Римма Зюбіна. Жіноча історія - Інтерв'ю - dt.ua

Римма Зюбіна. Жіноча історія

8 березня, 15:05 Роздрукувати Випуск №9, 7 березня-15 березня

Відома акторка, кіноакадемік, телеведуча і просто красуня Римма Зюбіна трималася в кадрі винятково професійно. 

Дві з половиною години розмови пролетіли, як хвилина, і було очевидно, що Римма могла продовжувати. Знімальна група, яка о 23.00 зазвичай позіхає, теж залишалася в піднесеному настрої. 

"Так, виставою справа ніколи не закінчується... спілкування завжди живить... люди сприймають мене як батарейку, позитивний заряд і я маю його нести... ну, може, це місія моя така — дарувати світло..." Римму живить спілкування. І вона відповідає світлом. "Буде з чого нарізати ролики", — меркантильно подумалося мені. 

А поки що — текст. Я надіслала Риммі багато кадрів із фото, щоб вона вибрала найкраще. Хотілося відплатити позитивом за позитив. "Так, звичайно, але головне, щоб інтерв'ю було цікавим". "Розслабтеся, Риммо", — я з легкістю поставила крапку в тексті. І натиснула "відправити файл".

Вона повернула текст о пів на четверту ранку. Чотири години роботи. Тепер уже напружилася я. У кожному рядку, в кожній букві була вона. Ні, мова зовсім не про примхи зірки, яка бовкнула зайвого. І не про персону, що вирішила додати розумних думок, які не народилися під час розмови. І навіть не про людину, що чіпляється за кожну кому. Мова про глибоку особистість, відповідальну за кожне слово й висловлену емоцію. "Написаного пером не витягнеш і волом".  Я не розгледіла всієї  суті цієї жінки в кадрі. Відчула тільки тепер. Виявила пласт, прихований від усіх. Який чекає, коли його відкриють. Режисери, продюсери, сценаристи, глядачі... На тому глибинному рівні, на якому насправді живе і розвивається ця весела, завжди готова нести світло жінка. 

Акторка, яка чекає велику роль. Цікаву кінематографічну історію. Можливо, навіть не помічаючи, як блискуче й самовіддано вона пише власну.

 — Риммо, ви — цунамі! Як виходить укладати цей свій потужний потік енергії і свободи у формат досить залежної професії? Ринок, продюсер, режисер, роль нарешті… 

— Професія справді страшенно залежна. Від усього. Від країни, у якій ти народився, живеш і твориш. Театральна вона чи кінематографічна… Залежиш іноді від моди на типаж. Сьогодні обличчя кіногероїв максимально наближені до життя. Іноді взагалі неможливо розрізнити, актор це чи "людина з вулиці". І це — кардинальна зміна останніх десятиліть у світовому кіно. Якщо це театр, то ти залежиш від режисера, який тебе або бачить, або не бачить у своїй виставі. І в кіно, і в театрі ми залежимо насамперед від автора — чи написана тут роль для тебе. У серіалах ще залежимо від того, чи любить тебе канал, чи медійна ти особа. Часто актору кажуть: "Ми вас не можемо затвердити на головну роль, ви не медійна особа". А як він може стати медійним, якщо його не знімають?

Що відбувається з актором, який не грає? Він втрачає форму, деградує. Зневірюється в собі. Це страшно. Я знаю багатьох акторів, у яких від природи був талант, плюс дуже гарна освіта. Але ж не склалося. Вони зломлені. Ображені на весь світ. Зруйновані як особистості… Ну, і вік, звичайно. У нас не пишуть кіноісторій для людей 45+. І коли я замислююся над цим, коли порівнюю українські сценарії з європейськими, то — так, сумно…

— Ну, і як ви собі із цим зараджуєте?

— Я ніколи не тримаю все в одному банку. Ні в професії, ні в сім'ї. Бо діти виростають і можуть заплатити тобі своєю байдужістю. Сім'я може зруйнуватися, а чоловік — піти. Або ти можеш вкласти в професію все, відмовившись від сім'ї, дитини, і в підсумку вона тебе — зрадить. У мене була можливість виїхати в Росію. Я отримала пропозицію, коли моєму синові було два роки. Я розуміла тоді, що завжди зможу повернутися додому. Але! У мене вже не буде сім'ї. Дитина звикне до бабусі в Ужгороді. Чоловік? Він у мене вродливий, талановитий, і я навряд чи змогла б зберегти стосунки на відстані.

2222
З чоловіком, режисером Станіславом Мойсеєвим

І — так, я могла би відбутися в Росії. Там тоді для творчої реалізації були всі можливості. Але що б я сьогодні там робила? Як би розривалося моє серце, коли б усе моє життя і професія склалися там?.. Як у того ж таки Олексія Горбунова. Він один з небагатьох наших акторів, хто там відбувся. У головних ролях якісного російського кіно знімалися тільки він і Богдан Ступка. І Льоша кинув усе, що мав. Кар'єру, ролі... І що тепер? Та практично нічого. Ролі якого рівня він грає? Сумно. 

— Де основна пробоїна у нас, на ваш погляд? Гроші? Смисли? Герої? 

— Смисли. Я знаю тисячі історій, своїх і чужих. Я розповідаю їх на творчих зустрічах. Але я не сценарист і не можу написати якісного сценарію. Тому у своїй творчій професії живу одним днем. Якщо й думаю про завтра, то тільки з точки зору власної психофізики. Я не дозволяю собі пуститися берега, адже в будь-який момент мені можуть зателефонувати, і я маю бути щонайменше без набряків від алкогольного непросихання. Але я нічого не можу у своєму творчому житті запланувати. У цьому сенсі я повністю залежна від дзвінка оцього мобільного телефона. У цьому сенсі для мене дуже показовий приклад Людмили Гурченко, яка в 23 роки в одну мить стала зіркою, тому що весь Радянський Союз дружно пішов у кіно дивитися "Карнавальну ніч". А потім 18 років простою. І треба було не втратити себе. Щоб у 40 років повернутися в кіно. Так, напевно, більш цікавою і глибокою. Так, маючи вигляд на ті ж таки 25. Але вже без тих променистих очей…

— Але ж у вас не було такого простою. Ви упізнавані і там, і тут. 

— "Жіноча інтуїція" Оксани Байрак свого часу зробила свою справу. Тих "трьох подружок" пам'ятає багато хто. Випадково потрапила на цю роль. Мали зніматися Оля Погодіна, Алла Масленнікова і Любов Поліщук. Але в Поліщук виникли проблеми зі здоров'ям, і вона не змогла приїхати. Так само випадково я колись познайомилася і з самою Байрак. Ночами на одному з каналів я озвучувала головну героїню фільму "Дух землі". І тут, о третій годині ночі, відчиняється ліфт, виходить Оксана. Жовті черевики, червоні штани… "А ви знаєте, що ви — улюблена акторка моєї мами? І вона мені сказала неодмінно знімати вас у кіно". І виходить, що через півроку вона таки виконала мамину волю. "Інтуїція" виявилася страшенно популярною. Потім була "Доярка з Хацапетівки" — теж історія кохання, яка захопила глядача. При цьому нікого не бентежило, що французькі поліцейські розмовляють з росіянами однією мовою, тощо. І взагалі ніякі ляпи цієї картини нікого не бентежили. 

33333
Кадр з фільму "Жіноча інтуїція"

— Вгадати смаки аудиторії — осягнути якусь священну таємницю. До речі, якщо спробувати якось розділити кінематографічну, серіальну й театральні історії, то що для вас перше?

— Ніколи не можу відповісти на це запитання. Театр — це фундамент, на якому тримається весь будинок, який я побудувала, граючи в кіно й серіалах. У театрі в мене більше тридцяти головних ролей. Саме театр дав мені можливість існувати в кіно на великих планах, мовчати так, щоб промовляли тільки мої очі. Звичайно, так може статися тільки тоді, коли потрапляєш у театр до гарного режисера. Я потрапила у професійний театр у 19 років. На головну роль у постановці п'єси Ніла Саймона "Хочу зніматися в кіно". 

— І це пророцтво відразу виявилося про вас? 

— Так. Я народилася в Ужгороді, де немає ніяких кіностудій. Але коли приїжджала якась знімальна група, я відразу про це дізнавалася й стрімголов бігла туди. Мені здавалося, що по стрічечці, якою обгороджений знімальний майданчик, іде струм. Струм мистецтва, геніальності… Мені страшенно подобалися всі артисти, магія, яка була присутня там… Театр же за своїм внутрішнім розпорядком та устроєм тепер подобається мені значно менше, ніж атмосфера в кіно. 

— Чому?

— У нас немає правильної контрактної системи. Актори приходять у театр у 19 років і чекають, поки їх винесуть уперед ногами. Там своє життєве море. Люди одружуються, народжують, розлучаються… Грають кохання у 20 років, а в 50 вони вже ненавидять одне одного, але продовжують грати кохання в тій самій виставі. Для мене більше прийнятна така система театрального існування, як у Польщі й Німеччині. Коли кожні п'ять років ти змінюєш театр, партнерів… бачиш інші очі, розумієш іншу енергетику. Ти повинен завжди бути у формі, адже якщо ти опустишся, через п'ять років жоден театр тебе не візьме. Ти не можеш погладшати на 30 кілограмів, наївно вважаючи, що "блакитних тіней забагато не буває". Усе це стимул. 

— Однак у вас у театрі завжди був гарний репертуар, про який можуть тільки мріяти інші акторки. 

— Це справді так. Але його могло бути й більше. Мій чоловік, режисер Станіслав Мойсеєв, тривалий час керував Молодим театром, що мені неабияк заважало. Мені заважали ці погляди, розмови за спиною… або навіть у вічі. Я не навчилася бути акторкою, яка не звертає уваги. Чоловік ніколи не ставив спектаклів під мене, я ніколи не була примадонною… Завжди в головних ролях були Олексій Вертинський, Станіслав Боклан і Валерій Легін. Усі постановки — на них. І навіть якщо зараз подивитися на репертуар, до речі, не тільки нашого театру, а й узагалі на світовий тренд, то режисери ставлять на чоловіків. У жінок значно менше ролей, менше можливостей. І в театрі, і в кіно є така нерівність. Це правда. 

4444444444
Сцена з вистави "Це все вона"

— Я отут годину тому намагалася переконати відому феміністку Оксану Кісь у тому, що вона трохи перебільшує масштаб проблеми. І ось на тобі — чоловічий світ від Римми Зюбіної! 

— З 69 кінофестивалів у Берліні тільки шість разів нагороду за акторську роботу отримали жінки. Торік я дивилася всі фільми, які номінувалися на "Золоту Дзиґу" — наш український "Оскар". Так от: не було фільмів з жіночими ролями. Тільки фільм "Припутні" Аркадія Непиталюка побудований на жіночій історії. Решта — чоловічі картини. А на тлі перекосу у бік патріотичного кіно жінка взагалі перетворилася на якусь ледь помітну функцію. Цього року для "Дзиґи" подивилася 24 повнометражні художні картини. З них усього в трьох — яскраві жіночі ролі. 

— А тим часом акторство вважається жіночою професією. Містифікація якась, чи що? Світового масштабу... 

— Так і є. У якомусь сенсі. Усе дуже індивідуально в кожному конкретному випадку. Свою першу головну роль Марії Стюарт у свого чоловіка я отримала тільки через вісім років після того, як прийшла в театр. Головну в тому традиційному театральному значенні, коли остання на уклін. Тому що в п'єсі "Марія Стюарт" Шиллера головна героїня — саме Марія Стюарт.

55555555
Марія Стюарт у виставі "В моїм завершенні - початок мій"

— Може, ваш чоловік, режисер Станіслав Мойсеєв, теж із тих, хто не може не зважати на розмови за спиною. І світові чоловічі тренди тут ні до чого.

— На відміну від мене, він якраз уміє не слухати за спиною того, чого слухати не варто. Він вищий за всі ці інтриги й театральні чвари. Я теж цього терпіти не можу. Наш дім — не театральна курилка з плітками, у нас безліч тем для спілкування, і тема театру — табу. Стас завжди мудро розподіляв ролі і планував репертуар для розвитку театру, а не для того, щоб потішити самолюбство дружини-акторки. Тому, коли він переходив художнім керівником до Театру Франка, я принципово вирішила залишитися в Молодому. Києвом одразу поповзли чутки, що ми розлучаємося. Адже не всім людям зрозуміло, що в мене може бути своя внутрішня позиція, своє відчуття театру й себе в театрі. "Та ти шо?.. Та там же зарплати втричі більші… Перша сцена країни!" Але мені дуже хотілося свободи, хотілося бути самою собою, а не чиєюсь дружиною. Зі мною Стас завжди працював над роллю менше, ніж з іншими, вважаючи, що я повинна все відчувати: "Ти ж усе розумієш". А мені не вистачало цього. Не вистачало, щоб режисер підходив, робив зауваження, давав поради… При цьому штамп стосунків режисер—акторка завжди працював. Людям так зручніше жити, про когось говорити, осуджувати…

6666666666666
Сцена з вистави "Дядя Ваня"

— У кіно більше свободи?

— Усе інакше. Наше кіно ще тільки вчиться ходити. У більшості наших продюсерів, які теж тільки народилися, мета одна — заробити гроші. І вони чудово розуміють, на яких темах можна заробити, а на яких — ні. Кіно для них — усього лише бізнес. Тому фільми з якимись пікантними історіями й словами в назвах зараз вельми поширені. Мислити й думати — це прерогатива фестивального глядача, який інакше дивиться кіно, по-іншому сприймає… Атмосфера зобов'язує. А коли ти приходиш у кінозал торгового центру, де хрумтять попкорном у найдраматичніші моменти, коли на екрані показують розстріл, приміром, — це вже зовсім інша історія. 

— Ну, "Гніздо горлиці" ж у вас трапилося. 

— Це — подарунок долі. Трапився. Відбувся. Три роки роботи, усе не дуже складалося… Але навіть одна роль подібного масштабу в житті акторки — подія. І не слухайте нікого, коли говорять про актора з якимось співчуттям, мовляв, ось, його пам'ятають за однією роллю. По-перше, і ця одна роль має в житті трапитися. По-друге — а чи завжди в акторки є можливість зіграти другу, не менш гідну? Особливо в такій не кінематографічній країні, як наша. Чекатиму. А що мені ще робити? 

— Вчити англійську? 

— Я ж уже доросла і розумію, що справа не тільки в мові. Що в кожній країні — своя акторська школа. Крім якої є ще таке тонке поняття, як ментальність. Моя подруга в
23 роки виїхала в Америку. Вона каже: "Усе ОК, вивчила мову, адаптувалася, але я не розумію, про що вони жартують". Вони жартують на теми якихось фільмів і мультфільмів, які дивилися в дитинстві. І моя подруга почувалася поза контекстом. Але ж вона не акторка там. У Голлівуді з наших відбулися одиниці. Та й то ключову роль у цьому зіграла зовнішність або еміграція ще в дитинстві. Ніякого Шекспіра й глибини вони там не зіграли. А мені б хотілося саме глибини, а не кількості. 

— А яких, на ваш погляд, жіночих історій не вистачає? Про що взагалі історії сучасної жінки? Нашої жінки. Ваша "оскароносна" історія може бути про що? 

— Раз на рік ми з відомим драматургом Наталею Ворожбит робимо проект "ClassAct. Схід—Захід". Приїжджають діти зі сходу й заходу України. Їх за п'ять днів навчають писати п'єси, вони пишуть, а професійні актори з різних київських театрів грають. Кого тільки я за три роки там не зіграла! 

Потім виникла ідея вистави "Схід—Захід" у Театрі "Актор". Режисерка Влада Білозоренко об'єднала п'ять п'єс із проекту. У мене там три ролі. Молодого хлопця-рома, 90-річної бабці, сучасної мами. І ще — голос покійної бабусі.

77777777
Сцена з вистави «Схід — Захід»

Насправді я люблю грати все. Бо суть професії актора — гра. І ти маєш бути піддатливим, м'яким, гнучким, як пластилін. 

А сучасна жінка… Вона різна. Мені близькі історії драматичні, які стосуються звичайних людей. Історії маленької людини на тлі великих подій. При цьому я абсолютно чітко відчуваю, що час мій минає. Хай як виставляють світло… І деякі мрії і ролі зникають разом із ним безповоротно. 

— Є приклад?

— Я мріяла зіграти Квітку Цисик. Почула випадково її голос. Він мене вразив. Це була ніч одного з найскладніших періодів мого життя... До ранку я вже знала все про цю співачку. Послухала два альбоми, подивилася її єдине інтерв'ю... І подумала: ну чому в нас у всіх театрах іде вистава про Едіт Піаф?! Ну так, це особистість, яскрава й загадкова. І я теж колись хотіла її зіграти. Але ніколи не хотіла брати участь у цих олімпійських іграх "хто краще зіграє Едіт Піаф". У нас же є свій унікальний голос, унікальна людина з унікальною історією... Дівчинка, яка у 20 років отримала "Оскар" за саундтрек до фільму. Пісня у виконанні Квітки "Ти освітила моє життя" не сходила з перших позицій американських хіт-парадів. А потім, "завдяки" творчим інтригам, у неї цей "Оскар" забрали, і на врученні премії співала не вона. І Квітка навіть не пішла в суд. У країні, де зазвичай борються за свої права. Чому так сталося? Усе є, напишіть. 

Я вісім років тому про це заговорила. Обміркували з Тетяною Логуш, і в рамках "Коронації слова" навіть оголосили окрему "Номінацію Римми Зюбіної на твір про Квітку Цисик". Я готова була нагороджувати і підтримувати. Однак усе, що я читала за ці роки, неможливо екранізувати. Воно все не для кіно. Були два цікаві романи. Але для кіносценаріїв вони не підходять. Я навіть ідею придумала. Але... уже не зможу її зіграти. Я її переросла. Коли вона пішла, їй було менше, ніж мені зараз.

— Це важко — так часто приймати неминуче?

— Щоб не страждати біля своїх розбитих ілюзій, треба навчитися відпускати свою нездійснену, невтілену мрію. Тим паче, якщо ти все можливе для її реалізації зробив. У нас в одній виставі є така фраза: "Я розлюбила його з відчуття самозбереження. Я мала або збожеволіти, або розлюбити". І я обрала останнє — відпустила мрію. Адже не даремно я вам на самому початку розмови розповідала про тих, хто не зміг цього зробити. Хоча в режисерів може бути ще гірше. Ти можеш зняти шедевр, а потім двадцять років нічого не знімати. А можуть просто не сходитися планети актора і режисера. Ось я, приміром, обожнюю Балаяна. І мрію в нього знятися. Але він уже багато років нічого не знімає. 

— І? 

— Після сорока треба бути дуже мудрою. І ставитися до цієї професії з погляду космосу. Інакше можна збожеволіти.

— Це теж історія для екранізації. Космос жінки після сорока. 

— Це історія про жінку, яка спроможна змінити своє життя. Ну, за наявності внутрішньої сили й сміливості, звичайно. І тут можна стільки всього розповісти! Чи погоджується вона тягти далі лямку свого нещасливого шлюбу і втратити себе остаточно. Чи зважується на зміни, обираючи нове або нового. А можливо — відкриває несподівані пласти в старому. Адже наш внутрішній світ повен конфліктів, таємниць, бісів... І після сорока ми вже саме такі, які є. Ми не готові підлаштовуватися під когось, вдавати... Або на все готові, бо остаточно зломлені. І це зовсім різні жіночі долі й історії.

Навіть у моїй "Горлиці" ще багато чого можна відкривати. Вона поїхала на заробітки в Італію, коли в сім'ї вже було погано? Чи в сім'ї стало погано, коли вона поїхала? Я схильна до першого варіанта. Тому що жоден чоловік, який любить, цінує, знає, що може статися, не відпустить жінку саму. І, напевно, такої історії не було б на другий день після весілля. Поїхали б разом по своє щастя. А на двадцятий рік шлюбу вона цілком імовірна. Ми ж усі із цим живемо. Відчуваємо це щодня. І мовчимо. А треба було б покопатися. Чому ми такі? Від чого залежить те, як ми вчинимо? 

— Але ж фінал у вашої "Горлиці" — "гуд". 

— Це не фінал "гуд", а чоловік мудрий. Це його вибір. Дмитро — герой Віталія Лінецького, приймаючи чужу дитину, піднімається над метушнею і стає таким, я би сказала, біблійним героєм, просвітленим. Бог дав зародитися чиємусь життю, і це життя треба прийняти. Цей епізод у сценарії прописаний у середині фільму, але саме він опинився у фіналі. У нас було знято три варіанти фіналу. У тому числі з загибеллю героя під час пожежі. Але життя написало свій сценарій. І коли не стало виконавця головної ролі Віталія Лінецького, щоб повністю зберегти всі сцени Віталика у фільмі, автори фільму придумали цей фінал. Мені саме він і ближчий. І це не "хепі енд", але він дарує надію.

888888888
Кадр з фільму "Гніздо горлиці"

— Мені в якийсь момент здалося, що наша українська реальність — за сюжетом, фабулою, експресією, напругою подій і кількістю конфліктів — перевершила будь-які, найгеніальніші фантазії. Можливо, цим пояснюється і те, що зараз будь-який художній сценарій апріорі не може дотягти до оригінального взірця. Війна поцілила в кожного. Комусь прямо в серце, відібравши найрідніше, а хтось переживає опосередковані, так само болючі влучання. 

— Зараз справді золотий час для документального кіно. Один день з життя волонтера, переселенця, військового... людини, якій не однаково, що відбувається в країні. І це буде цікаво на екрані. Можливо, тому сценаристи, розуміючи проблему і намагаючись дотягтися до реальності, вирішили, що в одному сценарії потрібно говорити про все й відразу. І герой тут, і його сусіди, і козаки обов'язково мають десь на конях проскакати. І вже нічого не розбереш... 

— Відомий вам критик Олег Вергеліс влучно сказав, що українське кіно переживає період символізму. 

— Я не пропускаю жодної вітчизняної прем'єри. Дивлюся все. Як кіноакадемік я переглянула всі конкурсні роботи і зробила свій вибір у всіх номінаціях кінопремії "Золота Дзиґа". І вже зараз можу сказати, що документалістика, на мій погляд, у нас на першому місці. Наші документалісти відомі на весь світ. На друге місце я поставила б короткометражне кіно. Важко було обрати цього року трійку найкращих у короткому метрі. Та й торік мені було дуже важко визначитися з лідером: "Бузок" Каті Горностай, "Технічна перерва" Філіпа Сотниченка чи "Випускний" Павла Острікова. Три фільми, за жанром і смислом різні, але зроблені неймовірно талановито. У всіх цих молодих режисерів я хотіла би працювати. Ну, а з повнометражним кіно у нас поки що кількість, а не якість. 

— У фізиці є закон про перехід одного в інше. 

— Чекаємо. 

— Що може бути каталізатором?

— Я погоджуся з Лозницею, який сказав, що "нам треба терміново десь навчити продюсерів, сценаристів і режисерів, усі інші в нас є". Бо завдяки багаторічній роботі українських акторів у копродукції з росіянами в нас створено дуже хорошу базу акторів і техніків, операторів, освітлювачів... Ось і виходить, що басейн у нас є. Біля бортика стоять люди, які вміють плавати. Причому добре плавати. А води немає. 

— Однак виші, де навчають на продюсерів, сценаристів і режисерів, у нас є. 

— Те, як навчають у наших профільних вишах на тих-таки продюсерів, — давно не актуально. Потрібно вчити шукати гроші. Більше того, викладацький склад живе якимись кінотеоріями минулого. Практики туди викладати не йдуть. У Школу продюсування треба запрошувати знаменитих продюсерів світу — читати майстер-класи. Та й не секрет, що сьогодні викладання в Україні — це волонтерство. 

Про сценарії і сценаристів я вже казала. Режисерів, юних і талановитих, треба відправляти на навчання в кінокраїни. Є проблема і в акторів. У них у дипломі пишуть "Актор театру і кіно". А в чому специфіка роботи в кадрі, чим кіно відрізняється від театру, не вчать. Знаю, як від цього страждають молоді актори. Більше того, молодь зараз потрапила в такий модний струмінь, як курси. Де обіцяють за два місяці поставити голос, зробити вільними перед камерами, дати роботу... Це все брехня. Я десять років працювала над собою, щоб не хвилюватися перед камерою, не помічати її. Дуже довго працювала над голосом. Постійно його зривала. Перед вступом у театральний ЛОР-фоніатр навіть не підписав мені медичної довідки, порадивши якусь тихішу роботу, наприклад у бібліотеці. 

А те, що відбувається в одному виші, не хочу рекламувати в якому, взагалі годі описати. Учора в рамках профорієнтації привезли сто автобусів із випускниками шкіл. Але не можна людину вивчити на актора, якщо на курсі 80 студентів. Це апріорі неможливо. Але ні батьки, ні діти цього не знають. Вони живуть у маленьких селах і містах, реклама йде, народ біжить і платить шалені гроші... Акторський курс — це 10—15 осіб. Це індивідуальний підхід до кожного. Когось потрібно ламати, а на когось і голосу підвищити не можна. У когось вроджений смак, а комусь треба його розвивати. Це така ювелірна робота. Мене запрошували викладати там. Я сказала, що зайнята до грудня. "Ну, нічого, ти ж можеш з'явитися раз-два..." Я так не можу. Я поки вивчу імена 80 студентів, чотири роки мине. Це профанація. І я не знаю, як можна спокійно спати, займаючись таким обманом. Так, з освітою в нас біда. 

99999999999
Після творчої зустрічі…

— Риммо, як ви компенсуєте відсутність хороших сценаріїв і ролей у кіно? До того ж ви залишили роботу в театрі, перейшовши на ангажемент. Чому? 

— Я пішла тому, що відчула потребу в свободі. Щомісяця були поїздки в різні країни з презентацією "Гнізда Горлиці", мали бути зйомки в Європі. Такі стосунки з театром вважаю чесними. Я нікого не підводжу, і від мене ніхто не залежить. Ну, ще й тому пішла, щоб устигати компенсувати відсутність хороших ролей і сценаріїв. 

І відразу, ніби випадково, виникло TV. "Дорога додому" — історії дітей сиріт на UA.TV, а потім UA: Перший "По обіді шоу". До будь-якої роботи ставлюся дуже відповідально і з максимальною віддачею. І одна з моїх дитячих мрій — журналістика — тут здійснилася.

101010101010
Телепроект «По обіді шоу»

А от зараз у мене взагалі немає великих кіно- і телевізійних проектів. І я вирішила опанувати ще один формат — озвучую аудіокнижку. Почуваюся вільно й незалежно. Один на один із геніальним текстом. Я відкрила для себе таку унікальну, глибоку українську літературу... І я рада, що в мене є "вікно", а не "творчий простій", і можу присвятити цій роботі частину свого життя. У Катерини Калитко слово наповнене силою і красою. Це цілий світ. Поезія в прозі. І мій світ сьогодні наповнений "Землею загублених". Таке щастя — загубитися в цій Землі з її героями!

А завтра я можу піти в дитячу онкологію і цілий день спілкуватися там із мамами й дітьми. Тому що знаю, як їм це потрібно. І мені потрібно. Знати, що комусь необхідна допомога. Відверто говорити там про свої проблеми і провали.

Я дуже люблю спілкуватися з друзями. І нещодавно ще раз зрозуміла, як це важливо. Не відкладати зустрічі, якщо хтось із близьких про неї попросив. Улітку був дуже напружений графік, і зателефонував мій друг: "Зюбіна, ти маєш совість? Ми вже з тобою стільки років не бачилися!" — "Дімочко, я дознімаюся — і в жовтні зустрічаємося". Через два тижні Діми не стало... Це був для мене сильний удар. Ну невже я не могла знайти півгодини, щоб випити чашку кави і подивитися людині у вічі?..

Ще є сім'я. Син, з яким у два роки ми говорили про Івасика-Телесика, а зараз — про "Екстаз" Гаспара Ное. Ми живемо з ним якоюсь однією кіноісторією. Звичайно, він спочатку бурчить у відповідь на мої рекомендації. Але потім дивиться. 

— А біль? Він є у вашому житті? 

— Він нікому не має бути видний. Багато людей сприймають мене як якийсь заряд, позитив, вічний двигун... І, можливо, моя місія взагалі в цьому. Дарувати людям надію. Тому я не маю права впасти в якісь свої страждання. Якщо розкисну я, то багатьом близьким людям, які мене оточують, стане не дуже добре. І в цьому теж є якесь служіння. Служіння людям, можливо. Через професію. Через свої особисті якості. 

— А ви сама де в усьому цьому? З тією самою Оксаною Кісь ми говорили про надмірну жертовність наших жінок. Усе для них, для рідних, близьких і далеких... Хто вас рятує, коли вам погано? 

Ну, я ж недарма в дитячих казках грала Герду. Не Снігову Королеву. Так, я готова на край світу заради близьких. А взагалі сама себе рятую, на самоті. І заряджаюся так само. Я в розібраному стані — сумна картина. Іноді важко знайти в собі сили навіть для спілкування. 

— А син? Ви вже відчули результати? Недаремно не поїхали в Москву і не відвезли Даню в Ужгород?

— А я жодних результатів і не чекаю. Мені одна мудра людина дала таку пораду: ніколи і ні від кого не чекати подяки. Хочеш щось робити — роби. Хочеш допомогти — допоможи. І не сподівайся, що хтось скаже спасибі. Не сподівайся, що твоя дитина на своє 20-річчя зробить тобі якийсь подарунок і вимовить поетичними рядками, яка ти прекрасна мама. А мама я — дуже емоційна. Наші стосунки — кардіограма. І він принципово не пішов у театральний, щоб "не казали в спину, що я чийсь синок". У 17 років важко обрати справу всього свого життя. Тим паче хлопчику, який потім, на думку громадськості, має забезпечувати родину, — і одягати, і годувати, і все віддавати... Я так ніколи не вважала. І не вважаю. Нормально можу забезпечити себе сама, і ніколи ні в кого не прошу грошей. Тому розумію, що син повинен стати впевненою в собі людиною. А впевненість приходить тільки тоді, коли займаєшся улюбленою справою. Він щось там починає говорити про режисуру, і я його розумію. Я ніколи не вважала його якоюсь валізою, в яку обов'язково потрібно запхати все, що ми самі вважаємо за потрібне. Він — особистість. Я не знаю, ким він буде. Але я знаю точно, що він добрий. 

11 11 11 11 11 11
Найближчі...

— Яка у вас мама? 

— Кротка. 

— Яке давнє слово, Риммо...

— Це — моя мама. Яка напередодні війни залишилася без матері — із сестрою, братом і батьком. Це в ній живе завжди. Вона ніколи нічого не просить, не вимагає, вона повний аскет. Коли не стало тата, вона більше не вийшла заміж. Один на все життя. Хоча різне в них було. 

— Чого ви боїтеся?

— Ну, напевно, війна, яку нам показували, коли ми були на фронті, це зовсім не те, що відбувається в реальності... Не хочу, щоб мій син жив у приниженні. Системою, людьми, обставинами... Адже всі поруч. Олег Сенцов, моряки... Жити і знати, що хтось у будь-який момент може змінити твоє життя. Без твоєї згоди. Боюся несвободи. Рабство несе багато горя. Воно підходить непомітно. Хтось стає рабом грошей. Хтось — компромісів. Рабів до раю не пускають. 

12 12 12 12 12 12 12
«Боюся несвободи»

— Ви відразу перейшли з особистого на громадське. 

— Із цілком особистого боюся смерті і хвороб близьких. Але разом із тим усі ми знаємо, що помремо. Не знаю, в якому порядку, але це точно. Моя мама каже: "Прошу в Бога легкої смерті". Але таку смерть треба заслужити. Щоб не бути нікому тягарем. 

Щодо громадського — я ніколи не була байдужою. Мій простір не обмежений тільки мною і моїми близькими. У мене в житті немає простоїв. Як у акторки — так, є. Як у людини — немає.

— Шість знімальних днів за рік після тріумфу "Горлиці" в Німеччині, в Індії. У країні з розвиненою кіноіндустрією ти мала б 10 сценаріїв і 25 пропозицій. У Росії мала б. 

— Після анексії Криму я зрозуміла, що я — не політик, я не керую цим світом і нічого не можу зробити з тим, що відбувається. Я — маленька людина. Але навіть якщо мене читають троє підписників у Фейсбуці, то я маю вплив на цих трьох людей. Того ж дня я написала, що відмовляюся зніматися в російських проектах. На мій погляд, гроші пахнуть. Я не уявляла собі, як після всього того, що сталося, можна вийти на майданчик і обніматися, наче нічого не сталося. Хоча в Росії є люди, які щодня стоять під адміністрацією президента з одиночними пікетами на підтримку Олега Сенцова, наших політв'язнів і моряків. І вони — герої. 

Звичайно, я втратила багато фінансів. Але не втратила головного — себе. А в Києві дотепер знімають російські серіали з російськими акторами в головних ролях. Це коли ти стоїш і розумієш, що в тебе нібито такі самі руки й ноги, здібності... Але чомусь твій гонорар на кілька нулів менший, ніж у людини, яка приїхала з Москви. Вона, ця людина з Москви, може дозволити собі спізнитися на зйомку, влаштувати скандал через "погану зачіску", поводитися, як на мене, непрофесійно. Навмисно затягувати зміну, щоб вона була довшою, ніж 12 годин, і отримати за понаднормовий час. А всі інші можуть нічого не отримати. Безумовно, є актори, які залишилися в моєму серці назавжди. Іра Лачіна, Ваня Волков, з якими мені було дуже приємно працювати. Але більшість прикладів були саме такими. 

Це було дуже принизливо. Гримвагони для них є, для нас немає навіть кімнати, де можна було б відпочити. Для них страви однієї категорії, для нас — іншої. Одного разу нас із моєю колегою оселили в коридорі, коли всі інші жили в номерах. І в неї була температура. А коли ти стоїш на сцені в Артеку, на кінофестивалі, який проходить в Україні, у Криму, у таборі, який фінансується з бюджету твоєї країни, то поруч із тобою — семеро українських акторів і 27 російських. Які прилетіли літаками, які не проводять майстер-класів із дітьми, бо вони відпочивають. 

Я дуже багато чого не розуміла, але змінити нічого не могла. У гримвагоні всі сміливі, а сказати це в обличчя продюсеру можуть лише одиниці. Де межа між твоїм терпінням, яке має бути в цій професії, і приниженням? І це приниження було нескінченним. Я граю головну роль, а на постері немає моєї фотографії. Або прохання в одному з проектів не говорити зайвий раз на прес-конференціях про Київ, про Україну. "Ми будемо тебе подавати як російську акторку". У мене був такий внутрішній протест, що цей проект просто не відбувся. Хоча міг принести нову хвилю популярності. 

І це глибинна історія. Проаналізуйте минулу ситуацію прекрасних акторів кіностудії Довженка. Які також завжди були на других ролях. Тому що приїжджали актори з Москви й Ленінграда і грали головні ролі. Це теж про свободу і про гідність. Коли тобі постійно вказують на "твоє" місце. Але ми є. Такі, які є. І за свою позицію я плачу́. Зате звільнилася від цих скріп.

— Ахеджакова, Басилашвілі, Юрський, якого не стало, Макаревич... Одиниці говорять адекватні речі. Що сталося з іншими? 

— Страх з ними стався. Я знаю реальну людину, яка відсиділа три роки за пост про те, що "Крим — це Україна". За одне речення! Одна моя приятелька живе в Києві, переїхала з Криму, але іноді приїжджає туди до рідних. Якось, повернувшись звідти, каже мені: "Римочко, я читала всі ваші пости там, але боялася коментувати і навіть лайкати. Я почала боятися. Це так страшно". І заплакала не тільки вона, я теж. 

Дивіться повну відео-версію інтерв'ю.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №10, 16 березня-22 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво