«1+1» — ти не один! Однак тобі вперто нав’язують компанію… Про судові перипетії, свідків, докази, думки експертів, факти та домисли, а також «викривлення» правосуддя у справі ТРК «Студія 1+1»

— Даруйте, але це ще не все, ваша величносте, — підскочив до нього Білий Кролик. — Ось письмове свідчення, щойно знайдене.

— І що там? — спитала Королева.

— Я ще не дивився, — відповів Кролик, — але, схоже, це лист, написаний підсудним до... до когось.

— Звичайно, до когось, — озвався Король, — бо писати до нікого було б, знаєте, просто неграмотно.

— А кому він адресований? — запитав один із присяжних.

— Нікому. Зверху взагалі нічого не написано, — відповів Кролик, розгортаючи аркуш, і додав:

— Та це ніякий і не лист, це — вірш.

— Написаний рукою підсудного? — поцікавився інший присяжний.

— Ні, — відповів Кролик, — і це мене найбільше дивує.

(Присяжні спантеличились.)

— Він, певно, підробив чужу руку, — вирішив Король.

(Обличчя присяжних просвітліли.)

— Даруйте, ваша величносте, — озвався Валет, — я вірша не писав, і ніхто цього не доведе: там нема мого підпису.

— Якщо ти не поставив підпису, — зауважив Король, — то тим гірше для тебе. Без сумніву, ти мав якийсь лихий намір, — інакше підписався б, як усі порядні люди.

— …Це доводить його провину! — мовила Королева.

Льюіс Керролл, «Аліса в Країні чудес»

Згадується щорічна церемонія нагородження «Телетріумф». Чомусь хочеться почати саме з цього. З яскравого, гарного і гламурного... Схоже, нам усе ще катастрофічно бракує ЦЬОГО на тлі наших досить сірих і безрадісних буднів.

Отож давайте хоч на кілька хвилин зануримося в атмосферу свята — море світла, потік нестримних захоплень і хитромудрих компліментів. На їхньому тлі навіть цілком зрозуміла заздрість тоне безповоротно у бризках шампанського, гордості й підсвідомій причетності до торжества загальновизнаних вітчизняних телешедеврів.

У ролі повноправного «іменинника» на церемонії нагородження вже звично побувала ТРК «Студія «1+1». Ще б пак! За кількістю нагород і перших місць у різноманітних номінаціях «плюсам» і цього року не було рівних. Ах, як приємно хоч на мить розділити із заслуженим тріумфатором п’янке відчуття його перемоги!

Втім, не всі, як відомо, люблять ділитися радістю з тим, у кого простіше цю радість забрати. Особливо якщо, окрім стійкого бажання отримати предмет чужої гордості у свою власність, є чималий рейдерський досвід і деякі судові зв’язки. Це там — десь далеко, «у них», — переможців не судять. У нас же — як видно — не лише судити, а й відсудити чужий успіх можуть запросто — і не тільки в переносному значенні слова.

Занадто вже збудливо діє звук фанфар на деяких співвітчизників. Якщо пригадуєте, як у тому анекдоті: «Я ж не винен, лікарю, що у вас такі картинки еротичні...».

Як не згадати у зв’язку з цим одне пам’ятне рішення районного суду столиці. Судом Лінча, звісно ж, це назвати ще не можна, але й написати, що йдеться про «справедливе, неупереджене» правосуддя, рука якось теж не піднімається.

Отож, 16 серпня 2006 року вітчизняна Феміда «потішила» правову громадськість достопам’ятним рішенням Печерського районного суду м. Києва. А якщо вже точно дотримуватися хронології, дозволено було ознайомитися лише з його резулятивною частиною. Мотивувальну частину було оголошено значно пізніше, однак її блискавично розтиражували в Інтернеті.

У судовому світі гостро війнуло сенсацією.

Попри відсутність у нас прецедентної системи права, на цьому дивному рішенні варто зупинитися докладніше, адже воно претендує, схоже, на «почесне» місце в підручниках із цивільного права і процесу. Ось тільки досі експерти не можуть визначитися, у який саме розділ підручника цей випадок доцільніше внести — курйозів чи казусів? Втім, до цього питання, гадаю, ми ще встигнемо повернутися наприкінці наших розмірковувань.

Та що там юристові! Схоже, навіть читачеві, далекому від права, буде цікаво з плином років вчитатися у цей шедевр юриспруденції, котрий цілком здатний фундаментально підірвати звичну систему цивільно-правових відносин у сфері священного права власності. Бо згадане рішення суду має прямий стосунок до майна не лише дуже заможних людей, а й звичайних громадян, які відтепер десять разів подумають, із ким обмінюватися рукостисканнями у найбільш, здавалося б, безневинній побутовій ситуації.

А що як людина, з якою ви все ж таки ризикнете привітатися таким чином, сповістить згодом сусідній суд про придбання у вас за безцінь вашого майна — квартири, дачі, автомобіля. І спробуйте суду довести, що ви — не верблюд!

Однак про все по черзі.

Отже, 16 серпня 2006 р. Печерський районний суд в особі судді Андрія Горяйнова у справі «Коломойський проти Роднянського про визнання права власності на частку в статутному фонді ТОВ «Телерадіокомпанія «Студія 1+1» у розмірі 70% статутного фонду» вирішив (цитуємо):

« — позов задовольнити повністю;

— визнати за Коломойським Ігорем Валерійовичем право власності на частку в статутному фонді товариства з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Студія 1+1» у розмірі 70% статутного фонду, що становить 7000 грн.

— стягнути з Роднянського Олександра Юхимовича на користь Коломойського Ігоря Валерійовича судові витрати в розмірі 1700 гривень» і далі в тексті про терміни на апеляційне оскарження.

Як бачите, досить нудно і, на перший погляд, досить законоподібно. Однак, як розумієте, тільки на цей найперший погляд.

Як сказав під час одного з судових засідань (і це зафіксовано у стенограмі) пан Коломойський: «Диявол — у дрібницях». Цілком із вами згодна, Ігорю Валерійовичу.

І як журналіст, і як адвокат просто не можу з вами не погодитися. Справді, диявол — у дрібницях. Я б навіть сказала: у нюансах.

Про юридичні «знахідки» судді Печерського суду пана Горяйнова можна дисертацію писати.

Найцікавіша з них — аргументація нібито факту укладання угоди актом дружнього рукостискання. Відпадне правове ноу-хау: якщо Коломойський руку тиснув — отже, Роднянський погоджувався...

Однак найбільше враження на суддівський світ справив інший інноваційний продукт — вчення про легальну природу багатомільйонної усної угоди. Взагалі-то, український закон таких речей категорично не допускає. Ст. 208 Цивільного кодексу України рішуче забороняє фізичним особам укладати усні угоди на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян — тобто близько 340 гривень!

Втім, для пана Горяйнова лазівку в законі пошукати — що вранці вмитися. Стаття 208 ЦКУ справді встановлює, що такого роду угоди слід укладати в письмовій формі, однак недотримання письмової форми ще не означає недійсності такої угоди (ст.218), стверджує Горяйнов.

Що тут сказати? Навіть студенти знають, що текст статті зазвичай простежують до кінця і, відповідно, цитують повністю. Щоб коментатора не запідозрили в пересмикуванні. Тобто якби суддя виявив певну наполегливість, він напевно зумів би для себе відкрити кінцівку ст. 218 ЦКУ: «окрім випадків, передбачених законом». Фішка якраз і полягає в тому, що ст.208 ЦКУ передбачає такий випадок.

Ще одним «правовим» аргументом мотивувальної частини горезвісного судового рішення став факт перерахування Коломойським на адресу приватного нотаріуса Козіної певного депозиту на ім’я Роднянського в розмірі 10 млн. 100 тис. грн. нібито як аванс за 70% акцій ТРК «Студія «1+1». Суд анітрохи не був збентежений тим, що вказана в супровідній заяві дата нібито укладеного договору (10 червня 2006 р.) на десять днів не вписувалася в дату, вказану в позовній заяві. Як і тим, що пан Роднянський чималі гроші прийняти відмовився.

Суддя Горяйнов угледів у цьому ефектному вчинку пана Коломойського додатковий аргумент на користь українського мільярдера. Тобто, по суті, відкрив світові абсолютно унікальну рейдерську технологію.

Панове хороші, можете цієї ж хвилини відсилати знайомим аванси з приводу нібито придбаного у них усно майна — суддя Горяйнов завжди до ваших послуг!

А як же свідки? — запитаєте ви. Ось тут і починається найцікавіше.

Схоже, вчення Карла Маркса про принципи конкурентної боротьби у «звірячому світі капіталізму» занадто вже буквально сприймається деякими нашими підприємцями та суддями.

Якщо потрібно «головного» свідка стосовно «плюсів» Тимура Новікова показати суду в найкращому світлі — інших свідків потрібно просто відсіяти.

Хоче в процесі брати участь сам телеканал? Вважає, що істотно зачеплено його права? Але ж у Коломойського до «Студії «1+1» претензій немає. Тому рішення судді Андрія Горяйнова не забарилося: ТРК із процесу — геть!

Дружина Роднянського хоче брати участь у суді? Обурюється, що суд без неї вирішує питання її майнових прав? Яке майно? — запитує суд. І рішуче відхиляє кількаразові прохання Валерії Мірошниченко про її залучення до участі у процесі.

Але як же бути зі свідками Роднянського? Їх же зі справи нікуди не викинеш?

А чи не оголосити їхні свідчення неналежними доказами? — осінило спритного суддю. Тим більше що свідчення пана Фуксмана ну ніяк не вписуються у «правильні» свідчення Тимура Новікова. Новіков, наприклад, стверджував, що склав компанію панам Роднянському і Коломойському на зустрічі 21 червня ввечері. Тоді як Фуксман привселюдно заявив суду, що з 18.00 до півночі він і Роднянський провели в офісі Коломойського.

Як же бути суду? Не мудруючи лукаво, суддя Андрій Горяйнов виносить вердикт: свідченням із боку відповідача не вірити! У результаті пан Новіков стає «важливим» джерелом ексклюзивної інформації для суду. Не випадково саме така вибіркова глухота суду першої інстанції викликала одностайне обурення в авторів більшості апеляційних скарг, поданих на зазначене рішення суду. Вони привертають увагу апеляційної інстанції до вкрай грубих порушень основних принципів змагальності сторін, відповідно до яких сторони мають рівні права в подачі доказів, їх дослідженні та доведенні перед судом, відповідно до ст.ст. 10, 202 Цивільно-процесуального кодексу України.

Більше того. На нашу думку, суд грубо знехтував вимогою ст. 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду із прав людини» №3477-IV від 23.02.2006 р., відповідно до якого суди зобов’язані під час розгляду справ застосовувати практику ЕСПЛ як джерело права. «Вимога «рівності сторін» також поширюється на спори, в яких зіштовхуються приватні інтереси: зокрема «рівність сторін» передбачає обов’язкове надання кожній зі сторін розумної можливості представити свою справу — включно з доказами — в умовах, коли жодна зі сторін не має явної переваги. Різний підхід до допиту свідків сторін може, таким чином, порушити вищезазначений принцип (Рішення Європейського суду із прав людини у справі Анкерл проти Швейцарії від 23 жовтня 1996 р.).

Отже, у досить жорсткій боротьбі за виживання свідків переможцем виявився — не без допомоги суду — Тимур Новіков.

Не слід забувати, що пан Новіков обіймає посаду першого заступника глави правління АКБ «Приватбанк», тобто є особою, безперечно зацікавленою у справі. Значно більше зацікавлений у рішенні суду, зрозуміло, і сам Коломойський, свідчення якого суд також милостиво взяв до уваги.

Тим часом у ході судових слухань спливало достатньо підстав, щоб, як мінімум, засумніватися в об’єктивності й неупередженості показань свідків із боку позивача.

Наприклад, Тимур Новіков заявив, що прилетів до столиці Швейцарії 21 червня, скориставшись послугами «Австрійських авіаліній». Суд установив, що того дня Новіков узагалі (!) не значився в списку пасажирів лайнера (а йшлося про єдиний вечірній рейс на Женеву 21 числа). Спробуймо вгадати з дванадцяти спроб, чи врахував у своєму рішенні суд цей абсолютно цікавий факт.

На тлі вищезгаданих судових «знахідок» безневинними пустощами видається ставлення Печерського суду до інтересів дружини Олександра Роднянського Валерії Мірошниченко. «Я неодноразово подавала до суду заяву про вступ у справу, оскільки вважала, що рішення суду може прямо вплинути на мої права та обов’язки, бо майно/майнові права є нашою з чоловіком сумісною власністю і розпоряджання ними, відповідно до вимог закону, має здійснюватися за сумісною згодою співвласників», — зазначає пані Мірошниченко в апеляційній скарзі на адресу Апеляційного суду м. Києва.

Очевидно, тут ідеться не тільки й не стільки про знехтувані права пані Мірошниченко. Адже сумісних власників в Україні — багато мільйонів.

І якщо погодитися в даному разі з трактуванням позивача, а також суду першої інстанції, завтра всі непорядні чоловіки чи дружини можуть умовити своїх дружин чи чоловіків внести квартири, дачі, яхти, автомобілі до статутного фонду будь-якого ТОВ на своє ім’я, оплативши, таким чином, пай, а післязавтра продати комусь на власний розсуд. Який фантастичний простір для різних зловживань, шахрайств і порушень прав власності відкриває зазначене судове рішення!

Горезвісне судове рішення, схоже, сигналить про надзвичайно небезпечну тенденцію у вітчизняному правосудді. Хотілося б у ній помилятися, а ще більше хотілося б, щоб наші «найсправедливіші у світі суди» не перетворилися на слухняну машину для штампування «потрібних» рішень і надзвичайно підле знаряддя у вмілих рейдерських руках.

Зорислава РОМОВСЬКА, доктор юридичних наук, професор:

«За українським звичаєвим правом, елементом договірної процедури був потиск руки і випивання могорича. Без цих «завершальних акордів» договір не вважався укладеним. Однак обов’язковою умовою давнього договірного процесу була наявність кількох свідків, «послухів». Уже тоді присутність одного свідка вважалася недостатньою.

В сьогоднішніх умовах, коли технічне забезпечення договірного процесу доступне для переважної більшості громадян України, не кажучи вже про багатих людей, до яких належать сторони, посилання на давню українську звичаєву традицію (до того ж сторони українцями не є), дотримання якої, до того ж, підтверджене одним свідком, виглядає смішно.

Договір між фізичними особами може бути укладений не лише письмово, а й усно. Всім відомо, що відсутність письмового засвідчення ставить під сумнів насамперед сам факт договору.

За ст. 46 ЦК 1963 р., показання свідків на підтвердження укладення договору не допускалися, тому суди не давали дозволу їх допитувати.

У ст. 218 ЦК України встановлено принципово інше положення: «рішення суду не може ґрунтуватися на свідченні свідків». Це означає, що у спорі: було чи не було укладено договір, свідки можуть бути допитані, однак їхні показання можуть бути лише субсидіарним, додатковим, а не основним доказом.

Тому, якщо, наприклад, свідок стверджує, що він був присутнім під час кінцевого укладання договору, коли сторони потиснули один одному руки, його свідчення не може лягти в основу рішення суду, оскільки не є допустимим доказом у справі.

Показання свідка суд міг би взяти до уваги, якби йшлося про другорядні моменти, наприклад — про місце або час укладення договору».