Життя за ґратами

Величезні подвійні ворота виправної колонії відчинялися повільно, з характерним металевим брязкотом. Між ними латка землі — ще не тюрма, але вже не свобода. Поруч у вольєрі, осатаніло кидаючись на сітку, захлиналася гавкотом чорноголова ікласта вівчарка. Вишки з воєнізованою охороною. Мимоволі невимовний сум починав огортати душу.

Торезька колонія №28 прийняла перших своїх підопічних у 57-му і, траплялося, мала їх до трьох тисяч. Тоді у неї був статус суворого режиму. Донбас саме обростав такими закладами примусового утримання. У краю втеклих каторжан (як інколи називають донецькі степи) завжди було кого садити. Окрім історичної, існувала ще одна причина розвою на Донеччині тюремного будівництва, яку радянська влада ніколи не випускала з уваги. Більше того — як могла базувала на ній свою економіку. Промисловість потребувала робочих рук. Колонії ж, за всіх часів і народів, стабільно забезпечували дешеву робсилу.

Не дивно, що в радянську епоху, до кінця 80-х включно, департамент з питань виконання покарань традиційно посідав серед промислових міністерств почесні місця за економічними показниками. Донецькі колонії робили в цю справу свій вагомий внесок. Без них, безперечно, післявоєнне шахтобудівництво не досягло б таких стрімких темпів.

Майже кожна мала свій завод. Окрім обладнання для шахт, метало- й деревообробки, будівельних матеріалів, на їхніх виробничих потужностях, якими можна було по праву пишатися, випускалися десятки найменувань промислових виробів. Наприклад, зі спеціалізованої дитячої колонії поставлялися плати на Запорізький радіозавод. Кіровська на 50% забезпечувала ресорами Горьковський автомобільний. А як не згадати в цьому контексті унікальних, на межі мистецтва, зеківських виробів ручної роботи? Досі «фішкою» високих міліцейських чинів вважається робити друзям подарунки «з зони», серед яких в особливому фаворі — холодна зброя.

Однак гріх було б казати, що країна не поціновувала працю ув’язнених. Вони отримували зарплату, половину якої, зрозуміло, віддавали державі. Частина другої половина йшла на утримання в колонії. З решти можна було досить пристойно отоваритись у магазині. (Чого ніколи не бачили там засуджені, то це спиртного, одеколону і шоколаду, який чомусь також був заборонений, причому окремим доповненням до правил режиму). Те, що залишалося, автоматично падало на особовий рахунок. Були часи, коли, виходячи на волю, торезькі «великоваговики» (хто «мотав» довгий термін), окрім безплатного квитка додому й законних 25 рублів на дорогу, отримували на руки ощадну книжку з трьома-чотирма тисячами. На волі такі грубі гроші годі було заробити.

Торезька колонія у своїх виробничих підрозділах робила все, навіть такі складні механізми як компресори і насоси. Продуктивність праці, зі зрозумілих причин, була високою, обсяги реалізації — також. Власними силами і своїм коштом ще й побудувала в Торезі шість багатоповерхівок. (Нині, до речі, десять років точаться балачки про термінову потребу будівництва в Донецьку нового СІЗО, бо старий не відповідає жодним нормам.) То були «золоті часи». Сьогодні колонія також на самозабезпеченні, як і всі 20 підрозділів обласної системи закладів з виконання покарань. Випускає шахтне обладнання, рештак, дріт, камінь брущатий для дорожнього покриття, металевий лист, різноманітні швейні вироби.

— Але ми можемо давати продукції, дешевої, якісної й потрібної, значно більше, ніж на 460 тисяч гривень у місяць, які зараз маємо, — каже начальник колонії, полковник внутрішньої служби Володимир Прозоров, який починав тут працювати головним механіком, потім трудився на посаді головного інженера, директора, а тому чудово знає це виробництво зі всією його специфікою. — Біда у тому, що немає ринку збуту, хоча потреба й попит на наші вироби дуже високі. Однак, хоч як це дивно, донецькі шахти, наприклад, які постійно скаржаться на скрутний економічний стан, не хочуть брати в нас металеву затяжку за нашою низькою відпускною ціною — 7 гривень за погонний метр, — а воліють купувати її в якоїсь торговельної фірми-перекупниці за 30—40 гривень.

Значні виробничі потужності виправних колоній області використовуються всього на третину. Від цього страждає, можливо, навіть не так виробничий, як людський фактор нашої діяльності. Ми не можемо забезпечити роботою тих, хто у нас відбуває строк. А це ж молоді, здорові чоловіки двадцяти-тридцяти років.

Офіційно Торезька виправна колонія значиться підприємством державної форми власності, що існує на госпрозрахункових засадах. Це, певно, зараз єдине в Торезі і навколо діюче державне підприємство. Самій же державі, м’яко кажучи, байдуже, що відбувається з її такою специфічною виробничою одиницею, де простій, як на здоровий глузд, взагалі немислимий.

Колись існувало держзамовлення, і все було чітко — від поставок до розрахунку. (На сьогодні, до речі, шахти заборгували донецьким виправним колоніям 15 млн. грн., про які останні вже й не мріють.) Керівництво колоній, забезпечуючи виробничий процес, який водночас був і виправно-виховним процесом, не думало про збут чи сировину. Нині знайти замовника або покупця дуже важко. Охочих співпрацювати з виправною колонією майже немає. Не з якихось там моральних причин. Усе набагато прозаїчніше — «відкат» тут неможливий навіть теоретично.

З рік тому, розуміючи всю гостроту проблеми, Донецька обласна держадміністрація під своєю егідою посадила за стіл переговорів начальників колоній краю й місцевих бізнесменів. Було прийнято рішення на рівні виконавчої влади: підприємства краю зобов’язані направляти замовлення на ці заклади. Відгукнулись одиниці — відома фірма «Норд», «Азовсталь», завод імені Ілліча.

Від вимушеного неробства та пов’язаних із ним наслідків торезьких підопічних рятує бібліотека. Досить пристойна — на три тисячі книжок. Як запевняє бібліотекар, молодий хлопець із засуджених, багатьох читачів тягне на класику. Традиційно популярні детективи.

Поруч із бібліотекою — храм. У пристосованій просторій і світлій кімнаті по черзі проводять службу представники майже всіх віросповідань та конфесій. У кожного своя паства. З 1834-х засуджених православні богослужіння відвідують чоловік сорок-п’ятдесят. Церква Торезької колонії названа на честь святої Анастасії — утішниці всіх засуджених. Править у ній уже кілька років поспіль отець Олег, один із перших священиків, які зголосилися прийти зі словом Божим до вбивць, насильників, грабіжників. Адже у цій чоловічій колонії, нині вона належить до середнього рівня безпеки, утримуються вперше засуджені до позбавлення волі за тяжкі й особливо тяжкі злочини. Третина їх скоїли вбивства. В Донецькій області, у 82-й виправній колонії, діє храм, розміщений на території в’язниці. Його назвали на честь розбійника Раха, розп’ятого поруч із Христом.

Два роки тому тут відкрили школу. Надто багато останнім часом прибуває в колонію молоді, не з власної волі, певна річ. Відроджується також система професійно-технічного навчання за робітничими спеціальностями — токаря, зварювальника, бетонника. Це добре в усіх аспектах, бо на волі вже майже не залишилося ПТУ з такою навчальною орієнтацією. Усі, як змовилися, готують програмістів та барменів. Хоч колонія дасть суспільству необхідних спеціалістів.

Життя в колонії, зрозуміло, не цукор. Але в приміщеннях тепло. Якщо в Торезі вже забули про нормальне водопостачання, то тут вода цілодобово із власних свердловин. Харчування цілком пристойне. Щодо болючого питання цигарок — а хоч закурися. Головне — виконувати інструкцію, яка дозволяє кожному засудженому при собі (у тумбочці, в кишенях) зберігати лише 30 пачок із цигарками.

Нещодавно Торезьку виправну колонію №28 відвідав губернатор Донеччини Вадим Чупрун, виконуючи наказ Президента обласним керівникам — подивитися, як і чим живуть в’язниці.

— Я очікував побачити страшнішу картину, — відверто зізнався губернатор. — З побутом ніби більш-менш. Жахливо, що немає роботи, немає замовлень. Простоюють потужні виробничі комплекси, а люди могли б чесною працею скоротити собі термін. Це питання номер один, яке негайно треба вирішувати, і я беру його на особистий контроль. Гнітюче враження справили розповіді засуджених про те, хто за що сидить. Так, багато їх скоїли тяжкі злочини і відбувають заслужене покарання. Але є, приміром, двадцятирічний хлопець, якому дали п’ять років за колючим дротом за крадіжку бензопили. Іншого засудили на такий самий термін за поцуплених півтонни брухту.

…У Торезькій колонії сидить справжній орел. Уже не молодий. Сидить, бо не може літати. Його годують, про нього піклуються. Мабуть, йому добре. Принаймні краще ніде не буде. Переважна більшість тих, хто тут також сидить, знають, що краще перебувати по той бік металевих воріт. Хоч би якою м’ясною була в колонії котлета.