Cуддя Віктор Кононенко: «У нас із політичних міркувань незаконно притягують до кримінальної відповідальності»

Про незалежність судової гілки влади, проблему відповідальності суддів за порушення присяги та закону, про їхній професіоналізм розповідає суддя у відставці — єдиний в Україні, хто пройшов шлях від судді районного суду до судді Верховного суду України, — Віктор Кононенко.

— Вікторе Івановичу, мабуть, голов­на претензія, котру пред’являє сьогодні суспільство до представників третьої влади, — це корупція. Укорінені уявлення про розмах цього явища сформували досить негативне ставлення до представників третьої влади. На ваш погляд, які шляхи подолання цієї проблеми?

— Корупція — це підкуп, продажність посадовців, і різниці в розумінні хабара тут практично немає. Отримання будь-якої вигоди раніше завжди кваліфікувалося як отримання хабара. Незалежно від його суми, розміру ця дія завжди містила склад злочину. Небезпека, яку криє в собі корупція серед суддів, полягає в тому, що суди перестають виступати і сприйматися суспільством як чесні і нейтральні арбітри. Оскільки суди покликані виконувати саме цю роль, то корупція в судовій системі за своїми наслідками небезпечніша, ніж в інших державних чи громадських інституціях.

Що ж до викорінення корупції, то насамперед необхідні загальні норми законодавства, яких повсюдно мусять дотримуватися всі громадяни. Законодавство, що регулює професійну суддівську діяльність, має бути виписане на найвищому рівні. Головне — необхідна чітка й оперативна система перегляду судових рішень, щоб помилка (у тому числі внаслідок корупційного діяння) могла бути виправлена чітко і швидко.

Судова корпорація має також створити звід етичних норм. У нас є кодекс суддівської честі, але він містить лише загальні фрази.

Слід створити належні умови для оскарження судових рішень. Своєчасно виявлені судові помилки скорочують можливість приховування фактів корупції. Виправлення цих помилок зводить нанівець будь-який корисливий виграш від корупції. Якщо в нас буде чітка система перегляду судових рішень, котра складатиметься навіть із кількох судових органів, гадаю, суспільство тільки виграє.

Колегіальне вирішення справ, колективне ухвалення рішень — це теж один із способів запобігти корупційним діянням. Сама по собі колегіальність ускладнює досягнення незаконного, тобто сприятливого для однієї зі сторін, результату у вирішенні справи, оскільки в такому разі їй доведеться підкупити не одного, а кількох суддів.

Стримувальним чинником може також бути систематичне декларування суддями своїх доходів і майна.

Хотів би віднести до заходів, спрямованих на подолання корупції, ще й оплату праці суддів. Важливим чинником стало б упровадження норм оплати праці суддів і соціальні гарантії їхнього захисту, котрі існують у європейських країнах чи хоча б наближених до цього рівня.

Необхідно також докорінно змінити кадрову політику, ввівши цілковито нову систему добору суддів. На мою думку, добирати кандидатів потрібно на конкурсній основі. Слід також вітати ініціативи, спрямовані на те, щоб упровадити обов’язкове спеціалізоване навчання майбутніх суддів. При цьому мати на увазі, що визначальним чинником є не лише рівень юридичних знань кандидата в судді, а престижність цієї професії, яка можлива лише за справді незалежного судочинства.

Фахівцям відомий високий рівень знань, здобутих в інститутах професійної підготовки суддів Харкова та Одеси, але переважна більшість тих, хто закінчив їх, не виявили бажання працювати суддями. Це повинні мати на увазі організатори національної школи або академії підготовки суддів.

Вважаю, що запропонована система підготовки, а потім добору кандидатів у судді занадто заорганізована.

На мій погляд, необхідно передбачити, щоб пріоритетне право бути призначеними на посаду судді мали слідчі, прокурори, адвокати, помічники суддів та консультанти судів із практичним досвідом роботи.

Головною проблемою у вирішенні питання про самоочищення судової влади від суддів, які порушили присягу, є дієва система заходів дисциплінарного впливу на них. А вона геть недосконала.

Необхідно розширити чинні підстави притягнення до дисциплінарної відповідальності. Зокрема передбачивши такі: порушення закону, що спричинило винесення неправосудного рішення, у тому числі незаконне засудження і грубе порушення прав людини; зволікання при розгляді справи; скоєння аморального вчинку і порушення правил судової етики; неповага до сторін у процесі; використання посади з метою отримання особистої вигоди.

Дисциплінарні справи стосовно суддів, які припустилися порушення, має розглядати дисциплінарна колегія в складі не менш як трьох досвідчених суддів із процесуальних правил судочинства, котрі діють щодо всіх громадян, — у тому числі з дотриманням права на захист. Процес має бути гласним.

На законодавчому рівні слід чітко відрегулювати відповідальність суддів за неналежне виконання своїх обов’язків, порушення присяги. Деякі спроби зробити це є, але у відповідних проектах законів більше теорії, а тут потрібна чіткість. У законодавчому порядку потрібно систематизувати та переглянути в цій частині повноваження та права органів судового самоврядування. Насамперед кваліфікаційні комісії мають бути в усіх областях і складатися вони повинні, на мою думку, виключно із суддів. Не зайво наділити їх правом самостійно вирішувати питання про відповідальність судді. Рада суддів України і Рада суддів спеціалізованих судів мають самостійно вирішувати питання призначення суддів на адміністративні посади з подальшим затвердженням на пленумі Верховного суду. Система обрання голови Верховного суду України, його заступників та інших осіб, які претендують на адміністративну посаду у Верховному суді, істотно впливає на стан морального клімату в цьому вищому органі судової влади. Тому я вважаю, що потрібно повернутися до колишнього порядку обрання членів Верховного суду, у тому числі на адміністративні посади. Раніше голова апеляційного чи Верховного суду мав право втрутитися й оперативно виправити судову помилку. Існувала досить чітка структура, котра контролювала діяльність судів і суддів. Вищий суд, у тому числі й Верховний, проводили комплексні і цільові перевірки діяльності судів не лише з метою виявити помилки, а насамперед з метою надати їм практичну допомогу. Тепер інститут судового нагляду ліквідовано. Ні кваліфікаційні комісії, ні вищі суди, зокрема й Верховний, ні Рада суддів на цей час не мають повноважень для проведення перевірок нижчих судів. Вони не можуть перевірити рішення суду, котре викликає сумнів. У зв’язку з чим установити непрофесійну діяльність судді практично неможливо. Знаючи це, судді виносять, наприклад, рішення, котре явно влаштовує всі сторони, відповідно, ніхто не подаватиме апеляції.

Сьогодні це питання актуальне як ніколи. На мій погляд, при обласних судах необхідно створити контролюючу структуру під виглядом судової інспекції. Можливо, навіть при президії обласних судів. Складатися вона має виключно із суддів і тільки з професіоналів. Можливо, у тому числі, із суддів у відставці. Іноді, наприклад, при винесенні рішення в якійсь конкретній справі випливає помилка, допущена суддею в попередньому її розгляді. У зв’язку з цим суд виносить окрему ухвалу, доводить це до відома голови Верховного суду, що є підставою для притягнення судді до відповідальності. Але, як правило, на це іде дуже багато часу. І нерідко за наявності достатніх підстав суддя не може бути притягнутий до відповідальності лише через прогаяні строки.

— Зупинімося докладніше на гарантіях незалежності суддів...

— З огляду на особливу роль суддів у суспільстві та державі вони повинні мати імунітет і певні матеріальні гарантії незалежності. Мова, звісно, йде про гарантії в розумних межах. Вважаю, що судді повинні мати такі гарантії доти, доки держава не забезпечить їм оплату, що відповідає європейським стандартам і тій особливій ролі, котру вони відіграють у демократичній державі. На законодавчому рівні необхідно створити таку систему оплати, за якої виконавча влада не зможе впливати на суддів шляхом регулювання їхнього заробітку. А не так, як це є сьогодні.

Потрібно чітко визначити всі компоненти судової винагороди за працю. Це оклад, виплата за кваліфікаційний клас, доплата за особливі умови праці, перебування на адміністративних посадах. Розміри цих гарантій мають визначатися залежно від досвіду роботи, рівня професіоналізму. Тоді можна буде говорити про скасування так званих пільг (хоча це не пільги, а гарантії).

Особливо хочу звернути увагу на положення закону про забезпечення суддів житлом. Ст.44 чинного Закону «Про статус суддів» зобов’язує виконавчу владу після обрання судді забезпечити його належно облаштованим житлом: окремою квартирою чи будинком. У разі відсутності житла суд за рахунок держбюджету може його придбати і передати в користування судді. Цю вимогу закону систематично порушують. Тому розумним вирішенням даного питання я вважаю надання судді кредиту.

Що ж до інших гарантій незалежності, то, гадаю, суддя і далі повинен мати імунітет, яким він наділений сьогодні. Суддя, затриманий за підозрою у скоєнні злочину чи на іншій підставі або примусово доставлений у будь-який державний орган за умови, що особа цього судді не була відома при затриманні, підлягає негайному звільненню після встановлення його особи. Особистий огляд судді не допускається за винятком випадків, передбачених законом з метою гарантування безпеки інших людей. Вважаю, що рішення про застосування до судді як запобіжного заходу взяття під варту має ухвалюватися виключно з метою оперативно-розшукових заходів і тільки колегією суддів Верховного суду за клопотанням генерального прокурора.

Рішення щодо порушення кримінальної справи повинен ухвалювати генеральний прокурор, а про притягнення судді до адміністративної відповідальності — колегія у складі трьох суддів Верховного суду. Якщо при розгляді матеріалів щодо порушення кримінальної справи проти судді, про притягнення його до кримінальної або адміністративної відповідальності, про проведення стосовно нього оперативно-розшукових заходів або слідчих дій встановлено, що ці дії зумовлені позицією судді при здійсненні ним службових повноважень, — суд має відмовити у дачі відповідної згоди.

Судді повинні мати соціальний захист, їхнє життя, здоров’я і майно підлягають обов’язковому державному страхуванню за рахунок бюджету. При цьому життя і здоров’я судді підлягають страхуванню на суму його 15-річної заробітної плати.

— Як ви розцінюєте діяльність Вищої ради юстиції з формування суддівського корпусу України?

— Компетенція цього конституційного органу полягає у представленні президенту України подання щодо питань призначення суддів на посади, звільнення їх з посади, ухвалення рішень стосовно порушень суддями та прокурорами вимог закону, а також у здійсненні дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного суду і суддів вищих спеціалізованих судів, розгляді скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційного і місцевих судів, а також прокурорів. Якщо виходити з того, що цей конституційний орган входить у систему органів судової влади, то він має підпорядковуватися Верховному суду. Крім того, виникає запитання: яка потреба в тому, щоб один орган рекомендував до призначення на посаду суддів, а потім передавав іншому органу?

Якщо проаналізувати якість розгляду цих питань, то складається враження, що з добором кадрів на посаду судді у нас дуже серйозні проблеми.

Суддівське самоврядування передусім повинне забезпечуватися, на мій погляд, Вищою радою юстиції. Вона мусить бути автономною й відповідати за незалежність судової гілки влади. Тому більшість її складу мають становити судді. Якщо ВРЮ відповідає за призначення суддів, просування по службі, дисциплінарні заходи до суддів, то вона повинна мати повноваження приймати рішення із зазначених питань, а не давати пропозиції виконавчим органам влади. Теперішня Вища рада юстиції цим вимогам не відповідає. Її повноваження обмежуються лише поданням рекомендацій президентові України про призначення суддів і здійснення дисциплінарного провадження.

Отже, Вища рада юстиції повинна бути незалежною від владних структур і складатися із суддів. Її склад повинна обирати судова влада на з’їзді суддів. І в законі має бути чітко визначено, що цей вищий конституційний орган бере на себе відповідальність за кадрову політику в суддівському корпусі і дисциплінарну відповідальність суддів.

— Якими є першочергові кроки з поліпшення ситуації?

— Я ознайомився з проектами концепції та законів про статус суддів і судоустрій. Вони містять чимало пропозицій, реалізація яких може реально вплинути на поліпшення правосуддя в Україні. Незалежно від того, як вони тепер сприймаються, у цілому проекти слід узяти за основу, а доопрацювати їх завжди можна. Єдине побажання: щоб у доопрацюванні всіх цих законів узяли особисту участь і самі судді. Адже всі ці закони стосуються насамперед їх.

Готуючи будь-яку концепцію, необхідно вивчити ситуацію не лише в судовій, а й у правовій реформі в цілому. Адже в Конституції записано, що будуємо правову державу. Істотною помилкою було те, що реформування судової системи мало на меті зняти проблеми адміністративної юстиції. Реформування судової системи пішло шляхом створення нової системи — адміністративних судів. Відтак розбалансованість судової системи призвела до того, що можуть розсипатися й інші системи. Замість того, щоб вирішувати свої конфлікти, вони стануть учасниками конфлікту між цивільним і адміністративним судочинством, втім — уже стали. Внаслідок цього терміни розгляду справ подвоїлися.

Особливо хочу наголосити: не можна намагатися реформувати судову систему, не враховуючи наших національних традицій, у тому числі досвіду минулих років.

Після ухвалення закону «Про судоустрій» Верховний суд став єдиним касаційним судом для суддів загальної юрисдикції. Сьогодні у Верховному суді самостійно діють чотири судові палати. Як об’єднує Верховний суд ці палати? А ніяк, палати діють самі собою на правах Верховного суду. Раніше пленум Верховного суду розглядав справи в касаційному і наглядовому порядку. Тепер він вирішує в основному організаційні питання, звернення до Конституційного суду, проведення виборів на адміністративні посади у Верховному суді, інші питання.

Я вважаю це однією з суттєвих помилок малої судової реформи. Погоджуючись із думкою багатьох суддів, учених-правознавців, доходжу висновку, що пленум має бути судовою інстанцією. Необхідно ухвалити закон про Верховний суд, наділити його правом законодавчої ініціативи.

Верховний суд, крім того, повинен бути й судом першої інстанції з розгляду справ, які не були правильно вирішені в нижчих судах. Слід домогтися реалізації головного завдання Верховного суду — однакового застосування законів усіма судами загальної юрисдикції. Високий рівень засідань пленуму завжди був школою суддів, особливо початківців. Розгляд справи на пленумі був останнім заслоном корупційним рішенням.

Отже, передусім необхідно визначити саму систему судової влади, чітко позначити її компоненти у спеціальному законі про судову систему. Напевно, слід виходити з такої структури: район — перша інстанція, область — апеляція, касація — Верховний суд. При цьому на рівні першої інстанції й апеляції мають перебувати спеціалізовані суди. Суд першої інстанції повинен складатися з кількох підрозділів, так званих департаментів: кримінального, цивільного, адміністративного, і це, безперечно, розв’яже проблему оперативного судочинства.

Така практика існує в багатьох країнах, у тому числі і в наших найближчих сусідів — поляків. Аналогічно слід вчинити і з апеляційними судами. Такий поступальний рух забезпечить і поступальність судової системи, її вдосконалення і, відповідно, єдність принципу судочинства. Вищі суди можуть бути об’єднані з Верховним судом або залишені окремими судами — це вже питання процесуального характеру.

Я стою на позиції забезпечення єдиної судової системи, щоб вона була легітимною. Мати незалежний суд — це не особисте право судді, це право кожного громадянина України. Судді мають право підтримувати і захищати свою незалежність не як посадовий привілей, а як гарантоване Конституцією право кожного громадянина на судовий захист і на справедливий судовий розгляд. Щоб справу розглядали там, де громадянин живе, щоб держмито було доступне, щоб судді були справедливі і виносили законні рішення у встановлений законом термін.

Мені не зрозуміло, чому рада суддів є і в загальних, і в спеціалізованих судах. Я вважаю, що рада суддів має бути єдиною, якщо ми — за єдину систему. Чому окрему систему повинні становити органи судового самоврядування? Це дасть нам можливість забезпечити однакові вимоги до кандидатів на адміністративні посади, зосередити в руках голови Верховного суду всі повноваження з вирішення кадрових питань. Чітке визначення судоустрою дає можливість зробити інші кроки з реформування судової системи, зокрема з реформування процесуального законодавства. А ми бачимо протилежне, коли за рахунок процесу намагаються компенсувати вади судової системи. Яка потреба була, наприклад, у ліквідації президій обласних судів як єдиного судового органу? На мій погляд, слід було піти шляхом розширення їхніх повноважень, зокрема наділити їх функціями адміністративного контролю. Вони повинні займатися питаннями контролю за судовою діяльністю, проведенням перевірок, у тому числі щодо якості розгляду справ, наданням практичної допомоги судам. Крім того, вони повинні мати право застосовувати відповідні санкції.

Нинішній стан справ у правосудді потребує вирішення ще одного важливого питання. Необхідно підвищити роль голови суду, розширити його повноваження. Особливо голови апеляційного суду. Бо після того, як президії обласних судів перестали бути судовими органами, голова апеляційного суду перетворився на чиновника, адміністратора і практично позбавлений впливу на суди. Він має передусім бути наділений правом порушувати провадження стосовно суддів, які припустилися серйозного порушення закону. Він повинен мати право порушувати питання про перегляд справи при відкритті нових обставин.

Поліпшити становище у правосудді можливо, вилучивши з підсудності суддів справи, в яких сума спору, наприклад, менше 1000 гривень. Ці справи слід передати в організовані третейські суди (а можливо, і мирові), особливо справи про адміністративні правопорушення, в яких фігурують невеликі суми штрафів. Тоді не буде потреби збільшувати кількість суддів. Надати право подачі апеляції на їхні рішення в районні суди. Судова статистика останнього року свідчить, що судами розглянуто понад 7 млн. справ. Більш як половина їх випливає із адміністративних правопорушень, саме тих справ, котрі мають бути предметом розгляду третейськими або мировими суддями.

Публічний характер правосуддя передбачений законом як одна з головних засад. Найважливішою гарантією незалежності, неупередженості судді, прийняття справедливого рішення є, на мій погляд, контроль із боку громадян за цим процесом із допомогою гласності. Це стимулює суддю контролювати свою поведінку, зобов’язує дотримуватися норм закону і виконувати головну свою місію — бути справедливим по суті і стосовно всіх. Суд над людиною передбачає за нею право пояснити судді та співвітчизникам сутність своїх вчинків, розраховуючи при цьому на розуміння суду. І ще одна важлива обставина: в обстановці публічності значно знижується можливість засудження невинного або призначення занадто суворого покарання. Це важливо особливо тепер, коли з політичних міркувань притягують до кримінальної відповідальності осіб на явно незаконних підставах, у суді зводять порахунки з політичними опонентами. На жаль, у нас трапляється незаконне засудження громадян.

За останніх два роки стосовно 264 осіб було скасовано вироки з припиненням справ через відсутність складу злочину, а точніше — їх було засуджено незаконно. Це найсерйозніша помилка судді, і дисциплінарне покарання має бути суворим, аж до відкликання із займаної посади, а у випадку тяжких наслідків — і притягнення до кримінальної відповідальності з покладанням обов’язків відшкодувати потерпілому матеріальну та моральну шкоду. Такий суддя не має права вершити правосуддя. Такого ж самого покарання мають зазнати й ті посадовці, котрі порушували кримінальну справу і проводили розслідування.

У травні 2002 року в Страсбурзі з ініціативи США було проведено конференцію. На неї запросили керівників судів практично всіх країн світу. На порядку денному стояло фактично одне питання: що скажете ви, судді, якщо суди США розглядатимуть справи стосовно осіб, визнаних винними в тероризмі, в особливому режимі? Тобто особливим складом суду, без участі захисту, без права на оскарження вироку. Після відомих трагічних подій американці хотіли заручитися підтримкою світової судової спільноти. Але підтримки вони не отримали. Доповідачі на конференції, у тому числі і з України, заявили: хоч би хто перебував на лаві підсудних, до нього має бути застосований закон, і під час розгляду справи він має бути забезпечений у процесуальному плані всіма формами захисту, які існують у законодавстві.

Приклад наведено не випадково. Розвинена держава просила у світової спільноти дозволу в цьому винятковому випадку порушити права людини, але вона його не отримала.

Зверніть увагу, про що ми інколи пишемо і мовимо. У ЗМІ часто звинувачують людей у скоєнні злочинів, у тому числі тяжких, тоді як вину у їх скоєнні не було встановлено вироком суду, що набув законної сили. Це неприпустимо для суспільства, яке будує правову державу. Ми ніколи не повинні забувати нашу трагічну історію 30—50-х років минулого століття.