Експлуатація дітей. Тернистий шлях боротьби

За даними Міжнародної організації праці, наприкінці ХХ століття в усьому світі понад 250 мільйонів дітей віком від 5 до 14 років працювали, попри законодавчу заборону та небезпеку цього явища. Близько половини з них працювали щодня протягом усього року. Дослідженням, проведеним Державним комітетом статистики України спільно з Міжнародною організацією праці, було встановлено, що в 1999 - 2000 роках середньомісячна чисельність працюючих дітей в Україні становила 456 тисяч осіб, із яких 48% - діти у віці, в якому працювати офіційно заборонено.

Така ситуація засвідчувала неспроможність правових засобів, закріплених у міжнародному, конституційному та трудовому законодавстві України, ефективно протидіяти незаконному використанню праці дітей і зумовлювала необхідність вжиття рішучіших заходів у боротьбі з зазначеним антисоціальним явищем. Саме тому в ст. 150 нового Кримінального кодексу України (далі - КК України) уперше в історії українського законодавства було передбачено кримінальну відповідальність за експлуатацію дітей, які не досягли віку, з якого дозволяється праце­влаштування, шляхом використання їхньої праці з метою отримання прибутку (Законом Укра­їни від 5 липня 2011 року «Про внесення змін до Кримі­наль­ного кодексу України щодо злочинів проти волі, честі та гідності особи» мету отримання прибутку було виключено з текс­ту диспозиції ст. 150 КК України).

Таке рішення українських парламентаріїв дало підстави для оптимістичних настроїв української спільноти у контексті боротьби із суспільно небезпечним використанням праці дітей, навіть попри численні помилки, допущені законодавцем під час конструювання ст. 150 КК Украї­ни (до них приверталася увага в численних публікаціях І.Доля­новської, М.Колесник, А.Орлеана та інших науковців).

Відтоді минуло рівно 10 років, що дозволяє зробити певні висновки про те, чи справдилися ці сподівання.

Почнемо з поширеності зазначеного явища. За офіційною інформацією, у 2000 році в Ук­раїні працювало близько 220 тисяч дітей, які не досягли віку працевлаштування (48% від загальної кількості працюючих дітей). Практично всі такі випадки (крім поодиноких випадків, коли праця дітей використовувалася без мети отримання прибутку) з 1 вересня 2001 року стали підпадати під ознаки злочину, передбаченого ст. 150 КК України. Звідси можна зробити висновок, що на момент набрання чинності ст. 150 КК України фактична поширеність експлуатації дітей в Україні перевищувала 200 тисяч осіб на рік (!). Така поширеність експлуатації дітей в Україні дуже насторожувала. Здавалося, кількість зареєстрованих випадків експлуатації дітей у 2001 році пере­вищуватиме кількість традиційно найпоширеніших злочинів проти власності. Утім, хвилювання виявилося марним, адже за період чинності ст. 150 КК Украї­ни по всій Україні за фактом вчинення експлуатації дітей було порушено: у 2001 році - лише одну кримінальну справу, у 2002 році - десять, у 2003-му - 17, у 2004-му - дев’ять, у 2005-му - 29, у 2006-му - 15, у 2007-му - 17, у 2008-му - 17, у 2009 р. - 27, у 2010 році - 14 і за 8 місяців 2011 року - 13 кримінальних справ. Таким чином, за повних десять років чинності ст. 150 КК Украї­ни було порушено всього 169 кримінальних справ, або в середньому по 17 кримінальних справ за рік. Із цього випливає, що співвідношення між фактичною поширеністю та кількістю виявлених фактів експлуатації дітей правоохоронними органами нині становить приблизно 10000 до 1 (!).

Звісно, можна припустити, це криміналізація експлуатації дітей так вплинула на суспільство, що фактична поширеність явища використання праці дитини, яка не досягла віку працевлаштування, зменшилася в десятки тисяч разів. Однак таке припущення видається примарним, при­найм­ні тому, що суспільству не відомі випадки такого значного превентивного впливу лише самої наявності кримінально-правової заборони. Проведене нами кримінологічне дослідження також не дає підстав для такого при­пущення. Так, за результатами проведеного у вересні 2010 року опитування дітей Луганщи­ни мною було встановлено, що, як мінімум, кожна 15-та дитина цього регіону віком від семи до 16 років, що становить 6,7% від загальної кількості населення такого віку, експлуатується сторонніми особами.

Про що свідчать ці цифри? Чи є якась тенденція цього явища? Спробуємо порівняти і розібратися.

Щоб порівняти зазначені показники, спочатку їх слід привести, так би мовити, до спільного знаменника. Так, за даними Все­українського перепису населення, на 1 січня 2001 року в Ук­раїні мешкало 6,1 мільйона осіб віком від семи до 16 років. Як уже зазначалося раніше, 220 тисяч (або 0,22 мільйона) таких осіб залучалися до праці з порушенням норм чинного трудового законодавства (випадків залучення до праці осіб віком до семи років виявлено майже не було). Це означає, що на початок 2001 ро­ку кількість експлуатованих дітей віком від семи до 16 років ста­новила приблизно (бо Дер­жав­ним комітетом статистики України досліджувалося соціальне явище, а не факти, які містять ознаки складу злочину) 3,6% всього населення України віком від 7 до 16 років, або кожна 28-ма дитина такого віку. Таким чином, отримані нами дані про факти експлуатації дітей у 2010 році (6,7%) перевищують показники 2001 року (3,6%) майже вдвічі. При цьому я, звісно ж, не беруся стверджувати, що по всій території Україні спостерігається така тенденція, однак її наявність у Луганській області дає підстави відкинути припущення про значне зменшення кількості фактів експлуатації дітей в інших регіонах нашої країни. Тим більше що виявлені правоохоронними органами факти експлуатації дітей рівномірно поширені по всій території України.

Викладене примушує констатувати, що кримінально-правова заборона на використання праці дитини, котра не досягла віку працевлаштування, поки що не істотно впливає на загальноукраїнські процеси в цій сфері. При­чин цього може бути безліч: надмірна криміналізація, невдале конструювання норми, проблеми доведення тих чи інших ознак складу злочину, незацікавленість правозастосовців у виявленні таких фактів тощо. Утім, щоб хоч частково знайти відповідь на запитання, чому ж криміналізація експлуатації дітей поки що не дає істотних результатів у боротьбі з суспільно небезпечним використанням праці дітей, слід звернутися до вже існуючої (хоч і не багатої) практики застосування приписів ст. 150 КК України.

Так, вивчивши матеріали 85 кримінальних справ, порушених за ст. 150 КК України (що становить половину від усіх), я встановив, що 22 справи (26%) із них було закрито у зв’язку з відсутністю в діянні особи складу злочину. Ще одну кримінальну справу (1%) було закрито через малозначність діяння. У трьох кримінальних справах (4%) дії вин­них було перекваліфіковано зі ст. 150 КК України на ч. 2 ст. 172 КК України.

Решта 59 кримінальних справ (69%) було направлено до суду в порядку, передбаченому ст. 232 КПК України, або з постановою органу досудового слідства щодо звільнення особи від кримінальної відповідальності. Із них одну кримінальну справу (1%) суд закрив через відмову прокурора підтримувати державне обвинувачення; у двох - виправдав обвинувачених, у 31 - звільнив обвинувачених чи підсудних від кримінальної відповідальності, у 18 - призначив покарання, звільнивши засуджених від його відбування, і лише в семи - засудив осіб до реального відбування покарання (з яких у двох - за сукупністю вироків, а в п’яти - за вчинення лише експлуатації дітей).

На основі судової статистики одразу привертає до себе увагу значна кількість кримінальних справ, у яких суд звільнив обвинувачених від кримінальної відповідальності (55% від загальної кількості справ, у яких винність осіб у вчиненні експлуатації дітей не ставилася під сумнів). Це при тому, що в теорії кримінального права загальновизнаним є положення, відповідно до якого типовим правовим наслідком злочину є й повинно залишатися настання кримінальної відповідальності та її реалізація в передбачених законом формах. До речі, в усіх випадках застосування положень ст. 48 КК України (а це 49% від загальної кількості звільнених від кримінальної відповідальності за вчинення експлуатації дітей) мало місце порушення норм чинного законодавства, адже в жодній із досліджених нами кримінальних справ судами не було встановлено таких об’єктивних змін після вчинення злочину, які свідчи­ли б про те, що вчинена експлуатація дітей втратила суспільну небезпеку або винна особа перестала бути суспільно небезпечною. Звільнення від кримінальної відповідальності осіб, котрі вчинили експлуатацію дітей, досить часто відбувалося на підс­таві законів України про амністію (33% від загальної кількості звільнених від кримінальної відповідальності за вчинення експлуатації дітей).

Насторожує й питома вага засуджених, яких було звільнено від покарання: 76% від загальної кількості засуджених. Тоді як середньостатистичний показник звільнення засуджених від покарання за 2002-2010 роки становив лише 57%. Різниця в цих показниках обумовлена тим, що 91% засуджених за вчинення експлуатації дітей суди звільняють від відбування покарання з випробуванням, тобто коли таке звільнення є правом суду, а не його обов’язком.

Така ситуація одразу примушує нас замислитися над питанням, чому суди у 87,5% кримінальних справ (у яких винність осіб у вчиненні експлуатації дітей не ставилася під сумнів) не застосовують до винних реального покарання?

Не марнуючи час на здогади, одразу ж звернемося до тих нечисленних кримінальних справ, у яких суд засудив винних до реального відбування покарання за вчинення лише злочину, передбаченого ст. 150 КК України.

Так, у кримінальній справі за обвинуваченням особи у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 150 КК України, Підволочиський районний суд Тернопільської області із застосуванням ст. 69 КК України призначив засудженому покарання у вигляді штрафу на суму 510 гривень. Тобто в єдиному випадку реального застосування заходів кримінально-правового впливу щодо особи, котра скоїла злочин, передбачений ч. 1 ст. 150 КК України, суд призначив мінімальний розмір найменш суворого виду кримінального покарання. Це при тому, що, згідно із санкцією ч. 1 ст. 150 КК Ук­раїни, таке діяння карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох, з позбавленням права обій­мати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Призначення покарання з реальним його відбуванням за ч. 2 ст. 150 КК України було зафіксоване мною в чотирьох кримінальних справах. У жодній із них суди не призначали ні основного, ні додаткового покарання, передбачених у санкції ч. 2 ст. 150 КК України. В усіх розглядуваних кримінальних справах на підставі ст. 69 КК України суди відмовлялися від призначення додаткового покарання, що передбачене в санкції ч. 2 ст. 150 КК України як обов’язкове, а також переходили до більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції ч. 2 ст. 150 КК України, - штрафу. Розміри ж цих штрафів незначні: у першій із зазначених кримінальних справ засудженому було призначено штраф на суму 850 гривень, у другій - 935 гривень, у третій - 1200 гривень, а в четвертій - 1700 гривень. Співвідношення призначених розмірів штрафу та законодавчо передбаченої варіативності розміру цього виду покарання (ч. 2 ст. 53 КК України) становить 5%, 6, 7 і 10,5% - відповідно. З викладеного випливає, що в усіх випадках реального застосування заходів кримінально-правового впливу щодо осіб, кот­рі вчинили злочин, передбачений ч. 2 ст. 150 КК України, суди призначають близький до мінімуму розмір найменш суворого виду кримінального покарання. І це при тому, що санкція ч. 2 ст. 150 КК України безальтернативно передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від двох до п’яти років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Отже, поки що в Україні кримінальні справи за ст. 150 КК України порушуються лише стосовно кожного десятитисячного експлуататора, покарання у вигляді штрафу призначається лише кожному 13-му з них, а ті покарання, які передбачено в санкціях цієї норми, не застосовуються взагалі (!!!).

У зв’язку з цим хотілося б зазначити: хоч встановлення кримінальної відповідальності за експлуатацію дітей є прогресивним кроком вітчизняного законодавця (незаперечним досягненням вітчизняного кримінального права), однак низка проблем у конструюванні цієї норми та практиці її застосування призвела до того, що цей правовий механізм протидії незаконному використанню праці дітей поки що зовсім не працює.