральним банком та урядом: зокрема саме уряд повинен встановлювати для центрального банку цільові показники інфляції, маючи на увазі ті параметри, які необхідні для забезпечення економічного зростання. Тобто центральний банк може сприяти економічному зростанню та скороченню зайнятості не самовільно, а забезпечуючи ті показники монетарної політики, які визначаються урядом як необхідні (і, відповідно, затверджуються парламентом у процесі розгляду економічної програми уряду та державного бюджету). До речі, в Новій Зеландії, де першими у світі зайнялися таргетуванням інфляції, її цільовий показник прямо записують у контракт з головою Резервного банку, який відповідає за його виконання посадою або принаймні заробітною платою. Звісно, такий підхід передбачає тісні контакти банкірів та урядовців, а постійні (приблизно раз на місяць) зустрічі голови центробанку та міністра фінансів характерні для 75% країн з розвиненою і лише для 30% країн із висхідною економікою.

Банківський нагляд

Нагляд за діяльністю фінансово-банківських інститутів є якраз випадком навішування на центральний банк додаткових функцій, які перетворюють його на аналог міністерства у справах банків. Прикладом для вивчання такого досвіду може служити Банк Англії. Спочатку він впливав на комерційні банки лише з точки зору морального (етичного) впливу, але згодом довелося перейти безпосередньо до нагляду за виконанням ними встановлених правил. У зв'язку з диверсифікацією фінансових операцій і взаємним переплетінням банківських, фондових і страхових операцій на початку нового тисячоліття в Британії було створено Адміністрацію фінансових послуг (Financial Services Authority, FSA), до відповідальності якої перейшов і банківський нагляд. Але вже 2012-го розчарувалися в його ефективності і банківський нагляд повернули до спеціально створеної структури Банку Англії — Органу пруденційного регулювання (Prudential Regulation Authority, PRA), який очолює один із заступників голови Банку Англії. Неоднозначну ситуацію ми можемо спостерігати і в інших країнах.

Зокрема в Австрії,Канаді,Норвегії,Португалії нагляд за банками як складовою фінансової системи здійснюють міністерства фінансів цих держав. У Нідерландах,Греції,Ірландії та Люксембурзіконтроль за діяльністю банків здійснюють підрозділи центробанків. У Франції функціонують три спеціальні структури під егідою Банку Франції і міністерства фінансів та економіки — Комітет банківської регламентації, Комітет кредитних установ і Банківська комісія з розподілу регулятивно-наглядових повноважень між ними. В Японії для цього створено спеціальну установу під егідою міністерства фінансів — Бюро банків. У США існують чотири органи банківського нагляду, контролю і регулювання: Служба контролера грошового обігу при міністерстві фінансів США, Федеральна резервна система, Федеральна корпорація страхування депозитів, органи банківського нагляду штатів. Така мішанина у підходах зумовлена спробою уникнути конфлікту інтересів між монетарною відповідальністю центрального банку (система емісії через рефінансування банків) і забезпеченням міцності банківської системи як передумови монетарної стабільності. Ситуація ще більше ускладнилася через потребу у комплексному контролі за діяльністю інститутів фінансового ринку, що знайшло своє вираження у створенні мегарегуляторів, які здійснюють нагляд над різними фінансовими установами. Для України, банківське законодавство якої базується на принципах континентального права і німецької моделі універсальних банків, практичний інтерес має досвід ФРН, в якій у 2002 р. було створено Федеральне відомство фінансового нагляду (BaFin). Втім Бундесбанк не було повністю усунуто від цієї роботи: він і надалі впливає на банки через механізм рефінансування, нормотворчість та участь у перевірках BaFin. Та й Європейський єдиний механізм нагляду (Europe's Single Supervisory Mechanism, SSM), задіяний з листопада 2014-го, також покладає нагляд за найбільш значущими банками на Європейський центральний банк і центробанки окремих країн — членів ЄС.

Узагалі моделі мегарегулювання можна поділити на три категорії: "сінгапурську", в якій центральний банк також є одночасно суперрегулятором; "скандинавську", в якій єдине регулювання здійснюється за межами центробанку, а також "австралійську", в якій є два регулятори зі спільним дорадчим органом (модель "двох вершин" — twin peaks).

Отож з урахуванням внутрішніх потреб і світових тенденцій стратегічний вибір напрямку подальшого розвитку системи банківського нагляду в Україні передбачає вдосконалення існуючої моделі нагляду з боку Нацбанку, передачу цих функцій незалежному мегарегулятору або перетворення НБУ на фінансового мегарегулятора. Щиро кажучи, навіть попри всі проколи Національного банку в питанні своєчасності дій відносно нещодавно закритих (і давно вже збанкрутілих) банків, на тлі "успіхів" інших фінансових регуляторів було б доцільним передати функції мегарегулятора (особливо стосовно інститутів фондового ринку) НБУ. Втім, із цим існує кілька проблем, і, як на мене, основна полягає в тому скептицизмі щодо мегарегуляторів у цілому, який виник останнім часом. Схоже, Нацбанк проґавив час для відокремлення банківського нагляду в окрему незалежну структуру з перспективою перетворення його на фінансового мегарегулятора. Тож на сьогодні найкращим варіантом є зосередження на вдосконаленні власного механізму банківського нагляду відповідно до стандартів Базельського комітету, маючи на увазі як стратегічні такі завдання: 1) технічну готовність до участі в Європейському єдиному механізмі нагляду (як частині "домашнього завдання" з євроінтеграції та 2) готовність узяти на себе функції лідера в системі єдиного фінансового нагляду (чому має сприяти більша активність Нацбанку в Раді фінансової стабільності).

Інші напрями

Узагалі-то найбільш обговорюваним є, мабуть, питання про незалежність центрального банку (хоча західні експерти віддають перевагу слову "автономія", яке точніше характеризує ідеальний рівень залежності центробанку від органів виконавчої влади). Але у нас з цим, здається, вже перебір, свідченням чого є вже майже дворічна відсутність ради Нацбанку, яка покликана здійснювати хоч якийсь суспільний контроль за його діяльністю. Втім, і в цьому можна знайти позитивні моменти, адже серед його членів (принаймні призначених до цього часу) настільки важко знайти тих, хто зарекомендував себе як професійний експерт (від дискусій з якими вони просто ухиляються), що "самостійне плавання" правління НБУ видається не найгіршим варіантом.

З іншого боку, найменш обговорюваним є питання власності Нацбанку: відомо, що він перебуває у державній власності, але хто саме є номінальним власником статутного фонду у 10 млн грн? Хто виступає розпорядником цієї власності: Мінфін, Фонд держмайна, Мінекономрозвитку?.. Мовчить закон, не дає відповіді. Вважається, що це неважливо, поки немає проблеми…

Отож перейдемо до питань, які обговорюються рідше. В областях, в яких існують зареєстровані місцеві банки або штаб-квартири банків з загальнодержавною мережею, для інспекторів банківського нагляду робота знаходиться (хоча теоретично її можна організувати і з "центру"), а от що стосується інших функцій… Ані вивчення макроекономічної ситуації в окремих регіонах країни (необхідне, зокрема, для прийняття грамотного рішення щодо рівня ставки рефінансування), ані забезпечення комерційних банків готівкою (інкасаторські функції) не потребують такої кількості філій. Світова практика передбачає наявність представництв центрального банку лише в окремих регіональних центрах (наприклад, США поділено на 12 федеральних резервних округів) або столицях автономних утворень (Бундесбанк має дев'ять головних територіальних управлінь на 16 федеральних земель, але кожне з них має ще філії у найбільших містах). Банк Англії, крім 12 регіональних агентів (які є його "очима, вухами та голосом"), має ще загадкову "сплячу компанію" Bank of England Nominees Limited (BOEN) для здійснення операцій, які безпосередньо не стосуються його функцій як центрального банку. А от Польський національний банк має відділення в кожному з 16 округів (хоча лише чотири з них виконують функції "готівкової підтримки").

З розміром центробанківської мережі тісно пов'язано і питання кількості працівників. В більшості випадків кількість працівників системи центрального банку коливається від 2–3 до 15–
20 на 100 тис. населення. Таким чином, для України прийнятним був би рівень у 5–6 тис. працівників Нацбанку. Це передбачає і значне скорочення "підсобного господарства", втім, відмова від власних науково-дослідних підрозділів виглядає скоріше як перегин, оскільки роль і значення аналітичної роботи (в тому числі для розробки стратегічних планів розвитку та євроінтеграції) повинні тільки збільшуватися. Водночас утримання в структурі різного роду рекреаційних і харчувальних установ, власного автопарку (крім спеціального) тощо свідчить про бажання забезпечити собі швидше dolce vita, аніж hard work.

Отже, стосовно організаційної структури Нацбанку головним є  питання не кількості структурних підрозділів і територіальних управлінь, а їхніх функцій. Для аналітичної та моніторингової роботи, на нашу думку, достатньо 4–5 міжобласних управлінь (з яких, можливо, три, крім самого Нацбанку, будуть виконувати функції "готівкової підтримки" у співпраці з інкасаційними компаніями). В інших обласних центрах (та й то, можливо, не в усіх) можна мати своїх агентів (представників), які надаватимуть необхідну інформацію до міжобласних управлінь і центрального апарату. Крім того, з політичних міркувань необхідно мати в структурі Нацбанку України Кримську республіканську контору (можливо, поки що в сплячому режимі).є

***

Насамкінець можна згадати, що Нацбанк України підходить до рівня "третього віку" ( у "першому віці" ЦБ — це "тямущий бюрократ"; у "другому" він потребує молодих та освічених працівників, але прийняття рішень залишається за досвідченими управлінцями), коли центр ваги політичних функцій змінюється від приписів і втручань (інтервенцій) до впливу та управління ризиками. Стратегічну роль починають відігравати спроможність швидко обробляти інформацію та інформаційні технології взагалі. Вже багато років тому автор звертав увагу експертної спільноти на цю проблему (DT.UA №1 від 16 січня 2009 р.) — тепер вже точно настав час діяти.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 21 липня-10 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво