Петро Засенко: Аморальність руйнує душу народну і нищить націю - Інтерв'ю - dt.ua

Петро Засенко: "Аморальність руйнує душу народну і нищить націю"

11 жовтня, 17:30 Роздрукувати Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня

Поети, маючи особливо чуттєвий нерв совісті, часто кидаються у вир подій і беруть відповідальність на себе. 

Саме так вчинив яскравий представник "шістдесятників" Петро Засенко, коли поїхав на Донбас агітувати за незалежність України перед референдумом 1991 р. Він — тонкий лірик, блискучий перекладач, літературознавець, принципова і скромна людина. Хоч на якій би посаді був, у часи Хрущова і Брежнєва робив неможливе, аби справжній талант був надрукований усупереч тиску ідеологів.

Петро Засенко також найближчий друг неперевершеного Григора Тютюнника, нещодавно відродив чимало його новел за оригіналами, завбачливо залишеними автором побратимові.

Поет розповів DT.UA про друзів — відомих поетів, про справжні таланти та провокаторів-графоманів, а також про те, як його вербували в "стукачі"…

— Петре Петровичу, ви почали віршувати ще в школі, а кого мали за приклад тоді?

— Шевченка. У хаті був "Кобзар", в якого аж палітурки закруглилися, такий зачитаний. Тато, а згодом і я, перечитали всю літературу в сільській бібліотеці.

— Книги, мабуть, і вплинули на ваш вибір фаху?

— Так, обрав я філфак університету Тараса Шевченка, де доля звела мене з талановитим поколінням: Василь Симоненко, Борис Олійник, Микола Сом, Анатолій Перепадя, Станіслав Тельнюк, Леонід Тендюк, Тамара Коломієць, Василь Діденко, Микола Сингаївський. Усі відвідували літстудію. Якийсь час керівником студії був Юрій Мушкетик — тоді вже аспірант. Він і запросив мене на засідання. На студію запрошували знаних поетів — Володимира Сосюру, Павла Тичину, Андрія Малишка, байкаря Анатолія Косматенка, прозаїка Юрія Збанацького. Василь Симоненко часто друкувався в університетській багатотиражці з промовистою назвою "За радянські кадри". На другому курсі він каже: "Слухай, старий, я чув твої вірші! Подавай в багатотиражку!". Так у 1956 році мене вперше надрукували: "Вже бузок синьоокий у сквері відцвів, відцвіли на бульварах каштани, Знов мене дожидають простори полів — дід Олесь в курені на баштані..."

— В шістдесяті ви вже стали до праці. Як склалася ваша філологічна кар'єра?

— Я починав у газеті "Київська правда", потім у "Колгоспному селі" (нині це "Сільські вісті"). Згодом запросили теж літконсультантом-редактором у потужне молодіжне видавництво "Молодь". Там теж була студія, через яку пройшли всі "шістдесятники"! Керував нею блискучий поет, а найважливіше, педагог, Дмитро Білоус. Саме з його долонь випурхнуло це талановите покоління. На роботі були однодумці: Дмитро Чередниченко, Сергій Плачинда, Іван Дзюба, Юрій Бадзьо, я і Віль Гримич. Кар'єри не було — була лише рутинна боротьба з графоманством, з неохайним письмом.

— На прискіпливого редактора, мабуть, скаржилися?

— Якось дзвонять з редакції газети "Вечірній Київ": "Тут на вас скарга аж 4 аркуші". З прочитаного й досі пам'ятаю: "Я стою на утесе, с которого меня хочет свергнуть Петро Засенко" (сміється). Були справжні таланти, а були провокатори, хворі, люті графомани. Один мені каже: "Та я вас зараз вдавлю оцими руками", а інша: "Да кто вы такой? Я оставила в литературе очень глубокий след! Мои повести читал сам Шолохов!". Запитую, а які ж повісті він читав? "Это не ваше дело!". Приходили письменники, які вже відсиділи і приносили таке, за що можна знову повернутися на нари. Мені головний порадив у таких випадках фразу: "Націоналістичне охвістя у видавництві "Молодь" знову бере реванш". Тулив між іншим це речення, й автор, усе зрозумівши, йшов. У "Молоді" я пропрацював майже 10 років. Навчився говорити й ладнати з людьми. Це помітили і почали вербувати в "стукачі"!

— Як це було?

— Спочатку навідувався до студії офіцер держбезпеки. Оскільки я був секретарем комсомольської організації, він запитував про когось, а я відповідаю, мовляв, дивіться анкети, про себе кожний власноруч написав. Пізніш призначає зустріч біля кінотеатру "Орбіта" і просить сісти в авто. Повезли аж на річковий вокзал. На другому поверсі відкрили кімнату. Їх двоє і я. "Учора пізно ввечері ви були в буфеті на залізничному вокзалі" — і називають, хто ще зі мною чарку пив. "Що за анекдоти розповідав Василь Грінчак?" — Зразу дали зрозуміти, що все про мене знають. Потім конкретна пропозиція: "Нам не треба, щоб ви на когось писали. Але, коли будуть з візитами представники української діаспори, потрібно з ними побути. Потім розкажете. Ви вмієте розмовляти з людьми, ми знаємо". Як не тиснули — я не погодився.

— Більше не викликали на розмову?

— Ні, але якось нагадує мені поет Володимир Мордань: "Ти казав Олександру Завгородньому, що досить уже віршів про Леніна писати". А це ж більше року спливло! Ну, думаю, я вже на гачку. Тому, коли 1969 року заборонили і вилучали з книгарень мою збірку "Князівство трав", я зрозумів — це їхня помста.

— Поет Андрій Грущак писав, що книжка "Князівство трав", яка, власне, продавалася лише один день, пробудила його українство. А що крамольного знайшли серед ваших поезій?

— Націоналізм, хуторянство, співзвучність західним оцінкам радянських дій у Празі 68-го року, захоплення патріархальщиною, мотиви підневільної праці в колгоспі.

— Петре Петровичу, а як вам вдалося не вступити в партію?

— Переконував, що не готовий. Борису Олійнику, який був парторгом Спілки письменників, прямо сказав: "Який з мене партієць? Я ж потенційний злодій. Мені часто доводилося красти в колгоспі, аби вижити!" А той поклав мені руку на плече й каже: "Петю, ти справжній комуніст!" (сміється). Василь Симоненко був членом партії. Коли Богдан Чалий запропонував Григору вступити в партію, він не втримався: "Бодю, я в твою партію не піду — вона вбила мого тата". Ми з Тютюнником були друзі — нерозлийвода! А дружба дорожча за партію. Я не засуджую тих, хто вступив у партію. Ми виросли в тій системі і вірили радянській пропаганді, бо іншої не знали.

— Ваша правда, але чомусь у вас і в Симоненка немає віршів про Леніна, про партію, а в інших, тих же "шістдесятників" їх до пів книжки бувало?

— Я свій вибір зробив. У Тичини одна із збірок називалася "Комунізму далі видні". Але я не суджу колег. Багато з них щиро вірили в перемогу комунізму, у світле майбутнє. Коли помер Калінін, Іван Драч бився головою об стовпа до крові й промовляв клятву: "Буду таким, як Калінін!". Сам мені й оповідав. У родинах Драчів і Олійників була віра в комунізм. А мої батьки в це не вірили. Сьогодні ми повинні бачити в тих поетах насамперед поетів і українців. Дехто з них, той же Дмитро Павличко, принципово писав лише українською, хоча йому в цьому й дорікали московські колеги.

Ще б пак, сам Шевченко чимало написав російською! А може, письменники просто втомлювалися від боротьби з цензурою і ламалися?

— Щодо цензури, ви праві. Боротьба з нею була дуже тяжкою, вона виснажувала і нищила. Доля Григора Тютюнника лише одна трагічна ілюстрація цього двобою. Письменники намагалися писати між рядками, як ми казали "йшли в підтекст". Але були такі дійшлі цензори, що й це помічали. Пригадую 1974 рік, видавництво "Веселка". Оголошують, що за годину збори всього колективу. Прийде цензор! А Григора в той день чомусь не було. І ось цензор з трибуни каже: "Є вказівка, щоб ім'я Григора Тютюнника більше ніде не згадувалося. Ні як перекладача, ні як автора. Хто порушить цю вказівку, відповідатиме місцем роботи".

— Так це ж творча смерть!

— І матеріальне зубожіння! Я виходжу на вулицю подзвонити (в редакції телефони прослуховувалися). Григір бере трубку. "Грицю, ти чув новини?" — запитую. "Ні, а що трапилось?". "Треба зустрітися". Зустрічаємось. Тютюнник змарнів: "Так, що це виходить? Я написав лише напівправду й за це мене викидають з літератури. А якби написав усю правду? Мене що, вбити треба?!"

— Петре Петровичу, а ви знали, хто пише доноси?

— Здогадувалися. Григір просто в очі міг стрельнути "стукачеві", що він про нього думає. Одному сказав: "В тебе очі, як дві повії з Хрещатика". Наприкінці 60-х років на зборах я виступив з іронічною промовою. Мовляв, раніше багатотомники складалися з творів письменника і листів. А сучасним творцям треба додати ще й томи доносів.

— Досить небезпечне висловлювання. Не побоялися?

— Допекло! Саме тоді знищили вже надрукований наклад збірки "Князівство трав", що потягло за собою звільнення з роботи, занесення до "чорних списків" на заборону виступів і друку. В архівах зберігаються стоси цих доносів. Треба відкрити архіви, аби дізнатися, хто чим займався, окрім літературної діяльності.

Як ви схарактеризуєте рух "шістдесятників", до якого належите безпосередньо? Що це за феномен?

— "Шістдесятники" — могутнє плем'я, яке стало прологом до руху опору в Україні. Трагічне покоління, через їхні долі пройшли війни й репресії. Всі вони вийшли з-під селянських стріх, тому й лексика їхня справжня і розкішна. Найобдарованіша молодь, у якої не було дитинства, бо змалечку ставали до праці (сам десять років був пастухом!). "Шістдесятники" стояли двома ногами в різних човнах — а море бушувало. І треба було встояти! Деякі були партійними, тобто на прив'язі. І всі під наглядом!

— Ви були найближчим другом Григора Тютюнника, як він працював із словом?

— Ми дружили настільки, що зустрічалися або зідзвонювалися щодня. Григір міг і в село приїхати, аби мене побачити. В моїх Любарцях народжувалися ідеї для його майбутніх новел. Ондечки навпроти нашої хати обійстя. Колись там жив колгоспний рахівник Петро, а по-вуличному Нюра. Настільки обережний і делікатний у розмові, що навіть хода його набрала небувалої, як для села, граціозності. Сусіди жартували, що Нюра по багнюці йде, а черевики чисті. Десь у компанії сидимо, Григір просить: "Петю, покажи, як Нюра ходить". А пізніше признався: "Я вже вживаюся в його образ". Так народилося прекрасне оповідання "Нюра". Автор мені найпершому прочитав. І запитує, чи сподобалося. Відповідаю, що прекрасно характер передав. А він помовчав й каже: "Мені твого Нюру треба вмонтувати в час. Показати добу, що так вплинула на характер". Потім приносить уже готовий твір з дописаним фіналом. Був собі чоловік, і раптом на нього хтось крикнув, тупнув і сказав: "Цить!" І оце "цить", оцей страх зламав людину, перетворивши його на раба.

Але ж у Тютюнника такі деталі, що примушують замислитися над причинами зубожіння сільського люду, який каторожно працює "на власній, не своїй землі"!

— Найцінніше, що все це писалося з натури! Питається моєї матері: "Мамо, а чого ви так зігнулися?" "А оце, синку, як у 29-му в колективізацію нахилилася над буряками, так і ніколи було розігнутися". Григір вибіг у другу кімнату, за голову обіруч вхопився: "Петю, такого ж не придумаєш ніколи. Щоб в одному реченні і вся епоха!" Цю фразу він використав в оповіданні "Крайнеба". Змінив її трохи, аби цензура не викреслила.

— Коли Тютюнника запитали, в чому секрет його таланту, він відповів: "Немає загадки таланту, є вічна загадка любові!" Що він мав на увазі?

— Думаю, що любов до простого народу. Одного разу ми стояли з ним на бульварі. А тоді євреям дали право виїжджати. Григір ноги поставив широко, як коріння, й каже: "Петре, оце б земля горіла під ногами, я нікуди звідси не поїхав би". Отак він любив Батьківщину! А якось показує мені на одного чоловіка: "Бачиш, отой хоче бути письменником. Але скаржиться, що в нього болить серце... То я тебе спитаю, чи може в українського письменника не боліти серце?"

— Чому він пішов з життя таким чином?! Хіба лише цензура винна?

— Дуже важлива для митця підтримка в сім'ї. Цього йому бракувало. Якось прийшов я до Тютюнників додому на Раєвського, 28 (й досі меморіальної дошки немає!), а Людмила Василівна збирається на роботу. Говорить до нас: "Женя Гуцало знову книжку видав, чули?". Я кажу, мені дуже сподобалася назва: "Хустина шовку зеленого". Григір мовчить. Жінка пішла, а Григір в її напрямку вказує: "Ото Люда — усі мої ненаписані твори". Я почав його заспокоювати, мовляв, жінкам завжди потрібні гроші. А Григір відповідає, що не може за гроші писати.

— Правда, що в нього був роман з Неонілою Крюковою?

— Ніла, бувало, до Григора: "Дай я в твої очі хоч надивлюся!". А мене як зустріне: "Петю, як тебе побачу, так і Григір переді мною!" Пропонувала йому побратися: "Я тобі таких козаків народжу!" Григір мені потім каже: "Я без батька ріс, то що ж, і мої "зайчики" без мене ростимуть?" А таки пішов свататися! Взяв і мене. Але вона не відчинила двері. Сидимо на лавочці біля будинку, квіти мнемо. Вже після смерті Григора Ніла призналася, що була вдома й дивилася на нас із вікна.

— Петре Петровичу, одним з ваших наставників був Володимир Сосюра. Розкажіть про нього.

— У 1958 році піднімаюся бульваром Шевченка, а назустріч Сосюра. Гукає ще здалеку: "Добрий день, юний друже! В мене сьогодні прекрасний день — я закінчив поему "Мазепа", яку писав 40 років!". І пропонує пройтися, бо щось хоче мені розказати. Гуляємо (із самим Сосюрою!), і він розповідає, як у 1927 році мав обшук і поему вилучили. Каже, до того розстроївся! Але в цих органах була жінка, яка любила Сосюру.

Самого поета чи його поезії?

— Самого поета! Вона повиучувала напам'ять цілі розділи, а потім розповідала. Таким чином він відновив втрачене! "Розумієте, я люблю правду. Мазепа — це надія України, бо він хотів від'єднати її від Росії, тому цю постать ми повинні шанувати" — каже Сосюра. Через 40 років я розповів це Сергію Гальченку. Він розшукав поему і пролог до неї. А я підготував "Мазепу" в журналі "Київ", і її надрукували у 1988 році.

У розмовах із Сосюрою ви торкалися сучасного стану України? Саме ж тоді його ледь не знищили за вірш "Любіть Україну" 1944 р.

— "Мене били-розпинали за вірш "Любіть Україну". Але не зламали!", — почув я від Сосюри. Ось цитата з листа поета до одного композитора: "Ви запитуєте мене, чому в шкільних підручниках закреслюються мої вірші і портрет? Це все наслідки мого цькування за "Любіть Україну". Але постраждати за Україну — це велике щастя!" Пам'ятаю його слова: "Україна в моєму серці ніколи не прохолоне". Якось описує партійні урочистості в оперному. Присутні співають Інтернаціонал. Усі — російською, один Сосюра — українською. Сусід каже: "Не мешайте петь!" "А я й не заважаю...", — й продовжує співати. "Это русская песня! Замолчите!" — "Ні, це не російська пісня, це французи написали Ежен Потьє і Дегейтер" — "Я знаю, кто вы — националист!" — "І я знаю, хто ви — дурень...".

Петре Петровичу, а чому джерела подають різні дати вашого народження? Одні — 22 травня, другі — 5 червня 1936 року?

— Я мав би бути Миколою, бо насправді народився на Миколи весняного, але був слабенькою, кволою дитиною й батьки не поспішали мене записувати в сільраді, бо невідомо, чи виживу. Тоді жодних декретних відпусток у жінок не було, працювали до самих пологів. І мати моя так само ж полола буряки, а вночі народила. Коли заходить уранці бригадир: "Ти чого на поле не йдеш?" — "Так ось хлопчик в мене знайшовся", — відповідає, лежачи на полу (піл — лежанка між піччю й стіною, де спали дорослі). "Який ще хлопчик? Учора ж не було!" — "Так сьогодні вже є..." — "Нічого не знаю, завтра на роботі щоб була", — і в двері. Наступного дня мама почимчикувала на поле. А я за два тижні оклигав і аж 5 червня батько пішов до сільради, де й виписали метрику.

Чи змінилася за ваше життя українська мова?

— Вона стала дещо біднішою. Раніш менше було мовного сміття. Чи десь почуєте ви тепер розмову з приповідками, прислів'ями? Ми з Тютюнником ходили на Бессарабку, бо селяни там торгували. А зараз самі перекупки. Немає кого послухати! Сучасна мова твориться людьми, одірваними від села, від колиски мови. Селяни твердо знало, де добро, а де гріх, що можна, а що не можна, або ж не гарно. Віталися одне до одного, бажали "Боже помагай!". Хоча, що таке "нація", ніхто не знав, а вона ж була. Люди чітко усвідомлювали, якого вони кореня, якої віри. Цим ми завдячуємо християнству. Зараз абсолютно всі духовні застереження ігноруються, те, що вважалося гріхом, нині не лише дозволене, а ще й пропагується як крутий стиль життя. Аморальність руйнує душу народну і нищить націю.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво