Інформаційний простір на продаж?

Стало хрестоматійною істиною, що держава може відбутися, лише чітко захищаючи свої національні інтереси. У Законі України «Про основи національної безпеки України» об’єктами такої політики визначено конституційні права та свободи людини і громадянина. До пріоритетів національних інтересів України закон чітко відносить не тільки гарантування цих прав, а й захист державного суверенітету. Серед основних напрямів державної політики в питаннях національної безпеки України в інформаційній сфері зафіксовано забезпечення інформаційного суверенітету України.

В ієрархії законодавства України Закон «Про основи національної безпеки України» логічно продовжується Законом «Про телебачення і радіомовлення», яким заборонено створення телерадіоорганізацій іноземними юридичними та фізичними особами, а також особами без громадянства. Закон чітко регламентує й іншу норму — створення і діяльність телеорганізацій, у статутному фонді котрих понад 30 відсотків іноземних інвестицій.

Захист власної інформаційної безпеки — зовсім не українське ноу-хау. Можна згадати, наприклад, модель захисту ЗМІ у США, де ще 1934 року було прийнято закон, який жорстко обмежує купівлю ЗМІ іноземцями. Австралійський медіа-магнат, президент корпорації «Ньюс корпорейшн» Руперт Мердок, щоб виконати вимоги статті 310 американського закону про зв’язок, 1995 року прийняв американське громадянство — і тільки після цього американський підрозділ його корпорації отримав право придбати телевізійні станції на території США. Згадаймо і те, як у далекому вже 1993 році законодавець обгрунтовував необхідність прийняття цієї норми: обмежити пряме чи опосередковане — через дочірні компанії — іноземне втручання в інформаційний простір України й усунути навіть потенційні можливості впливу на нього.

Російський закон про засоби масової інформації від 27 грудня 1991 року прямо вказує: «Іноземна юридична особа, а також російська юридична особа з іноземною участю, частка (внесок) іноземної участі у статутному (спільному) капіталі якої становить 50 відсотків і більше, громадянин Російської Федерації, який має подвійне громадянство, не мають права виступати засновниками теле-, відеопрограм». Невже Україна турбується про свій інформаційний простір менше, ніж США і Росія? Звісно ж, ні. Протекціоністські заходи стосовно українського телеринку себе виправдали.

Ми говоримо, звичайно, про «мирний період» розвитку українського ТБ. Тому що, як свідчить досвід попередніх років, у «бойовий час», час виборів, телебачення як наймогутніший електоральний ресурс стає заручником дій політичних гравців та їхніх політтехнологів. Останні президентські вибори в Україні показали зацікавленість представників деяких іноземних держав у втручанні у внутрішні справи України. Більше того, вони безпосередньо втручалися у виборчий процес, у формування громадської думки. До чого це призвело, відомо всім. Усі пам’ятають волаючі випадки пропаганди з допомогою ЗМІ ідей сепаратизму, маніпулювання свідомістю громадян в інтересах певної політичної сили. Здавалося б, після виборів цьому покладено край. Здавалося б, після обрання нової демократичної влади і неабиякого антицензурного «щеплення», отриманого ЗМІ після виборів, телебачення може розвиватися спокійно, збалансовано, з однаковим доступом усіх політичних сил. Але ж ні. Бо, як гласить давня політична мудрість, виборча кампанія — це проміжок між виборами. І, схоже, українські політики використали цей проміжок між виборами для створення правової колізії, законної «лазівки», яка потенційно може спричинити втрату Україною свого інформаційного суверенітету. Йдеться про новий Господарський кодекс України. Його прийняття стало, поза сумнівом, позитивним кроком у справі захисту підприємницької діяльності. Кодекс зафіксував поняття іноземного підприємства (100% статутного фонду становить іноземна інвестиція) і підприємства з іноземною інвестицією (частка іноземців у статутному фонді становить не менше 10%). Здавалося б, усе нормально і все зрозуміло, тим більше що Закон «Про режим іноземного інвестування» чітко визначає: іноземні інвестори — це суб’єкти, які здійснюють інвестиційну діяльність на території України, а серед них — юридичні особи, створені відповідно до іншого, не українського, законодавства, фізичні особи — іноземці, котрі не живуть постійно в Україні. Цей закон визначає самі іноземні інвестиції як цінності, що їх іноземні інвестори вкладають в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою одержання прибутку або досягнення соціального ефекту, а підприємство з іноземними інвестиціями — як організацію будь-якої правової форми, створену відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якої становить не менше 10 відсотків.

Але в кодексі не враховано один пікантний юридичний момент — якщо підприємство з участю іноземної фізичної або юридичної особи створюється з участю резидента України. Що відбувається в такому разі? Воно не вважається іноземним підприємством або підприємством з іноземною інвестицією. А частка нерезидента України, наприклад, під час створення теле- і радіокомпаній, у такому разі не вважатиметься підприємством з іноземною інвестицією. Отже, може перевищувати 30-відсоткове обмеження, передбачене Законом України «Про телебачення і радіомовлення».

Таким чином, створено правову колізію, або, простіше кажучи, правову лазівку для проникнення іноземного капіталу в національний телепростір. Наслідки цієї правової колізії важко переоцінити. Не виключено, що напередодні виборів нас очікує масштабний перерозподіл медіаресурсів у країні. А якщо взяти до уваги, що вибори в Україні — процес перманентний, то повторення такої ситуації можливе й після березня 2006 року.

Порівняймо ситуацію захисту національного телепростору з іншою — також критичною для функціонування реально незалежної держави. Чи може Україна піти на фактичну приватизацію іноземними юридичними особами енергосистеми країни? Атомних електростанцій? Військово-промислового комплексу? Зрозуміло, що державний діяч, котрий тільки запропонує таке, — це політичний самогубець. Проте чим відрізняється кожна з цих стратегічно важливих для держави галузей від національного інформаційного простору, на який держава повинна мати можливості впливу?

Ситуація може бути урегульована в правовій площині. Зрештою, у країні існує ієрархія законів. Закон чітко констатує, що іноземні підприємства заборонено створювати в галузях, стратегічно важливих для держави. Цілком очевидно, що як театр починається з вішалки, так і захист державних інтересів починається із захисту власного національного простору. Зрозуміло, що навіть тепер, в умовах існування правової колізії між Законом України «Про телебачення і радіомовлення» та Господарським кодексом України, державні органи виходитимуть із пріоритетності інтересів національної безпеки. Але остаточну крапку в правовій колізії зобов’язана поставити Верховна Рада України. Зрештою, у відповідній статті самого Господарського кодексу України (частина 5 статті 116) зазначено, що відповідним законом України можуть бути визначені сфери господарювання, у яких діяльність підприємств із іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог національної безпеки України.

Що потрібно для цього? Парламент може, скориставшись своїм законним правом, внести зміни до Закону України «Про телебачення і радіомовлення». Які це будуть зміни, вирішувати законодавцям. На наш погляд, потрібно, по-перше, заборонити створення і діяльність теле- та радіоорганізацій, статутний фонд яких цілком або частково складається з власності іноземних юридичних і фізичних осіб, а також осіб без громадянства; по-друге — заборонити купівлю вже діючих телерадіоорганізацій цілком або частково у власність цих осіб. У законі також має бути збережена норма про заборону діяльності телерадіоорганізацій з іноземними інвестиціями, у статутному фонді яких понад 30 відсотків іноземних інвестицій.

Що дозволяє ухвалити таку редакцію? По-перше, що вкрай важливо напередодні виборів, парламент виступає реальним, а не декларативним захисником національних інтересів України. По-друге, буде раз і назавжди ліквідовано лазівку в законах, яка дозволяє іноземним державам, хай і з «чорного ходу», впливати на громадську думку в Україні.

Примітно, що прийняття нової редакції не викличе жодних витрат, окрім, звісно, розумової діяльності депутатів.