Адвокатська практика

Виступаючи наприкінці минулого року на міжнародному семінарі з реформування адвокатури, міністр юстиції Сергій Головатий пообіцяв, що після проходження першого слухання нового проекту Закону «Про адвокатуру» його винесуть на обговорення представників адвокатської професії й експертів Ради Європи. Він підкреслив, що правова система України досі перебуває в стадії створення, так само, як і адвокатура. Тому інститут адвокатури нарівні з нереформованими інститутами слідства й обвинувачення входить до числа проблем, які постали перед українським суспільством.

Довічна кваліфікація

Фактично в Україні кваліфікаційна комісія перевіряє рівень адвоката лише один раз — під час присвоєння йому адвокатського статусу. Опубліковані нині нові законопроекти пропонують зберегти цей кваліфікаційний іспит, що не дуже подобається представникам адвокатської спільноти.

Інші спеціалісти, котрі займаються, як і адвокат, «незалежною фаховою діяльністю» — педагоги, лікарі, учені, — періодично проходять атестацію, займаються на курсах підвищення кваліфікації. Як може відповідати сучасним вимогам адвокат, який пройшов єдину у своєму житті кваліфікаційну комісію багато років тому, можливо, невдовзі після закінчення вузу?

Адвокат Білоцерківської міської адвокатської контори Григорій Дмитренко:

— Кожен адвокат у нашому місті підвищує свій рівень знань самостійно, це залежить від бажання і можливостей людини. Про зміни в законах ми дізнаємося з Інтернету (ті, у кого він є), з преси і телебачення. Оскільки ми незалежні від держави, вона не зобов’язана забезпечувати нас спеціальною літературою або законодавчими актами.

В українській глибинці багато адвокатів не знають про нові закони, і клієнт, звернувшись по консультацію (наприклад, з питання земельних відносин), змушений довго пояснювати своєму консультанту суть проблеми.

Мабуть, весь спектр юридичної підготовки кадрів повинен мати серйозну систему добору. Потрібний великий конкурс, як під час формування суддівського корпусу, де серйозно працює кваліфікаційна комісія, яка із сотень відбирає одиниці.

Прокуратура й органи попереднього розслідування проводять відомчі перевірки (службові розслідування) у разі якихось службових порушень. Проти слідчих і оперуповноважених порушуються кримінальні справи. Водночас питання про персональну відповідальність адвоката практично ніколи не виникає. Навряд чи хтось запитує: «А куди дивився захисник?» Проводити перевірки діяльності адвокатів просто не прийнято.

За рубежем діяльність представників адвокатського стану досить суворо контролюється: в Англії для притягнення до відповідальності соліситорів (адвокатська професія там розділена на два види: соліситори і баристери) створено дисциплінарний комітет. Його члени призначаються головою Апеляційного суду і зберігачем архівів із членів керівних органів Юридичного товариства (об’єднання соліситорів). Порушення правил поведінки баристерів розглядається Комітетом з фахової етики ради колегії і передається в дисциплінарний суд. Рішення в ньому приймає суддя, котрий діє від імені Ради шкіл-гільдій.

В Україні недобросовісний адвокат, уклавши угоду й отримавши гонорар, може реально не здійснити захисту у зв’язку з роботою над іншими справами, відрядженнями тощо. Він не з’являється на судові засідання, вигадавши для довірителя історію, нібито щодня ходить до слідчого і прокурора, оббиває пороги, намагаючись допомогти своєму підзахисному.

У простіших ситуаціях недобросовісний адвокат просто вимагає і бере гроші, нічого не обіцяє, нічого не робить, але й гроші не віддає.

Поширені чутки про суцільне хабарництво, кругову поруку серед слідчих, прокурорів і суддів нерідко є наслідком діяльності недобросовісних адвокатів, котрі пропонують послуги посередників у хабарництві. Чутки про те, що в конкретних регіонах існують розцінки на хабарі, піраміда хабарників, дуже часто формуються саме ними.

Досвід

З огляду на безліч проблем, накопичених у сучасній українській адвокатурі, можливо, цікавим буде досвід держав, які колись становили разом з Україною єдине і, здавалося, неподільне ціле.

З прийняттям нового закону про адвокатуру кваліфікаційна комісія в Росії створюється не лише із адвокатів, а і представників громадськості, законодавчого органу державної влади, суду й управління юстиції. Тобто прийом став більш відкритим, але статус адвоката здобути тепер складніше.

У Росії перший закон «Про адвокатську діяльність і адвокатуру в Російській Федерації» (2002 р.) замінив законодавчий акт 1979 року. Новий закон передбачав створення нових органів адвокатського самоврядування — адвокатської палати Російської Федерації, адвокатських палат суб’єктів РФ і Федеральної палати адвокатів.

Міжнародна громадськість визнала цей закон демократичним — окрема його стаття була присвячена гарантіям незалежності адвоката, у ній закріплювалася заборона на втручання в адвокатську діяльність або перешкоджання цій діяльності. Адвокатам давалися великі права на вибір форми організації праці.

Наприкінці минулого року в Міністерстві юстиції РФ був підготовлений новий законопроект, який упроваджує фактично повний державний контроль над адвокатурою. У законопроекті пропонується надати Мін’юсту право направляти представників у всі органи адвокатури, надсилати рекомендації в усі адвокатські формування, вимагати припинення статусу адвоката, вносити подання про застосування до адвоката заходів дисциплінарного характеру тощо. По суті законопроект є пакетом поправок до кількох законів «у зв’язку з удосконалюванням державного управління у сфері державної реєстрації». Приводом для поправок став перехід функцій від реформованого Мін’юсту до знову створеної служби Росреєстрації, котра має почати роботу в нинішньому році.

Провідні російські юристи побоюються, що впровадження цих поправок зруйнує всю систему адвокатури в країні. З упровадженням в Росії нових поправок до Закону про адвокатуру в 2006 році держава хотіла здобути можливості для санкцій стосовно адвокатів, які проштрафилися, минаючи суд. Чиновники мають намір «направляти президенту адвокатської палати подання про застосування до адвоката заходів дисциплінарної відповідальності» і навіть «вимагати призупинення або припинення статусу адвоката».

Закон «Про адвокатську діяльність і адвокатуру в Російській Федерації» 2002 року говорить, що, відповідно до ст. 2 у судочинстві можуть виступати тільки адвокати. В результаті всі юристи, котрі не є адвокатами (як правило, це співробітники юридичних, консалтингових і аудиторських фірм, а також індивідуальні підприємці), уже не могли представляти інтереси організацій в судах, якщо тільки «федеральним законом не встановлено інше». Належність до адвокатури стала чимось на кшталт ліцензії на представництво в суді, приватна практика судового юриста поза адвокатським станом стала неможливою.

Лише 2004 року, коли всі інстанції були завалені скаргами громадян на те, що адвокати відмовляли їм у допомозі, мотивуючи тим, що дешевими справами не займаються, Конституційний суд РФ дозволив потерпілим звертатися по правову допомогу до громадських захисників. Тепер представниками потерпілого і цивільного позивача в кримінальному процесі можуть бути інші, крім адвокатів, особи, у тому числі близькі родичі.

У Естонії 2004 року вибухнув скандал навколо нового законопроекту, відповідно до якого надавати населенню юридичні послуги в майбутньому могли б лише присяжні адвокати та їхні помічники. Доти представниками сторін на майже половині кримінальних і більш як третині цивільних процесів виступали юристи, котрі не мали адвокатського звання. Естонські юристи заявили, що в цьому разі держава допомагає адвокатурі монополізувати ринок правових послуг, більша частина якого нині знаходиться в руках саме юридичних бюро.

У Казахстані, навіть після набуття республікою незалежності, інститут адвокатури був багато в чому залежним від органів юстиції. На території області або міста республіканського значення донедавна могла бути створена і діяти лише одна колегія адвокатів (ч. 3 ст. 20 Закону про адвокатуру). Щоб змінити такий стан справ, адвокати Казахстану запропонували делегувати за кордон групу фахівців для вивчення досвіду роботи в інших країнах.

У Білорусі перший після оголошення незалежності закон про адвокатуру був прийнятий 1993 року й дістав високу оцінку експертів Ради Європи. У ньому були враховані досвід зарубіжної адвокатури і необхідність поліпшення правового захисту населення в умовах переходу до ринкової економіки і демократичної держави. Проте вже через чотири роки декрет президента Республіки Білорусь № 12 «Про деякі заходи щодо удосконалення адвокатської і нотаріальної діяльності» фактично скасував адвокатську «вольницю» і посилив державний контроль над адвокатурою.

Цей сумнозвісний декрет установив, що адвокатська діяльність повинна здійснюватися тільки особами, які є членами обласних колегій адвокатів і Мінської міської колегії. Це означало, що для осіб, котрі займаються наданням юридичної допомоги фізичним особам, у судочинстві стало обов’язковим членство в адвокатських об’єднаннях (колегіях).

У Білорусі вимоги до адвокатів, були не дуже жорсткими до прийняття закону про адвокатуру, в якому з’явилися такі умови, як складання кваліфікаційного іспиту й одержання ліцензії на право здійснення адвокатської практики. Ці нововведення не всіма схвалювались, хоча й відповідали міжнародним стандартам. Президентський декрет уніс ще одну умову — обмеження терміну дії адвокатської ліцензії п’ятьма роками, що викликало свого часу великий резонанс серед юридичної громадськості.