НОВИЙ СУДОУСТРІЙ ПОВИНЕН СТАТИ ПЕРЕМОГОЮ КОНСТИТУЦІЇ, А НЕ ТІЄЇ ЧИ ТІЄЇ ГІЛКИ ВЛАДИ

Після повернення з канікулярних відпусток народних депутатів політичне життя в державі, як завжди, швидко набрало обертів. Хотілося б знати напевне, що шоста сесія Верховної Ради стане вирішальною для реформування судоустрою в державі та настане час, коли з полегшенням можна буде усвідомити: Конституція України перемогла.

Вже майже п’ять років минуло відтоді, як Конституцією України визначено, що, окрім Верховного суду, в Україні діятимуть ще й інші вищі судові органи — вищі суди. З цим треба рахуватися і бачити в цьому значне посилення судової влади, яке дасть змогу не розпорошувати сили одного вищого судового органу на всі проблеми правосуддя у державі, а зосередитися на конкретній судовій юрисдикції, за яку відповідатиме конкретний вищий суд, і більш кваліфіковано здійснювати її: спеціалізація завжди супроводжувала професіоналізм.

Утворення системи судів загальної юрисдикції за принципом спеціалізації — прогресивна форма організації діяльності судової влади. Вона може не влаштовувати тільки прихильників командно- адміністративної системи. Адже спеціалізація судів веде до незворотних перетворень у напрямку демократизації судової влади.

Для забезпечення процесу реформування судоустрою, відповідно до Конституції України, 30 серпня 2000 року Президент України підписав Указ «Про створення Ради з питань реформування судової системи України». Є всі підстави вважати, що глава держави зважив на ситуацію, яка склалася у питанні розробки та прийняття нового закону про судоустрій, факти порушень регламенту, що були допущені на перших етапах проходження законопроекту у Верховній Раді, саму атмосферу несприйняття профільним комітетом Верховної Ради конструктивних поглядів на судоустрій до часу створення парламентської більшості, і, найголовніше, — небезпеку ревізії положень Конституції шляхом прийняття закону, що відверто ігнорував би принцип спеціалізації судів загальної юрисдикції.

Непересічною для суддівського корпусу у цьому контексті є подія, яка відбулася 28 вересня н.р. у палаці мистецтв «Український дім» у м.Києві. Тоді перед Президентом України в урочистій обстановці складали присягу 200 суддів України. Виступаючи перед суддями, котрі були вперше призначені на цю посаду, гарант Конституції заявив, що бере на себе відповідальність за реформування судової системи, відповідно до положень Конституції. Раніше, на IV з’їзді суддів 14 грудня 1999 року, Президент України у своєму виступі висловив занепокоєння щодо небезпеки перетворення судової гілки влади у відокремлену, замкнуту корпоратизовану систему, яка не визнаватиме ні законодавчої, ні виконавчої гілок влади.

Результати обговорення багатьох проектів закону про судоустрій 1997—2000 років свідчать, що головною перешкодою на шляху його прийняття були спроби опонентів уникнути запровадження галузевої спеціалізації судів ради збереження Верховного суду недоторканним. Єдине, що допускалося як «реформаторські» зміни, — це механічне доповнення структури Верховного суду судовими колегіями з юрисдикції спеціалізованих судів та створення законодавчих перепон для обрання голови Верховного суду не тільки зі складу суддів Верховного суду, а й з-поміж суддів вищих судів, хоча цього не забороняє навіть Конституція України.

Таке зверхнє ставлення до своїх колег образливе та нічим не виправдане. Якщо певна «закритість» для Конституційного суду зрозуміла і Конституція прямо визначає, що голова обирається зі складу суддів саме цього суду, — то для Верховного суду таких обмежень Конституцією не передбачено, та й не могло бути, оскільки він, на відміну від Конституційного суду України, є найвищою судовою інстанцією судів загальної юрисдикції, до якої також входять вищі, апеляційні та місцеві суди, становлячи єдину судову систему.

Із досвіду зарубіжних країн випливає, що всюди, де до структури судової системи входять кілька вищих судів, їхні представники, переважно за посадою, є членами колегіального органу найвищої судової інстанції, у нашому випадку — пленуму Верховного суду України, конституційно визначеної судової інстанції. Понад те, як орган, що входить до складу Верховного суду, він повинен мати визначені законом судові повноваження.

Тільки незрозумілі амбіції можуть перешкоджати входженню до складу пленуму Верховного суду України певної кількості суддів вищих судів, які не будуть адміністративно підпорядковані голові Верховного суду, за посадою — і голові пленуму. Це, безперечно, сприятиме вдосконаленню судового захисту в державі. Неприйняття цього прогресивного досвіду означатиме, що навіть у демократичній судовій системі, яку ми нині намагаємося побудувати, залишиться відокремлений острівець — Верховний суд, на діяльність якого жодним чином не впливатиме професійний потенціал місцевих та апеляційних судів, на чолі із вищими.

Верховний суд України та вищі суди повинні з’єднуватися саме в межах повноважень пленуму Верховного суду, що дозволить швидше реагувати на зміни у законодавстві, потреби судової практики, виявляти розбіжності у застосуванні законодавства судами різних судових юрисдикцій. Тільки за таких умов можна забезпечити однакове застосування законів усіма судами загальної юрисдикції, що складатимуться із судів окремих юрисдикцій.

Ведуться гострі дискусії про завдання та склад Верховного суду, його повноваження та механізм їх реалізації. Для того, щоб відповісти на ці запитання, слід насамперед зазначити, що створення єдиної системи саме й обумовлювалось необхідністю забезпечення єдності практики застосування законодавства усіма судами України. Це потребує визначення інструменту та механізму, завдяки яким буде досягнуто бажаного результату. У теперішньому Верховному суді таким механізмом є колегіальні органи — президія та пленум, а інструментом — право голови Верховного суду вносити протест у разі невідповідності рішення суду чинному законодавству. Складається ситуація, коли навіть за умови наявності вочевидь незаконного рішення чи вироку суду, але за відсутності протесту голови справа не може бути предметом розгляду ні президії, ні пленуму. Тобто механізм, завдяки якому зараз забезпечується єдність судової практики, не діятиме. З огляду на те, що новітнє процесуальне законодавство не декларативно, а фактично має забезпечити конституційні засади судочинства, такі як рівність учасників судового процесу перед законом і судом, доведеність вини та змагальність сторін, — голови судів, у тому числі і Верховного суду, не матимуть права внесення протестів.

Тому важливе завдання реформи — створення такого механізму, який би гарантував виконання головного завдання Верховного суду — забезпечення єдності застосування законодавства судами загальної юрисдикції. Є підстави вважати, що це нелегке питання Верховний суд зможе вирішити лише тоді, коли він насамперед судове провадження здійснюватиме виключно колегіальним складом у пленарному режимі, а не трійками, як це робиться нині. Якнайшвидше відновлення законності — це потреба суспільства, представники якого, звернувшись до Верховного суду, хочуть отримати рішення саме Верховного суду, а не частини його суддів, які спроможні припуститися помилки. Зазначений механізм унеможливить ухвалення помилкового рішення, адже Верховний суд як найвища судова інстанція в Україні не має права на помилку.

Враховуючи світовий та вітчизняний досвід розподілу судових повноважень між вищими та найвищими судовими органами, досягнуто єдиної позиції з приводу надання вищим судам повноважень касаційної інстанції, яка здійснюватиме розгляд скарг у складі трьох суддів. Касаційному розгляду, як правило, передуватиме апеляційний, що здійснюватиметься апеляційними судами також у складі трьох суддів. Місцеві суди розгляд справ здійснюватимуть, як правило, одноособово.

У випадках, визначених процесуальним законодавством, категорії справ за ознакою складності або важливості можуть розглядатись у першій інстанції як апеляційними, так і вищими судами.

Беручи до уваги те, що такі справи у першій інстанції розглядатимуться не місцевим судом, а вищим, до того ж колегією у складі трьох суддів, процедуру оскарження таких судових рішень можна спростити і обмежити тільки касаційною інстанцією. Так, справи, що підсудні у першій інстанції апеляційним судам, можуть оскаржуватися у касаційному порядку до вищих судів, а справи, що підсудні у першій інстанції вищим судам, можуть оскаржуватися у касаційному порядку до Верховного суду.

Якщо у першому випадку можна прогнозувати відносно велику кількість таких справ, то в останньому — вони повинні належати до справді виняткових, з огляду на статус вищих судів і Верховного суду України.

Касаційне провадження у справах, розглянутих вищими судами у першій інстанції, здійснюватиме безпосередньо Верховний суд усім своїм складом — сенатом, який чисельністю не може бути завеликим, приблизно до 20 осіб, і повинен формуватися з числа суддів різної галузевої спеціалізації: адміністративної, господарської, кримінальної та цивільної.

Не слід виключати можливості надання сенатові Верховного суду права брати до свого провадження у першій інстанції будь-яку справу, адже такі рішення матимуть прецедентний характер як одне із джерел формування єдиної практики. Можливо, доцільно надати таке право й вищим судам у межах відповідної їм юрисдикції. Окрім того, до повноважень пленуму Верховного суду слід зарахувати перегляд, за дотримання певних умов чи у випадках, прямо передбачених законом, будь-якого судового рішення, в тому числі і сенату Верховного суду.

Прикро, що теперішній Верховний суд, як з’ясувалося у процесі обговорення проблем судоустрою, виявився консерватив-нішим, ніж здавалося спочатку.

Бажання уникнути структурних змін робить його нездатним зрозуміти, що наріжним каменем реформування, хоч би там що казали, має стати саме Верховний суд. Його статус як найвищого судового органу, за умов розпо-ділу загальної судової юрисдикції на окремі судові юрисдикції і створення відповідних спеціалізованих судів, унеможливлює збереження судових колегій у структурі Верховного суду. Функції цих судових колегій (палат) виконуватимуть вищі суди, фактично ті ж самі судові палати, тільки виведені зі структури Верховного суду. Це пов’язано і з суто практичним аспектом. Створення вищих судів у кожній окремій судовій юрисдикції забезпечить належні умови для по- ліпшення правосуддя в Україні, з урахуванням тих-таки прогнозів Верховного суду щодо очікування значної кількості справ, які оскаржуватимуться у касаційному порядку.

Спеціалізація судів — ознака демократизації судової влади. Застереження опонентів, що в такому разі буцімто виникнуть проблеми із формуванням кадрів спеціалізованих судів, не зовсім коректні. Справді, Конституція України, обравши шлях до спе-ціалізації загальних судів, демократично передбачила можливість бути суддею спеціалізованого суду не тільки юристам, а й особам, котрі мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів.

Загальновизнано, що фаховою підготовкою для розгляду загальних цивільних і кримінальних справ є юридична освіта, тому суддівський корпус, який працюватиме у цивільних та кримінальних судах, повинен формуватися однозначно з осіб, котрі матимуть виключно вищу юридичну освіту. Що ж до таких судів, як господарські та адміністративні, то вони, за ознакою цивілістики, також повинні формуватися суддями з вищою юридичною освітою і формуватимуться переважно з юристів. Але тут можуть бути і винятки, враховуючи особливості суспільних відносин у сфері економіки та державного управління. Теоретично може скластися ситуація, коли особа з вищою економічною освітою або людина, котра закінчила Українську академію державного управління при Президентові України, складе іспити в кваліфікаційній комісії суддів, потім у Вищій раді юстиції і буде призначена суддею. Але такий суддя, як передбачає Конституція, відправлятиме правосуддя лише у складі колегій суддів, тобто разом з двома юристами. Зрозуміло, що таких суддів буде небагато. І якщо вони співпрацюватимуть з юристами, то тільки на користь правосуддю.

Проблема організаційного забезпечення діяльності судів справді надзвичайно болюча. Але це проблема самої влади, яка прагне кращих умов існування, чого прагнуть усі без винятку. І ця проблема, порівняно з визначенням структури системи судів, розподілу їх повноважень і т.ін., неголовна. Найважливіше —створити таку судову систему, яка б відповідала Конституції України та вимогам до сучасного рівня розвитку держави, а також реформувати судоустрій в інтересах тих, хто шукає судового захисту.

Тому ідею створення спеціальної установи з організаційного забезпечення діяльності судів — Державної судової адміністрації — можна було б підтримати. Але для її реалізації знадобиться багато часу і коштів, які доцільно спрямувати безпосередньо на розвиток нової судової системи. За розрахунками витрат, що додавалися до проекту закону, ініціатором якого виступав народний депутат В. Сіренко, на будівництво та реконструкцію приміщень для нової Державної судової адміністрації та її територіальних органів на місцях передбачалося у 2000 році майже 20,0 млн. грн., а на їх утримання — 4,1 млн.грн.

Дуже витратним мав стати і Верховний суд у зв’язку з намірами створити в його складі галузеві колегії, які, за своїми повноваженнями, як уже зазначалося, дублювали б вищі суди. Зокрема передбачалося збільшити фінансування Верховного суду з 14,2 млн. грн. до 20,4 млн. грн. та збільшити штатну чисельність на 100 одиниць, а також передбачалися витрати на реконструкцію та будівництво додаткового приміщення для нього в обсязі 5,0 млн. грн. Таке «реформування» — не що інше як використання можливості збільшення обсягу фінансування застарілої судової системи та підміна необхідності створення нової системи судів створенням Державної судової адміністрації, що стало б, так би мовити, головною подією у реформуванні судоустрою.

З міркувань доцільності та враховуючи економічний стан держави, а також нагальну потребу реформування насамперед судової системи з тим, щоб можна було вже, врешті-решт, запровадити у судочинство апеляційну інстанцію, створити адміністративні суди та відкрити шлях прийняттю нових галузевих процесуальних кодексів: адміністративного, господарського, кримінального та цивільного, — орга-нізаційне забезпечення діяльності судів можна залишити за Міністерством юстиції. Але мусить бути виконана одна умова — гроші на утримання судів усіх рівнів надходитимуть безпосередньо через відповідні скарбниці.

Друга причина, яка не дозволяє підтримувати окреслену вище ідею,— це бажання її прихильників надати Державній судовій адміністрації повноваження вносити подання Президентові України кандидатур для призначення суддів на адміністративні посади. Це означає, що чиновник, до обов’язків якого входять виключно питання створення належних матеріально-технічних та соціально- побутових умов діяльності суддів, ініціюватиме призначення на посаду голів вищого та судів інших рівнів. Авторитетнішим для судової влади буде таке подання Президентові України від міністра юстиції України. Тим більше що після прийняття обговорюваного закону голова суду не матиме жодних додаткових процесуальних повноважень, окрім повноважень судді, тому призначення судді на керівну посаду потребуватиме оцінки тільки його управлінських здібностей.

Як розуміє народ, серед якого немало шукачів правди, Верховний суд — це остання судова інстанція у відновленні порушених прав і законних інтересів як фізичних, так і юридичних осіб. Тому, з позиції простого громадянина, ми не бажаємо, щоб останню крапку у будь-якій справі— чи кримінальній, чи цивільній, чи господарській, чи адміністративній — поставила трійка суддів Верховного суду від імені України і за решту повноважних суддів Верховного суду. Всупереч позиції наших опонентів, ми пропонуємо, щоб Верховний суд у межах наданих йому повноважень ухвалював свої вердикти виключно всім своїм складом.

Головне у цій ситуації — не піддатися паніці. Доречно сказати, що хоч Конституція і передбачила радикальне реформування правосуддя, але це ж Конституція. І кому, як не юристові, знати відомий вислів: «Dura lex, sed lex» (суворий закон, але це закон). Отож давайте співпрацювати, шановні юристи, та виконувати свій професійний обов’язок у повній відповідності до закону.

Гадаю, слід з усією відповідальністю розробити Програму дій із реформування судоустрою, визначити етапи реформування. Вважаю, що таку Програму мала б розглянути Рада з питань реформування судової системи України при Президентові України, до якої входять представники всіх гілок влади.