СВОБОДА СЛОВА: БУДУТЬ ЖЕРТВИ

Порядок, точніше сказати — повне безладдя, яке панує в питаннях відшкодування пресою моральної шкоди, схоже, зміниться вже в недалекому майбут-ньому. Як відомо, минулого тижня парламент України розглянув у першому читанні низку законопроектів, які безпосередньо торкаються означеної проблеми. Але виявилося, радіти цій обставині передчасно. Адже поки що немає впевненості, що ці зміни матимуть прогресивний характер. Понад те є всі підстави побоюватися, що новації не захистять належним чином ні журналіста і ЗМІ, ні «жертву свободи слова». З одного боку, дозволивши несумлінному журналістові і ЗМІ, практично, безкарно, за суто символічну «індульгенцію», поливати брудом кого завгодно. З другого — надавши можливість позивачеві, який довів свою правоту в суді, буквально розтерзати засіб масової інформації, котрий його скривдив.

Зрозуміло, що за умов відсутності професійних етичних норм навіть найдосконаліший закон, який регламентує роботу ЗМІ, неспроможний передбачити всіх аспектів цієї специфічної діяльності. Проте в деяких юристів розглянуті законопроекти викликають серйозне занепо-коєння. Про свої враження від запропонованих нововведень, а також про деякі судові аспекти взаємовідносин ЗМІ і не завжди вдячних читачів ми попросили розповісти Наталю ПЕТРОВУ, адвоката, юридичного радника Програми правового захисту та утворення ЗМІ Інформаційного прес-центру IREX ПроМедіа.

— Перш ніж виносити ці законопроекти на обговорення, їх варто було б піддати юридичній експертизі. Адже в апараті Верховної Ради є професіональні юристи. Однак складається враження, що вони взагалі не бачили цих проектів, які просто не витримують жодної критики. Деякі з них узагалі сумно читати.

На мій погляд, усі чотири поданих законопроекти суперечать положенням Конституції. Свобода поширення інформації і свобода слова — це фундаментальні права, які декларуються й забезпечуються Основним Законом. Так само конститу-ційно забезпеченим є право людини відмежуватися від поширеної про неї недостовірної інформації. Якщо хтось розцінив опубліковану про нього інформацію як недостовірну, подав позов, у такому випадку завдання суду — збалансувати ці двоє прав. Людина має конституційне право вимагати компенсації моральної шкоди, заподіяної внаслідок поширення недостовірної інформації, і будь-які обмеження, встановлення якихось рамок цієї компенсації суперечать Конституції. І будь-яке обмеження тут апріорі посягає на право людини отримати достатню компенсацію за шкоду, заподіяну внаслідок диффамації (поширення недостовірної інформації, неправди, що принижує честь, гідність, ділову репутацію).

Дехто вважає, що встановлення верхньої межі цивільно-правової відповідальності за поширення недостовірної інформації врятує пресу від позовів. Це не так. І тут є певна небезпека. Всі законопроекти спрямовані на встановлення цієї верхньої межі. Фактично, це є обмеженням відповідальності за поширення неправди, оскільки ніхто не впроваджує поняття провини за поширення недостовірної інформації. В результаті таке обмеження в законодавчому порядку означає цілком свідому підтримку безвідповідальної журналістики. Адже 150 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, запропонованих як верхня межа компенсації, дорівнюють, приблизно, 2,5 тисячі гривень. Для видань, які мають великі тиражі, перебувають на дотаціях або не є недержавними, а мають іншого власника, ця сума несуттєва. Виявляється, принцип такий: будь ласка, поширюйте неправду, знищуйте своїх політичних опонентів, конкурентів, усіх тих, хто вам просто не подобається, і платіть за це символічну суму. Якщо законопроект, що передбачає таке обмеження, буде ухвалений парламентом, то бажаючі отримають цілком законні підстави звернутися до Конституційного суду з метою визнати, що ця норма суперечить Основному Законові.

— Який спосіб боротьби з астрономічними сумами, що фігурують у позовах про захист честі і гідності, ви вважаєте оптимальним?

— Гадаю, реальним і законним способом обмеження надмірних апетитів деяких позивачів було б віднесення таких справ до категорії спорів майнового характеру. Оскільки справи такого роду оподатковуються держмитом, яке становить певний відсоток від заявленої суми, мабуть, це єдине, що справді потрібно було б зробити. Адже в такому випадку людина серйозно подумає, перш ніж вимагати мільйон гривень, знаючи, що їй доведеться заплатити 50 тисяч держмита.

— Чи передбачають, на вашу думку, законопроекти, розглянуті в першому читанні Верховної Радою, більший захист прав журналіста і ЗМІ?

— Переважна кількість тез представлених законопроектів спрямована на захист засобів масової інформації, а журналіста залишають напризволяще. Це — тривожний симптом, дуже небезпечна тенденція, на яку, на мій великий подив, журналісти чомусь не звертають уваги. У них не спрацьовує інстинкт самозбереження. Якщо такі норми пройдуть, то не виключено, що в результаті судових розглядів редакції нестимуть обмежену відповідальність, а з журналіста стануть стягувати, приміром, мільйон гривень. Так, один із законопроектів має на меті скасувати відшкодування моральної шкоди ЗМІ в грошовій чи іншій матеріальній формі, залишивши лише спростування. З другого боку, він передбачає можливість для ЗМІ нападати на автора публікації й здирати з нього три шкури. Звичайно, автор написав статтю, але ж рішення про публікацію матеріалу приймає редактор, редколегія. Чому ж тоді редакція має звільнятися від відповідальності або нести обмежену відповідальність, а автор повинен відповідати, так би мовити, за повною програмою? Це називається захистом журналіста?

Ще одна теза, на яку чомусь не звертають уваги. Мабуть, тому, що не для всіх очевидні її правові наслідки. У кількох законопроектах міститься положення, яке передбачає обмеження матеріальної відповідальності певною кількістю відсотків від доходу. Ця норма приховує в собі велику небезпеку для редакцій. Припустимо, вона пройде в парламенті. Відповідно до рішення суду, редакція буде зобов’язана виплатити два відсотки від доходу як компенсацію. Але тоді суд повинен знати, яку суму становлять ці два відсотки, і він зобов’яже редакцію надати довідку про дохід, приміром, за попередній рік. Позивач же має право взяти під сумнів суму, зазначену в документі, наданому редакцією. У такому випадку позивач отримає можливість ініціювати будь-які перевірки фінансової діяльності редакції, у тому числі — моніторинг реклами. Не виключено, що він зможе довести суду, що реальний прибуток відповідача набагато вищий. Запровадження цієї норми призведе до того, що позивач, фактично, зможе здійснювати фінансову цензуру редакції.

—Наскільки мені відомо, всупереч поширеній думці про те, що вже чинне законодавство, яке регламентує роботу ЗМІ, реально не захищає журналіста й ЗМІ, ви вважаєте, що воно дає змогу відстояти свою правоту в суді тому, хто ставиться до своєї роботи відповідально й професійно...

—Ми ретельно проаналізували чинне законодавство і дійшли висновку, що воно дає достатньо можливостей для того, щоб журналісти, редакції, які опублікували справді професійно підготовлений, неупереджений матеріал, котрі виконували свою громадянську місію — об’єктивно інформувати суспільство про події, які відбуваються, — взагалі не несли ніякої відповідальності за це.

— Але судова практика свідчить про інше.

— Судова практика справді відстає в цьому питанні. Зокрема, суди не застосовують чинних норм, які звільняють журналістів від відповідальності, впроваджують стандарт зловмисності за поширення недостовірної інформації, яка стосується чиновників, органів влади і управління. Цей стандарт, давно введений зокрема у США, передбачений і нашим законодавством. Але, на жаль, мало хто про це знає. Але ж для журналістів це абсолютно на-дійний щит проти претензій із боку позивачів—представників влади.

Сьогодні кажуть, що встановлення рівня цивільно-правової відповідальності за поширення недостовірної інформації захистить ЗМІ від таких позовів. Але ж уже існує норма, передбачена частиною четвертою статті 17 закону «Про державну підтримку ЗМІ і соціальний захист журналістів», де цілком чітко сказано про те, що посадова особа, орган влади чи управління або офіційна посадова особа може виграти справу за позовом до ЗМІ й отримати якусь компенсацію лише в тому випадку, якщо зуміє довести злий умисел у діях журналіста і ЗМІ на поширення явно неправдивої інформації. Попри відсутність у нас практики застосування такої норми, існує певний досвід Європейського суду з прав людини.

Ми провели аналіз судових справ за позовами до ЗМІ, з якими мали справу у своїй практиці, і з’ясували, що близько 48% позивачів — це органи влади, посадові особи різних органів влади та управління.

До речі, юридична особа — орган влади чи комерційної структури — не може звертатися до суду, апелюючи категоріями честі й гідності, які їм невластиві. Вони можуть звертатися до суду із позовами про захист ділової репутації. Але тоді виникає запитання, чи всім юридичним особам властива ділова репутація? Ділову репутацію може мати лікар або адвокат, фірма. І якщо, приміром, унаслідок поширення неправдивої інформації фірма втрачає своїх клієнтів, безперечно, йдеться про шкоду, заподіяну діловій репутації. У зв’язку з цим цілком законним є право на компенсацію. Але яку ділову репутацію мають органи влади або управління? Чи зменшиться в них кількість співробітників, якщо хтось напише, що вони погано працюють? Вони створені для задоволення потреб людини, як елемент функціонування держави, вони утримуються на наші податки. Була величезна кількість негативних публікацій, але хоча б один орган влади перестав існувати з цієї причини? Виявляється, насправді органи влади не можуть претендувати на компенсацію моральної шкоди, оскільки не можуть мати такої шкоди, а ділова репутація в них є не завжди.

Взагалі варто сказати, що відсутність законів, які реально захищають ЗМІ і журналістів, — це далеко не єдина хибна думка. Навколо загрози свободі слова та свободі преси в Україні взагалі існує дуже багато міфів. Один із них — міф про те, що лише протягом 1998 року було подано понад 2200 позовів до ЗМІ про захист честі та гідності, а загальна сума, на яку претендують позивачі, становить 90 мільярдів гривень. За нашими даними, ці цифри перебільшені в чотири-п’ять разів. Хоча мені, приміром, відомий один позивач у Києві, який подав позов на суму 50 мільярдів. Але тут варто розмежовувати такі поняття, як право особи звернутися до суду із позовом про захист честі, гідності та ділової репутації і його можливість виграти цю справу та реально отримати певну суму. Дуже часто судді відмовляють у задоволенні таких позовних вимог — за моїми спостереженнями, приблизно в половині випадків.

Гадаю, підставою для такого міфу було кілька резонансних справ. У результаті розгляду однієї з них справді газета припинила своє існування. Що ж до двох інших справ, коли мільйон гривень було стягнуто на користь мера Києва і п’ять мільйонів — на користь міністра внутрішніх справ, то ці рішення були скасовані. Отже, можна стверджувати, що чутки про мільярдні штрафи, які змушені сплачувати українські ЗМІ, дуже перебільшені. Хоча, звичайно, я цілком припускаю, що лише ознайомлення з позовною заявою, в якій фігурують астрономічні суми, можливо, змушує журналіста надалі вдаватися до жорсткої самоцензури. Причому навіть незалежно від того, яке рішення прийме, зрештою, суд.

До речі, Європейський суд з прав людини цілком чітко зазначив, що, розглядаючи такі справи, суди повинні враховувати, наскільки легітимна мета позивача. Тобто, чи прагне він до відновлення своєї репутації, якій була заподіяна шкода внаслідок поширення неправдивої інформації, чи його більше цікавить отримання багатомільйонних сум. В іншому випадку мета позивача може й повинна бути визнана нелегітимною. Зокрема, коли суд має підстави вважати, що позивач прагне закрити видання і покарати журналіста. Тоді ж, коли суд установлює, що оприлюднена інформація недостовірна, він повинен визначити, чи був компонент вини журналіста та ЗМІ. Тобто, чи знав журналіст, що ця інформація не відповідає дійсності, чи він просто не має доказів, що вона достовірна.

— Європейський суд бере до уваги таку обставину, навіть якщо журналіст не має відповідних доказів?

— Однозначно — так. На відміну від наших судів.

Інший поширений міф, який циркулює в нашому суспільстві, пов’язаний із переконанням, що позови до ЗМІ — це чи не суто українське явище і що ніде у світі ніхто з пресою не судиться. Це не так. Зокрема, суперечить цьому досвід країн, наявність у яких вільної преси і свободи слова не підлягає жодному сумніву. Там також дуже багато позовів до ЗМІ. Але, звичайно, там політики, посадові особи судяться з пресою дуже рідко. Тому що для них виграти справу проти ЗМІ в суді практично неможливо, у всякому разі, це буває дуже нечасто, оскільки там існує стандарт, зафіксований і в статті 17 українського закону «Про держ-підтримку ЗМІ...», про що ми вже казали.

Потрібно сказати, що в українському законодавстві, яке регламентує ці питання, є велика кількість термінологічних суперечностей. Приміром, у Цивільному кодексі вживається термін «відомості, які не відповідають дійсності», «відомості, викладені неправдиво». У законах «Про друкарські засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про інформацію», «Про телебачення та радіомовлення» — «недостовірна інформація». При таких розбіжностях у термінології я схильна вживати конституційний стандарт, зафіксований у частині 4 статті 32, де йдеться про «недостовірну інформацію». Це дуже важливий момент, і в пропозиціях, переданих нашою програмою до Верховного суду України, йдеться про те, що саме застосування судами цього стандарту є однією з форм захисту журналістів і преси. І не тільки їх, оскільки свобода слова — одне із фундаментальних прав кожної людини.

По тлумачення права на свободу інформації варто звертатися до практики Європейського суду з прав людини. За 50 років свого функціонування він набув неоціненного досвіду в цій галузі. Зокрема, виніс дуже цінну рекомендацію, яка полягає в тому, що при розгляді справ про диффамацію судам варто розмежовувати факти від оцінок, суджень, коментарів, висловлення точки зору. Якщо ми говоримо про відомості, то це є ствердженням фактів. А інформація — це факти плюс коментар, думка автора. Цілком однозначно, що змушувати доводити правдивість своєї думки не можна — свобода думки захищена Конституцією. І це є надзвичайно важливим елементом захисту свободи слова і преси.