Я знаю, що мій син живий, і я його витягну - Інтерв'ю - dt.ua

"Я знаю, що мій син живий, і я його витягну"

12 травня, 12:18 Роздрукувати Випуск №17, 11 травня-17 травня

Мама — це затишок, тепло, ніжність і любов. А ще — фантастична сила, коли треба витягнути з біди свою дитину.

Напередодні Дня матері DT.UA розмовляло з Ядвігою Лозинською, чий син, воїн Андрій Лозинський, пропав безвісти 2014-го в "зеленому коридорі" під Іловайськом. Мати не вірить, що син загинув, і домоглася, аби його ім'я прибрали з Книги пам'яті. Всі п'ять років після зникнення Андрія Ядвіга вперто шукає його, не покладаючись на державу. Вона вивчила документи військової частини, в якій служив Андрій Лозинський, знайшла свідків на нашій і окупованій територіях, крок за кроком пройшла весь шлях, пройдений її полоненим сином, і впевнена — він живий. 

Ядвіга каже, що до труднощів їй не звикати, її нічим не злякаєш: "Я, взагалі-то, військовий інженер, свого часу з парашутом стрибала. Був випадок: не відкрився ні основний, ні запасний парашути, і нічого, вижила. І тепер не здамся". Попри важкий тягар, який ліг на плечі жінки, вона не видається нещасною та зломленою. Навпаки, ця Мама сповнена такої віри й сили, що висловлювати їй співчуття не повертається язик. А допускати хоч якісь сумніви здається святотатством. Ядвіга підтримує й інших мам, чиї сини пропали безвісти. Спільно вони створили громадську організацію "Об'єднання рідних зниклих безвісті "Надія". Десятки інтерв'ю, круглих столів, брифінгів і конференцій, — Ядвіга та її соратниці стукають у всі двері, говорять, що їхні діти живі, просять допомоги і в українських, і в міжнародних організацій. Недавно Ядвігу нагородили Орденом матері. Це народна нагорода, заснована об'єднанням воїнів — учасників АТО. 

— Пані Ядвіго, як зник ваш син Андрій?

— Він зник 29 серпня 2014 р. під Старобешевим, виходячи з Іловайського котла так званим "зеленим коридором". У сина мала бути відпустка, — він ішов на ротацію, але його з товаришами терміново послали до Савур-могили. А вся їхня частина стояла в Пісках, під аеропортом. Доки хлопці дійшли до Савур-могили, наші вже її здали. Тоді вони рушили до Іловайська, де разом із іншими підрозділами потрапили в оточення.

Я була потім у частині й з'ясовувала, хто пішов на Іловайськ, опитувала очевидців, хто вийшов. Ми визначили, що 29 осіб не були внесені в наказ. Тобто люди пішли в котел без наказу. У мене є його копія, — по-моєму, документ складали на коліні. У когось із хлопців зазначені прізвище, ім'я, по батькові повністю, у когось — тільки прізвище і взагалі немає ініціалів, а деяких людей просто загубили. 

— Ваш син офіційно вважається безвісти зниклим?

— Так. Після котла, 30 серпня 2014-го, вийшли з полону 17 чоловік із його бригади, 31 серпня — ще 29 чоловік. І все, і тиша. А десь 5 вересня Андрій мені телефонував і повідомив, що перебуває в полоні. 10 вересня до мене прийшли й сказали: є інформація, що Андрія розстріляли. Дуже цікаво виходить: у свідка, котрий про це розповів і нібито був з Андрієм, навіть імені не запитали. Це пізніше, коли я його знайшла, він назвався. Цей хлопець сказав, що мого сина розстріляли нібито за те, що він просив телефон зателефонувати мамі. При цьому нікого не зацікавило й не здивувало, що ні снайпера, ні кулеметників, яких утримували разом із Андрієм, не тільки не розстріляли, а навіть відпустили. 

Є ще три свідки, котрі розповідають про те, як Андрій потрапив у полон, і чиї показання офіційно задокументовано. Кожен із них каже, що їхав із моїм сином в одній машині. Але з'ясувалося, що ці свідки їхали в трьох різних машинах. Тоді виходить, що одночасно в цих трьох машинах із ними їхав Андрій? Як таке могло бути? Ці люди спочатку казали, що точно бачили, як моєму синові стріляли в потилицю. Потім стали розповідати, що конкретно цього не бачили, бо Андрія відвели убік, було чути постріл, охоронці повернулися вже без нього. Тобто гарантії, що Андрій загинув, були нульові.

Гадаю, командуванню просто треба було мене усунути, щоб я їх не діставала запитаннями.

— Родичам безвісти зниклих доводиться проходити упізнання, — раптом серед загиблих виявиться той, кого вони шукають. Ви проходили експертизу ДНК?

— Так. Спочатку проводиться попередня експертиза ДНК, як мені казали. Якщо вона показує бодай невеликий збіг, зазвичай дають рекомендацію робити розширений аналіз ДНК. Але після того, що вони там зробили, я не вірю нікому.

— Чому?

— Бо, по-перше, першу експертизу проводили без належних умов — у військовій прокуратурі в Запоріжжі. Прийшла тітонька з жіночою валізою, витягла з неї паперовий пакетик, дала мені дві ватні палички — і все. Нікого не цікавило, чи справді родичі здають аналізи. Розумієте, можна було взяти цей аналіз цими ватними паличками в мавпи чи в кого хочеш. Це типу ти сам поквецяв невідомо як у себе в роті, потім жінка-лікар описала все це, поклала у свою жіночу валізу й поїхала.

А ось коли я вже здавала аналіз у лабораторії в Дніпрі, лаборант був в одноразовому одязі, був бокс, із якого витягли цей паперовий пакет, на ньому були печатки, і все як годиться. 

Ще одна проблема ДНК-експертизи — в нас немає єдиної бази даних аналізів. Ось, наприклад, у Хорватії створили загальний банк даних, і туди здавали аналізи всі батьки, в кого зникли діти. Завдяки цьому впізнали 90% загиблих.

— Вас запрошували на впізнання тіла?

— Так. Родичам зниклих безвісти сказали: йдіть, дивіться на тіла, вибирайте своїх, і якщо ви не побачите їх серед загиблих, шукатимуть далі. 

На впізнання треба було їхати у військову прокуратуру Запоріжжя, прокуратуру Дніпра, у військовий шпиталь. Нам показували фотографії тіл, а хто хотів, ходив дивитися в морг. 

— Це моторошно — розглядати фото загиблих, боячись побачити сина.

— Я спокійно дивилася, мені нічого боятися. Я — військова людина, з парашутом стрибала і вмію опанувати себе у тяжких ситуаціях. І я впевнена, що син живий. 

Інколи батьки змушені визнавати сина загиблим, але тіла не забирають. Ось зараз у нас є така сім'я, хлопчика з 93-ї бригади. Я опитувала хлопців, є інформація, що він живий, але в полоні. Інколи батькам просто показують могилу й кажуть: тут похований ваш син. Або фото тіла й висновки ДНК-експертизи: мовляв, збіг 99,9%, забирайте з моргу. А те, що насправді нічого не сходиться, —нікого ж не хвилює. 

— Тобто вони забирають чуже тіло, розуміючи, що це не їхній син, і просто його ховають?

— Так. Вони роблять це з різних причин. У матері одного солдата друга дитина тяжко хвора, треба було вивозити її терміново за великі гроші за кордон. Або ось приклад: телефонують дружині зниклого безвісти, кажуть: їдемо в Запоріжжя, веземо тіло загиблого, заодно тіло вашого чоловіка прихопили, дорогою завеземо. Дружина згодна, бо зазвичай, коли рідним кажуть, щоб забрали тіло, ніхто не цікавиться, де родичам узяти гроші на машину. Перевезти із Запоріжжя в Дніпро коштує від п'яти до десяти тисяч гривень.

І ось привезли дружині оцинковану труну, вона підписала всі папери. А хто там, що там у тій труні — невідомо, вона ж оцинкована, не відкриєш. Немає повного розслідування й доказів, особливо щодо зниклих безвісти під Іловайськом. Там повністю порушена вся система ідентифікації: жодних слідчих дій не проводили, просто сфотографували тіла в кількох ракурсах, прямо як вони були — немиті, у крові, в одязі, що вже перетворився на дрантя. І дали якісь папери про аналізи. Тому батьки стали приносити на ексгумацію чистий одяг синів (форму, берці, трусики, маєчки) і просто клали його в могилу під час перепоховання. 

Тих, кого батьки не впізнавали серед загиблих, ніхто, до речі, не шукав. Бо, кажуть, неможливо вести слідчі дії на окупованій території. Батьки, хто хотів, самі шукали своїх дітей. Я, наприклад, каталася на той бік, опитувала всіх: і місцевих, і навіть військових комендантів, чиї підрозділи стояли по дорозі, якою йшли наші хлопці. 

— Змогли щось дізнатися про свого сина?

— Так, військовий комендант у Старобешевому підтвердив, що взяв мого сина в полон, і дав мені список 32 українських військових, яких захопили разом із Андрієм. Комендант сказав мені, що відправив їх у приміщення донецького СБУ, а звідти полонених перевезли в Сніжне. Я говорила і з військовим комендантом Сніжного. Виходець із Запоріжжя, до речі. Його зараз посадили за те, що продавав вугілля з копанок. 

— Кажуть, ви навіть до Захарченка дійшли ?

— Так, я зустрічалася з ним та з іншими керівниками "ДНР", з уповноваженою з прав людини Дар'єю Морозовою. Ми спілкувалися з приводу допомоги батькам у пошуках зниклих безвісти дітей. Мені відповіли, що в них немає інформації про мого сина — ні як про живого, ні як про загиблого. Хоча ця інформація в них була. Я знаю, що мій син був у списках на обмін у грудні 2014 р. Але ж я не могла пробратися до їхнього комп'ютера й сказати: "Дайте, я подивлюся". 

І ось я ходила по в'язницях, шукала сина та інших хлопців (у мене був цілий список), але нікого не знайшла. Зате передавала нашим полоненим передачі. 

— Передачі від рідних?

— Чому від рідних? Від себе. Я приїхала з Дніпра на власній машині, завантажила її повністю.

— Правда, що ви налагодили зв'язки з матерями з "ДНР", чиї сини зникли безвісти, й організовували спільний круглий стіл "Матері на нулі"?

— Так, ми спілкуємося з батьками з того боку постійно. Вони приїжджали сюди, до нас, 31 серпня 2018-го, у Всесвітній день зниклих безвісти. Ми робили триденний семінар. Там були психологічні тренінги, арт-терапія. Програму семінару розробляла я, фінансував Міжнародний Червоний Хрест. 

— Як ви знайшли цих батьків? 

— Я знайшла їх, коли їздила на той бік. 

— Матері з окупованих територій приїжджали сюди на зустріч без ворожості? 

— А ми про політику не говоримо. Ми говоримо тільки про пошук безвісти зниклих по обидва боки. У нас немає такого поділу: цей білий, цей червоний, цей чорний. 

— І немає такого відчуття, що їхні діти вбивали ваших?

— Ні. Нам про це розповідають, але я ненавиджу тих, хто так говорить, називаю їх упоротими, бо вони у своїй сліпій ненависті не бачать людського. Як можна домовитися про пошук своїх дітей, якщо не спілкуватися? Чому в нас, батьків, має бути ворожість? Наші діти повнолітні, вони самі приймали рішення іти воювати. Це ж не дитячий садок. Ніхто з матерів не давав до рук своїм дітям зброю. Хоча є й такі ненормальні, це правда. Але такі екземпляри до нас на зустрічі не їдуть. Із тими батьками, які приїжджають, у нас взаємопідтримка, ми допомагаємо одне одному в пошуках дітей.

— Розповідаючи, як шукали зниклих безвісти, ви часто кажете: ми організували, ми зустрічалися. Ми — це матері зниклих безвісти, з якими ви об'єднали зусилля?

— Так, ми створили громадську організацію "Об'єднання рідних зниклих безвісті "Надія". Туди входять 50 сімей. 

— За п'ять років пошуків вам пощастило знайти кого-небудь зі зниклих?

— Ні, жодного. Але я впевнена, що половина безвісти зниклих живі.

— Серед історій 50 сімей, якими займається ваша громадська організація, є така, котра вас особливо зачепила?

— Так, є. Була ситуація, коли безвісти зниклого солдата видали за іншого. Я не хочу зараз називати імена й розповідати деталі, ось знайдемо цього хлопця, витягнемо з полону, тоді докладно про все розповімо. 

Взагалі, з бригади, в якій служив мій син, після Іловайського котла у списках безвісти зниклих значилася 91 людина. Нині залишилося 14, решта поховані за результатами ДНК-експертиз. Але ми, батьки, впевнені, що відсотків 50—60 — живі. У нас є неофіційна інформація про це. Але матерям кажуть: якщо вважаєте, що ваш син живий, поїдьте до нього й візьміть письмову заяву, тоді ми повіримо.

— Хто так каже?

— Ну, є такі діячі.

За ці п'ять років, відколи ви шукаєте сина та інших зниклих хлопців, до кого зверталися з проханням допомогти в пошуку?

— До всіх міжнародних організацій: ООН, ОБСЄ, Міжнародного Червоного Хреста, "Лікарів без кордонів". В Україні — у МВС, прокуратуру, СБУ. 

— Як вам пояснюють, чому вони не можуть допомогти?

— Пояснюють, що на тій території неможливо проводити слідчі дії. Хіба що після закінчення війни.

— Минулого літа прийняли Закон "Про правовий статус осіб, зниклих безвісти". Він регулює діяльність держави в пошуку зниклих. За цим законом, має працювати Комісія з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Ви зверталися туди?

— Закон, про який ви кажете, прийняли 12 липня 2018 р., президент підписав його 2 серпня. Але потім він був покладений під сукно. До березня нинішнього року ми смикали, кого могли, щоб закон почав працювати. Просили депутатів писати запити в Кабмін. Разів із п'ять приїжджали у Верховну Раду, в Комітет із прав людини. Під час останньої зустрічі нам запропонували: давайте 13 березня 2019-го зберемося всі разом у комітеті й будемо розбиратися, чому не працює комісія, запросимо Кабмін, відповідальний за її створення. Але Кабмін, схоже, чхати хотів на все це, бо нікого не прислав на засідання комітету. З цього приводу ми провели 15 березня брифінг у "Главкомі". Зверталися до президента, до прем'єр-міністра з вимогою, щоб виконувався прийнятий закон. Але нам ніхто навіть не відповів.

Нас запросили на ще одне засідання парламентського комітету, 10 квітня. Цього разу прийшли представники СБУ й МВС — і все. Запрошували осіб десять із різних структур, а прийшли двоє. На комітеті нам сказали, що в нас є два виходи, як у "Кавказькій полонянці": або одружитися, або до прокурора. Перший варіант, який "одружитися": завтра відбудеться міжнародна конференція з безпеки, там будуть прем'єр-міністр і президент, можна спробувати звернутися до них. І другий вихід — ви можете подати в суд на бездіяльність державних органів.

Ну хто нас, матерів, пустить на цю конференцію? Там посли іноземних держав. Залишається другий варіант. Ми мали зустрітися з депутатами, щоб обговорити звернення в суд. І вже навіть квитки купили на поїзд до Києва Але буквально напередодні виїзду нам повідомили, що зустріч скасовується: той, хто має з нами зустрічатися, виїхав у відрядження. 

У секретаріаті Комітету з прав людини нам пояснили, що Комісія з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, не працює тому, що досі немає ні Положення про неї, ні приміщення, ні фінансового забезпечення секретаріату. Тобто, по суті, комісія перетворилася на фікцію, нічого не зроблено для початку її роботи. 

Напередодні Дня матері наша громадська організація спільно з рідними зниклих безвісти організовує в Дніпрі круглий стіл "Матері на нулі. Мамо, я живий". Запрошуємо на нього представників органів влади та міжнародних організацій ОБСЄ, ООН, Міжнародного Червоного Хреста з Донецька, щоб налагодити відносини з Донецьком і мати можливість їхати туди самим шукати дітей. Говоритимемо про те, чому ось уже п'ять років проблема пошуку зниклих безвісти наших дітей не вирішується. Ми вимагаємо, щоб виконувався прийнятий закон. І це не тільки забезпечення роботи Комісії. Треба створити, зрештою, єдиний реєстр зниклих безвісти, з хорошим програмним забезпеченням, щоб там були всі фотографії, які вдасться зібрати, всі контакти, вся зібрана інформація про людину. У цьому реєстрі мають бути позначені категорії людей "безвісти зниклі" та "умовно безвісти зниклі". Бо є ще люди, котрих визнали загиблими, але вони живі, в полоні. Треба створити пошукові групи, як велить закон. Ми хочемо розповісти про порушення прав сімей зниклих безвісти та полонених. І про те, що їм потрібна підтримка держави. Не можна сказати, що держава зовсім не допомагає, просто хотілося б більшої її участі в проблемі безвісти зниклих.

— Пані Ядвіго, що дає вам сили сподіватися й не опускати руки?

— Я знаю, що мій син живий, і я його витягну.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво