Як я стала героєм міліцейського анекдоту

Поділитися
Усі ми з нетерпінням чекаємо вихідних. Дуже хочеться розслабитися, виспатися, забути на якийсь час про трудові будні й зарядитися позитивними емоціями на наступний робочий тиждень...

Усі ми з нетерпінням чекаємо вихідних. Дуже хочеться розслабитися, виспатися, забути на якийсь час про трудові будні й зарядитися позитивними емоціями на наступний робочий тиждень. От і я добряче «зарядилася»...

Суботнім ранком 20 січня цього року мене розбудив гучний стукіт, що доносився з верхніх поверхів мого будинку. Відчуття було таке, ніби хтось узяв відбійний молоток і б’є по тім’ячку. Негайно пішла реакція сусідів. Своє обурення вони виражали одностайним цюканням по батареї, сподіваючись у такий спосіб закликати «дятла» до тиші й порядку. Метод популярний у народі, але малоефективний. Визначити квартиру — епіцентр шуму — практично неможливо, оскільки будинок панельний. Та й хто вам з власної волі відчинить двері й признається у скоєному неподобстві?

На сороковій хвилині безкінечного довбання в моїй збудженій свідомості виникла яскрава картинка: я уявила себе могутнім чоловіком у сімейних трусах і капцях на босу ногу, який вирахував негідника, виволік на сходи й дав йому по нахабній пиці тим самим предметом, яким той довбав стіну. Але оскільки я тендітна жінка, мене осінила куди реальніша і, як мені тоді здавалося, здорова думка. Я подзвонила 02. Пояснила ситуацію. Черговий із кимось радився: «Гучний грюкіт — це кримінал чи ні?» Я йому охоче підказала, що статтю 182 Кодексу України про адміністративні правопорушення ніхто не відміняв. Можливо, хтось не знає, що ремонтно-будівельні роботи у вихідний день виконувати заборонено. А тому стражі порядку відреагувати зобов’язані. Зрештою виклик прийняли: записали мою адресу і прізвище. Сказали: «Чекайте!»

Чекати довелося ще хвилин сорок під безупинний акомпанемент дриля. Нарешті в двері подзвонили. На порозі стояли двоє молодиків у формі. Не відрекомендувалися. А я, зовсім затюкана, ні прізвищ, ні звання не запитала. Це була моя перша помилка. Як привітна господиня дозволила ввійти, аби «уточнити подробиці виклику». Це була моя друга помилка. Один зі стражів порядку попросив телефона подзвонити. Принесла.

— Так це ж мобільний.

— Ні, це радіотелефон.

— А як ним користуватися?

— Наберіть номер і натисніть кнопку виклику.

Він довго не міг упоратися з дивом техніки. Другий же діловито сів до столу і почав щось писати. Коротко ще раз виклала суть проблеми. Після чого мені запропонували ознайомитися з «поясненням» і підписати його. Спробувала заперечити: чому саме я маю щось пояснювати? Відповіли: ви ж викликали, так годиться. Я даремно силкувалася прочитати написане міліціонером, але так і не змогла. Замість слів були суцільні закарлюки й гачечки.

— Як я можу це підписати, коли так нерозбірливо написано?

— Тож я вам прочитаю. Тут викладена причина, через яку ви нас викликали, і що у вас у квартирі ремонт не проводиться.

«Дятел» не вгамовувався. Мені так хотілося, аби усе це якнайшвидше закінчилося і настала довгождана тиша, що я таки здалася і написала: «З моїх слів записано правильно». І це була моя ще одна, найбільша, помилка. Охоронці порядку пішли. І, о диво, хвилин через тридцять стіни перестали здригатися.

Коли отямилася, якась тривожна думка промайнула в моїй голові, що не треба було так сліпо довіряти словам міліціонера й підписувати папір, але я відразу прогнала її геть. Навіщо так погано думати про людей, тим паче про лицарів справедливості в погонах...

У понеділок 22 січня поверталася з роботи додому. Біля ліфта мене наздогнала схвильована консьєржка: «Слухай, отут дільничний сьогодні приходив, опитував усіх. Збирав підписи про те, що ти нібито порушуєш громадський порядок. Робиш ремонт у своїй квартирі, шумиш. Я не підписалася, бо знаю, в тебе немає ніякого ремонту. Він ще ходив до твоїх сусідів. Не знаю, підписалися вони чи ні». Я, м’яко кажучи, дуже здивувалася. Перепитала. Зайшла до сусідів. Вони підтвердили цей кричущий факт. Таким чином, я мимоволі з постраждалої перетворилася на «злочинницю». І сміх і гріх. Оскільки було надвечір, довелося переспати з емоціями, які охопили мене. Вранці замість чашечки підбадьорливої кави випила валеріанки і пішла на прийом до місцевого дільничного. Його кабінет розташований у будинку жеку. Безлюдний коридор. Постукала, увійшла. Біля столу сидів молодик у формі, щось розглядав у комп’ютері. Відрекомендувалася.

— А вас як звуть?

— Вадик.

— А прізвище?

— Смичок.

— Скажіть, товаришу Смичок, на якій підставі ви збираєте проти мене підписи в моїх сусідів? Адже ви навіть не зайшли до мене в квартиру, аби переконатися в тому, що там ведуться ремонтні роботи.

— Не зрозумів!

Бачачи здивування дільничного, я терпляче переказала всю історію від початку до кінця.

— Так це не я, а, напевно, Животинський ходив!

— Хто такий Животинський?

— Другий дільничний.

— І де він? Як я можу з ним поговорити?

— Та він на заході. Коли буде, не знаю.

Як у поганій комедії. Отож довелося залишити свою візитку з проханням передзвонити, аби владнати непорозуміння. Ні Смичок, ні Животинський зі мною так і не зв’язалися. А навіщо?!

Схоже на те, що цей, на перший погляд, необразливий, навіть комічний випадок почасти віддзеркалює роботу всієї системи. І не дай вам Боже виявитися героєм не анекдоту, а трагедії.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі