Без права на рідну землю

Мати свого «кишенькового» суддю сьогодні модно. Мало того, що судова система розділилася за територіальною ознакою і відповідними політичними уподобаннями, деякі судді набули окремої «спеціалізації» з обслуговування інтересів певних бізнес-структур, олігархів, політиків тощо. Такий стан, схоже, нікого не дивує, адже навіть президент на всю країну заявляє про те, що поняття «Печерський суд» стало прозивним, яке асоціюється аж ніяк не з правосуддям. Безперечно, звинувачувати в нинішній ситуації лише суддівський корпус було б несправедливо: попит породжує пропозицію, тому вина за розвал судової системи лежить як на заангажованих суддях, так і на їхніх «клієнтах».

Клієнт завжди правий?

«ДТ» у 2003 році вже писало про спір за право власності на землю між слюсарем заводу «Арсенал» Віктором Береговенком та представниками Української православної церкви Московського патріархату. Точніше, навіть не про спір, а про те, як простого робітника намагаються позбавити його земельної ділянки на Печерську, не гребуючи жодними засобами. Нагадаємо коротенько суть ситуації. Сім’я Береговенків понад сто років володіла 18 сотками землі на вул. Землянській (урочище Звіринець — одне із найпрестижніших місць Печерська, вартість сотки землі сьогодні понад 50 тис. дол.). Спробувавши приватизувати цю ділянку в 1998 році, Віктор Береговенко наразився на затяте небажання київської влади випускати зі своїх рук таку «перспективну» земельну ділянку. У 2000 році невідомі підпалили будинок Береговенків, а незабаром нашому герою повідомили про те, що його ділянка вже приватизована рішенням Київської міськ­ради на користь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Володимира (у миру — Сабодан Віктор Маркіянович) і Намісника Києво-Печерської лаври єпископа Павла (у миру — Лебідь Петро Дмитрович).

Листопад 2000 року став для Віктора Береговенка точкою відліку, з якої він веде свою історію судових позовів. Першим колом пекла для позивача став горезвісний Печерський суд, який на подив виніс рішення на користь бідняка, а не грошей. Тоді в складі Печерського дому Феміди відбулися певні ротації: Миколу Замковенка було звільнено з посади глави установи, а на його місце посилено мітила Ніна Фадєєва. Усі були заклопотані боротьбою за крісло, не до Береговенка й митрополитів було. До речі, саме з приходом нового глави до Печерського суду почали додавати такі прикметники, як заангажований, корумпований. І справа Береговенка розпочала свій довгий шлях по судових інстанціях України.

Іншими шістьма колами пекла стали спроби оскаржити рішення найнезалежнішого на світі суду у вищих інстанціях. Іноді це вдавалося, іноді ні, проте результат завжди був однаковим — справа поверталася в Печерський суд, який із неабиякою завзятістю відстоював своїх «духовних клієнтів».

У 2001 році, минаючи апеляційний суд (на той час це було процесуально можливо), справу взяла до розгляду касаційна інстанція. Верховний суд повертає спір Береговенка і Київради на повторний розгляд у Печерський суд із кількома АЛЕ: зобов’язавши розглянути у присутності третіх осіб — Сабодана і Лебедя, дослідити й обгрунтувати надані Віктором Береговенком докази його права користування землею з початку минулого століття донині. Експертиза провідної правової організації країни — Інституту держави і права ім.В.Корецького Національної академії наук України підтвердила правонаступність Береговенка і легітимність документів, виданих ще в часи СРСР, починаючи з 1926 року. Метри юриспруденції визнали правомірність купчої 1913 року, акта на право користування земельною ділянкою 1921 р., свідоцтва на право власності, виданого юридичним підвідділом Київського Окркомгоспу 12 жовтня 1926 р. №2373, яке підтверджує, відповідно до житлового закону УРСР від 1 листопада 1921 р., право власності на землю і розміщену на ній будівлю, свідоцтва про право спадкування від 21 січня 1949 р., яке свідчить, що єдиними спадкоємцями в рівних частках усього майна, яке залишилося після смерті Власа Тараненка, є його доньки. Одна з них — Марія Береговенко — мати Віктора Береговенка. Підтверджуючим документом стало рішення виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих №1163 від 31 липня 1956 р. «Про висновки обміру земель у забудованих кварталах Печерського, Жовтневого, Дарницького, Подільського, Кагановичського та Молотовського районів».

21 листопада 1997 року єдиним спадкоємцем домоволодіння і ділянки Віктора Береговенка визнав своїм рішенням той самий Печерський районний суд, який через три роки зробив уже протилежні висновки.

Засідання проходило в закритому режимі — на нього не були допущені ні представники громадськості, ні журналісти; суд не брав до уваги доказів сторони позивача; відмовив і в застосуванні технічних засобів фіксації процесу. І при цьому добродії Сабодан і Лебідь були притягнуті як співвідповідачі! А це — визнання їхніх прав на оспорювання власності на земельний наділ на підставі ще оскаржуваного рішення Київради. Неважко здогадатися, яким було рішення Печерського райсуду. А апеляційна скарга, подана Береговенком, не була розглянута через дивну причину: таємничо зникла квитанція про оплату держмита в сумі 4,5 гривні. Слюсар сплачує знову, але й цей папірець повторює долю попередника. Полтергейст тривав до закінчення термінів подачі апеляції.

І знову касація. Знову справа спустилася в першу інстанцію. Побачивши всю «об’єктивність» судової гілки влади, Береговенко паралельно з судовими позовами шукає допомоги у можновладців. Свої перші звернення про несправедливе відбирання власності він адресував меру столиці і Сабодану. Від київського голови взагалі не було ніякої відповіді. Зате Блаженнійший Володимир відреагував негайно, вимагаючи в Печерського райсуду виконавчий лист. Це при тому, що ще не були вичерпані всі можливості оскарження рішення районного суду у вищих за рангом судових інстанціях. За сім років Береговенко шукав також справедливості у двох президентів: Леоніда Кучми і Віктора Ющенка. З адміністрації першого надійшов контрольний папір, який говорить про те, що скаргу взято до розгляду. Результат — нуль. Секретаріат глави вже демократичної України Віктора Ющенка скаргу Береговенка взагалі залишив без відповіді. Вітчизняна міліція протиправні дії підсобних «працівників» служителів церкви (крадіжка, вирубування саду, псування майна, погрози, шантаж) класифікувала як відсутність складу злочину.

Проте життя є життя, і Віктор Береговенко, незважаючи на судові позови, помалу почав відбудовувати пошкоджений пожежею будинок. Проте це зовсім не узгоджувалося з планами церкви і суду. Річ у тім, що підставою для визнання законної приватизації на користь Сабодана і Лебедя стала норма ст. 41 Земельного кодексу України в редакції 1990 року, відповідно до якої у разі руйнації будинку внаслідок пожежі або стихійного лиха, право на земельну ділянку зберігається за власником лише за однієї умови — якщо він протягом трьох років розпочне нове будівництво або відновлення будинку.

Причому експропріатори від церкви стверджували, що будинок Береговенка згорів ще 1978 року, після чого його ніхто не відбудовував. Напевно, саме для підтвердження цього факту була влаштована пожежа 2000 року. Нині ж суди тривали, а версія «тріщала по швах». Довелося діяти рішуче: улітку 2003 року на ділянці Береговенка з’явилася виконавча служба. І тут варто сказати про першу метаморфозу цієї справи — прийшли виконувати рішення Печерського суду про відмову Береговенку в позові! Силове розв’язання конфлікту принесло свої плоди: вже в листопаді 2003 року відновлений після пожежі будинок був знесений бульдозерами, а на ділянці розпочалося будівництво особняків для Сабодана і Лебедя. Віктор Береговенко, котрий приходив подивитися на свою — майже вже колишню — ділянку з подивом виявив, що покликані піклуватися про душу, не гребують і мирськими турботами: з метою економії в будівництві використовували вцілілі після знищення його будинку цеглу, бетонні блоки та інші будівельні матеріали…

Підсудність замовляли?

Утретє справа потрапила в Печерський районний суд наприкінці 2006 року. Спочатку її було розписано на іншого суддю, проте, напевно, через ціну питання її «передоручили» судді Жанні Бернацькій. Не довго думаючи, суддя піддала справу черговій метаморфозі — змінивши підсудність, вирішила, що відтепер спір цей вважатиметься адміністративним. Пані Бернацькій вистачило 20 хвилин на те, щоб розглянути спір, який триває вже сім років. Печерський райсуд відмовив у задоволенні позову Віктора Береговенка про визнання недійсним рішення Київради, залишивши земельну ділянку за Віктором Сабоданом і Петром Лебедем. Наприкінці березня справа була розглянута Апеляційним судом м.Києва. Вердикт винесли без змін — залишити в силі рішення першої інстанції.

11 жовтня Вищий адміністративний суд України не задовольнив касаційну скаргу Віктора Береговенка. При цьому суд навіть не поклопотався запросити сторони на слухання.

Береговенку знову доведеться звертатися до Верховного суду України. І юристи не можуть пояснити старому, котрий переніс не один серцевий напад за час пошуків справедливості, чому їм ніяк не вдається довести очевидні речі: що людина не могла жити на згарищі з 1978 по 2000 рік; що за столітнє володіння землею накопичилося більш ніж достатньо документів, які підтверджують право Береговенка на спірну ділянку; що, прикриваючись ім’ям церкви, не можна творити чорні справи. І чому судова гілка влади така несправедлива до простого трудівника...

Насправді усе пояснюється просто: система «зразково-показового обслуговування клієнта» працює без збоїв, а звичайна людина, яка потрапила в її жорна, має дуже мало шансів на успіх.

Справа Береговенка є «першою ластівкою» у можливому перегляді рішення виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих № 1163 від 31 липня 1956 р. «Про висновки обміру земель у забудованих кварталах Печерського, Жовтневого, Дарницького, Подільського, Кагановичського та Молотовського районів». Адже на підставі цього ж документа всі сусіди слюсаря і багато жителів старих кварталів столиці приватизували свої земельні ділянки. Якщо Верховний суд України не візьме до уваги цей документ і не поставить крапку в семирічній «війні» церковників із паствою — у десятків тисяч земельних ділянок і квартир можуть з’явитися нові сабодани і лебеді, котрі просто виженуть старих власників на вулицю.

Справи мирські

Таку затяжну і витратну війну священнослужителі не змогли б вести без узгодження з вищою ієрархією. Частина Звіринецьких печер і територія, яка прилягає до Ботанічного саду в самому історичному центрі Києва, — ласий шматочок. А з часів розколу УПЦ на дві конфесії служителі Московського патріархату ведуть цілеспрямовану війну проти «колег» із Київського патріархату, яка полягає не лише в боротьбі за душі віруючих, а й у присвоєнні нерухомого майна в найбільш значущих в історичному й археологічному плані частинах України.

Від виборів до виборів УПЦ МП одержує дедалі більше історичних пам’яток. Так, після виборів у 2004 році Московський патріархат виторгував собі пару корпусів Києво-Печерського заповідника. На початку вересня цього року Міністерство культури і туризму віддало ще кілька архітектурних цінностей заповідника. На сьогоднішній день УЦП МП зазіхає ще на три об’єкти Києво-Печерської лаври: Південну вежу, церкву Спасу на Бересті і сторожку біля входу в Гостиний двір, поруч з яким розташовані нещодавно зруйновані УПЦ МП в’їзні ворота.

Мінкультури продовжує ініціювати передачу майна заповідника, незважаючи на категоричну незгоду фахівців і науковців. При цьому міністр культури і туризму Юрій Богуцький прямо порушує указ президента України «Про положення про національні установи», у якому чітко визначено, що майно, закріплене за національними установами, не підлягає передачі якимось органам, підприємствам або організаціям.

Це не єдиний приклад спроб присвоєння УПЦ МП історичних цінностей України. Місяць тому за розпорядженням Шевченківської районної адміністрації м. Києва було знято паркан навколо скверу ім. Зої Космодем’янської на вулиці Гончара — єдиний парк, який ще не був забудований елітними багатоповерхівками. Причиною появи огорожі стало розпорядження головного управління охорони культурної спадщини Київської міської державної адміністрації про передачу території скверу під забудову Московському патріархату. На цьому місці церковнослужителі намагалися спорудити невеличку церківку святого Володимира. Ряд акцій протесту, цілодобові чергування біля паркану людей із сусідніх будинків поки що завадили будівництву.

З початку року Московському патріархату було видано понад 100 земельних ділянок. Тільки в Києві вони одержали територію в кілька десятків гектарів. Київський патріархат одержав усього дві ділянки — 0,27 га і 0, 26 га. У Росії за 16 років Київському патріархату не було виділено взагалі жодної земельної ділянки. Глава прес-служби УПЦ КП отець Євстратій пояснює це тим, що російська влада не бажає визнавати Україну як державу, а відповідно не визнає і її конфесію.

Державні мужі на службі УПЦ

Третім, найбільш впливовим фігурантом у цій історії виступають державні чиновники. Всі рішення про відведення земельних ділянок не проходили без узгодження з начальником головного управління охорони культурної спадщини КМДА Русланом Кухаренком.

На тлі всіх цих подій із пам’ятками і земельними ділянками виникає правомірне запитання: чому в ситуації з розкраданням історичних цінностей дер­жави і їхньої передачі представникам іноземної держави президент України Віктор Ющенко підозріло мовчить? «Мазепинські вали» повз його увагу не пройшли (коли частина Київської фортеці, якої не торкнулися ні диктатори, ні війни, в один день була зруйнована столичними забудовниками). Ющенко за «Мазепинські вали» підняв на ноги і прокуратуру, і МВС, і СБУ. А в ситуації з Києво-Печерською лаврою, парком Зої Космодем’янської і Звіринецькими печерами зберігає мовчання?

Але повернімося до нашої історії. Беззахисний «маленький» українець, суб’єкт уваги і турботи всіх політичних лідерів у передвиборний період, киянин у четвертому поколінні, котрий пропрацював понад 50 років на заводі «Арсенал», сам бореться з іноземними церковнослужителями, які викинули його з будинку, що належав його сім’ї понад століття, зазіхнувши на землю, у якій спочиває прах членів його родини...

Усі документи з очевидністю підтверджують юридичні права Береговенка на будинок і землю. Але в 1941 р. він одержав ще одне підтвердження, яке не може скасувати навіть найбільш корумпований суддя: фашистська авіабомба, яка впала поруч із будинком, убила осколками двох рідних сестер матері, які були поховані саме там, на «спірній» ділянці.

Напевно, на «справі Берего­венка» УПЦ МП лише «спробувала сили». Якщо можна було на місці Звіринецьких печер, в історичному заповіднику, спорудити два будинки без єдиного (!) дозволу й узгодження, то чому б не зробити те саме на території Лаври. Яка святиня стане об’єктом наступної атаки? Ходять чутки, що Десятинна церква...