Олексій Гнатковський: Ветерани АТО гратимуть Шекспіра англійською. Це буде виклик і ще одна перемога - Інтерв'ю - dt.ua

Олексій Гнатковський: "Ветерани АТО гратимуть Шекспіра англійською. Це буде виклик і ще одна перемога"

5 квітня, 16:42 Роздрукувати Випуск №13, 6 квітня-12 квітня

У столиці на території Михайлівського монастиря тривають репетиції доволі несподіваного театрального проекту — шекспірівської "Дванадцятої ночі" у виконанні волонтерів та ветеранів АТО.

Режисер вистави — заслужений артист України Олексій Гнатковський. 

За словами ініціаторів проекту, Project "W" — Veterans, Volunteers and William — це соціальний англомовний театр, у якому задіяні українські військові, волонтери. Ті, хто пройшов кастинг, вивчають англійську мову, щоби зіграти Шекспіра в оригіналі. 

Виклик справді неабиякий. Далебі не кожен актор у нашому академічному чи національному театрі сьогодні може зіграти шекспірівську трагедію або комедію мовою автора. А тут, уявіть, люди, які повернулися з фронту, образно кажучи, пропахли порохом. 

Реалізацію цієї театральної ініціативи розпочали ще торік у березні — і, звісно, не задля "розваги", бо такий театр має вирішувати й інші завдання. Благодійні у тому числі. 

Звісно, нова "Дванадцята ніч" не матиме нічого спільного з класичними версіями шекспірівської комедії, — режисер та його актори-бійці шукають своє рішення, пробують різні форми та оригінальні методи для адаптації відомої п'єси. До того ж ця нова театральна історія має кілька важливих етапів. Один із яких, надзвичайно складний, пов'язаний із вивченням англійської мови та ознайомленням із творчістю Шекспіра. Ветерани АТО до цього ставляться відповідально, такий етап у контексті проекту тривав майже рік — з травня 2018-го по квітень 2019-го. І саме зараз у розпалі активний репетиційний процес, бо ж скоро, у травні, очікується прем'єра в столиці. 

Режисер вистави — Олексій Гнатковський. Можна сказати, що він є прем'єром Івано-Франківського національного драмтеатру, на західній сцені грає Гамлета, Енея, Модільяні та інші головні ролі в репертуарі театру. До того ж Олексій як режисер здійснив на рідній сцені постановку за твором Ремарка. Художній керівник проекту — очільник Івано-Франківського театру Ростислав Держипільський. Тому невипадково зразу після Києва "Дванадцяту ніч" покажуть у Франківську. 

— Олексію, як ви, власне, долучилися до Project "W" — Veterans, Volunteers and William? Хто вам запропонував постановку "Дванадцятої ночі" — саме для волонтерів та ветеранів АТО? 

До мене звернувся Ігор Касьян, десантник із досвідом стрибків із парашутом понад 40 разів.

Він — капітан, командир розвідки взводу окремої розвідроти 95 десантно-штурмової бригади, ветеран. Після повернення з війни разом із друзями відкрив Сучасну школу "живої" англійської мови.

Ігор ще на війні задумав проект, який мав би допомагати ветеранам знайти цікаве повноцінне життя, підтримувати учасників війни та створювати щось нове.

Отож постановка "Дванадцятої ночі" — його ідея. Не знаю, як спало на думку зіграти Шекспіра мовою оригіналу. 

Уявіть, ми репетируємо Шекспіра навіть не сучасною англійською, а старою специфічною, складною… Ця мова дуже рідкісна в наш час, вона навіть не вживається в побуті. Учасники знають, що я добре володію англійською, це моя тема. До того ж досить багато часу приділяю темі післявоєнної реабілітації. 

Крім того, мені близька воєнна тема, тому що в Івано-Франківському театрі я поставив виставу за Ремарком "На Західному фронті без змін". 

Наші актори у "Дванадцятій ночі" — люди без жодного досвіду спілкування англійською мовою навіть на побутовому рівні. До того ж вони ніколи не грали в театрі. 

Тобто спочатку може здатися, що задумана місія нереальна, навіть нездійсненна. 

Але я відчув, що це цікавий виклик і потрібна справа. 

Основна мета постановки — привернути увагу до післявоєнної реабілітації військовослужбовців. Це підвищує їхню самооцінку. Таким чином вони доводять самі собі й оточенню, що спроможні на все.

Тобто доводять, що вони є важливою складовою суспільства. І на своєму прикладі хочуть показати, що, навіть повернувшись із гарячих точок, не треба опускати руки, а можна підкорити ще й театральну вершину, а це також виклик. 

— Чому саме ця п'єса Шекспіра — тобто комедія, в якій є чарівні перетворення, історії кохання та перевдягань? Не думали взяти натомість якусь шекспірівську трагедію про війну?

— Навпаки, в театрі хотіли відійти від військової тематики. А "Дванадцята ніч" — п'єса про життя і про любов.

Це, власне, ода любові, яку співаємо, тут справді є перевдягання, кохання. На початку роботи в мене були різні бачення. В результаті, виходить інша вистава, ніж та, яку я собі планував. 

Наша вистава — про великих дітей, які відверто бавляться, відверто люблять життя і відверто не соромляться своєї дитячості. Саме як діти, котрі в дитсадку беруть парасольку, а уявляють, що це меч. 

Я захоплююся цими людьми. Спочатку провели кастинг, на який прийшли ветерани, волонтери. Це різні люди, з різними долями, а також непростим життєвим досвідом за плечима. Але вони всі виявилися мотивовані театром, хоча живуть звичайним побутовим життям. 

Вони по кілька разів на тиждень збираються, вчать англійську мову. Можливо, збоку це виглядає досить дивно. Дорослі люди, які пройшли фронт, раптом починають бавитися й поводитися як діти! 

Але якщо зазирнути глибше, то відкривається їхня величезна любов до життя, бажання цю любов передати іншим. 

— У вас є досвід режисерської роботи, адже ставили у Франківську "На Західному фронті без змін". Отже, де комфортніше почуваєтеся — в акторській іпостасі чи коли самі ставите вистави? 

— Не можу сказати, де мені комфортніше. Органічно почуваюся і як актор, і як режисер. Навіть не розділяю цих іпостасей, бо і те, і те — служіння театрові. Можливо, пафосно прозвучить, але є служіння, в його високому розумінні. Отож не можу цього розділити. Це як, наприклад, мати двох дітей і вирішувати, кого ти більше любиш. Очевидно, що діти різні, очевидно, хтось старший, а хтось молодший. Але люблю я їх однаково сильно. 

— Все-таки, чому вистава англійською мовою, адже не всі бійці й волонтери нею вільно володіють. Наскільки успішно учасники проекту опановують мову Шекспіра, які зрушення можете відзначити за останній час? 

— Звісно, далеко не всі зразу опанували англійську. Це тривалий і поступовий процес. У деяких моментах мої актори говорять або читають слова, фрази, проте не розуміють, що вони означають. Ці актори — абсолютні початківці як у театрі, так і в англійській мові. Роблять крок за кроком. Кроки маленькі. Але в цьому їхня величезна щирість. 

Завжди проводжу паралелі, бо є дві історії, — адже актори щиро рвуться на сцену: в умовний бій і з англійською, і з театром. У такому умовному театральному бою все базується на їхній вірі. Я вже рік приїжджаю до Києва на кілька годин репетицій у свої вихідні. Весь день у поїзді з Франківська, потім — репетиція, потім знову ніч у поїзді. 

— Для вас це теж велика самопожертва.

— Це важливо, бо цією виставою можемо багато що змінити, в країні — у тому числі. Не претендуємо на високу професійність чи видатний художній рівень проекту, ми претендуємо на перемогу. Не більше й не менше. 

Тому зрушення є — коли говорити і про англійську мову, і про акторську майстерність. Думаю, що в травні завершимо репетиції "Дванадцятої ночі". Фактично, постановку зробили, тепер лише "чистимо" її, працюємо з акторами на запам'ятовування. 

Інколи на репетиції доводиться починати все з нуля. Наприклад, ставлю одну сцену, згодом — наступну, але часто попередньої сцени вони вже не пам'ятають… І я знайшов вихід — знімаємо репетиції на відео. Потім у вільний час ці відео дивляться. Тобто придумуємо нові технічні способи. 

Репетиції відбуваються в аудиторії Михайлівського монастиря. Саме місце досить символічне, тобто тут усе зійшлося, і я вірю, що випадковостей не буває. 

— У "Дванадцятій ночі" є яскраві жіночі образи, їх теж виконуватимуть чоловіки, як це було в часи шекспірівського театру? 

— Ні, жіночі ролі гратимуть жінки. Ми не будемо вдаватися в історичні реконструкції. До нас на кастинг прийшло багато жінок, які воювали, які є дружинами-волонтерками. Запрошували всіх, хто хоче, ми відкриті. 

— Під час репетицій ви, очевидно, часто спілкувалися з учасниками проекту не тільки про театр а й про їхній бойовий досвід… 

— Я б не хотів переходити на окремі історії й постаті... Скажу тільки, що історія теперішньої україно-російської війни — це історія величезного подвигу наших хлопців. Історія кожного бійця — це маленькі частинки величезної історії. 

І я навіть не знаю, що тут розказати. Мені бракує слів. Та й хлопці з дівчатами не дуже хочуть про це говорити. 

Взагалі, наша постановка — це дитяча, легка, комедійна робота. Але буде момент, де ми нагадаємо, що насправді зараз відбуваються дуже серйозні речі. 

— Чи плануєте після травневої прем'єри показати цю ж виставу в інших містах України? Повезти її на Схід, у зону АТО? 

— "Дванадцяту ніч" чекають за кордоном. В Україні нас насамперед чекає Франківськ, тому що мій рідний театр — партнер вистави, який узяв творчий процес під своє крило. Ростислав Держипільський цьому сприяв. 

Очевидно, будуть фестивалі, інші різноманітні пропозиції. Але не говоритиму, що буде далі, насамперед треба випустити прем'єру. 

— Ви і ставите Шекспіра ("Дванадцята ніч"), і граєте Шекспіра — маю на увазі вашого Гамлета у Франківську. Що вас як актора й режисера найбільше вражає у творчості великого Барда? 

— З Шекспіром у мене певна своя особиста історія. Раніше грав Меркуціо, тепер граю Гамлета. Є мрії про інші тексти Шекспіра. Знаєте, в чому його парадоксальність, чому він мені близький? Тут можна говорити про два аспекти. Можна дивитися як ззовні, так і зсередини. Тобто висвітлювати технологічну сторону актора і концептуальну режисерську. Драматургія Шекспіра — унікальна для постановок. Але тут не підходить система Станіславського. Щоб працювати над Шекспіром, використовувати ту систему просто безглуздо. Театр Шекспіра — ігровий і… божевільний. Але суть Шекспіра в тому, що він позачасовий, позапросторовий. Цього автора можна ставити де-завгодно, як-завгодно, і все одно його унікальність буде тільки примножуватись. Він говорить сучасною мовою про сучасні речі. Про ті речі, які актуальні завжди. Він говорить про добро і зло, про любов і смерть, про політичний лад і найбільше — про єство людини. Тобто людини з усіма її принадами й чеснотами. Ці речі він показує в трагедіях, у комедіях. Шекспір тонко відчуває людську душу, показує, що людська душа не змінюється від сотворіння світу. Людина може одночасно любити і їсти заборонений плід, тобто одночасно злітати і падати. Шекспір дуже відчуває людську душу, і тому він надактуальний. 

— Сьогодні до вашого Франківського театру прикута особлива увага, недавно театр отримав статус національного. А чи, бува, не вабить вас, скажімо, на столичні хліби? Увійти, наприклад, у трупу Київського театру ім. Івана Франка чи Молодого театру? 

— Були пропозиції. Але я вам таке скажу: Івано-Франківський драмтеатр — найкращий театр в Україні. Можливо, це не дуже скромно і "кожна жаба своє болото хвалить". Але, як на мене, — то так і є. 

На мою думку, знайти себе у творчому плані можна лише на тому місці, яке дає тобі силу. А Івано-Франківський театр — місце з унікальною атмосферою. Це відзначають усі, хто приходить до нас у трупу, причому з різних місць, можливо більш престижних. 

Наш театр — це місце, де справді є служіння (у високому сенсі) Театрові. Де не переходять на дріб'язкові меркантильні інтереси. Очевидно, що до цього великою мірою причетний наш художній керівник Ростислав Держипільський, ну й також — Наталка Половинка як одна зі стовпів, на яких тримається наш театр. Вона багато зробила для нашого театру. 

У нашому театрі є віра, своя філософія. Тому, думаю, й існує феномен Івано-Франківського театру. 

І я б його не проміняв на жоден столичний. Звісно, я задіяний і в інших театральних проектах в Україні, але завжди хочу повертатися додому. 

— В контексті проекту, про який ми говорили, а також численних гастролей та гучних прем'єр в Україні, ще одне, останнє запитання: театральний бум в Україні — це все-таки факт чи лише піар-комбінації журналістів? 

— Театр — явище не масове, а високе, елітарне, мистецтво для обраних. І з масовою поп-культурою особисто я театр не ідентифікую. Звісно, є відгалуження — антрепризові, комерційні речі. Але справжній високий театр — театр елітарний. І суспільство потребує мистецтва високого рівня. Певна річ, ситуація в нас у країні далеко не ідеальна, і далеко не всі люди мислячі. І театральний бум, який спостерігається, — це певна реакція на запит суспільства. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво