Опікуни й опікунки

У всій Одесі такий будинок один. Його будували за окремим проектом спеціально для самотніх літніх людей. Місце вибрали затишне, на 6-й станції Великого Фонтану. Морське повітря, тиша, багато зелені, велика прибудинкова територія. Словом, живи й радій.

Стареньких селили в окремі квартири з усіма зручностями. На першому поверсі для них обладнали медпункт, клуб, бібліотеку, буфет, безплатний телефон у коридорі. Потім з’явилася їдальня, пральня. Ці безплатні блага й повинні були забезпечити людям похилого віку спокійну старість. Ба ні. За 20 років існування будинку, який отримав статус пансіонату, їм довелося не раз писати листи з проханням зберегти його. В 2011 році пішов новий потік скарг. І спливли моторошні махінації з квартирами. Ними торгували і навіть розплачувалися з працівниками КРУ.

Однак влада міста не стала ворушити справи минулих днів: не ми, мовляв, і не при нас. Чиновники пішли шляхом найменшого опору: немає пансіонату - немає проблем. Тепер у шестиповерховому 90-квартирному будинку - відділення для самотніх літніх людей на базі 27 квартир, розкиданих по п’яти поверхах і довгих коридорах із відсіками. Інші 63 квартири приватизовано. В одних хазяйнують нові власники, котрі жодного сосунку до пансіонату не мають, в інших мешкають їхні квартиранти, ще в інших - люди похилого віку, які теж потребують опіки. Але «опікають» ті, хто чекає їхньої швидкої смерті.

Історія з довгим шлейфом, або Куди дивилися чиновники?

Доля будинку на вулиці Педагогічній, 24, не склалася від самого початку через допущені при поселенні порушення. Ордери видавали загального зразка і не тільки самотнім пенсіонерам. У багатьох були родичі. І коли вийшов закон про приватизацію державного житла, а це сталося через два роки після заселення будинку, старенькі кинулися оформляти права власності на свої квадратні метри. У місті відповіли відмовою: мовляв, не для цього ми будинок на Педагогічній будували. Почитайте положення - воно забороняє прописувати інших осіб, окрім тих, кому видано ордери. Тож нічого оббивати пороги. Але скарги зробили свою справу. Втрутилася прокуратура, і приватизацію було дозволено. Квартири пішли по руках, і будинок для самотніх людей задзвенів дитячими голосами. Самотні старенькі стали скаржитися і просити повернути будинку колишній статус.

На початку 1995 року міськвиконком вирішив покласти край розбазарюванню квартир. І надав будинку статус пансіонату. Приватизацію було заборонено. Заодно влада розпорядилася підготувати судові позови про визнання недійсними ордерів, виданих стареньким, у яких були родичі. І навіть веліли знайти і відселити власників квартир у нове житло. Однак нічого не вийшло. Не змогли чи не захотіли - це вже не так важливо. 2007 року міськвиконком пішов іншим шляхом: зняв будинок з балансу ЖКГ і передав у відання міського центру соцзахисту. Чиновників зобов’язали проводити роз’яснювальну роботу з людьми похилого віку, переконуючи їх у недоцільності приватизації житлоплощі. На той момент у приватні руки пішли 33 квартири. Тих, хто залишався проживати в казенних квадратних метрах, звільняли від сплати комунальних послуг.

Одночасно велися пошуки варіантів обміну приватизованих квартир на одеські квартири, де живуть самотні літні люди. Але всі ці заходи результатів не дали. Заборона на прописку, високі комунальні послуги, напевно, могли б відбити бажання купувати квартири в цьому будинку. Але якихось дієвих заходів впливу на потенційних покупців не було. Маховик «прихватизації» було запущено.

Судячи з чиновницького листування, на кінець 2000 року близько 37 квартир вважалися приватною власністю завдяки судовим рішенням. І ще 23 підопічних мали ордери загального зразка і могли претендувати на приватизацію. Здебільшого це були самотні старенькі, котрі доживали свого віку. Одні згодом пішли з життя, інші - стали «власниками», «завдяки» чиїйсь жадібності.

Друга масова хвиля приватизації припадає на 2000-ні роки, коли до керівництва пансіонатом прийшли люди, які впродовж десяти років «добили» статус будинку до точки неповернення. Наприкінці 2002-го заклад на вул. Педагогічній отримав статус юридичної особи. Було створено комунальне підприємство під назвою «Геріатричний пансіонат для самотніх осіб пенсійного віку», яке стало опікуном для людей похилого віку. І пішло-поїхало. За чотири роки 23 квартири пішли в приватні руки. Потім ще дві. І в комунальній власності міста залишилося 27 квартир. Це підсумок діяльності колишнього директора пансіонату Олександра Крижного та його заступника Володимира Долбіна. І, звісно, міського управління соцзахисту, яке їх контролювало так, що вони працювали в умовах повної безкарності.

Про квартирні махінації жодного слова

У тому, що керівництво пансіонату доклало руку до розтягування казенного житла, немає сумніву. Список власників квартир - свідчення того. Самотніх літніх людей тут немає. Зате є пансіонатське начальство, працівники КРУ і «блатні».

2003 року квартирку отримала дружина директора пансіонату Ніна Іванькова. Вона працювала тут сторожем. Купила її за 6,5 тис. грн. (судячи з договору купівлі-продажу) у самотньої 86-річної Ольги Ничипорівни Бережної, яка роком раніше, під кінець життя, «вирішила» оформити приватизацію. В ролі продавця за дорученням виступив такий собі пан Глушко, прописаний в одному з гуртожитків міста. Зі спливом двох з половиною років після смерті бабусі квартирку було продано подружній парі, яка й мешкає в пансіонаті по сьогодні.

2001 року сам заступник директора Долбін разом зі своєю дружиною вселився в пансіонатську квартиру площею 39,10 кв. м. І через два роки, в 2003-му, її приватизували, не маючи на це жодних прав. Мешкають на Педагогічній, 24, і нині.

Приблизно в цей самий період кухар пансіонату Анатолій Демяшкін теж розжився тут квартирою того ж метражу. В 2003-му приватизував і відразу ж продав. За 69,3 тис. грн., або 13 тис. дол., судячи з договору купівлі-продажу.

2005 року дочка заступника директора Юлія Долбіна теж отримала тут житлоплощу. 86-річний Георгій Павлович Гаврилов заповів їй свою квартиру на випадок його смерті. Самотній дідусь, який мешкав у пансіонаті з 1994 року, в 2002-му вирішив обзавестися нерухомістю й одразу ж, оминаючи міський орган приватизації, звернувся до суду. Добре відома одеситам за низкою ухвалених рішень суддя Ярош, попри будь-які заборони, винесла вердикт на користь тих, хто вирішив отримати права власності на пансіонатську квартиру за дідуся. Хоч як дивно, але місто не стало оскаржувати рішення суду, і через три місяці дало добро на приватизацію. З 2010 року в ній прописана інша жінка з 12-річною дівчинкою.

У 2002 році така собі Мушинська, 1974 року народження, прописалася в квартирці площею 38,1 кв. м й одразу ж приватизувала, блискавично, протягом півтора місяця. Вона ж отримала дозвіл побудувати на території пансіонату два гаражі.

Найостанніші приватизації теж вельми показові. В 2007 році право власності на квартиру отримав батько Анатолія Шубного, котрий очолював до цього митний пост «Одеса-нафтогавань». А 2009 року він став директором департаменту соцзахисту Одеської міськради, на балансі якої і перебував пансіонат. Його батька, 68-річного пенсіонера, поселили в пансіонат ще 1998 року як виняток. Як написано в одному з документів, його «непрацездатний син, інвалід другої групи, не мав можливості утримувати батька». Але звідки взялося в нього право на приватизацію, можна тільки здогадуватися.

У травні 2009 року власницею пансіонатської квартири стає ревізор КРУ в Одеській області Тетяна Мельничук, 1982 року народження, жителька Котовська, прописана в одному з одеських гуртожитків. Вона перевіряла роботу пансіонату за 2006-2008 роки. Перевірка тривала два з половиною місяці і даром не минулася. Мельничук отримала квартиру, в якій досі проживає найстаріша мешканка пансіонату Віра Григорівна Підлісна, 1923 року народження. Приватизацію квартири було оформлено відразу після перевірки КРУ. І потім самотня старенька втратила і квартиру, і опіку з боку міста. Буквально через два тижні квартиру було перереєстровано в МБТІ на молодого ревізора.

У цей самий час ще одна співробітниця КРУ Юлія Соколова теж стає хазяйкою пансіонатської квартири. У ній з моменту заселення будинку мешкала нині покійна Анастасія Опанасівна Трушкіна. Їй у 2004-му, тобто через 12 років, теж «закортіло» раптом приватизувати пансіонатське житло. Але щойно квартиру було оформлено на бабусю, вона менш як через місяць перейшла у власність Соколової Наталії, а та в 2009 році переуступила її Соколовій Юлії, яка мешкає в ній і сьогодні. Саме вона на посаді старшого контролера-ревізора відділу інспектування соціальної сфери, культури і туризму КРУ в Одеській області перевіряла роботу пансіонату за 2009-2010 роки.

Як ви самі розумієте, жодних маніпуляцій із казенними квартирами в пансіонаті працівниці КРУ не виявили. Та й жодних інших серйозних порушень. Разом з тим уже на початку 2010 року спливло все, що там відбувалося за останні роки. Крижного і його команду було звільнено. Однак попри те, що деякі факти стали надбанням вузького кола громадськості, яка, так би мовити й розітнула нарив на тілі пансіонату, тодішнє керівництво міста вважало за краще не виносити сміття з хати. Так само вчинила й нинішня муніципальна влада, відгородившись від проблем, які породила незаконна приватизація квартир. Точніше кажучи, злочинна. Фактично приватизували і продавали квартири разом зі старенькими.

Подробиці афери

Про те, як це відбувалося, можна судити зі справи нині покійної Розалії Петрівни Глянц. Найстарша мешканка пансіонату померла на початку цього року. Їй було 95 років. Але до кінця своїх днів вона зберегла ясну пам’ять і здоровий розум і могла себе обслуговувати самостійно. Вона пам’ятала подробиці, деталі й мала свій погляд на події. Зберігся відеозапис її розповіді. Ось частина свідчень Р.Глянц.

«Дирекція мою квартиру продала двічі. Разом із живим мешканцем - зі мною. Нібито я сама просила. Це небилиця. Від початку до кінця зліплена історія. Вони думали, що я довго не протягну. Я з принципових міркувань ніколи не хотіла приватизувати свою квартиру. Грішно. Будинок будували для ветеранів війни та праці. Самотніх, завважте. І я, до речі, брала активну участь у його будівництві. Входила до ініціативної групи. Мушу сказати, завдяки нам у будинку поставили радіатори, які добре гріють. А то б так і сиділи в холоді. Так от, щоб сюди вселитися, я здала місту свою халупу. Це була умова така: здавати своє житло взамін квартири в пансіонаті. І живу тут 19 років і сім місяців. А тепер я боюся, що опинюся на вулиці. В мою квартиру вже приходив чоловік. Назвався перевіряльником. Потім з’ясувалося, це новий покупець на мою квартиру. Третій за ліком. Подивитися приходив...».

Розалія Петрівна Глянц випадково дізналася, що вона більше не хазяйка квартири, в якій мешкає майже два десятки років. Тодішній новий директор, а ним стала Тетяна Случанська, направила запити в міське агентство приватизації житла та МБТІ (як і щодо інших підопічних), і з’ясувалося, що квартиру, в якій мешкає Глянц, було приватизовано вісім років тому - в 2002-му. І продано в 2003-му. Але в її паспорті стояв штамп прописки в квартирі №17 на вул. Педагогічній, 24, і - жодної позначки про приватизацію житла.

Торік, ще за життя Глянц, міліція порушила кримінальну справу за фактом шахрайства. Від її імені було направлено позов до суду завдяки допомозі громадської організації «Улюблене місто», яка обстоює інтереси людей похилого віку і бореться за збереження статусу будинку на Педагогічній, 24. Відповідачами в суді стали колишній директор пансіонату та його заступник, посередник у справі купівлі-продажу, два покупці квартири та міські служби, які оформляли приватизацію пансіонатського житла, знаючи, що рішеннями міськвиконкому її заборонено. Тепер, після її смерті, квартиру, в якій вона мешкала, намагається повернути у власність міста прокуратура. Але суд не квапиться розглядати позов по суті. Хоча аргументів для вирішення більш ніж достатньо.

Судова експертиза, проведена в рамках кримінальної справи, показала, що документи, подані Глянц на приватизацію, - фальшиві. Підпис і рукописний текст виконані іншою особою. Що стосується продажу квартири, то в ролі продавця виступала за дорученням така собі гр-ка Лобова, якої Глянц ніколи у вічі не бачила. Саме доручення підписав заступник директора пансіонату Долбін. Нібито на прохання і в присутності Глянц, яка на той момент хворіла і не мала сил тримати ручку. Але Розалія Петрівна була при тверезому розумі, про що свідчать медичні записи. Далі. Ніяких грошей від продажу квартири Глянц не отримувала. Будь-які документи з цього приводу відсутні. Нова власниця квартири гр-ка Руссу протягом семи років жодних прав на квартиру не заявляла: не прагнула прописатися, вселитися чи навіть подивитися житло. Але, коли таємне стало явним, новоспечена власниця в жовтні 2010 року продала квартиру Глянц. Нова «покупниця» гр-ка Дяківнич так само придбала «кота в мішку», не оглянувши пансіонатське житло. І жодного разу не заявила на нього своїх прав.

Що цікаво, коли з’ясувалися ці факти, міська влада нічого не зробила, аби повернути квартиру в комунальну власність. За словами представника громадської організації «Улюблене місто» Тетяни Бойко, Глянц зі своїх пенсійних заощаджень оплачувала послуги адвоката. Старенька боялася, що її можуть силою виселити з квартири. Але найнеймовірніше те, що коли афера спливла, Глянц втратила права на безплатне медико-соціальне та побутове обслуговування в пансіонаті. Мешканці приватизованих квартир такого права не мають. І була змушена оплачувати комунальні й інші послуги своїм коштом. З травня 2010-го по грудень 2011 року вона сплатила за харчування та соціальні послуги 19 500 грн. Плюс 780 грн. за електроенергію. Ці суми вказано в судовому позові Глянц. Тобто за аферу, яку провернули керівники пансіонату за спиною старенької, довелося їй же й розплачуватися.

Подібними фактами, неймовірними й обурливими, було наскрізь просякнуте життя людей похилого віку в будинку на Педагогічній, 24. Багато в чому воно залишається таким і по цей день.

Щоб вивчити історію прихватизації пансіонатських квартир, знадобиться бригада слідчих. І бажано з Генпрокуратури. Але тут потрібна воля з боку міської влади. А її немає. Директорові департаменту праці та соціальної політики Одеської міськради Олені Китайській, яка займає позицію «наша хата скраю», взагалі незрозуміло, заради чого газета порушує цю тему. «Ми не в змозі повернути 63 приватизовані квартири. Це приватна власність. Люди вселялися за ордерами і мали право приватизувати свої квартири. Прокуратура свого часу це підтвердила. І ми зараз не можемо повернутися в 1995 рік», - заявила вона.

У лютому цього року Одеська міськрада, з подачі департаменту, винесла рішення про реорганізацію КП «Геріатричний пансіонат для самотніх осіб пенсійного віку». У підсумку комунальне підприємство на Педагогічній було ліквідовано, а 27 соціальних квартир, які залишалися у власності міста, приєднано до КП «Геріатричний будинок милосердя імені святого цілителя Пантелеймона», який віднедавна об’єднує два будинки престарілих на вулицях Ясній і Терешкової, де палатна система.

Реорганізація, яка викликала хвилю критики на адресу департаменту та її керівника з боку тамтешніх мешканців - людей похилого віку, буде темою наступної публікації. Скажу лише, що місто легким помахом чиновницької руки, підтриманої депутатським корпусом (котрий навіть не відав, який «вирок» підписує), поставив крапку в колишніх млявих спробах влади повернути будинку на Педагогічній колишній статус. Відхрестилося від квартирних махінацій і проблемних квартир, які можна повернути місту. А їх чимало. Є серед них і такі, що стоять порожніми. І дало відмашку на їхнє вільне «плавання». До якого берега вони приб’ються, здогадатися нескладно.