Гостинність по-білоруськи

Ми змушені знову звернутися до теми, яка вже понад місяць на слуху як в Україні, так і в Білорусі. І хоча випадок, що трапився з громадянином України Григорієм Алексєєнком і його родиною, досить докладно описаний у київській газеті «Факты и комментарии», звідти перекочував на всі без винятку опозиційні білоруські сайти, а «Комсомольская правда в Беларуси» присвятила цьому інциденту цілу шпальту, повернутися все ж таки доведеться.

Про всяк випадок коротко нагадаємо суть пригоди: бойовий офіцер-десантник, котрий воював у складі 113-ї Вітебської дивізії в Афганістані й дістав поранен­ня, був запрошений на ювілей дивізії до Вітебська. Там російські колеги вручили йому медаль «За вірність обов’язку та Вітчизні», а 13-річна дочка Настя здобула приз за виступ на конкурсі патріотичної пісні. У піднесеному настрої родина поверталася додому на своєму автомобілі. Коли до пропускного пункту «Нова Гу­та» залишалося менш як 20 кілометрів, їх зупинив працівник ДАІ. Міліціонер, заявивши, що вони значно перевищили швидкість, зажадав 100 дол. За кермом сиділа дружина Алексєєнка Тетяна, котра дуже акуратно водить машину, вона заперечила, що швидкості не перевищувала. Тоді старший лейтенант Дубовець заявив: «Зараз я тобі покажу, хохляцька проститутка, як ти не перевищувала швидкість! Це в Україні зі своєю помаранчевою революцією ти можеш виступати, а тут нічого права качати».

Не будемо стомлювати читачів описом усього того безмір’я, що сталося за цим. Коли перелякане подружжя (вони прийняли працівників ДАІ за переодягнених бандитів), залишивши документи, кинулися до пункту переходу в надії, що в людному місці їх не чіпатимуть, туди примчали три машини ДАІ, і шестеро міліціонерів із допомогою прикордонників витягли з машини (за волосся!) дружину та дитину, а самого Алексєєнка — за ноги. Після цього дівчинку «приклали» головою об капот машини, а її батькові наділи наручники й відвезли в райвідділ міліції, де підполковник (прізвище дізнаєтеся пізніше) заявив, мовляв, їм іще пощастило: от якби там був він, то всіх перестріляв би, а потім зіпхнув би машину в кювет і спалив. Українців урятувало лише те, що дипломати, за якими вони зупинилися на переході, сповістили про це по «мобільнику» в посольство України в Мінську. Консул Василь Сердега о 4-й годині ранку завів машину і о восьмій вже був у Гомелі, про що сповістив губернатора області. А з приймальні (була субота) зателефонували й повідомили правоохоронцям, що справа на контролі у губернатора.

Тим потрібно було рятувати ситуацію, і вони знайшли вихід. «По тривозі» було піднято суддю Гомельського району Лісовсь­кого (по суботах суди не працюють), котрий організував судилище, в результаті якого Григорію Алексєєнку (котрого потрібно було позбутися) призначили штраф — 600 дол. і хутенько спровадили на батьківщину. А далі починається те, про що ніхто не писав, але що цілком характеризує білоруські правоохоронні звичаї.

Оговтавшись від пережитого шоку, Алексєєнко подумав: «Ме­не і сім’ю побили, з нас знущалися, і я ще мушу платити солідний штраф? Буду скаржитися»! Але, вже познайомившись із білоруськими порядками і ставши обережним, він попередив про свій приїзд консула України Ва­силя Сердегу і попросив зустріти його на кордоні. Консул не тільки приїхав сам, а й узяв із собою юриста з Міжнародної асоціації захисту прав людини Андрія Демидо­вича. І того ж вечора на тому ж місці й у той же час ситуація цілком повторилася. Більше того, машина Алексєєнка в цей момент йшла з допомогою «круїз-контролю», котрий точно витримував задану швидкість — 90 км/год. Але працівники ДАІ, котрі зупинили їх, продемонстрували їм радар, на якому було зафіксовано швидкість 140 км/год. Від арешту, наручників й іншого врятувала висока посада пасажира і почута по рації команда негайно забиратися із засідки. Інакше кажучи, стало ясно, що саме в цьому місці знайшла собі притулок банда «перевертнів у погонах», які непогано годуються за рахунок довірливих українських водіїв, котрі поспішають на прикордонний перехід. А тепер знову повернімося до Алексєєнка.

Він подав скарги до місцевого управління КДБ і в обласний суд, який був вимушений скасувати ухвалу судді Лісовського, оскільки (цитую): «Порушення права фізичної особи, стосовно якої ведеться адміністративний процес, на захист є підставою для скасування винесеного стосовно неї ухвали про накладення на неї адміністративного стягнення...» Не будемо перелічувати ще чимало порушень, допущених білоруською Фемідою, скажемо лише, що повторно справу мали роз­глянути не пізніше 3 листопа­да, інакше спливав строк давності. Але Алексєєнко повістки на новий розгляд не одержав, а запрошений посольством України юрист Демидович дізнався про дату засідання лише випадково, і то після скандалу в районному суді, що не бажав видавати копію рішення обласного суду про скасування їхньої ухвали. Та справу, повторюю, було призначено на 2 листопада. Тут доведеться зробити невеличку перерву, що пояснює цю «випадковість».

Річ у тім, що юридичний представник посольства України й автор цих рядків були в Гомелі у справі про чергову конфіскацію білоруськими митниками чер­гової автомашини у чергової громадянки України (публікація в «Дзеркалі тижня» «Білоруський автостоп»), і в кафе «Хазар», де вони обідали, до них підійшли двоє нетверезих (але дужих) громадян, сказали, що бажають випити шампанського із симпатичною громадянкою, і заодно поцікавилися, звідки ми. Дізнавшись, що з України, стали кричати, що хох­лів вони тепер завжди «будуть давити», особливо білоцерків­ських. У подальшій розмові з’ясувалося, що один із них — той самий підполковник Подлобніков (адже ми обіцяли назвати прізви­ще), котрий казав 3 серпня українській родині, що хотів би розстріляти їх і спалити в машині. На запитання Демидовича, чи казав він такі слова, офіцер відпо­вів, що казав і пишається цим. Ба­жаючи зафіксувати цей факт, юрист викликав по телефону «02» наряд міліції, але коли наряд приїхав, правоохоронців напідпитку вже й слід прохолов. За­те все те, що сталося, було зафіксовано в Центральному райвідділі міліції, де підполковника впізнали за фотографією, яка була в них. Тож весь хід судового засідання, можна було вже передбачити.

Почалося з того, що Григорія Алексєєнка, котрий вирішив (піс­ля довгих вагань) усе ж таки прибути до Гомеля... не пропустили білоруські прикордонники, мотивуючи це тим, що у нього в паспорті немає місця для чергового штампа. Але ж українські прикордонни­ки таке місце знайшли! Так одну зачіпку на шляху білоруського «правосуддя» було усунуто, залишався тільки захисник Демидович. І тут суддя Тамара Заставнецька знайшла простий, але геніальний хід — вона допитала Демидовича... як свідка (?!), хоча з тим же успіхом міг бути допитаний будь-який перехожий з вулиці, котрий краєм вуха чув про пригоду. Зате тепер у ролі захисника пан Демидович уже не міг бути допущений. І тоді почав­ся фарс, названий судовим засіданням.

Запрошені як свідки міліціоне­ри і прикордонники брехали просто натхненно — видно було, що їх­ні виступи старанно відрепетирува­ні. А промова інспектора ДАІ Юрія Дубовця наштовхувала на думку, що в позаслужбовий час він бере участь у роботі народного театру. Адже на запитання судді, як він визначив, що Алексєєнко нетверезий, Дубовець відповів, мов­ляв, у затриманого «почерво­ніли білки очей». Як він це помітив у ціл­ковитій темряві в лісі, суд­дя з’ясовувати не стала. Та й навіщо?

Про те, що засідання — фарс, свідчить дуже красномовний факт. Читач, будь ласка, не смійся: коли автор цих рядків захотів відвідати туалет, поставлений поруч постовий міліціонер із паскудненькою посмішкою заявив, що робити це можна лише за особистим дозволом голови суду. Що ж, довелося писати заяву й отримувати дозвіл...

Однак, розуміючи, що права Алексєєнка знову порушені, і постанова знову підлягатиме скасуванню, суддя Заставнецька після тривалих консультацій із головою суду перервала засідання й оголосила про перенесення його на 27 листопада. Можливо, перерва потрібна, щоб укотре пошукати способи обійти своє ж білоруське законодавство.