Наталія Половинка. Корінь і крона - dt.ua - dt.ua

Наталія Половинка. Корінь і крона

28 вересня, 16:49 Роздрукувати Випуск №36, 29 вересня-5 жовтня

Про корінь і крону української пісні, про театральні пошуки та особисті драми.

© Nastya Telikova Photography

Наприкінці вересня-на початку жовтня у Львові триває IV міжнародний театральний фестиваль Традиції "Древо", яким опікується Наталія Половинка, актриса, співачка, педагог, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка. 

Про корінь і крону української пісні, про театральні пошуки та особисті драми — розмова з пані Наталею. 

Перш ніж натиснути record у диктофоні (у львівській кав'ярні на площі Ринок, де ми і призначили зустріч), пригадую її  особливий внесок в репертуарну і художню складову Львівського театру імені Леся Курбаса, Івано-Франківського театру імені Івана Франка. У багатьох  виставах цих театрів саме Половинка була не лише актрисою, а й музичним (пісенним) режисером. Власне, їх душею та голосом. Кіноглядачі, безперечно, пам'ятають її глибокий філософський образ в українському фільмі "Брати. Остання сповідь" (правда, шкода, що таких гідних кінопроектів як оцей, кінематограф більше і не пропонував відомій актрисі).   

Ще 8 років тому Наталя створила художньо-дослідницький центр — Львівський муніципальний театр "Слово і голос", в якому продовжує свої пошуки пісні, пошуки самої себе. І  повсякчас у таких пошуках доводить, що український спів — особливе зусилля "переходу через прірву", а також суще зцілення піснею нашого хворого світу. 

Між іншим, немає в її пісенних пошуках строгих меж та жорстких кордонів, бо її  цікавлять і духовні наспіви, і народні пісні, і класичний романс, і псалми. Вона є виконавицею імпровізаційної та класичної музики. 

І от на чому ще важливо мені наголосити. Бувають інтерв'ю, коли є бажання провокувати  співрозмовника, витягувати з нього – події, факти, одкровення. А бувають своєрідні "інтерв'ю-медитації", як оце, коли ладен до ранку слухати співрозмовницю – і пливти слідом за нею пісенною річкою життя чи то до нового берега, чи на самісіньке дно? 

— Наталю, а власне, коли виросло оте ваше перше "Древо", тобто фестиваль, який об'єднує доволі різних людей з певним спільним духовним знаменником?

— Перше "Древо" з'явилося у 2015-му, в День Соборності. Війна, в повітрі величезна напруга. І відчуття — я мушу щось зробити… Щось сутнє. Бо від кожної людини той мир залежить — і "один в полі — воїн". 

З цього з'явився мотив першого фестивалю "Древо" — "зерно". І тоді троє — Назар Романюк, Юлія Тарасович і я (Театральний центр "Слово і голос") — домовилися: явити зерно своєї культури — в золотій оправі. Те, що не шануємо, забули — нагадати собі та людині поруч: дивись, ОЦЕ моє ім'я, моє лице! Оце є зерно, з якого росту — живе, здорове, "воно знову оживає і сміється знову!" 

І ми запросили майстрів, які бережуть отаке зерно своїм життям і піснями. Це Вчителі наші — Надія Микитівна Роздабара і Ніна Петрівна Рева — народний ансамбль "Древо" з Крячківки на Полтавщині. 

І були молоді актори, яких вчила на піснях. І до них ми покликали хранителів духовного напіву ансамбль Tempvs Fvgit з Корсики, Франція. 

Можна собі уявити, скільки "неможливого" перейшли: теж така "війна"… 

І це сталося — унікальне дійство у Львівській опері, вщент заповненій, на сцені стояли поруч цариці, молоді актори і воїни. І тиша у великому просторі стояла така… Кожен дивився в себе і впізнавав себе.

Отаке Дерево — як каже Стус: "…посередині — стовбур літ, а обабоки крона…".

половинка_1
Nastya Telikova Photography

— А все-таки повернімося на Полтавщину, у Крячківку, де ви й зустріли отих чарівних бабусь і відразу закохалися у їхні голоси, у пісенні орнаменти, які вони повсякчас витворювали своїм співом. 

— Загалом генеалогія фестивального "Древа" для мене розпочалася саме з однойменного народного гурту "Древо". Це народний ансамбль з села Крячківка на Полтавщині. Мої дорогі вчителі, всі співаючі люди України, їдуть саме до них. Вони співають і не втомлюються вчити, чистити замулені джерела нашого життя.

І одну з їхніх пісень, до речі, делегували навіть на європейських фольклорний конкурс у Празі. Пісня отримала Гран-прі. Хоча почули вони про це по радіо, потім "десь було в газеті". Мало їх цікавить і фінансова складова, якісь нагороди. Просто живуть у пісні і тримають собою світ. Щоб було життя, щоб був мир в людині — і роблять це просто, як хліб печуть. 

Час летить — саме таких бабусь лишається дедалі все менше. 

І вони спішать передати той особливий спосіб співу, котрий дуже-дуже відрізняється від того, що ми звикли чути. Серед таких жінок — баба Ганна, яку я ще застала… 

— А у чому саме специфіка їхнього бабського співу, який дуже відрізняється від того, що чуємо повсякчас і навколо? 

— Якщо коротко, то вони "не кричать" — промовляють. Якось, пам'ятаю, баба Ганна, коли їхала до Польщі через Львів (а я їх і проводжала на потяг), буквально вистрибнула з трамвая, підбігла до мене: "Я тобі хочу сказати щось дуже важливе! Щоб ніхто не чув! Бо вони якщо й почують, то однак не будуть так робити. Так от — не кричи у пісні! Співай так, як у церкві співають". 

Вона сказала і побігла! І це була її останні до мене слова. 

Я декілька років поспіль не могла бути у них на Полтавщині. А вона чекала. Не дочекалася. Померла, Царство небесне... 

Потім так вчила і її учениця, вже теж покійна Ганна Якимівна Попко — великий Майстер. Бо отой "крик" — це радянська школа уніфікованого "народного голосу", яка й досі тяжким штампом лежить на живій беззахисній пісні, що з уст кожної бабці дихає інакше, унікально промовляє — хоч несе той самий вічний зміст — "як жити". 

— Ви самі знаходите чи вони самі знаходяться – оті вчительки, наставниці, порадниці? Бо тут, очевидно, різні гілки одного древа таки тягнуться одна до одної? 

— Взагалі, якщо казати про вчителів та наставників, то це може бути окрема й велика тема. І я, наприклад, часто згадую книгу Гурджієва "Зустрічі з чудовими людьми", де він детально розповідає про кожного з своїх учителів, а також про те, чого вони його навчили.

Так от мої вчителі — окремі великі повісті. 

Маю такий дарунок від Бога — щастить на великих вчителів. Колись зіграю про них усіх виставу, розкажу. 

Це насамперед моя рідна бабуня Ганя, якої вже нема, яка трошки не дожила до своїх 90 літ. І за пару місяців, майже на цю дату, я вже народила свою Ганусю. 

Бабуня мала таке трудне життя, як всі вдови тої війни, що пережили два голоди, самі піднімали п'ятеро дітей. Але вона була щасливою людиною — радісною! Весь час посміхалася, гуморила, довкола неї всі реготали. 

Очі мої та щічки мої — то все від бабуні по лінії мами. 

І татова мама — велика вчителька, чудова жінка. Ото як ті дві бабуні зберуться, — то "дзьобок в дзьобок" — ніяк не можуть наговоритися, і все регочуть, і співають.

Взагалі у нас всі співають!

— Тобто? 

— У мене в роду всі співали. Як зберемося на свято яке — то аж мама казала: "Ой, якого ще хору треба!" 

Я переконана, що українці співають — всі. Може хтось гадає, що він не співає. Але то він ще не знає себе — бо цілий народ співочий, вже така його якість. 

Якось я була на одному острові італійському і виявилося, що там всі пишуть поезію. Ну просто всі! От лишень народиться, щось збагне — і вже пише вірші. І острів той оберігає святий Михаїл — певно, це Його дар. 

Так само й у нас, в Україні — є отой незбагненний дар вимовляти-вимолювати найважливіші речі — в пісні. Так народ мій береже серце своє живим, пісня не співається з черствого, зашкарублого серця. А здатність серця любити, коли ллється через край — це й є сама пісня.

— Чимало років поспіль, живучи у лоні української пісні, можливо, ви бажали  це все якось систематизувати, можливо, навіть розкласти на певні полички — оцей пісенний напрям звідти йде, а отой — звідси, а от такий-то — взагалі невідомо як з'явився? 

— Я не фольклорист, щоб систематизувати й аналізувати історично і географічно. Хоча може колись я і дорікала собі: ну чому ж не вишукую усі ті народні пісні, оті краплини роси, які де-не-де ще лишилися на листі? 

Загалом я свідомо почала працювати над піснями, коли більшість із них уже була знайдена і записана. 

Матеріалу багато. Але коли почала над ним працювати, то зіткнулася з іншою проблемою — немає кому співати. 

Ті чи інші пісні записані на різних носіях, тексти і ноти надруковані в книжках, фольклорні колективи копіюють манеру співу, роблять з неї такий музей. 

Це важливо, але вже давно недосить. Як колись Леся Українка збагнула, що — час, і поспішила записувати, збирати пісні, і сама влаштувала і профінансувала запис кобзарів, — так зараз є просто останній час, щоб живу течію співу підхопити, бо з книжок вже буде багато-багато трудніше.

Тому зараз треба копіювати, але піти далі копіювання — вглиб, питаючи саму пісню, дійти до джерела, з якого колись уперше хтось ту пісню і виспівав. 

Це велика праця, але ж радість тут живе, коли серце "оживає і сміється знову". 

Шевченко саме це і вимовив — "наша дума, наша пісня не вмре, не загине...". 

Раніше я думала, що пісенний скарб передається лише "з рук в руки". І це ймовірно так. Але тобі людина передає, ти береш мелодію, ритм, стрій, тон, а торкається тебе, власне, дух цієї пісні.

Звісно, дух зберігається у формі. Це так само як гончарі роблять горщики: форма з'являється від призначення, для чого саме той глечик. І для печі буде такий, а для молока інший, для вина — зовсім інший... Вони ніби передають певне повітря, яке має зберігатися в тому чи іншому горщику, відповідно до його призначення. 

Отже, форма з'являється — а для чого? І так було споконвіку. І найважливіше у пісні теж — її духовне передання та послання. От що береже — те і передає тобі. І торкає тебе саме оте, "для чого", і тоді ти не втомлюєшся питати і відкривати цей секрет, і, як пощастить, пісня заново тобі народиться в уже новій формі — і в ній ти впізнаєш уже не лиш твій голос, а ще багатьох, хто цю пісню ніс тобі. 

Театр дозволяє це робити. 

Перший, античний театр, народився як дійство-богослужіння, в такому театрі розігрується життя, і все заради того, що в певний момент у когось із акторів-танцівників-співців "вселяється Бог", промовляє вищий сенс. Це і є, власне, найвище творча точка буття. 

— У репертуарі театру "Слово і голос" є вистава "Весілля", яку люблять різні фестивалі. Помітно, що і ви її дуже любите. Отже, як відбирали народні пісні саме для "Весілля"? 

— Весілля — найдавніший ритуал землі, що дожив до наших днів. І це тому, що він береже в собі найважнішу таїну життя — єднання неба і землі. 

З дитинства, весілля — то ціле життя, цілий світ. Це ж триває два-три дні, в дуже строгій формі і послідовності дій, кожна дія виспівується-промовляється... і вибухає третій день (якщо це вже останню дитину віддають, то — "складчина") — неймовірним карнавалом, коли все село перевдягається, чудить, грає і регоче, саме ж і є публікою. Від строгого, уважного порядку — до гумору і "нового хаосу", бо життя після весілля починається заново. 

Власне, і мій театр, мабуть, заклався на цьому. 

Пам'ятаю, щойно люди заходять в хату, і — "гайда, дружки, співаймо". І найстарші бабці, підсміюючись з того, що "які ми вже дружки", починають. І вони так весело заходилися у співі, що починало ревти те весілля, всі вмиваються дощем сліз, а вони співають і ніби одночасно радіють і плачуть навзрид. А тобі малій розвертається безодня! 

А всі здригаються від плачу, бо відбувається щось неймовірне — єднання землі з небом. І це все на твоїх очах — щось велике і гарне і одночасно невідворотне. І в той же час відчуття невтішності і невідомості — що буде далі? 

— Отже, весілля — відчуття невідомості?

— Так, це безодня, яку маєш перейти, до кінця не усвідомлюючи, що ти стоїш перед цією безоднею і навіть не уявляєш, що буде далі? 

— А взагалі скільки ж вам було років, коли  так всотали в себе ті весільні обряди, пісні, причому їх драматичну напругу? 

— Щороку мене привозили з Буковини, де батьки вчителювали — до бабуні в рідний Ольгопіль на Вінниччині. І вже з трьох- п'яти літ я була на весіллях. То був цілісний потік свідомості, підсвідомості. Чую і тепер, як з того ритуалу весілля народжується якесь інше, особливе життя. 

— Якщо про весілля, то, вибачте, хто ваш перший чоловік і як ви сприймали саме його — через доволі складну призму пісенного весільного обряду? 

— Про таких, як Василь, важко казати, бо це — Людина. Проста, дуже добра, і руки роботящі, тихі. Вчитель мій. 

Він і сьогодні тут — у моєму серці. 

Це так Господь вирішив — і подарував водночас — вчителя, брата, друга. 

Це була дуже-дуже близька людина, яка знала мене більше за мене. І яка так вміла чути і любити людину поруч і саме життя…

Він Шевченка, Миколайчука мав за братів, казав: "Оце — мої!". 

Це була людина надзвичайної оголеності серця. Взагалі таких людей нечасто зустрічаєш, це такі янголи, що живуть серед нас. 

Один з таких янголів, близька мені людина Ізабелла Млинаж, яка працювала в центрі Ґротовського. Дуже уважно займалася людьми, гостями центру, завше була — для всіх сонцем. 

І от коли її нещодавно не стало, то для мене це був удар. І в якийсь момент я отямилася від її очей — вони стали в моїй пам'яті і я збагнула раптом, що вона ніколи не була сумною! І я почула, ніби тихий і поважний її голос мені: "О, не журися за тіло…" — Лесині слова. Так, Іза — янгол, так само як і Василько, як і кожен з Небесної сотні. 

Як Сєнцов зараз... 

Такі люди посилаються нам на землю, щоби ми розуміли як жити. 

Ізабелли не стало 4 червня цьогоріч. Мого Василька не стало 14 червня 1999-го… 

— Єжи Ґротовського, до речі, не стало 14 січня 1999-го… 

— Кожен, хто доторкався до Ґротовського, той ніби зберіг у собі його. Я була в його центрі на початку 90-х. І досі чую його руку в своїй дорозі. І думаю інколи, що він святий. На той момент, коли я його зустріла в Італії, це був духовний старець. 

— Ґротовський, таким, яким ви його запам'ятали, був схимником чи… ?

— Це була твереза розумна людина з добрим гумором. Звісно, ніякі риси раблезіанства не ототожнювалися з ним. Стриманий, усміхнений, гострий погляд. Його вирізняла надзвичайна любов до того, що він робить, до того, з ким він працює. 

Тому його і не можуть забути і Гладій, і я, та й інші люди, які зустрічалися з ним. 

Зараз от з подібною мірою любові працює з акторами в "Слово і голос" Валерій Більченко — знаменитий український режисер, який вже 20 років живе в Берліні. Коли торкаєшся такої любові, яку давав Ґротовський, якою зараз ділиться Більченко, то вже ніколи не можеш це забути. 

— Як гадаєте, Ґротовський як людина був щасливим? 

— Думаю, що так. Щасливий "мученик людини", як його назвав мій друг поет Ігор Шевчук.

— Тривалий час ви працювали у Львівському Театрі імені Леся Курбаса – ще і як режисер музичних концепцій деяких вистав. Так само працювали і в Івано-Франківському театрі над виставами за творами Марії Матіос, пісні у яких людям розбивають серця. 

— Так, дорога мені співпраця з франківським театром, як і — з Міжнародним Інститутом імені Єжи Ґротовського в Польщі. Сподіваюся, що вона буде тривати. 

Стосовно "Солодкої Дарусі" за твором Марії Матіос, то 12 років тому, коли ми почали роботу у Франківську, то в театрі були ще не актори, а студенти, курс режисера Ростислава Держипільського. 

Я приїхала до них, коли вони були на першому курсі і не співали ще, а лише так — "попискували". І якщо я їх чогось навчила, то є велике щастя. 

Коли почали працювати, коли вони почали співати — і як співати — то я сама була вражена. І навіть не тому, що "я їх навчила", а тому що тільки відкрилося те, що у них насправді є і завжди було. Воно було замулене, закрите та заховане. І от з часом воно у цих дітях — відкривається. Як і у Театральному центрі "Слово і голос", у виставі "Весілля". 

Шість міських дівчат, яким ніхто ніколи цих весільних не співав — і раптом — гульк! І виринув із них їхній правдивий тон, який тихо жив у них завжди, і тут визирнув, явився. Оце я і називаю традицією. 

Завжди мені було важливо вчити берегти українські пісні. І якомога більше людей навчити ті пісні співати. 

Тепер розумію, що ще важливіше — послужити, помогти відкрити ту ОДНУ пісню, яка звучить в людині ціле її життя. Як вона почне "пробиватися", проявлятися, людина стає зціленою, щасливою, і стає ніби тою першою людиною, яка ту пісню заспівала вперше. І тоді ця людина це передасть далі, цей дар відкриватися до життя і до його Богом даної, тут і вже існуючої музики.

— Історія народження тієї чи іншої пісні для вас має значення,  коли її виконуєте, берете для вистави? 

— Історії народження багатьох пісень загалом важко дослідити. І взагалі то є "матчасть", хай вже пробачать мені фольклористи. Справді важливо, за яких обставин народилася пісня, який колорит певного краю. 

Але це вже минуле. 

А зараз важливо тобі відкривати самому той людський, вічний зміст пісні. Із духовним напівом та ж робота першовідкривача. Ти, відкриваючи, приходиш в той самимй момент, як почали співати перші християни, коли мелос містерій був розлитий у повітрі, а молитва народилася з тиші. І та тиша злилася з голосом і капнула людині в саме серце. Так і тепер.

Коли духовні наспіви прийшли в Україну в часи прийняття християнства, то той спів також ніс з собою і тишу. І ввібравши мелодику цієї землі, набув самобутності і до XVII сторіччя став українським духовним напівом, який, хоч вийшов з одного джерела, та відрізняється від балканського, від грузинського. 

І коли ти відчитуєш той наш напів, то ніби розшаровуєш ікону! І бачиш давню Іудею, давню Грецію... А в основі — тиша. Як немає тиші, то буде попса.

— Існує чимало варіантів пісні "Летіла зозуля та й стала кувати", саме весільної пісні, яка вас так захоплює. От, власне, що скажете про цей пісенний образ і про саму пісню? 

— Ця пісня дійсно існує в різних варіантах. І пісенний образ зозулі — наскрізний образ багатьох пісенних культур. Бо то ритуальна птаха і вона завжди пов'язана з образом смерті і весілля. 

А насправді образ смерті і образ весілля — то є один ритуал, один вінок наспівів. І от тому якраз і виникає ота безодня під час весільних пісень, бо є передчуття докорінної переміни людини, жінки зокрема. Коли ти вмираєш як дівчина, а вже народжуєшся жінкою, приймаючи інше життя. 

— Які пісні найчастіше співали у своєму дитинстві? 

— Різні. І естрадні також. І народні, звісно. Ті, що всі співали, ті співала і я — "Ой у полі дві тополі", "На городі верба рясна". Разом з татом співали "Посіяла огірочки". Це пісні, які супроводжують мене всюди. 

— А сьогодні що співаєте за столом? 

— Щось, можливо, і нове додалося. Але переважно ті самі, що і колись. Це найбільше щастя — співати з моїм татом! Мій батько, Юхим Іванович Колісник співає так, що коло нього будуть співати всі — стільки в ньому якоїсь вродженої любові до життя і радості!

половинка_3
Nastya Telikova Photography

— У франківській виставі "Вона — Земля" за Стефаником — ви і героїня, і Слово, і Голос. Як складалися пазли вистави, яку творили як співрежисер разом з Держипільським?

— Стефаник для мене — надзвичайна і велика тема. До цього подібного не було. Тобто не було на сцені. 

Можливо, я в нього раніше не дуже вчитувалася, не так глибоко зазирала? А там усе так тонко сплетено… Ти входиш в його життя — і починаєш його очима дивитися на світ, на те, про що він писав. І ніби не його читаєш, а саме життя. 

Для мене Стефаник — це певна іпостась Антонена Арто. Коли раніше вчитувалася в Арто, мене також вражала величезна дистанція усвідомлення — між рівнем міфу у людині та простим рівнем буденного життя. 

Лише одиниці у світовій культурі могли таке поєднати. 

Стефаника розривав навпіл його величезний біль внутрішній, але однак він зумів поєднати — і високий рівень міфу, і рівень звичайного життя. У простій мові, у зовнішній простоті стосунків він вбачав якісь глибинні духовні якості народу. Це все те, що просвічує через зашкарублі руки його героїв. Те, що і ми бачимо, коли якась старенька бабця продає яблучка на базарі, а ти дивишся на неї і не можеш відійти. Цей його трагізм — трагізм життя. 

— У виставі "Вона — Земля" грає ваш чоловік, відомий актор Олег Цьона (один з провідних акторів Львівського театру імені Леся Курбаса). Отже, як трапилася така ваша зустріч і як різні стежки зійшлися в одну?

— Олег весь час був у театрі Курбаса, ми завжди дружили. Була така трійця — Олег Драч, Олег Цьона і я. Креативна трійка. 

Ми обговорювали різні художні теми, проблеми. Але на початку театру ми були доволі різні з Цьоною, ніби два різних крила. 

Цьона — то крило, пов'язане з усім, що можна собі дозволити довкола театру. А я — була "правильна дуже" — відповідно, іноді одне одного просто терпіти не могли. 

Але в якийсь момент розвитку театру, саме тоді, коли з'явилася вистава за Достоєвським, мені страшенно сподобалося, як Цьона почав грати. Він ніби відкрився заново. У нього відкрилася якась первинна дитяча природа, те, що відчувалося і в акторах Ґротовського. 

Отже, я і залюбилася в нього спочатку як в актора. І переконана, що сьогодні це найкращий актор в Україні — після Ступки. 

Глибинну драматичну якість, яку він в собі поєднує разом з тонким гумором, рідко хто може зауважити відразу. Тому його переважно і сприймають як коміка. Але в ньому є колосальна якість актора-трагіка, і він зіграв це у виставі за Стефаником "Вона — Земля". 

— Не дивуйтеся, коли запитаю про таке: Олегові і вам ще не набрид "театр" — у тих суперечливих різновидах, у яких він інколи існує в Україні та й у світі? 

— Театр може остогиднути у його попсовості. І від цього дійсно страждаєш — причому глибоко. 

Але я так само і страждаю, коли попса перемагає пісню. Ти шукаєш джерела, розчищаєш їх, а туди хтось приходить і накладає попсовий пластир. 

Те саме, на жаль, інколи відбувається і в різних театрах. Коли забувають про справжні джерела гри.

— Не можу оминути тему, пов'язану з фільмом "Брати" (де ви зіграли головну роль, отримали за неї кінонагороди). Стрічку зняла молодий режисер Вікторія Трофіменко. Це, на мій погляд, один з найдосконаліших українських кінопроектів за останніх п'ять років. Але режисерка чомусь замовкла, немає інформації про запуск нових проектів. 

— Вона не замовкла. Вона шукає інвестора під нові проекти. Один з її задумів — дуже серйозний. Він про Якова Дробота — реальну людину, яка в трагічні часи Голодомору врятувала односельців від смерті, буквально — кругом гинули з голоду люди, а в його селі не померла жодна людина. 

Вікторію завжди цікавлять універсальні, вічні теми і одинока постать людини, від якої залежить цей світ. 

Тому, сподіваюся, Вікторія реалізує свій творчий задум. Вона людина з європейськими поглядами. Талановита дуже. Для неї важливий дух — у мистецтві, у конкретній людині. Саме таких я і збираю на фестивалі "Древо". 

До речі… 

В рамках міжнародного театрального фестивалю Традиції "Древо", який проходить у Львові з 27 вересня по 1 жовтня, заявлені театральні майстерні таких відомих діячів як Валерій Більченко, Сергій Ковалевич, Ярослав Фрет. 1 жовтня Наталя Половинка представить свій проект "Тихі пісні". 

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 13 жовтня-19 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво