Економічна демократія проти олігархії - Макрорівень - dt.ua

Економічна демократія проти олігархії

8 квітня, 2016, 22:01 Роздрукувати Випуск №13, 8 квітня-15 квітня

В умовах економічної кризи, критичного рівня розшарування населення та взаємної недовіри між класами в суспільстві запровадження демократичних процедур в економіці зможе принаймні збалансувати соціально-економічні процеси на рівні самих підприємств, дати можливість сторонам увійти в діалог і почути одне одного. При правильній реалізації це зможе запобігти новій революції, яка однозначно матиме антиолігархічний характер.

 

У розвинених країнах світу демократія не обмежується виборами раз на п'ятирічку, в проміжку між якими громадяни лише спостерігають за тим, як їхні обранці управляють країною. Такий підхід є, скоріше, профанацією демократії.

У Європейську Союзі, куди Україна прагне інтегруватися, прийнятий інший підхід. На етапі розробки кожного важливого рішення міністерством чи іншим органом долучаються всі стейкхолдери (зацікавлені сторони), які висловлюють власну позицію щодо впливу рішення безпосередньо на них. Чиновник, у свою чергу, зобов'язаний бути максимально чутливим до позиції стейкхолдерів і прийняти найбільш збалансоване рішення з точки зору інтересів усіх зацікавлених сторін.

По суті, саме така участь громадян, неурядових організацій, галузевих і бізнес-об'єднань у виробленні державних рішень є справжньою демократією. А вибори — лише її невелика частина.

Водночас із розвитком економіки та олігополізацією багатьох її галузей утворюються величезні корпорації, на яких можуть працювати десятки чи сотні тисяч працівників. Для прикладу, загальна чисельність працівників корпорації СКМ Ріната Ахметова становить 300 тис. осіб. Відповідно, рішення, які приймаються керівництвом СКМ, впливають на 300 тис. громадян України, а враховуючи їхні сім'ї, як мінімум мільйон наших громадян прямо залежні від впливу Ахметова, що володіє 100% акцій СКМ.

На відміну від політики, де демократія хоча б формально давно перемогла авторитаризм, в економіці ситуація інша. Навіть у розвинених країнах світу великі корпорації можуть бути, по суті, авторитарними структурами. Рішення в таких корпораціях зазвичай приймаються топ-менеджерами на користь невеликої групи акціонерів без урахування інтересів працівників чи інших стейкхолдерів (наприклад, місцевих громад, де розташований завод).

Рух Occupy Wall Street, що виник у США на хвилі світової фінансової кризи, протиставляє звичайних громадян саме великим корпораціям. На думку представників руху, корпорації мають занадто великий вплив як на суспільство за рахунок своєї господарської діяльності, нав'язуючи населенню не завжди якісні, а подекуди і небезпечні товари, так і на політику, оскільки саме корпорації є основними донорами політичних партій та окремих політиків.

До речі, головний конкурент Гілларі Клінтон на президентських праймеріз у США, Берні Сандерс, здобув більшу частину своєї підтримки саме за рахунок критики великих корпорації та їх "корумпованого" впливу на політику.

З огляду на це не варто думати, що Україна зі своїми проблемами олігархів є унікальною. Кожна більш-менш розвинена капіталістична країна з цим стикалася. Тому нам потрібно звернути увагу саме на ті іноземні практики, які збалансовують вплив олігархів і корпорацій на суспільство. І ефективним рішенням дуже часто є саме економічна демократія.

Економічна демократія у широкому сенсі — це соціально-економічна філософія, яка пропонує перенести повноваження щодо прийняття рішень від корпоративних менеджерів і корпоративних акціонерів до ширшої групи публічних стейкхолдерів, яка включає також працівників корпорацій, їх клієнтів, постачальників, сусідів (стосовно екологічних питань) і громадськості загалом.

Професор Єльського університету, відомий американський політолог Роберт Даль у книзі "Передмова до економічної демократії" (1985) зазначав, що відмінності у власності та контролі над корпораціями створюють нерівність ресурсів серед американців, що, в свою чергу, породжує нерівність серед них як громадян у політичному сенсі.

Вчений вважав, що виходом є розширення демократичних принципів в економіці та запровадження так званої демократії на робочому місці (workplace democracy). На його думку, економічна система, побудована на підприємствах, що належать та управляються працівниками, може забезпечити набагато міцнішу основу для демократії, політичної рівності і свободи, ніж це робить нинішня система корпоративного капіталізму.

Слід сказати, що перші прояви такої економічної демократії у світі вже є. І найяскравіші з них — саме в країнах Європейського Союзу, куди прагне Україна.

Доктор філософії Кембриджського університету Ха-Джун Чанг у своєму бестселері
"Як влаштована економіка" (2014) наводить дані про Німеччину та Швецію, де працівники впливають на діяльність своїх компаній з допомогою формального представництва у раді директорів.

Ха-Джун Чанг зазначає, що в Німеччині великі компанії мають дворівневу структуру ради директорів. У рамках цієї системи, відомої як система участі в управлінні, управлінська рада повинна отримати схвалення найважливіших рішень, таких, як злиття і закриття підприємства, від наглядової ради, в якій представникам працівників належить половина голосів.

Цікавим прикладом є концерн Volkswagen. Ха-Джун Чанг наголошує, що хоча власником контрольного пакета акцій є сім'я Порше-Пієх, але вона не може "продавити" будь-яке рішення, яке вважатиме за потрібне. Тут також є дворівнева структура ради директорів, де працівники мають сильне представництво.

Крім того, 20% акцій концерну належить уряду землі Нижня Саксонія. У результаті рішення в компанії приймаються шляхом дуже складного процесу переговорів за участі акціонерів, професійних менеджерів, працівників і населення в цілому (оскільки великий пакет акцій належить уряду).

Прикладом, коли такий підхід продемонстрував свою ефективність, була спільна робота держави, автомобільних концернів і профспілок для протидії фінансовій кризі у 2008 р. У дослідженні Фонду Фрідріха Еберта зазначається, що три сторони домовилися про часткове зменшення зарплати працівникам і запровадження скороченого робочого дня. Уряд зі свого боку взяв на себе зобов'язання виплачувати працівникам допомогу за невідпрацьований час у розмірі допомоги по безробіттю. Працівники ж формально зберігали за собою робоче місце і пов'язані з ним правові привілеї. Крім того, уряд у рамках політики скороченого робочого дня звільнив підприємства від частини обов'язкових соціальних відрахувань.

Таким чином, тягар кризи було розподілено між компаніями, працівниками та державою, що дало можливість успішно з неї вийти.

Погодьтеся, такий процес прийняття корпоративних рішень за складністю та пошуком балансу дуже схожий на той, який вважається нормою для державних рішень, принаймні в тій же Європі. І причина саме в тому, що такі корпоративні рішення, як і аналогічні державні, впливають на широкі верстви населення.

А тепер порівняйте це з Україною, де Рінат Ахметов за бажання може розчерком пера звільнити пару тисяч зі своїх 300 тис. працівників або вдвічі зменшити їм зарплати під приводом кризи. І ніхто не матиме юридичних інструментів, щоб йому завадити. Саме з цього починається влада олігархії.

Іншим прикладом економічної демократії, який наводить кембриджський економіст Ха-Джун Чанг, є іспанська Mondragon Corporation, в якій працює близько 70 тис. чоловік і яка є сьомою за величиною корпорацією Іспанії. Із 70 тис. працівників 80% є єдиними власниками компанії, тобто її структура власності повністю розподілена між працівниками. Це дає можливість застосовувати принцип "один працівник — один голос" для вирішення управлінських питань на всіх рівнях.

Цікаво, що Mondragon Corporation є фактично повністю автономною організацією, оскільки має власний банк, який її фінансує, власний університет, що готує для неї працівників, власну "біржу праці", що перерозподіляє працівників між сотнею кооперативів усередині корпорації, та власну систему соціального страхування. Фактично функції держави перейняла на себе самоорганізована громада у формі кооперативу.

Звичайно, до Mondragon Corporation нам ще далеко, однак досвід Німеччини та Швеції цілком можна використати як перший крок до економічної демократії та обмеження влади олігархії.

До можливих кроків, зокрема і на законодавчому рівні, можна віднести такі:

— запровадження дворівневої структури ради директорів для великих українських корпорацій з представництвом трудових колективів, навіть без формальної власності працівників на акції таких корпорацій;

— впровадження корпоративної програми ESOP, що дає змогу працівникам стати власниками акцій (опосередковано через спеціальний фонд), отримувати дивіденди та мати право голосу в управлінні;

— участь держави у структурі власності тих приватних корпорацій чи концернів, які за рахунок масштабу або стратегічного характеру галузі мають значний вплив на соціально-економічну ситуацію у державі. Механізмом може бути викуп акцій за ринковою ціною;

— представництво споживачів чи місцевих громад у радах директорів/наглядових радах підприємств, що є монополістами у суспільно важливих галузях, зокрема, енергетичній. Наприклад, "Київенерго" хоч і належить Рінату Ахметову (як же без нього), але громада Києва, поза сумнівом, повинна мати вплив на компанію, від якої залежить життєздатність всього тримільйонного міста;

— державна підтримка всіх форм кооперації, зокрема, виробничої, споживчої, кредитної як економічної бази місцевих громад.

Коли громадяни самоорганізуються, щоб вирішити власні економічні питання на найнижчому, місцевому, рівні, це і є власне економічна демократія, і її слід всебічно підтримувати на державному рівні.

Окремо варто сказати про таку сферу, як ЗМІ. Телеканали, газети, радіо в більшості випадків не є чисто бізнес-проектами, оскільки переважна їх частина нерентабельні. Їхня функція — пропагувати суспільству позицію, що вигідна їх власнику-олігарху, щоб суспільство проголосувало за партію, яку фінансує той же олігарх. Для цього наші олігархи й утримують телеканали та інші ЗМІ.

І якщо питання незалежності партій хоча б частково вирішується державним фінансуванням їх із бюджету, то зі ЗМІ ситуація не така проста. Навіть зі створенням суспільного телебачення разом з ним існуватиме десяток потужних телеканалів, які зомбуватимуть населення тим, що спаде на думку олігарху.

Тому тут підхід має бути аналогічний до корпоративних рішень, які впливають на велику кількість стейкхолдерів. У цьому разі стейкхолдерами є виборці та політичні партії. Відповідно, для збалансованої політики приватних телеканалів, які покривають національне мовлення, до їх наглядових рад мають входити представники принаймні парламентських політичних партій і провідних громадських організацій, що представляють виборців. При цьому наглядова рада повинна мати реальні повноваження щодо зміни генерального директора телеканалу.

Потрібно чесно сказати, що якщо власники телеканалів переслідують політичні, а не бізнесові цілі, то і підхід до них має бути політичний, а не як до бізнес-проектів.

Загалом в умовах економічної кризи, критичного рівня розшарування населення та взаємної недовіри між класами в суспільстві запровадження демократичних процедур в економіці зможе принаймні збалансувати соціально-економічні процеси на рівні самих підприємств, дати можливість сторонам увійти в діалог і почути одне одного. При правильній реалізації це зможе запобігти новій революції, яка однозначно матиме антиолігархічний характер.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво