Країни-антоніми: як і чому Туреччина обігнала Україну - Макрорівень - dt.ua

Країни-антоніми: як і чому Туреччина обігнала Україну

7 грудня, 17:40 Роздрукувати Випуск №47, 8 грудня-14 грудня

Україна і Туреччина — два різні відображення одного дзеркала.

У України і Туреччини багато спільного: обидві країни мають вихід до Чорного моря, є транзитними країнами між Сходом і Заходом, між ними існують тісні історичні, політичні, культурні та економічні зв'язки. 

Україна і Туреччина — це два різні відображення одного дзеркала. І хоча за останні 25 років відмінностей стає дедалі більше, навіть досвід останньої турецької кризи міг би бути для нас багато в чому корисним. Якби українські політики вміли вчитися на чужому досвіді.

Різні успіхи з однакового старту

Наприкінці 1980-х за своїм розміром економіки обох країни були практично однаковими: ВВП Туреччини, за даними Світового банку, становив 107,1 млрд дол., України — 82,7 млрд. Різниця насправді незначна порівняно з тим, що ми маємо сьогодні. За останні 30 років економіка Туреччини зростала нібито на дріжджах і антибіотиках, збільшившись у 8,5 разу. Українська в цей же час ледве подолала бар'єр кінця 80-х минулого століття, додавши лише кілька відсотків. У 2017 р. ВВП нашої країни становив 112 млрд дол., Туреччини — 851 млрд, а в 2013 р. був ще більшим — 950 млрд дол.

Тепер, через майже три десятиліття, ми більше не схожі одне на одного: на південному боці Чорного моря — країна із сильною економікою, хоча і зі своїми проблемами, на північному — все та ж вічно проблематична українська економіка, яка по суті продовжує буксувати на старих радянських покришках.

Основний період зростання турецької економіки припав на 2000-ні роки, одразу після завершення економічної кризи 1999–2001 рр. і важких структурних реформ. Перш за все значно збільшилися надходження від туризму, транспортної галузі, машинобудування, транзиту. Завдяки цьому Туреччина змогла увійти до двадцятки найсильніших економік світу.

За даними Світового банку та порталу Trading Economics, у 2017 р. економіка Туреччини зросла на 7,4%, продовжуючи 8-річний тренд підйому. У період з 1999-го середньорічний приріст ВВП становив 4,87%.

Основними причинами такого швидкого зростання вважається ставка на експорт товарів з високою доданою вартістю. Завдяки цьому автомобільний сектор країни є п'ятим у Європі. Турецькі компанії-виробники побутової техніки розширюють ринки присутності. Туреччина перетворилася на важливий енергетичний міст, сполучаючи регіони видобутку енергоресурсів — Азербайджан, РФ — зі споживачами у Європі.

Окрім цього, офіційній Анкарі вдалося подолати залежність від МВФ і самій розпочати кредитування Фонду у 2012 р. Незважаючи на те, що ще 2002-го країна взяла у Фонду кредит у розмірі 20 млрд дол., сьогодні її заборгованість одна з найменших у Європі (станом на грудень 2017-го становила 28,3% до ВВП — один із найнижчих показників у світі).

Економічний приріст багато в чому був викликаний багатократним збільшенням кількості туристів упродовж останніх 40 років, що значно сприяло розвитку будівельної та транспортної галузей. Так, у 1980 р. країну відвідало 1,2 млн іноземців, у 2000-му — 10,4 млн, а вже в 2012-му — 31,4 млн.

Однак головний фактор відчутного зростання турецької економіки — економічні реформи, очолювані міністром економіки Туреччини в 2001–2002 рр. Кемалем Дервішем. Основою його стабілізаційної програми були структурні зміни в основних сферах. По-перше, Дервіш провів банківську реформу з метою захистити державні банки від політичного втручання. Особлива увага приділялася посиленню незалежності центрального банку. По-друге, було здійснено структурні реформи в сільському господарстві та енергетиці. По-третє, реформовано бюджетний процес.

Уряди Бюлента Еджевіта, а згодом Реджепа Ердогана домоглися створення нового регуляторного середовища, зменшення бюджетного дефіциту завдяки скороченню бюджетних видатків і продажу неефективних державних компаній. Міжнародні позики спрямовувалися на посилення економічної активності, що привело в тому числі до збільшення інвестицій. Туреччина перейшла на вільноконвертований курс, зняла обмеження на обіг капіталу і посилила фінансову дисципліну.

Оцінюючи турецьке "економічне диво" початку і середини минулого десятиліття, всесвітньовідомий економіст Дарон Аджемоглу та його колега Мурат Уджер виокремили три ключові причини зростання економіки Туреччини, які, зокрема, важливі і для України.

По-перше, турецький уряд був змушений прийняти запропоновані МВФ і Світовим банком важкі структурні реформи, які полягали у приборканні високої інфляції (у результаті вона зменшилася з 70 до 12%), забезпеченні фінансової дисципліни, передачі частини повноважень у сфері прийняття рішень і регулювання незалежним органам та запровадженні прозорості у до того корумпованій системі держзакупівель.

По-друге, новообрана коаліція на чолі з Партією справедливості та розвитку (AK) продовжила розпочаті реформи, завершивши десятиліття втручання армії в економіку.

По-третє, на думку економістів, одним з основних стимулів для змін були теплі відносини з ЄС. Турецький уряд вірив, що запровадження економічних і політичних реформ є запорукою приєднання Туреччини до Євросоюзу.

Унаслідок структурних змін, розпочатих в 2002 р., вдалося домогтися зростання ВВП та зменшення інфляції. Істотно зростала продуктивність праці — на 3% п'ять років поспіль, приватні інвестиції збільшилися на 10%, державний борг скоротився з 75% від ВВП до 35%. Уряд збільшив фінансування суспільних послуг, зокрема охорони здоров'я й освіти, при цьому розподіливши їх на користь центру і сходу країни, де соціоекономічна ситуація була найгіршою. В результаті коефіцієнт нерівності між жителями багатого Стамбула та бідного сходу почав зменшуватися (але, до речі, залишився значно вищим за український — 38% проти 25).

Руйнівне втручання

Проте все ж не варто дивитися на турецьку економіку виключно в рожевих окулярах. Період економічного піднесення тривав відносно недовго. Початковий старт реформ у поєднанні з докризовою кон'юнктурою на міжнародному ринку у 2005–2008 рр. і готовністю інвесторів вкладати кошти в нові ринки сприяли зростанню економіки Туреччини. 

А вже наприкінці попереднього десятиліття, вважають Аджемоглу та Уджер, у Туреччині посилилися популістські тенденції, що стало причиною згортання ключових реформ, які ще за кілька років до цього стали запорукою економічного успіху країни. По-перше, уряд змінив правила тендерних процедур, зменшивши кількість галузей і товарів, які закуповувалися на відкритому тендері. По-друге, повернулася до життя політика прямого прийняття рішень. По-третє, змінилася загальна зовнішньополітична стратегія правлячої влади: замість чіткого євроінтеграційного курсу країна стала більш стриманою. До того ж Ердоган почав масово витрачати кошти на популістські інфраструктурні проекти: дороги, мости та аеропорти. В результаті сталося те, чого і варто було очікувати: зростання ВВП уповільнилося, бюджетний дефіцит і рівень корупції збільшилися.

Турецька економіка ще якось протрималася з десятиліття. Найбільш невтішні прогнози почали справджуватися у 2018 р., хоча загострення економічних проблем відчувалося вже 2016-го після політичної кризи та спроби військового перевороту. Станом на жовтень цього року інфляція в Туреччині сягнула 15-річного максимуму. У серпні, коли економіка рухнула, курс ліри впав на 30%, фондові ринки — від 17 до 40%.

Така ситуація зумовлена як економічними, так і політичними причинами. Незважаючи на значне економічне зростання 2000-х, Туреччина залишилася залежною від імпорту та зовнішніх коштів для стимулювання внутрішнього розвитку. Щоб покрити торговельний дефіцит, країна знову вийшла на ринки запозичень. Як наслідок зовнішній борг за десять років зріс до 230 млрд дол., бюджетний дефіцит досягнув 5,5% ВВП, економіка залишилася залежною від імпорту. Девальвація ліри (за роки правління Ердогана вартість національної валюти зменшилася на 70%) та інфляція підвищили вартість імпорту. Рефінансування боргів ускладнено через загострення відносин з ЄС і США. Відповідно, у країни залишається обмаль можливостей для економічного маневру та вирішення питання боргів, які тиснуть на ліру та економіку в цілому.

У таку ж пастку потрапили турецькі компанії. Останні брали значні суми кредитів в іноземній валюті. З девальвацією ліри кредити зросли в ціні, і тепер значна кількість таких компаній опинилася перед загрозою банкрутства. Схожий досвід має й Україна. Через надлишок дешевих кредитних ресурсів і ручне регулювання курсу національної валюти різка зміна курсу гривні у 2014 р. вплинула на спроможність фізичних та юридичних осіб повертати кредити, значна частина з яких теж була в іноземній валюті.

Друга причина економічних проблем Туреччини — пряме втручання Ердогана в економіку, який по суті тримає в ручному режимі монетарну політику та впливає на рішення центрального банку. Наприклад, після зростання індексу споживчих цін на 16% у липні центробанк Туреччини мав би відреагувати підняттям процентної ставки. Натомість він піддався тиску президента і залишив ставку на рівні 17,75%. Ердоган у цей час заявив, що саме підвищення процентної ставки спричиняє зростання інфляції.

Звичайно, турецька економіка зазнала впливу і зовнішньополітичних чинників, у першу чергу загострення відносин із США. 1 серпня ц.р. турецький уряд відмовився видати Вашингтону американського пастора. Штати відповіли санкціями проти міністрів юстиції та внутрішніх справ. Туреччина у відповідь запровадила санкції проти представників адміністрації Трампа. Однак варто підкреслити, що саме останні прорахунки уряду, намагання втручатися в політику центрального банку, стимулювання зростання будь-якою ціною, високий бюджетний дефіцит, низькі процентні ставки та закредитованість бізнесу іноземними кредитами стали першопричинами цьогорічних економічних проблем.

Український колапс

Якщо Туреччина за останні 30 років досягла суттєвого прогресу, попри останні економічні проблеми, Україна, навпаки, ніяк не може вибратися з економічного дна. Починаючи з кінця 80-х наша економіка падала впродовж 90-х років, а також зазнала сильного удару у період кризи 2008–2009 рр. Розпочата у 2014 р. війна та брак реформ у попередні роки стали черговим серйозним викликом.

Основну частину хибних рішень, помилок було закладено ще в 1990-х роках. У 2016-му ми з колегами визначили 7 основних помилок української влади, які зрештою і призвели до хронічних економічних проблем. Перш за все це відсутність незалежного центрального банку, регулювання цін (зокрема, на енергоресурси) та експорту, постійне відкладання пенсійної реформи, ваучерна приватизація, мораторій на землі сільгосппризначення, створення спеціальних економічних зон у такий спосіб, що вони стали лише засобом уникнення оподаткування, і т.ін.

Ці та інші рішення створили у країні олігархічну систему, непрозорі та неконкурентні ринки, корупційну ренту, репресивну податкову систему, ставши причиною глибоких економічних криз, інфляцій і девальвації гривні.

На відміну від Туреччини, саме через відсутність реформ Україна зазнала більшого негативного впливу під час економічної кризи 2008–
2009 рр. Якщо турецький ВВП упав 2009-го на 4,7%, то український — на 14,8% лише за рік!

Україна, на відміну від нашого південного сусіда, залишилася заручницею допомоги МВФ, а також некомпетентності, економічної залежності, тотальної неефективності та неспроможності втілювати повноцінні реформи в усіх без винятку сферах. Якщо Туреччина використала кредит МВФ розумно і повернула борги, Україна продовжує запозичувати, досі повертає ці гроші з допомогою наступних кредитів.

Вирішальні роки

Наприкінці 1980-х Україна багато в чому випереджала Туреччину. Крім того, був певний запас міцності, який можна було використати, як це зробили країни Центральної Європи та Балтії. Однак замість структурних реформ і трансформації українська влада пішла іншим шляхом. Куди ми прийшли, яскраво видно при порівнянні української та турецької економік.

За показником ВВП на особу (за паритетом купівельної спроможності) до 1992 р. на кожного українця припадало 6,38 тис. дол., тоді як у Туреччині цей показник становив 6,3 тис. Починаючи з 1992-го тренд став різко змінюватися: ВВП на душу населення в Туреччині активно зростав практично рік за роком, досягнувши 2017-го 26,5 тис. дол. Україні, натомість, лише наприкінці 2000-х вдалося досягнути рівня добробуту кінця 80-х минулого століття. У 2017 р. наш ВВП на особу становив 8,6 тис. дол.

Економічне зростання у Туреччині супроводжувалося порівнянним збільшенням кількості населення. Знову ж таки, як у випадку з ВВП, Україна мала перевагу до початку 90-х. Потім кількість населення почала активно зменшуватися. Від початкової точки — 1990-го — чисельність населення в Україні зменшилася на 8 млн чоловік, тоді як населення Туреччини зросло на 30 млн. За підрахунками Державної служби статистики, наявне населення України станом на 1 вересня 2018-го — 42 млн 234 тис. За вісім місяців з початку року показник зменшився на 150 тис., або два міста на кшталт Сміли.

Туреччина продовжує активно розвивати свій транзитний потенціал. Окрім транзиту енергоресурсів — нафти і газу, Туреччина стає повітряним хабом на шляху між Азією, Африкою і Європою. У Стамбулі, який спочатку приймав таку ж кількість авіапасажирів, як і "Бориспіль", на сьогодні вже функціонують три великі аеропорти. Один з них — Новий аеропорт Стамбула (iGA), до речі, нещодавно введений  в експлуатацію, є найбільшим на даний момент у світі. Передбачається, що він зможе приймати 200 млн пасажирів на рік, тобто на 95% більше, ніж 2017-го прийняв "Бориспіль". Також у Стамбулі функціонують Міжнародний аеропорт Ататюрка (пасажиропотік 63,7 млн осіб) і Аеропорт Стамбул-Сабіха Гекчен (31 млн). Тобто кожен стамбульський аеропорт має більший пасажиропотік, ніж головні повітряні ворота України.

Загалом, якщо в 1993 р. пасажиропотік в аеропортах України та Туреччини був однаковим — приблизно 4,9 млн осіб, сьогодні пасажиропотік у Туреччині досягнув 110 млн осіб, а в Україні — лише 16 млн.

Розширення економічних можливостей і привабливий бізнес-клімат стали причиною масштабного зростання надходження прямих іноземних інвестицій. До 2005 р. обсяг інвестицій у Туреччині був більшим на 1–1,5 млрд дол. порівняно з Україною. Відтоді інвестиції у турецьку економіку значно зросли: спочатку до 10 млрд дол., а згодом до 22 млрд. Україна отримувала найбільше інвестицій у 2007-му та 2008 р. — по 10 млрд дол. Після економічної кризи інвестиції у Туреччині в середньому становлять 15 млрд дол. на рік.

Упродовж останніх 15 років видатки українського бюджету перевищували видатки турецького. Наприклад, 2014-го держвидатки в Україні побили рекорд у 43% ВВП, тоді як у Туреччині цей показник був майже вдвічі меншим. Варто зазначити, що за останні два роки цей показник у нас зменшився на 10% і практично зрівнявся з показниками Туреччини.

Відповідь на питання, чому українська економіка хронічно не зростає і неконкурентоспроможна, криється в надмірному споживанні енергетичних ресурсів. У 1992 р. Україна споживала 114 млрд куб.м природного газу, у середині 2000-х — 75 млрд, у 2010–2012 рр. — 50–60 млрд. Ще недавно країна щороку споживала понад 50 млрд кубометрів природного газу, і лише після 2014-го споживання газу зменшилося до 32–33 млрд, хоча і це ще багато, як засвідчує європейська і передусім польська практика переходу до більш енергоефективної економіки.

У Туреччині, навпаки, споживання газу за останні 13 років зросло вдвічі: з 25 млрд до 50 млрд кубометрів. І це є закономірним, зважаючи на збільшення кількості населення, зростання ВВП і набагато більш ефективне використання ресурсів. Це найкраще демонструє енергоємність турецької економіки, яка сьогодні втричі нижча, ніж в Україні, та постійно зменшується, незважаючи на збільшення обсягів використання енергетичних ресурсів.

Така ж картина і з електроенергією. На початку незалежності кожен українець у середньому спожив 4,7 тис. кВт∙год., у Туреччині — 0,8 тис. За 27 років Україна скоротила споживання електричної енергії до 3,4 тис. кВт∙год. на особу, Туреччина, навпаки, збільшила до 2,8 тис. При цьому на сьогодні більш як 32% електроенергії у Туреччині виробляється з відновлюваних джерел, тоді як в Україні — лише 4%.

Відповідно весь цей час, незважаючи на слабкість економіки, в Україні утворювалося більше вуглекислого газу та метану (починаючи з 2006–2007 рр. Туреччина нас обігнала за цим показником). Цей факт, до речі, яскраво демонструє відсутність причинно-наслідкового зв'язку між збільшенням викидів в атмосферу і зростанням економіки. Навпаки, країни, які використовують більшу кількість енергії, ніж можуть, ніколи не будуть багатими. І український досвід у цьому сенсі найкраще ілюструє цей факт.

Щодо людського чинника, то якщо до 90-х років минулого століття Україна була одним із світових лідерів за тривалістю життя, то у Туреччині в 1960-х роках цей показник був на 25 років менший. Але за останні 58 років Туреччина зробила ривок, і середня тривалість життя перевищила 75 років. Україна залишилася приблизно на тому самому рівні — 71–72 роки.

Один із напрямів, за яким у нас ще залишається деяка перевага, — двостороння торгівля. У січні—вересні 2018-го Україна експортувала товарів на 730 млн дол. більше, ніж імпортувала, і заробила у 2017-му на торгівлі з Туреччиною 1,25 млрд дол.

Висновки

Важкі економічні рішення, втілені в Туреччині у першій половині минулого десятиліття, стимулювали значне зростання її економіки. У період з 1990-го по 2017 р. Туреччина значно відірвалася від України як у соціальному, так і в економічному аспекті. Хоча сьогодні країна переживає економічні проблеми, закладені тоді економічні реформи дали їй фору порівняно з Україною, яка не зуміла здійснити реформи у 90-х і провалила завдання у 2005–2008 рр., наростила держборг за часів Януковича і ледь вийшла на повільне та непевне зростання після важких реформ і політичних пертурбацій 2014-го.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
Випуск №47, 8 грудня-14 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво