Оксана Болотюк: Кожну дію чиновників щодо переселенців потрібно вигризати - Інтерв'ю - dt.ua

Оксана Болотюк: "Кожну дію чиновників щодо переселенців потрібно вигризати"

23 листопада, 17:14 Роздрукувати Випуск №45, 24 листопада-30 листопада

Ніжна троянда з міцними колючками — так сприймають цю дівчину чиновники, яким довелося з нею спілкуватися.

Оксана Болотюк — правозахисниця. Сама переселенка, корінна донеччанка захищає права тих, хто, як і вона, змушений був покинути свій дім і шукати щастя в інших краях. 

Оксана працює в Бахмутському центрі безоплатної правової допомоги. Нещодавно дівчину було відзначено престижною народною нагородою "Сіль землі". 

"Виїхала я з Донецька в липні 2014-го, — згадує Оксана. — Друг зателефонував і сказав, що, за його інформацією, у місті щось назріває, очікуються якісь заворушення. Я працювала в Донецькому міському центрі зайнятості і бачила людей, які приїздили зі Слов'янська, де вже почалися бойові дії. Ми вважали цих людей біженцями. Пам'ятаю жінку, яка приїхала в Донецьк у самому халаті, без документів і речей. Вона сказала, що виїжджала з дому спонтанно — не було часу щось збирати. Але ми до останнього не вірили, що в нас можуть бути бойові дії".

Якось дівчина прокинулася вночі від звуків пострілів. Не знаючи, куди тікати і що робити, пролежала до ранку, укрившись з головою. А потім вирішила їхати. Мама поїхала з нею, а тато лишився. 

— Я телефонувала тим, хто був записаний у мене в телефонній книжці, і розпитувала, чи виїхали вони і куди, — згадує дівчина. — Дехто казав, що хотів би до Києва, але немає грошей, квартиру орендувати дорого. Для мене це теж було проблемою, бо заощаджень не мала. Ми вже зрозуміли на той момент, що переселенців ніхто ніде не чекає. І навіть знайомі й родичі не зможуть нас тримати в себе вічно, і ми не знаємо, коли це все скінчиться. Тож розраховувати мали тільки на власні сили. А коли почули по телевізору, що військовим закуповують зимовий одяг, остаточно зрозуміли — треба облаштовуватися на новому місці. 

Поїхали до Бахмута (тоді ще Артемівська). Думали, що їдемо в більш проукраїнське місто, але там настрої були, мені здається, переважно проросійські. Дехто сидів і чекав "ДНР". Та й зараз у Бахмуті міська рада складається на 90% з депутатів — колишніх членів Партії регіонів і Комуністичної партії.Після початку війни виборів не було, тож у тому складі вони й керують містом. Хоча, звісно, офіційно всі проукраїнські. Це проблема. 

Міський голова на сесії міськради каже: "Я не сам зніс пам'ятники Леніну й Артему, мене примусив закон". Відео його виступу поширювали в Мережі — можливо, ви бачили. Зараз ці пам'ятники, до речі, лежать у конкретних місцях і можуть бути, я так розумію, повернуті в якийсь більш "слушний" момент. 

У Бахмуті багато проукраїнських активістів. Ми організовуємо різні акції. Наприклад, на День незалежності йшли ходою, загорнуті в українські прапори. Розповідали про історичні пам'ятки, які руйнуються в Бахмуті, про різні інші проблеми, які є в кожному місті. Нас охороняли, звісно, як і належить на будь-якій демонстрації, але ніяких сутичок чи конфліктів не було. Був у нас великий концерт на День визволення від російської окупації. Прийшло дуже багато людей. Я вважаю, що українізація проходить успішно, кроки вперед є, це відчувається. Добре, що все йде повільно, м'яко, без примусу. Вважаю, що це ефективніше впливає на свідомість громадян.

Чотири роки тому було не так. Пам'ятаю, коли вперше приїхала в Бахмут і влаштувалася жити в знайомої, вона сказала мені прибрати всю українську символіку — прапорці, стрічки. 

— Вам з мамою довелося поїздити по різних містах?

— Так. Коли була загроза окупації Бахмута, ми переїхали до Харкова. Я шукала роботу і нарешті побачила вакансію секретаря в суді. Було зазначено, що це пропозиція для переселенців. Я прийшла: у мене є досвід, освіта — беріть. Голова суду був не в захваті. Було таке враження, що вони чекали когось "свого" на цю посаду. Можливо, у мирній ситуації я б засмутилася і пішла звідти, але тоді я розуміла: у мене немає виходу, нам із мамою треба якось жити. І я хотіла працювати офіційно, з трудовою книжкою і соцпакетом. Я була дуже смілива, наполягала. І врешті-решт мене взяли. 

У Харкові життя зовсім інше, там люди не розуміють, що таке війна. Були випадки, коли мої колеги скаржилися на роботі: "Ой, ці переселенці понаїхали!" А хтось казав: "Тихо, Оксана ж у нас теж переселенка". — "Ой, вибачте". Але я розуміла, що це не зовсім щирі вибачення. Така от, розумієте, дискримінація відчувалася тоді. Зараз уже ні. Адаптація відбулася, на мою думку. Мені було прикро, що люди, живучи в тому ж Харкові, Києві, інших містах, не розуміють, що завтра така ситуація може статися з ними. А якщо воєнний конфлікт просунеться далі, а якщо їм доведеться завтра збирати валізи — куди вони поїдуть, і хто їх прийме? Не скажу, що всі не сприймали переселенців, але траплялися мені й такі люди. Від них — ні співчуття, ні співпереживання. 

Життя переселенця — це постійні перевірки місця проживання, якщо ти отримуєш адресну допомогу. А коли це пенсіонери, то взагалі жах, бо вони ще мають оформляти пенсію. За чотири роки, що минули відтоді, як моя мама виїхала з Донецька, їй двічі призупиняли виплату пенсії. Першого разу — за списками СБУ, вдруге — за списками Мінфіну. 

— Чому мамі відмовляли в пенсії?

— Вона жодного разу за чотири роки не виїжджала в Донецьк, постійно була на місці. Річ у тому, що в управління праці приходили з СБУ чи Мінфіну списки осіб, яких треба верифікувати. І, зважаючи на ці списки, не перевіряючи, людей протиправно просто викидали з бази даних і чекали: якщо прийдуть — відновимо, ні — то ні. Ми подали до суду і виграли його. 

Як ми дізналися про те, що маму викинули зі списків? Вона перестала отримувати пенсію, прийшла в Пенсійний фонд, і їй сказали: "Ми бачимо помилку №93 — "переселенець не зареєстрований". Вас немає в базі". Вона каже: "Але місяць тому було складено акт, що я тут проживаю". Та все марно. Було таке враження, що нас виганяють з України, бо без пенсії ми тут жити не зможемо, а Донецьк закритий, там війна. Ні, кажу, мамо, будемо боротися! 

У Харкові нас ганяли по Міграційній службі, щоб ми проставляли штампи в довідках (тоді ще не були скасовані штампи в довідки переселенців, і довідки треба було продовжувати кожні півроку). Це жахливі черги. Працюючи п'ять днів на тиждень, я повинна була в суботу прийти в службу, а вони приймають тільки до обіду, тоді зачиняють двері і кажуть, що працюють з документами. Черга величезна, і всіх прийняти просто не встигали. Ми з мамою панікували, бо якщо прийдемо пізніше, то нам припинять виплати, і ми пропустимо цілий період аж до наступного продовження довідки. А як же нам весь цей час платити оренду, взагалі жити? 

Я спочатку просила, потім скандалила. Не тому що я така людина, а тому що по-іншому неможливо, коли тебе не сприймають. Коли така дискримінація відбувається, ти, звичайно, починаєш захищати свої права як тільки можеш: скандалами, погрозами, скаргами. Мама казала: "Що ти поводишся, як на базарі!" А я відповідала: "Мамо, я не знаю, як іще себе захистити, ми тут самі за себе, ми виживаємо". І це допомогло. Місцева начальниця сказала мамі: "Ваша донька далеко піде". Поставили нам штамп (це справа буквально двох хвилин) і сказали: "Ідіть уже!" Розумієте, кожну дію чиновників стосовно нас, переселенців, потрібно було просто вигризати, боротися за свої права. На мою маму навіть матом поперли одного разу. Вона прийшла додому страшенно засмучена. Я кажу: "Мамо, сприймай усе по-філософськи, не думай, що вся Україна така". 

— Оксано, зараз ви — начальник відділу в Бахмутському бюро правової допомоги Краматорського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, а ще — засновник ГО "Бахмутська ліга правозахисників". Чому ви цим займаєтеся?

— Тому що, по-перше, я тепер дуже добре розумію всіх переселенців, які до мене звертаються, сама через це пройшла. А ще згадую, як тато мені сказав: "Ти юрист, то чому не можеш захистити маму?" Я кажу: "Хто я проти цього державного механізму? Я гвинтик". А потім подумала — хочу бути не просто юристом, а справді захищати права людей.

По-друге, мало бути патріотом, потрібні якісь дії. Як кажуть, розмовляти — це не мішки тягати. Я працюю у Бахмутському бюро правової допомоги. Це допомога, яку гарантує держава для тих, хто не може дозволити собі найняти платного адвоката. Є два види допомоги: первинна (консультації, роз'яснення, складання документів непроцесуального характеру) і вторинна (представництво в суді, складання процесуальних документів). Ми надаємо і первинну, і вторинну правову допомогу. На неї мають право чітко визначені законом 16 категорій громадян. По цю допомогу до нас найчастіше звертаються переселенці, учасники бойових дій, малозабезпечені і діти.

Одна з місій системи правової безоплатної допомоги — це подолання корупції на побутовому рівні. Ми не радимо людям піти і дати комусь хабара, щоб вирішити свої проблеми. Ми пояснюємо, що є такий-то закон, потрібно подати такі-то документи і скласти таку-то заяву, розповідаємо, куди її віднести. А якщо треба — захищаємо інтереси тих, хто до нас звернувся, у суді. Люди спочатку не вірили, що в законний спосіб можна чогось досягти. Та й зараз дехто не вірить. Як учора сказав мені один знайомий; "Це довго, це ж купу документів треба скласти". Я кажу: "Нічого, зате все зробимо за законом". Оця тотальна корупція, що поглинає наше суспільство зверху й до низу, вже всім набридла. Корупція принижує людську гідність, для мене вона неприйнятна. Я пояснюю людям, що відповідальність несуть і ті, хто отримує, і ті, хто дає хабар. Я отримую моральне задоволення від того, що допомагаю людям відновити справедливість.

— Яких звернень найбільше? 

— Від переселенців про припинення виплат пенсій і про їх поновлення. Особливо часто звертаються пенсіонери, які проживають на непідконтрольних територіях. Вони іноді телефонують у бюро, питають: "А ви нам допоможете, ми ж з цієї території?" Ми, звичайно, допомагаємо. Переважно це люди похилого віку. Переїхати сюди, на підконтрольні території, багато хто не може через якісь обставини. Найчастіша причина того, що люди залишаються на тих територіях, — немає грошей винаймати тут житло. Багато хто не може виїхати, бо є родичі, яким потрібна допомога, або житло, яке страшно кинути. Пенсіонери отримують якусь грошову допомогу на непідконтрольній території, але на ті гроші неможливо виживати. Дуже часто просять допомогти встановити факт смерті людини, яка проживала на непідконтрольній території. Це дає змогу отримати допомогу на поховання.

Звичайно, серед тих, кому ми допомагаємо, є різні люди, з різними настроями і поглядами. Не всі з проукраїнськими. Але вони є. У Бахмуті є Дім книги "Еней", там продають лише українськомовні книжки. Керує книгарнею Володимир Дмитрович Дериведмідь, дуже патріотична людина. Його Дім книги — єдина в Бахмуті українська книгарня. Я знаю, що в цій книгарні бувають і люди з непідконтрольних територій. Вони всі заходять до Володимира Дмитровича, бо поруч із крамницею — Ощадбанк, банкомат Приватбанку, автовокзал і залізничний вокзал. Багато хто купує історичні книжки, українську літературу. Володимир Дмитрович розповідав, що є люди, які приїздять з Горлівки і купують книжок одразу на кілька тисяч. 

Мене цей магазин притягує, мов магніт. Сам Дериведмідь, колишній військовий, що пройшов Афганістан, зараз в опозиції до місцевої влади. Колись на його книгарні висів плакат: "Дім книги на Донбасі важливіший за двадцять танків". 

Якщо ми говоримо про реінтеграцію Донбасу, не можна відштовхувати людей з непідконтрольних територій, не потрібно вирізняти їх серед інших, як це роблять чиновники. Мені клієнти розповідають про це щодня. Наприклад: вийшла якось начальниця відділення Пенсійного фонду до черги і каже: "Хто з непідконтрольної території — може тут не сидіти, пенсії не отримаєте!". Ну як це так?! У черзі на оформлення пенсій сидять переважно бабусі й дідусі. Дехто ледве ходить, з ними приїжджають якісь родичі. А держава їм каже: "Якщо хочеш отримати пенсію — стань переселенцем, пройди перевірки". Але, отримавши довідку, люди фактично обманюють державу: документи оформили, але ж вони насправді не переселенці, бо не переїжджали з непідконтрольних територій. Ми не маємо реальних цифр, скільки людей переїхало, а скільки лише оформило пенсії. 

— Яка справа ваших підопічних вам запам'яталася?

— Наприклад, поновлення виплати пенсії для чоловіка, який спочатку зареєструвався як переселенець, а потім купив у Бахмуті будинок і знявся з обліку переселенців. З вини Пенсійного фонду цей чоловік уже понад рік не отримує пенсії. Чиновники пояснюють це так: якщо людина виїхала з непідконтрольних територій, вона автоматично стала переселенцем, і цей статус за нею закріплений довічно. Хоча було багато роз'яснень міністра соціальної політики й інших щодо цього, та й у законі чітко прописано, що є чотири причини для призупинення пенсій. І жодна із цих причин не підходить у ситуації з моїм клієнтом. 

Пенсійний фонд керується постановами Кабміну, але це — підзаконні акти, вони не мають сили закону. Ними не можна призупинити виплату пенсії. 

Для мене справа була принциповою, бо те, що сталося з моїм клієнтом, — повальне явище. Ми виграли суд, але його рішення ще не набуло законної сили. Та й рішення не повністю нас задовольнило. 

Ми просили відновити пенсію і виплатити заборгованість (більше ніж за рік), а також відшкодувати моральну шкоду. Суд погодився з тим, що виплату призупинили незаконно (це вперше в моїй практиці!), і визначив, що є моральна шкода. Та що погано — суд чомусь не задовольнив нашого прохання зобов'язати Пенсійний фонд надати звіт про виконання судового рішення. Є така норма: якщо Фонд не надасть у місячний строк звіту про виконання рішення суду, на нього будуть накладені великі штрафи. І це стимулює Пенсійний фонд виконувати рішення. 

Крім того, суд чомусь забув прописати в рішенні стягнення заборгованості з виплати пенсії для мого клієнта (а це пенсія більше ніж за рік). Тому справа не завершена, ми продовжуємо боротися. Мій клієнт, людина похилого віку, колишній шахтар — понад 20 років пропрацював під землею. На що йому жити? Він хворіє, і на нервовому ґрунті хвороби загострилися. 

Оця бюрократія тягне з людей усі сили. Дехто помирає під час судового процесу, так і не дочекавшись рішення. Люди просять те, що їм належить за законом, наче якусь милостиню. З боку держави це неправомірно.

— Ви боретеся з бюрократичною машиною тільки стосовно переселенців?

— Ні. Останнім часом багато звернень про бездіяльність поліції. Це взагалі окрема й жахлива тема. Я із цим раніше не стикалася, але до нас дуже часто почали звертатися з кримінальних питань. Наприклад, на фасаді української книгарні "Еней" уже шість разів зрізали банери з портретами загиблих українських захисників. Одного разу ми навіть знали, хто це зробив. Але цікаво, що навіть після подачі заяви про правопорушення, поліція не вносила її в реєстр і не розслідувала. Ми домоглися цього тільки через суд. Але ніхто не розслідує, хоча вже минув місяць. 

Останнім часом дуже багато скарг від людей, які стикаються з бездіяльністю поліції і не знають, як себе поводити. Наприклад, крадіжки, пограбування, тілесні ушкодження. 

Є скарги на Міграційну службу. Окрема жахлива тема — відновлення паспорта переселенця. Ми зрозуміли, що там абсолютно забюрократизована система. Часто Міграційна служба тягне до останнього і не видає паспортів.

— Багато справ виграєте?

— У принципі, так. Звичайно, були позови, яких не задовольняли. Ми їх потім оскаржували в усіх інстанціях. Але виграємо приблизно 80% справ. 

— Ви відчуваєте себе Дон Кіхотом?

— Раніше відчувала. Тому що проблем була купа, а юридичної практики й підтримки — мало. А зараз я вже більше впевнена у своїх силах. Люди пишуть нам подяки: "Як добре, що ви є!" І, знаєте, це так окриляє. І розумієш, що гори звернеш. 

Хоча, звісно, у співробітників системи безоплатної правової допомоги низькі зарплати, і не всі погоджуються так працювати. Керівництво нам каже: "Ви тут не для заробляння грошей, ви — соціальний проект держави". Морально дуже важко, втомлюємося від цих постійних стресів — історій про несправедливість. А люди приходять і кажуть: "Дякуємо, що вислухали. Ми поневірялися по всіх інстанціях, і ніхто не хотів нас вислухати".

До речі, нас усього троє спеціалістів працює, а народу приходить багато. І в нас також є черги.

Окрім усього, що я розповіла, ми ще проводимо багато правопросвітницьких заходів. Я виїжджаю в райони, військові частини, у навчальні заклади до дітей — вони повинні з самого малечку знати свої права.

— Рік тому ви перейшли на спілкування українською мовою.

—Так.За підтримки власника української книгарні Володимира Дериведмедя. Я завжди цього хотіла, але не було того, хто б мене підштовхнув. Я була білою вороною серед нашого російськомовного середовища — добре знала українську, хоча й не спілкувалася нею. У мене дві вищі освіти — економічна і юридична, і я навчалася в університетах в "українських групах". Знала мову, але не застосовувала, не спілкувалася. 

Тепер я її постійно вдосконалюю, читаю багато історичних книжок. Про заборону української мови, про репресії проти інтелігенції, про те, як Україна боролася за незалежність — це дуже важко читати. Я не воюю на фронті, але, думаю, можу боротися за Україну саме так — підтримкою нашої мови, культури, традицій, знанням історії. 

— Про що мрієте?

— Про мир в Україні. Але це не просто мир. Я читала книжку Левка Лук'яненка, і там є слова про те, що війна в Україні закінчиться лише тоді, коли ми будемо прагнути не миру, а перемоги. Мені неодноразово казали: "Швидше б закінчилась війна, хочеться спокою, і нам однаково, який прапор висітиме над міською радою". А цього просто не може бути! Степан Бандера казав: "Якщо між хлібом і свободою ви обираєте хліб, то будемо позбавлені і того й іншого". Ми повинні перемогти в цій війні. Я хочу миру для всіх людей, для моїх майбутніх дітей. У Бахмуті чотири роки висіли плакати "Москва— Петербург—Воронеж, выезд на зароботки". Зчинився скандал, і їх тільки оце тепер прибрали (за чотири роки війни!). А тут, у Києві ( ми зустрілися з Оксаною в Києві. — О.О.), на кожному кроці дають рекламу про роботу за кордоном. Я не хочу жити в якійсь колонії при окупаційному режимі. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • Евгений Буравлев Евгений Буравлев 29 листопада, 08:29 Дуже дивна, якась "паралізована" відбувається реакція суспільства, котре створювало і пройшло 2-а Майдани, на ці довготривалі та кроваві події у Донбасі. Адже, якщо подивитися з соціальної точки зору, то ОРДЛО, з певними допущеннями, слід розглядати як "тіньову проекцію Майдана". Ідеологом і політтехнологом, а також матеріальний підтримувачем, на відміну від Майдану, у ОРДЛО є виключно Кремль. І головна боротьба мала б точитися не під час "мінських дебатів" з представниками РФії, а у дискусіях з населенням окупованого Донбаса. Окрім того, на дискусійних майданчиках, що весь час висвітлюють екрани ТV, населення України та місцяни ОРДЛО мало б бачити не піар-акції постійних та тих, що набридли, "штатних гостей" телестудій (депутатів та держслужбовців), а представників ОРДЛО, що несуть думку населення окупованих територій і державників, що мають приймати конкретні рішення. Стверджуючи, що розвязання проблеми ОРДЛО лежить лише у дипломатичній площині, ми мабуть не маємо бачити лише шлях, коли Україна має переконати Путіна, в він має дати Суркову наказ далі не підтримувати ОРДЛО? Адже давно настав час зрозуміти, що Україні у підсумку потрібна не "шайка-лєйка" з Кремля, а наше населення з окупованого Донбасу. згоден 0 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №47, 8 грудня-14 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво