ГПУ вперше дослідила, як правоохоронці катують громадян

Поділитися
За всі роки існування нашої держави питання застосування насильства до громадян правоохоронними органами жодного разу не було предметом вивчення та обговорення на колегіях Генеральної прокуратури України.

За всі роки існування нашої держави питання застосування насильства до громадян правоохоронними органами жодного разу не було предметом вивчення та обговорення на колегіях Генеральної прокуратури України. Остання колегія цю традицію перервала. Втім, як констатують самі прокурори, не дивно, що у процесі узагальнення виникало багато запитань, на які ще досить важко дати чіткі, однозначні відповіді. Це пояснюється як відсутністю єдиних підходів до обліку таких випадків, офіційної звітності, яка б містила вичерпну інформацію з цього приводу, так і суттєвими прорахунками в організації спільної роботи прокуратури з органами внутрішніх справ і громадськими правозахисними організаціями. Доповідав про стан справ на цьому напрямку Віктор Войцишен, заступник генерального прокурора України, державний радник юстиції 2 класу.

Пропонуємо читачам виклад найбільш цікавих моментів його доповіді.

У прокуратурі зареєстровано понад шість тисяч вісімсот заяв громадян про застосування до них насильства працівниками міліції. Це багато, тим паче що за останні п’ять років їх число постійно зростало і тільки минулого року почало зменшуватися, хоча й украй повільно - всього на чотири десятих відсотка. Водночас у Черкаській, Дніпропетровській, Донецькій, Рівненській областях і місті Києві таких звернень, навпаки, помітно побільшало.

На неприйнятно високому рівні залишається їх питома вага серед загальної кількості зареєстрованих у прокуратурах Донецької, Дніпропетровської, Запорізької та, хоч як дивно, Миколаївської, Полтавської, Хмельницької, Чернігівської областей і міста Севастополя. Навіть ці, нехай досить умовні цифри, є свідченням того, що в названих регіонах іще не все гаразд у правовідносинах між міліцією і громадянами.

З іншого боку, є дані й різних громадських організацій. Наприклад, Харківська правозахисна група оцінює число постраждалих від насильства міліції минулого року майже у вісімсот тисяч громадян, а позаторік - у шістсот тисяч. Тож істина, на думку заступника генпрокурора, як завжди, - десь посередині.

Значна частина постраждалих нерідко не звертається до прокуратури стосовно протиправних дій міліції або таких, які вони вважають протиправними. Це може пояснюватися як малозначністю порушень прав громадян (як-от звичайнісіньке хамство, погрози та інші дії, не завжди пов’язані із застосуванням насильства), так і невірою у спроможність правоохоронців об’єктивно і неупереджено відреагувати на заяву і розібратися.

З іншого боку, далеко не всі такі випадки слід автоматично відносити до тортур і насильства. Нерідко за чинним законом вони тягнуть за собою дисциплінарну, а не кримінальну відповідальність. Хоча й грубе поводження з тими, кого повинні захищати, є неприпустимим для правоохоронців, воно має кваліфікуватися як дисциплінарний проступок чи порушення етичних норм поведінки, зазначив прокурор. Торік за всіма цими заявами та повідомленнями загалом порушено лише сто кримінальних справ, або всього півтора відсотка від загальної кількості розглянутих. Чому так мало? Знов-таки йдеться і про значну кількість порушень, які кваліфікуються саме як дисциплінарні проступки, і про істотні труднощі в доведенні фактичних обставин подій. Насамперед - у разі несвоєчасного звернення постраждалих або не завжди послідовної їхньої позиції.

Безумовно, є певна частина звернень завідомо надуманого характеру, з метою уникнути відповідальності за вчинені заявниками правопорушення і злочини.

Маємо непоодинокі випадки приховування таких фактів самими працівниками міліції або формального проведення дослідчих перевірок прокурорами. На жаль, є й цілком об’єктивні відомості, які однозначно підтверджують наявність такої проблеми. Йдеться про конкретні обставини, встановлені під час розслідування та судового розгляду конкретних кримінальних справ.

По-перше, це стрімке зростання числа випадків смерті громадян - уп’ятеро за останні п’ять років (у 2010 році - вже сорок), за шістнадцятьма з яких порушено кримінальні справи. Лише торік до суду з обвинувальними висновками направлено вісім таких справ щодо дев’ятнадцяти обвинувачуваних у семи регіонах (це також свідчення поширеності цих злочинів). Три з них стосуються подій позаминулого року. Є справді жахливі приклади! Водночас закрито тільки три справи, тоді як розслідується ще десять - у дев’яти регіонах. Тобто цей сумний перелік, безумовно, поповнюватиметься й надалі.

По-друге, це більш ніж значна кількість направлених до суду справ про застосування насильства, яке, на щастя, не призвело до настільки тяжких наслідків. Хоча що тяжкі, що середні, що легкі тілесні ушкодження, що навіть побої, заподіяні громадянам саме правоохоронцями, - це нонсенс як у правовому, так і моральному сенсі.

Тільки минулого року до суду направлено вже вісімдесят вісім таких справ щодо ста шістдесяти семи працівників міліції (це, мабуть, чисельність середнього міськрайвідділу), які вчинили сто вісім подібних злочинів.

Ця пошесть, за словами прокурора, обійшла тільки Луганщину. Тоді як у Криму і Запорізькій області направлено до суду по п’ять справ, Рівненській - іще шість, Сумській - сім, а в Донецькій - вже чотирнадцять. Яких невтішних висновків можна дійти за результатами їх розслідування?

Перший - суб’єктний склад обвинувачуваних, серед яких п’ять керівників міськрайвідділів, відділу ДАІ і приймальника-розподільника, отже - саме ті, хто повинен бути взірцем для підлеглих, повинен не вчинювати злочини, а, навпаки, запобігати їх вчиненню. Це і шістдесят один оперуповноважений відділів карного розшуку, чотирнадцять - БНОН, два - ДСБЕЗ, ще сім - спецпідрозділів БОЗ, що підтверджує головну причину насильства: намагання за будь-яку ціну покращити показники розкриття злочинів, не замислюючись над подальшими наслідками своєї «працьовитості».

Наслідками цього є не тільки численні випадки повернення справ проти невинних на дослідування, їх закриття або постановлення виправдувальних вироків, не тільки відшкодування останнім багатотисячних сум моральної та матеріальної шкоди за рахунок і без того напруженого бюджету, це - каліцтво і загибель наших співвітчизників, невіра у спроможність наших правоохоронців виконувати своє головне завдання - охороняти і захищати їхні права.

Другий висновок - залишаються безкарними справжні злочинці. А це - прямий шлях до професійної та моральної деградації працівників.

Серед інших сімдесяти восьми обвинувачених - здебільшого дільничні інспектори міліції, інспектори патрульно-постової служби і ДАІ, співробітники спецпідрозділу «Беркут» та ін. Сорок п’ять цих злочинів, або майже половину з виявлених торік, вчинено саме у приміщеннях відділів і відділень міліції або пунктах охорони громадського порядку.

Три чверті заяв і повідомлень про насильство надійшло або від самих громадян (п’ятдесят шість відсотків), або від судів, інших установ та правозахисних організацій (ще двадцять два відсотки). Безпосередньо від органів міліції загалом надійшло близько однієї тисячі чотирьохсот матеріалів (кожний п’ятий), при цьому від підрозділів внутрішньої безпеки, які й проводять відповідні перевірки, - лише двісті дев’яносто сім, тобто вже кожний двадцятий.

Більше того, в семи областях ними за рік направлено від одного до чотирьох таких матеріалів, а ще в чотирьох (Вінницькій, Волинській, Житомирській, Кіровоградській) - узагалі жодного. Можливо, в цих регіонах усе гаразд? Навряд чи, оскільки саме тут водночас зареєстровано від шістнадцяти (Вінниччина) до ста шістдесяти п’яти (Сумщина) заяв громадян, саме тут є направлені до суду справи, у тому числі й про випадки загибелі громадян від рук працівників міліції.

Службові перевірки нерідко зводяться до відібрання формальних пояснень від заявника та працівників міліції, на яких він вказував. Тому не дивно, що за матеріалами Служби внутрішньої безпеки порушено лише дванадцять справ і тільки в дев’яти регіонах, тоді як в інших вісімнадцяти - жодної.

Не завжди адекватними, не кажучи вже про їх законність, виглядають і дії окремих керівників територіальних підрозділів міліції.

Виявлено непоодинокі випадки грубих порушень закону, коли працівники міліції не реєструють заяв громадян, несвоєчасно направляють такі заяви та зібрані ними матеріали до прокуратури за належністю.

Мало того, інколи вони самостійно відмовляють у порушенні справ щодо самих себе, навіть не інформуючи про це прокурорів. Так, у Києві працівники спецпідрозділу БОЗ майже рік «зберігали» в себе заяву підслідної жінки на ім’я прокурора про її побиття міліціонерами. У Волинській області помічник начальника Шацького райвідділу міліції відмовив у порушенні справи за заявою про насильство з боку працівників «Беркута», не повідомивши про це прокурора.

Такі самі порушення виявлено і в Дніпропетровській, Київській областях та деяких інших регіонах. За всіма матеріалами всіх органів міліції порушено лише сімнадцять справ (всі - про перевищення влади), тобто менше ніж кожну п’яту від загальної кількості.

Ще одна проблема - застосування до підозрюваних адміністративного арешту за наявності всіх передбачених законом підстав для затримання останніх у порядку статті 115 КПК України, з подальшим їх «переміщенням» з одного відділу міліції до іншого (Дніпропетровська, Запорізька, Луганська та більшість інших областей). До чого призводять такі «витівки», тим більше за відсутності конкретних працівників, відповідальних за дотримання прав громадян, - достатньо згадати Черкаську область (загибель затриманого Пархоменка і травмування Мельника), Полтавську (загибель Воробйова), Київ (загибель студента Індила) та ін.

На жаль, далеко не все гаразд і з ефективністю наглядової діяльності прокуратури на цій ділянці роботи. Передусім це стосується повноти і своєчасності дослідчих перевірок, оскільки саме тут закладається законність наших рішень як про відмову в порушенні справ (тобто про незадоволення заяв громадян, за що нас найчастіше критикують), так і про їх порушення (з тим щоб не впасти вже в іншу крайність).

Навіть вибіркове вивчення відмовних матеріалів засвідчило: більшість прокурорів проводять такі перевірки вкрай поверхово і формально, а інколи взагалі не проводять, вважаючи достатніми матеріали, зібрані самими працівниками міліції.

У кожному другому або кожному сьомому з вивчених матеріалів (Київська, Тернопільська, Херсонська області, м. Київ) рішення про відмову в порушенні справ ухвалювалися без жодних перевірочних дій. Немає актів медичного обстеження, пояснень працівників міліції і навіть самих заявників. Нерідко зацікавлених осіб не повідомляли про ухвалені рішення, що фактично перешкоджало реалізації їхнього права на своєчасне оскарження цих рішень у разі незгоди з ними.

Заявників практично не попереджають про відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину. Хоча це вимога статті 95 КПК України, яка при оскарженні будь-якого рішення обов’язково досліджуватиметься судом і може стати підставою для його скасування.

І, навпаки, вкрай нелогічною видається ситуація з відсутністю справ, порушених за статтею 383 КК України (завідомо хибне повідомлення про скоєння злочину). Виходить, що заявника попередили, витратили значні зусилля на перевірку його доводів, відволікли від роботи і прокурорів, і міліціонерів, а потім погодилися з новою заявою про відсутність будь-яких претензій (як це було, наприклад, в Івано-Франківській області). Тільки Генеральною прокуратурою під час вибіркових перевірок скасовані сорок дев’ять таких незаконних постанов. До цього слід додати ще сто вісімдесят одну постанову, скасовану прокурорами на місцях. Очевидно, що нагляд за законністю таких рішень у більшості регіонів потребує невідкладного посилення!

Безумовно, потребує поліпшення і стан досудового слідства у справах про згадані злочини. За відсутністю складу злочину торік закрито двадцять одну справу або кожну п’яту із закінчених. Зрозуміло, певну частину з них було порушено для перевірки доводів заявників саме слідчим шляхом, проте є такі справи, що «цілком на нашій совісті», наголосив прокурор.

У столиці кілька років розслідується відома справа щодо начальника сектору карного розшуку Шевченківського райуправління, який, вимагаючи «зізнання», заподіяв громадянину Федасу такі ушкодження, що той помер. Винний перебуває в розшуку, проте чи заважало це за два роки витребувати і дослідити інформацію оператора мобільного зв’язку тощо? А на чергове незаконне зупинення слідства ще в жовтні минулого року прокурор не реагував п’ять місяців.

Варто окремо зупинитися на результатах судового розгляду. З одного боку, суди постановили обвинувальні вироки в сімдесят одній справі щодо ста тридцяти трьох осіб. Разом з тим тільки сімдесят шість з них засуджено до реального позбавлення волі. Ще чотирьох - до обмеження волі, тоді як п’ятдесяти двом винним таке покарання призначено умовно, а ще одному - у вигляді штрафу. Напевно, це не зовсім відповідає фактичній небезпеці вчинених ними злочинів.

Додаткове покарання - позбавлення права обіймати посаду чи займатися відповідною діяльністю застосовано майже до всіх засуджених (126). Однак п’ятдесят п’ять з них навіть не позбавлено спеціальних звань, що аж ніяк не можна визнати адекватним покаранням для таких осіб. Проте й самі прокурори не завжди орієнтували на це суди.

Досі непоодинокими є випадки призначення винним покарання нижче від найнижчої межі - двадцяти, або кожному шостому, хоча до частини з них жодних підстав застосовувати відповідну статтю КК України не було.

Крім того, двадцять зазначених вище справ суди розглядали більш ніж рік, іще вісім - понад три роки. Вже за більш як сім років так і не ухвалено остаточного рішення у справі проти трьох
працівників міліції у Черкаській області.

Що стосується відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої потерпілим у цих справах, то суми не такі вже й значні - усього на дев’яносто п’ять тисяч гривень. Якщо ж виходити із загального розміру заявлених громадянами сум до відшкодування (більш ніж вісім мільйонів гривень), то вони, безумовно, зростатимуть і надалі.

Лише торік у зв’язку із задоволенням скарги громадянина Самардака на неефективне розслідування справи прокуратурою Львівської області Україну зобов’язано сплатити йому десять тисяч євро. Це більше, ніж за всіма рішеннями українських судів разом узятими.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі