Анатолій Гальчинский: Євроінтеграційна стратегія нашої країни…виключає альтернативи - Макрорівень - dt.ua

Анатолій Гальчинский: "Євроінтеграційна стратегія нашої країни…виключає альтернативи"

17 травня, 2013, 20:50 Роздрукувати Випуск №17, 17 травня-24 травня

Типове великодержавне мислення: все вимірюється "долярами". Євроінтеграційна стратегія — це значно більше, це наш шлях стати самими собою, повернути собі власне "Я", відтворити свої духовні цінності, віру у самих себе, своє ідейно-моральне обличчя.

Цього тижня (15 травня) Єврокомісія затвердила рішення щодо Угоди про асоціацію з Україною. Європейські комісари рекомендували Раді ЄС підписати документ, щоправда, лише тоді, коли Київ виконає всі визначені раніше критерії. Значущість цього, по суті, технічного рішення не можна аж надто переоцінювати. Та й чи скористається Київ відкритим зеленим світлом на шляху до європейської спільноти, залишається під питанням. Процес євроінтеграції України має надзвичайно багато доволі складних (і зазвичай дуже тісно переплетених) як політичних, так і економічних аспектів, дуже важливих для обох сторін цього процесу. Про ще один його ракурс — у нашій розмові з головним науковим співробітником Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України Анатолієм ГАЛЬЧИНСЬКИМ.

— Анатолію Степановичу, насамперед прошу вас прокоментувати недавню дещо несподівану заяву О.Кваснєвського щодо перспектив євроінтеграційного процесу України. На шпальтах одного з польських видань екс-президент Польщі зазначив, що не виключає ситуації, коли Євросоюз сам запрошуватиме Україну, як і Туреччину, приєднатися до своїх структур. "Якщо ми зараз, — зауважує О.Кваснєвський, — говоримо цим країнам "ні", то через десять років будемо самі просити їх бути з нами". Чи не надто гучний реверанс на адресу Києва і чи є під цими словами реальне підґрунтя?

— Я проти того, щоб оцінювати сказане лише з позицій конструктивізму українсько-польських відносин. Не хотів би, щоб у читача склалася думка і з приводу особливих успіхів у
євроінтеграційній політиці чинної влади та відповідної реакції на це європейських політиків. У моєму розумінні, нинішня політика України у цих питаннях — це швидше політика нереалізованих можливостей, а в окремих напрямках (насамперед у сфері політичних відносин) — рух у зворотному напрямку.

Свого часу я неодноразово брав участь в українсько-польських перемовинах, мав високу честь спілкуватися з О.Кваснєвським, і мене завжди вражала масштабність мислення цього видатного політика. Переконаний, що розставлені екс-президентом Польщі акценти відображають реалії нової геополітичної ситуації, пов'язаної з кризою однополярності світоустрою і перспективами багатополярної перебудови світу, зміщення епіцентру геоекономічної активності із Заходу на Схід.

Серйозна аналітика базується на дедалі очевиднішому: вона виходить із того, що ХХІ ст. не залишатиметься століттям пірамідальної конфігурації. Воно стане століттям поліцентричним, де чільне місце посідатиме об'єднана Європа. Якщо раніше ми акцентували на цьому в суто концептуальному контексті, то нині проблеми відповідних трансформацій зміщуються у практичну площину. Наскільки конкурентоспроможним є нині та виявиться у майбутньому геополітичний потенціал Європи, зокрема порівняно з інтеграційними зонами впливу Росії, а також Китаю? Це запитання, яке не може не турбувати політиків масштабу О.Кваснєвського.

Раніше домінуючою була точка зору стосовно того, що Україна є критичною масою в системі євроазійського інтеграційного простору. О.Кваснєвський, як це мені видається, акцентує на альтернативній позиції — критичній значущості України і Туреччини у формуванні геополітичної конкурентоспроможності об'єднаної Європи. Як учений, повністю поділяю зазначену позицію.

— І все ж на чому базується така констатація, якими є її аргументи? Як саме відповідна ситуація впливатиме на логіку євроінтеграційного процесу нашої держави?

— Не хотів би повертатися до питання стосовно того, що євроінтеграційна стратегія нашої країни — це не побажання окремих політиків, а об'єктивна законодавчо визначена реальність, яка виключає альтернативи. Політики, що цього не розуміють, абсолютно безперспективні. Поставимо на цьому крапку. Зміст нової геополітичної ситуації, що нині формується, полягає в іншому. Раніше євроінтеграційні прагнення нашої держави базувалися здебільшого на одноосібній ініціативності. Нині цей процес набуває ознак двовекторного руху назустріч одне одному.

Пошлюся у цьому питані на позицію екс-голови Європейської комісії ЄС Р.Проді. У своїй
книжці "Задум об'єднаної Європи", виданій ще у 2000 р., пан Проді вказує на зростання стратегічної ролі України, яку, цитую, "досі безвідповідально ігнорували". Відповідна позиція першої посадової особи Євросоюзу підтверджує сказане: наш рух у Європу не був двостороннім. Це не був рух назустріч одне одному. Цей рух ігнорувався Європою, ігнорувався не лише через об'єктивні обставини, він ігнорувався, як акцентує на цьому Р.Проді, безвідповідально.

Значущою у цьому контексті є й така деталь. Виступаючи на початку квітня на сторінках відомої американської газети Christian Scence Monitor, знову ж таки, з питань євроінтеграційного процесу України, Проді звертається до нинішніх очільників ЄС з проханням "не припустіться помилки у питанні підписання угоди України з Євросоюзом". "Західні цінності, — пише він, — найкраще засвоєні Україною як надійним європейським партнером… Йдеться про серйозну геополітичну можливість, яку ми повинні
повною мірою реалізувати". Як видно, у цьому разі позиції О.Кваснєвського і Р.Проді по суті збігаються.

— Чому Європа, як про це говорить Р.Проді, нас "безвідповідально ігнорувала" раніше, і що змінилося нині?

— Так склалося, що на початкових етапах нашої державності Європа обмежувалася в основному політичною та моральною підтримкою нашої незалежності. Європу максимальним чином поглинали власні проблеми — налагодження механізмів взаємодії країн — членів ЄС, економічна динаміка, прискорення інноваційних процесів. До цього слід додати неабиякі турботи провідної країни ЄС — Німеччини, пов'язані із системною перебудовою економіки колишньої НДР, на яку лише за перші десять років було витрачено майже 1,5 трлн дол.

Серед інших країн постсоціалістичного світу Європу, природно, перш за все цікавили Польща, Чехія та Угорщина, а також країни Балтії. Європу приваблювала і Росія, насамперед її енергетичний потенціал, від якого вона залежала. У нас же чогось подібного не існувало, у нас залишилися від Союзу лише одні надскладні проблеми. Європа про них добре знала, а відтак, не була переконана у перспективності нашої держави, у тому, що Україна знайде у собі сили звестися на ноги, знайде себе. У цьому сенсі Європа вважала за краще залишити Україну під патронатом Росії. Це була позиція передусім Німеччини та Франції. Звісно, що її публічно ніхто не озвучував, але це було справді так. Висловлюю власну думку. Однак, скоріш за все, так було й у дійсності.

На початку 2000-х років особливо популярною була тема щодо перспектив зближення путінської Росії з країнами "старої Європи" і можливість створення осі Париж—Берлін—Москва як "стратегічної противаги Pаx Americana у світовій політиці", де, як зазначав відомий німецький аналітик О.Рар, Україні відводилася роль "підпорядкованої" Росії держави. Своєрідним брендом цього трикутника став вислів тодішнього очільника Німеччини Г.Шредера про В.Путіна як "бездоганного демократа". Щоправда, з часом з'ясувалися більш далекоглядні перспективи: Г.Шредер напрацьовував політичний капітал щодо свого майбутнього статусу — директора північного газового трубопроводу, спорудженого, як це нині всі добре знають, усупереч економічним інтересам нашої держави. Але це все деталі. Істина ж полягає в іншому: у найкритичніший період нашого самоутвердження Європа займала здебільшого споглядальну позицію відносно України.

Тож, на відміну від країн Балтії та Центральної Європи, відродження яких здійснювалося за найактивнішої підтримки Заходу, самоутвердження нашої держави, як і подолання найглибшої на постсоціалістичному просторі трансформаційної кризи, відбувалося з опорою виключно на власні сили. Ми зробили себе фактично самі. Це було надзвичайно важко, однак мало й позитивні наслідки — розширювало лаг нашої самостійності. Ми нікому нічим не зобов'язані, у нас розв'язані у цьому руки.

Звісно, наші реформи далеко не в усьому відповідали високим стандартам Євросоюзу. Ми припустилися багатьох помилок. Але в своїх фундаментальних перетвореннях ми рухалися обраним шляхом, не збочували у головному з євроінтеграційного трафіка.

Нещодавно світ провів у останню путь видатного політика світового рангу М.Тетчер. Розкриємо її книгу "Мистецтво управляти державою", де вона, кажучи про євроінтеграційну політику часів президентства Л.Кучми, акцентує на процесі фактичного народження нової України, яка "визнає свої історичні зв'язки зі східним сусідом, водночас орієнтується на Захід". Це має, зазначає М.Тетчер, дуже велике значення для західних країн. Відповідаючи у зв'язку з цим на ваше запитання про зміни у ставленні до нас Європи, хочу однозначно констатувати: змінилися ми самі. Це є головним. Із держави, яка ще в середині 1990-х років належала до класу "недієздатних", ми крок за кроком демонструємо світові і насамперед європейській спільноті не лише свою перспективність, а й, попри всі існуючі колізії, настійливу наполегливість утвердити себе повноцінним суб'єктом великої та найавторитетнішої в світі сім'ї європейських народів.

— Як правило, коли йдеться про українську євроінтеграційну політику, то ставиться питання реальних економічних вигод, які матиме наша держава, що виграє від цього кожен із нас. Причому дедалі частіше лунає думка, що тут не все так однозначно — окрім вигод, є і більш ніж очевидні ризики. Що ви можете сказати з цього приводу?

— Мені добре відома ця позиція. Наприкінці квітня В.Путін уже вкотре озвучив цифри, згідно з якими вступ України до Митного союзу оцінюється в 9–10 млрд дол. Типове великодержавне мислення: все вимірюється "долярами". Те саме майже щодня твердять комуністи. Завжди рішуче виступав і виступаю проти такого суто комерційного підходу. Євроінтеграційна стратегія — це значно більше, це наш шлях стати самими собою, повернути собі власне "Я", відтворити свої духовні цінності, віру у самих себе, своє ідейно-моральне обличчя. Це, врешті-решт, даруйте за пафос, стратегія нашого самоутвердження, відтворення нашої цивілізаційної ідентичності. Вона викристалізовується з багатовікової історії нашого народу, нашої ментальності та етнічних коренів, є природним наслідком здобуття країною державної незалежності, системної логіки започаткованих ще у 1991 р. трансформаційних реформ. Давайте на сторінках масмедійних видань говоритимемо насамперед про це.

Що стосується суто економічних аспектів порушеного вами питання, то я хотів би передусім виокремити таку проблему, як інвестиції. Маємо подвійну ситуацію: в Європі перенакопичення інвестиційно спроможного капіталу, у нас — його гостра дефіцитність. Водночас інвестиції — це не лише фінансові ресурси, це інноваційні технології. В Росії інноваційну продукцію випускають менш як 10% підприємств. В ЄС — понад 80%. В обсязі високотехнологічної продукції світового ринку на частку Росії припадає менш як 0,5%, а Євросоюзу — майже 25%.

Або наведу такі дані. Нині майже 55% бюджетних надходжень Росії формується за рахунок нафтогазових галузей
(2011 р. — 53%. — Ред.). За експертними оцінками, зниження світової ціни на нафту на 20–
25 дол. за барель призведе до катастрофи фіскальної системи країни. Це — оцінки російських вчених. А читачі DT.UA можуть робити з цього власні висновки.

Ми говоримо про стратегічні аспекти розвитку української економіки, її системне оновлення. Нас має цікавити насамперед ця проблема. Я не ідеалізую відповідної стратегії — вона потребує глибокої аналітики, збалансованих інституційних і організаційних рішень. Маю серйозні сумніви щодо дієздатності чинної влади у реалізації цих завдань.

Філософії "успішно купи-продай", на якій ґрунтується економічна політика регіоналів, тут замало. Але це вже інший бік порушеного питання.

— І все ж, що конкретно дасть Україні асоційоване членство в ЄС, якщо таке рішення буде схвалено? Відома ситуація у Туреччині, де відповідний статус мало що змінив у євроінтеграційному процесі цієї держави.

— У цього питання є кілька аспектів, серед яких на перше місце поставив би вже сказане раніше: політичне визнання Європою своєї зацікавленості у євроінтеграційній парадигмі розвитку нашої держави, перспективності нашого повноформатного членства в системі ЄС. Інший аспект суто економічний — проект угоди, про яку йдеться, містить у собі положення щодо зони вільної торгівлі між Україною і ЄС, про утвердження якої ми ведемо мову не один рік. У 2002 р. Верховна Рада схвалила програму тодішнього президента Л.Кучми "Європейський вибір", у якій створення зони вільної торгівлі, набуття Україною асоційованого членства і створення митного союзу розглядалися як етапні східці набуття нами повноправного членства в Євросоюзі. Щоправда, тоді йшлося і про євроатлантичну інтеграцію, прибічником якої особисто я залишаюся й нині. Можливо, мине час, і ми знову повернемося до цього. У нас не залишатиметься альтернативи. Росія нас примусить до цього. Однак це питання іншого порядку. Тож політична асоціація — це вже, по суті, реальна присутність нашої держави в інтеграційній зоні Європи, яка формується у вигляді концентричних кіл з різним ступенем інтеграції окремих країн.

Водночас хочу наголосити й на іншому. Йдеться про участь України у реалізації розрахованого на тривалу перспективу пан'європейського інтеграційного проекту під назвою "Велика Європа", відродження Європи як визнаного лідера світового цивілізаційного процесу. Мені хочеться, щоб ваш читач якомога глибше проникнув у суть і цієї проблеми. Про неї ми не завжди говоримо. Йдеться про серцевину стратегічного курсу України, реалізацію геополітичного потенціалу нашої держави, що формується об'єктивними передумовами. Починаючи від давніх часів Київської Русі, в усі наступні періоди нашої історії Україна перебирала на себе функцію сполучної ланки не лише між Європою і Азією, а й між Заходом і Сходом, Півднем і Північчю самої Європи. Наша об'єктивна зацікавленість у проекті "Велика Європа" має відповідну основу. Йдеться не про щось кон'юнктурне, а, повторюю, про реалізацію об'єктивної реальності. Хоч би яким було ставлення до цієї реальності західних чи східних політиків, наших доморощених очільників, однак ця реальність буде завжди з нами, і найвищий обов'язок влади (будь-яких кольорів) — системно працювати над її реалізацією. Асоційоване членство України в ЄС відкриває нові перспективи і в цьому питанні.

— Серед заявленого В.Путіним наприкінці квітня було і те, що у разі підписання угоди про асоціацію Україна назавжди позбавить себе можливості вступити до Митного союзу. Як ви ставитеся до цієї позиції?

— Путін сказав те, що бояться озвучити наші можновладці. Якщо ми справді надаємо перевагу євроінтеграційній стратегії, то не слід грати в піжмурки, а треба публічно визнати, що максимальною планкою наших відносин із східними партнерами є не Митний союз, а зона вільної торгівлі. Це жодною мірою не означає згортання нашого співробітництва. В цьому не зацікавлена і Європа. Україна, відгороджена кам'яним муром від Росії, ЄС нецікава. Думаю, що після підписання у листопаді, як я хочу у це вірити, Угоди про асоціацію, зміниться позиція і російського керівництва. Росія не менше від нас зацікавлена у поглибленні взаємної економічної співпраці.

— Наступне запитання — стосовно економічної ситуації безпосередньо в самому Євросоюзі. Нині це найсуперечливіша позиція у світовій економіці. Греція і Кіпр — лише зовнішні вияви відповідних колізій. Як нещодавно писала одна з американських газет, "марево сепаратизму блукає по Європі". Як ця ситуація співвідноситься із узагальненнями, які ви обґрунтовуєте?

— Не думаю, що нам слід акцентувати на кореляції відповідних процесів. Європа дійсно переживає нині непрості часи. Темпи її економічного зростання починаючи з 2000 р. найнижчі у світовій економіці. Стає дедалі очевиднішою концептуальна недосконалість системи євро. Значно загальмувалися темпи інноваційного процесу. Катастрофічно зростає боргове навантаження. Однак для нас дуже важливо зрозуміти природу цих суперечностей. Ідеться про суперечності структурних модифікацій, котрі, як ми це добре знаємо з власного досвіду, не можуть не супроводжуватися економічними втратами. Європа завжди була і залишається центром системних інновацій. На відміну від інших країн, зокрема США та Японії, які значні відрізки своєї історії формували за принципами так званої наздоганяльної стратегії, політична та господарська система європейських країн завжди вдосконалювалася на власній основі, спираючись на інтелект і духовні потенції народів, що їх населяють. Нинішні інтеграційні процеси в Європі — це абсолютно новий, ще не відомий світовій історії геополітичний проект, реалізація якого не може не супроводжуватися природними помилками та втратами.

— Про які помилки йдеться?

— На мій погляд, ідеться про суперечності не так економічної, як передусім політичної сфери. Вони пов'язані з пошуком оптимальної моделі співвідношення національних та інтернаціональних засад у розвитку Євросоюзу. Це проблеми, які виходять далеко за межі суто європейського інтеграційного процесу, мають глобальне значення. Мова насамперед про проблеми, що стосуються долі національних держав, які формують Євросоюз, про перспективу (якщо така існує) нової соціальної спільності — "загальноєвропейського народу", створення "єдиного сплаву європейської нації", про проблеми постнаціональної демократизації й таке інше.

Не хотів би давати оцінки цим перетворенням, тим більше, що вони ще не набули остаточних обрисів, і все може змінитися. Європейський політикум працює нині над пошуком оптимальних рішень насамперед з цих питань. Однак скажу відверто — існуюча ситуація не викликає у мене особливого ентузіазму. Гадаю, що нинішні складнощі не лише політичного, а й економічного змісту виявляють одну досить принципову закономірність: наявність оптимальної межі інтеграції. Мова про збереження економічної дієздатності держави як суб'єкта об'єднуючого процесу, а також про надзвичайну вразливість розмивання національних індикаторів. Треба бути реалістами, бачити те, що державність без національної ідентичності, без її духовного наповнення — це державність без внутрішніх потенцій, а відтак, і без майбутнього. Енергетика держави визначається передусім енергетикою нації, її духовним і культурно-освітнім потенціалом. Від цього залежить і економіка. Місце, значення і роль кожної держави у розвитку глобально цивілізаційного процесу прямо залежать від політичної консолідації нації, її духовних і культурних здобутків.

— Що це означає для нашої держави?

— Ця проблема, поза сумнівів, стосується й України. Нашій державі ще потрібно подолати розпочатий у 1991 р. складний шлях національного самовизначення, формування власного державно-національного проекту, забезпечити його надійну стійкість. Тож слід розуміти: наш шлях до Європи, а це шлях народу, який щойно подолав свою бездержавність, за своїм визначенням не може не відрізнятися від інтеграційного процесу, скажімо, Польщі, перед якою проблема відтворення національної самоідентифікації взагалі не стояла. Існує закономірність, за якою той чи інший етнос виявляється не готовим до глобалізації, якщо він не пройшов усього тернистого шляху самоутвердження власної державності.

Тому бігти в Європу, як нас до цього підштовхують (можливо, і з благородних намірів) необачні політики, до кінця не осмисливши всіх об'єктивних реалій, не озираючись назад і не думаючи про те, що найголовнішим для нас сьогодні є насамперед духовне самоствердження (а без цього, повторюю, не існує і не може існувати повнокровна Українська Держава), це шлях, який, на мою думку, є досить суперечливим. Ми добре знаємо, до чого призвела політика імперського зросійщення. Але мені невідомо, якими можуть стати системні ризики політики прискореної вестернізації для української нації, що себе остаточно не утвердила, чи не зникне вона взагалі з політичної мапи світу? Переконаний лише в тому, що ці ризики існують. У зв'язку з цим вважаю, що політика, яка виражається свого часу проголошеною Л.Кучмою формулою "В Європу — через політику національного самоутвердження", і на сьогодні залишається чи не найбільш концептуально виваженою.

І ще одне зауваження: ми не йдемо в Європу з простягнутою рукою. Нікому не потрібен статус збіднілої родички. Український народ має достатньо національного гонору, щоб не опускатися до цього. Мені найбільше імпонують політики, які й щодо зазначених життєво важливих для нас проблем не пускають сльозу, зберігають почуття національної гідності.

Якщо ж повертатися до економічного контексту, скажу і про інше. За всіх існуючих складнощів Україна має один із найпотужніших у Європі структурно-розгалужений промисловий комплекс. Особливо перспективним є агропромислове виробництво. На нашу державу припадає майже третина запасів чорнозему та чверть орної землі в Європі. Ми посідаємо шосте місце у світі за експортом сталі, сьоме — за експортом новітньої зброї, входимо у п'ятірку країн, які володіють повним циклом літакобудування, найпередовішими аерокосмічними технологіями, посідаємо одне з провідних місць серед світових експортерів зерна, одне з перших місць у Європі за транзитними можливостями. Те саме можна сказати й про високий рівень кадрового потенціалу суспільства, сучасну, попри всі негаразди, мережу вищої школи. За наявними оцінками, у тому числі й зарубіжних експертів, Україна і сьогодні не поступається Заходу в питаннях підготовки кадрів, посідає четверте місце у світі за кількістю сертифікованих програмістів. Попереду нас лише США, Індія та Росія. Це — оцінки західних експертів.

Зазначене є свідченням того, що Україна прямує до Євросоюзу не з порожніми руками і насамперед не як прохач. Існуючий економічний та інтелектуальний потенціал нашої держави за належної модифікації (я добре усвідомлюю цю проблему) може не лише суттєво доповнити економічний потенціал ЄС, а й у багатьох позиціях зміцнити його. Наша інтеграція в ЄС — це водночас збагачення європейської сім'ї потужним потенціалом великої християнської нації, яка стояла біля джерел європейської цивілізації й жертовно її захищала, приймаючи на себе варварські напади в усі часи — від античності до недавніх. Коли я акцентував увагу на євроінтеграційному процесі нашої держави як на руху на зустрічних курсах, як на двовекторному процесі, то мав на увазі насамперед ці реалії. Дуже хотілося б бути почутим у цьому широкою громадськістю.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво