У PinchukArtCentre — місто жінок - Інтерв'ю - dt.ua

У PinchukArtCentre — місто жінок

2 листопада, 16:51 Роздрукувати Випуск №41, 3 листопада-9 листопада

"Свій простір" — шоста виставка в рамках Дослідницької платформи PinchukArtCentre. 

© Василь Артюшенко, DT.UA

Назва й тематика пов'язані з есе Вірджинії Вулф. 

Куратори нової виставки — Тетяна Кочубинська та Тетяна Жмурко, — а також усі учасники цього проекту спробували дослідити й розібратися в стереотипах щодо місця жінки-художниці в "чоловічому світі". 

Де він, цей простір жінки в сучасному суспільстві? Як визначити межі самого простору? За задумом кураторів, виставка передбачає три розділи, в яких розкривається просторова ідея, — як вимушено-прихованого простору, політично-маніфестаційного й тілесно-чуттєвого. Такі простори утворюються в контексті діалогів між творами сучасних авторів та історичними феноменами. Тому серед представлених в арт-проекті художників є класики й сучасники: Євгенія Білорусець, Катерина Білокур, Жанна Кадирова, Алевтина Кахідзе, Аліна Клейтман, Марія Примаченко, Влада Ралко, Оксана Чепелик та інші. 

Про місце жінки-художника в сучасному світі у просторі нової виставки й розповідають дві учасниці проекту — Влада Ралко та Алевтина Кахідзе. 

* * *

пац_1
Василь Артюшенко, DT.UA

Алевтина Кахідзе народилася в Донецькій області. 2008-го стала лауреатом Премії Малевича для українських художників. Вона також стипендіат Академії Яна ван Ейка (Нідерланди), одна з засновників приватної резиденції для іноземних художників у селі Музичі на Київщині. 

— Алевтино, що для вас означає словосполучення "Свій простір" — не тільки в контексті виставки в PinchukArtCentre, а й у більш широкому, художньому вимірі?

— Звісно ж, це простір, який ти можеш контролювати. Але ж це теж утопія. У принципі, виставка "Свій простір" — про це. Про те, що, попри наявність у кожної жінки нібито своєї кімнати або своєї якоїсь "валізки", навіть у приватних просторах вона почувається в полоні якихось стереотипів, кліше або систем контролю. Про це виставка. 

— Чи існують у вас особисто координати саме такого "свого" простору?

— Мій простір? Можливо, це мій сад. Ще дім, безумовно. Певною мірою, художні проекти і є моїм художнім простором. Мій простір — мої тварини, кішки й собаки. Моя родина, як і мої друзі, теж дають мені відчуття простору та захищеності. 

— Чи є в цього простору певні межі?

— Ці межі завжди порушуються. Жоден простір не може нам належати до кінця. Людина завжди хоче мати свій власний простір. 

Навіть якщо взяти власне тіло, яке багато хто називає своїм простором, — і його межі теж можуть бути порушені. Утопія в тому, що й воно тобі до кінця  належить. Але все-таки є місця, де ти як особистість, як жінка, як художниця почуваєшся більш комфортно, захищено, ніж в інших місцях. 

— У мережі є інформація, що ви живете і працюєте в селі Музичі Київської області. Як туди потрапили? Немає можливості переїхати до столиці?

— Так, це правда. Мій чоловік займався будівельним бізнесом. І завжди хотів жити у власному будинку. А я в дитинстві й жила у власному будинку. І тому у 2007-му ми переїхали за місто, в село Музичі, де побудували дім та мою майстерню. І вже десять років ми тут живемо. Коли переїжджали, не були впевнені, що там залишимося. Але, по десятьох роках, які тут прожила, я вважаю, що це один із найбільш прийнятних способів людського існування. Одне слово, до міста я поки що переїжджати не планую. 

— Наскільки сільський простір для вас важливий — як для художника? 

— Цей простір мене змінив. Як я вже казала, у мене з'явився сад. І цей сад, як виявилося, для мене дуже важливий. 

— У вас багато фруктових дерев? 

— Якраз ні. У мене мало дерев. Садом я називаю всі трави, які в мене є, їхню взаємодію. Навіть те, що люди називають городом, я називаю садом. Мій сад — той простір, де вивчаю ряд речей: як можна уявити життя без насильства, яке є і в людському, і в тваринному світі? Тобто рослини дають більше надії. 

Наприклад, цього року спостерігала, як на квасолю напала попелиця. Виявляється, толерантність у світі рослин — здатність давати врожай, незважаючи на шкідників. 

І справді, хоча попелицю я ніяк не вбивала, моя квасоля вродила. Це для мене було відкриттям! Слово "толерантність" прийшло саме з рослинного світу, це мало хто знає. А я вже другий рік — посол доброї волі від ООН. 

— Розкажіть про вашу діяльність в ООН.

— Проводимо експертну роботу, розповідаємо, що взагалі відбувається в Україні. І виконуємо місії, — наприклад, я можу зустрітися в Слов'янську з дітьми й попрацювати разом із ними як художниця. Але, безумовно, на ці заходи погоджуюся тільки тоді, коли поділяю цінності ООН. А толерантність — одна з таких базових цінностей. Якщо двома словами, то це і є частиною моєї місії. 

— Така діяльність вас надихає? 

— Слово "натхнення" є в художній практиці, але це спірне питання, де саме художник черпає натхнення. Я багато роблю робіт про війну, але сказати, що війна мене "надихає", — такого нема. 

Війна, швидше, є річчю, яку я не можу не коментувати, тому й створюю роботи на цю тему. Якось так. 

А натхнення? Як я вже сказала, мене дуже надихає сад... Я б сказала — людина ні над чим не має такої влади, як над рослинами. Ти щось посадив, а через п'ять днів у тебе сходи. Нічого не дає такого самоствердження, як сад. 

— Які ваші роботи представлені в PinchukArtCentre?

— Робота називається "44", це експериментальне відео, яке я зробила спільно з режисером Катею Горностай і Никоном Романченком. І це 6-хвилинне відео про цікаве перевтілення — з художника на акторку. Це відео стосується важливого питання, яке завжди ставлять жінці: "А чи є у вас діти?". Фільм саме про це. Відеоробота "44" знята в найбільшій кімнаті нашого будинку й теж, власне, підпадає під назву "Свій простір". 

— Десять років тому ви стали лауреатом премії Малевича. Що за десять років відбулося істотного у творчому плані, які події вважаєте для себе визначальними? 

— По-перше, я залишилася художницею. Я ж не обіцяла, коли отримувала цю премію, що продовжу бути художницею. Але я нею залишаюся. По-друге, я дуже серйозно почала займатися перфомансом. Опанувала цю практику з нуля. Тепер майже всі свої роботи створюю на перформативній практиці. По-третє, почала викладати дітям, студентам художніх вишів і студентам-архітекторам. І, по-четверте, стала садівницею. Це теж можна приплюсувати до тих новацій, які прийшли в моє життя за десять років. 

— Хто для вас у мистецтві перфомансу є взірцем? 

— Хороше запитання. Наприклад, художниця Адріан Пайпер, не дуже відома в Україні, але вона дуже цікавий перформер. Серед українських художників я б вирізнила Анатолія Бєлова, інших... Одне слово, в нас теж є дуже цікаві люди, якими я надихаюся. 

пац_6
Василь Артюшенко, DT.UA

— Проект "Свій простір" передбачає феміністичний ракурс. Наскільки сьогодні актуальні саме феміністські ідеї в живописі? Чи, може, це вже вчорашній день, коли жінці потрібно було самоствердитися? 

— Думаю, всіх завдань, на які спрямовані ідеї гуманізму, на жаль, не вирішено. Ще побутують і гендерна нерівність, і репродуктивне насильство, і дискримінація за статевою ознакою. Тому всі жінки-художниці, чиї роботи представлені в цьому просторі, і можуть бути тими жінками, які порушують теми фемінізму у своїх роботах. 

— Ви народилися в Донецькій області в Жданівці. Як той край вплинув на вас? І яка ситуація зараз на вашій малій батьківщині?

— У мене було щасливе дитинство, я вдячна своїй мамі. Ми жили у приватному секторі, а це означає, що були дуже дорослими ще в дитинстві, бо могли переміщуватися містом як хотіли. Якщо ж говорити про школу, то я була звичайною радянською школяркою, яка потерпала від різного роду систем насильства. Пригадую, що опиралася, коли мусила якось картати своїх однокласників за те, що вони погано вчаться. Я пригадую, що сказала, мовляв, це їхня особиста справа, як вони вчаться. Що здивувало нашого вчителя. 

…На сьогодні Жданівка — непідконтрольна Україні територія. Так, я великий експерт у тому, що там відбувається. Але це розмова на години. Зараз місто обставлене наметами, вони готуються до "виборів"... І, звісно, мене засмучує той факт, що боюся туди їхати. За п'ять років жодного разу не була вдома. Хоча там залишилися і мої рідні, і однокласники, і вчителі... 

* * *

Влада Ралко народилася в Києві, закінчила Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури. У 2001-му отримала премію Всеукраїнського триєнале живопису. Була учасницею понад півсотні українських та міжнародних виставок. 

— Владо, для вас поняття свого простору — це щось образне чи все-таки є конкретна територія? 

— Коли я отримала запрошення від кураторів ПАЦ, якраз працювала над проектами, де саме простір (у буквальному сенсі, простір приміщень колишньої радянської турбази) спрямовував форму та розміщення об'єкта всередині. 

Для мене поняття "свого простору" дуже конкретне, — я відчуваю певні простори як свої, попри їхню інакшість. Я можу розпізнати такий простір навіть в абсолютно чужому місці, наприклад, яким я його показала в "Китайському еротичному щоденнику". Власне, я працюю виключно зі своїм простором, навіть якщо бачу його вперше. 

Є багато прекрасних місць, про які навіть не подумаєш щось сказати у своїх роботах. У просторі має бути щось таке, що робить активною мою головну тему. Показує, як щось людське проявляється ззовні.

— Феміністський акцент нинішньої виставки в PinchukArtCentre — наскільки він актуальний сьогодні? 

— Постійне обстоювання прав жінок не є виключно жіночою роботою, до цього мають бути залучені всі. Зазвичай виходить, що у своєму опорі утискам системи, традиціям чи суспільним нормам жінка потрапляє у феміністську резервацію, у вульгарному її розумінні. Наче самим фактом заперечення пасивного статусу, який досі накидає їй традиційне суспільство, вона відділяє себе від спільноти й знову опиняється на самоті. Мені не подобається, коли жіночу незалежність і жіночу свободу звично утверджують як окрему норму. 

Я вказала в тексті до своєї серії "Привид свободи", що розглядаю спроби відділити, відмежувати і таким чином знешкодити опір жінок як такий собі маркер небезпеки, що підстерігає все людське.

— Хто з жінок-художниць (можливо, ваших колег), здається вам у творчому плані — саме сьогодні — найбільш перспективним і найбільш нерозкритим? Тобто з тим потенціалом, який потрібно розкрити. Це можуть бути художниці різного віку.

— Я не розділяю художників і художниць. Останнє — тільки мовний фемінітив, не більше.

— Вже не один рік ви є членом Спілки художників України. Наскільки ця інституція діюча, корисна, сучасна? Чи підтримуєте ви з ними якісь прямі контакти?

— У мене є невелика майстерня від Спілки художників, де працюю дедалі менше й менше, оскільки там зберігається багато робіт. Це все.

— Одного разу ви сказали: "На моїх картинах немає крові, це лише червона фарба на аркуші паперу". Сьогодні у світі багато крові. Чи повинен художник оперативно реагувати на криваві виклики, які пропонує нинішній світ?

— Кров на роботі Тиціана "Аполлон і Марсій" або бруд під нігтями святих Хосе де Рібери прекрасні, оскільки вони зображені не для них самих. Світ, який у нас є, зовсім не такий уже кривавий, ба більше — цей світ свій для тих, хто готовий у ньому жити людиною, а не виживати. 

Реальність постійно виявляє істотне навіть у дуже різних, іноді незначних подіях. 

Однак часто художники лише, як ви кажете, "оперативно" тематизують окрему проблему, не заглиблюючись всередину, а тільки ковзаючи поверхнею. Художник думає через свою справу, а виклики сьогодення він може помічати зовсім не там, де їх хочуть бачити.

— У вас було багато виставок, яка з них максимально розкрила ваш художній світ, ваші пошуки у площині актуального мистецтва, ваші почуття, метафори тіла?

— Інколи реальність актуалізує окрему тему, над якою вже працювала раніше. Зараз я, у певному сенсі, продовжую свої лінії — "Поверхня" й "Анатомія", це, відповідно, 2012-й і 2015 роки. Але інколи мені здається, що я намагаюся розкрити одну-єдину тему, яка впродовж різних періодів висвітлюється в різних аспектах.

пац_2
Василь Артюшенко, DT.UA

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво