НВЕР МХІТАРЯН: «КОЖЕН ЗАКОН СТОСУЄТЬСЯ ПРАВ ЛЮДИНИ»

Усі без винятку законопроекти мають одержувати експертну оцінку комітету ВР із питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин, вважає Нвер Мхітарян, народний депутат України, заступник голови названого комітету, член фракції «Партія промисловців і підприємців України та «Трудова Україна». Адже, по суті, будь-яке політичне, економічне чи соціальне нововведення торкається невід’ємних прав людини. Але навіть вирішення долі пріоритетних законопроектів передається іншим комітетам. Скажімо, з питання приєднання України до Європейської мовної хартії вирішальне слово залишається за комітетом з євроінтеграції…

— Нвере Мнацакановичу, у процесі обговорення питання про ратифікацію Європейської хартії захисту регіональних мов і мов національних меншин ви пропонували розширити список мов, які підлягають, за європейськими нормами, державній опіці. Чи виявилися переконливими ваші аргументи?

— Річ у тому, що, відповідно до запропонованого нам проекту закону про ратифікацію Європейської хартії, її положення поширюються на тринадцять мов: білоруську, болгарську, гагаузьку, грецьку, єврейську, кримськотатарську, молдавську, німецьку, польську, російську, румунську, словацьку й угорську. При цьому, відповідно до перепису, вірменів в Україні рівно втричі більше, ніж німців або гагаузів, чиї мови внесено в український варіант хартії. Така ж сама ситуація в татар, циганів, азербайджанців та грузинів. Можна було б сперечатися, якою виставити нижню межу чисельності, чи враховувати «європейське» походження мови, історичний час її появи на українській території, нарешті — можливості бюджету з проведення мовної політики. Але на розгляд питання про ратифікацію хартії парламенту вже місяць як бракує часу.

При цьому на голосування виноситься попередній варіант — моїх зауважень та пропозицій, попри виступи в пресі, із трибуни й офіційні заяви, так і не було враховано. Нині кажуть: питання закрите. Хоча аргументованої відповіді, чому закрите, я так і не отримав. Тому, користуючись нагодою, заявляю: я боротимуся за внесення під захист хартії усіх вище згаданих мов, бо так буде чесно. І винести за рамки хартії російську мову також була б справедливо: вона потребує не захисту, а особливого статусу. Але це — тема для окремого законопроекту.

Проте головна проблема навіть не в цьому: всі розрахунки щодо того, скільки в Україні представників тієї чи тієї нації і якою мовою вони воліють говорити, спираються на результати Всеукраїнського перепису 2001 року. При цьому в наш комітет і мені особисто надходили й продовжують надходити запити від різних національних общин із приводу їхніх сумнівів в об’єктивності результатів перепису. Я відсилав відповідний депутатський запит, але вичерпної відповіді так і не отримав. Мені цікаво подивитися на власні очі, ким я в документах значуся, бо до мене додому ніхто не приходив і нічого не запитував. І яку мову там вказано моєю рідною...

— А яка ваша рідна мова?

— Моя рідна мова — вірменська.

— Питання статистики ви порушували з парламентської трибуни й під час недавнього обговорення законопроекту про міграційну службу…

— Усі цифри, які ми маємо щодо мігрантів, приблизні. Приміром, навіть я, президент Спілки вірменів України, не можу точно сказати, скільки вірменів приїхало до України після карабахських подій: 200 тисяч чи 300. Підрахунками просто ніхто не займався.

Так, складно знайти баланс між наданням іноземцям широких можливостей із працевлаштування та запобіганням напливу на ринки праці некваліфікованої робочої сили. І було б спокусливо створити умови, за яких Україна видавала б робочі візи лише тим, хто має затребувану в нас кваліфікацію, й водночас боролася б як із нелегальними мігрантами, так і з організаторами підпільного ринку робочої сили. Але ми не можемо займатися цим без елементарної інформації про те, скільки іноземців уже перебуває на нашій території, а також яких робітничих вакансій ми не в змозі заповнити без залучення іноземців. Тим паче немає даних, скільки людей розраховують на отримання українського громадянства, скільки вже мають його тощо. Отож, упорядкування єдиного державного реєстру мігрантів — це найважливіше державне завдання, і відкладати його вирішення не слід. Можливо, питання створення такого реєстру варто сьогодні відокремити від питання про єдину Державну міграційну службу, якщо вже створення її парламент відклав. Так я розумію рішення перенести питання на повторне перше читання.

— Ви пропонували ухвалити закон про міграційну службу в першому читанні й терміново починати готувати його до другого. Чи не змінилася ваша думка в процесі дебатів?

— З трибуни начебто всі підтримували закон. Але життя вкотре засвідчило: обговорення — це одна річ, а те, як натиснуть кнопку, — зовсім інша. Ніхто не каже «ні», але й не голосує «за». Це конкретний приклад лобіювання. Як я й відзначав, головний камінь спотикання — під ким перебуватиме нова структура — Державна міграційна служба: чи це буде безпосередньо Кабмін, МВС чи Держкомітет у справах національностей і міграції?

— З парламентської трибуни ви першим заговорили про проблему трудової міграції — роботу наших громадян за кордоном і внутрішню трудову міграцію по регіонах України…

— У всьому світі це питання вирішується цивілізовано. Потрібен Німеччині фахівець із програмування зі Швейцарії — його викликають, і він починає працювати. Поки його не запросять, він нікуди не їде. А в нашому варіанті люди спочатку їдуть за кордон, найчастіше — за туристичною візою, тобто від самого початку порушуючи закони країни перебування, а потім починають шукати роботу. Доктор філософії шоферуватиме, музиканти — моститимуть тротуари. Підприємці виявляються енергійнішими, ніж державні структури. Вони укладають конкретні контракти, і люди, котрі, можливо, числяться в Україні як безробітні, заробляють свій кусень хліба за кордоном. Це реальність, і нам слід до неї відповідно ставитися.

Для початку — на шляху до Євросоюзу — створити спільний правовий простір із питання трудової міграції з країнами майбутнього Спільного економічного простору — Росією, Білоруссю й Казахстаном. Причому побудований на принципі взаємності: росіяни в Україні також отримають правовий захист. Аналогічні договори можливі й з іншими країнами СНД. Наша спільна культурна основа пострадянського простору цілком може стати основою для спільного правового поля: щоб українець у Росії почувався так, як австрієць у Німеччині. І це — не утопія.

— А чим ви керувалися, вибираючи парламентський комітет?

— Як каже прислів’я, не місце людину прикрашає, а людина — місце. Я прийшов у парламент — підприємець, викладач, учений (доктор технічних наук, професор). Мене за кордоном більше знають як вченого, в Україні — як будівельника. До слова, будівництво також має свої закони. Як законодавець моди на житло в Україні, творець корпорації «Познякижитлобуд» і першого «теплого будинку», першого рамнокаркасного будинку й багатьох наступних можу говорити про це з усією відповідальністю. Отож, усі й чекали, що я піду в комітет із будівництва чи бодай у бюджетний комітет. Але я вибрав комітет із питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин і представляю в ньому парламентську більшість. Бо щиро вважаю своїм обов’язком захищати права людини.

Не забуваймо, який у нас сьогодні парламент. Можливо, гріх беру на душу, але боюся, що більшість законів ухвалюють не для чийогось блага, а проти когось. І найчастіше закони приймаються на особистісній основі: «Кому це потрібно?!» Той депутат попросив натиснути кнопку, цей... А суть питання? Якщо інтереси країни, інтереси народу диктують одне, а парламент затверджує зовсім інше, це дуже погано.

— Чи можна щось змінити в цих традиціях?

— Гадаю, так. Чому мені дуже сподобалася пропозиція Президента про конституційну реформу та створення парламентсько-президентської держави? Звісно, у ній багато спірних моментів: і двопалатний парламент, і зменшення кількості депутатів, на мою думку, не відповідають українським реаліям. Але ще ніколи, по суті, у незалежній Україні парламент з урядом в одній упряжці не працювали. Ухвалюється закон, навіть важливий і потрібний, із таким собі лукавством: «Нумо, нехай уряд спробує його виконати». А уряд руками й ногами відбивається від цього! Якщо сьогодні перевірити, як виконуються раніше прийняті закони, картина проясниться.

Я не закликаю до загальної однодумності: це ми вже проходили. Опозиція — це нормально. Це той санітар, котрий має бути. Але інтереси народу, громадян і держави в цілому слід відокремити від інтересів певних лобістських груп. Ми девальвували поняття конструктивної опозиції, але я як будівельник знаю, що конструкція — це основа будь-якої споруди. Закладаючи фундамент, ми бачимо, яким буде будинок. А фундамент держави — закон.

— Які ваші особисті інтереси в парламенті?

— Я спеціально пішов у такий комітет, де практично немає фінансових інтересів певних кланів, якогось явного лобі. Я вірменин, і дуже люблю Вірменію. Але не менше люблю Україну — мою другу батьківщину. Мій батько служив у Львові, і коли розпочалася Велика Вітчизняна, воював, захищав Україну від фашистів, був тричі поранений. Два брати моєї матері загинули під час війни на українській землі. Усім хорошим, що в мене є, крім генів та коріння, я завдячую Україні, яка дала мені освіту, бізнес, друзів. Саме тому я вибрав для роботи такий комітет, у якому як парламентарій можу бути найбільш корисний багатонаціональному народові України. Але, жоден важливий економічний документ до нас не потрапляє!

За великим рахунком, це неправильно. Це ж комітет із питань захисту прав людини: по суті, всі без винятку законопроекти мають одержувати нашу експертну оцінку. Адже, повірте, коли світове співтовариство звертає свій погляд на Україну, його мало хвилює, яка в нас видаткова частина бюджету. Його хвилює, як дотримуються тут права людини, чи є реальна демократія, наскільки ми близькі до її європейських норм. Це абсолютно прозорий сектор роботи, на який усі дивляться. Фактично це прапор держави: якщо прав людини дотримано — отже, народ цивілізований, якщо ні — це плем’я мумбо-юмбо. І при цьому комітет із питань захисту прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин, по суті, відсувають від вирішення його профільних питань. Навіть із питання приєднання до Хартії європейських мов, у якому йдеться про мови нацменшин, профільним визначили комітет із питань євроінтеграції: з якого доброго дива?!

Хочу підкреслити: не варто підганяти закони до конкретних ситуацій із минулого — треба дивитися у майбутнє. Закони слід ухвалювати не під цю хвилину. І чим довше закони працюватимуть, тим більше честі та хвали їхнім авторам.

І, мабуть, найголовніше сьогодні питання для всіх парламентаріїв. Ухвалити в парламенті програму дій уряду вкрай важливо: таку підтримку закладено в самих статутних документах парламентської більшості. Водночас кожен ключовий сектор діяльності Кабміну має супроводжуватися пакетом законопроектів, аби наміри уряду з забезпечення тих чи інших позицій були прозорими та зрозумілими. Тоді наша співпраця виявиться реальною перевіркою на дієздатність такої коаліції гілок влади.