Надя Парфан: Нам усім потрібне тепло вдома, і його постачає не Ілон Маск - Інтерв'ю - dt.ua

Надя Парфан: "Нам усім потрібне тепло вдома, і його постачає не Ілон Маск"

25 жовтня, 16:39 Роздрукувати Випуск №40, 26 жовтня-1 листопада

В український кінопрокат вийшла повнометражна документальна стрічка Наді Парфан "Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго" ("Heat Singers").

В інтерв'ю DT.UA режисерка-документалістка розповіла, що саме спонукало її присвятити три роки свого життя спостереженню за життям комунальників і якими були особливості виробництва цього фільму .

"Всьо як в життю", — сказала режисерці після перегляду фільму одна з його героїнь. Адже цей фільм, створений за державної підтримки (1 млн 69 тис. грн при загальній вартості виробництва 1 млн 169 тис. грн), розповідає про суворі будні комунальників, чиї умови праці мало змінилися з минулого століття, коли все це господарство було введене в експлуатацію. Головний колективний герой фільму — "Чорнобривці", профспілковий хор ІФТКЕ (Івано-Франківськтеплокомуненерго), який проводить репетиції просто на виробництві й виступає на різних заходах. Але опалювальний сезон вносить корективи у графік репетицій. Трудовий колектив намагається полагодити застарілі комунікації, доки розгнівані споживачі штурмують "гарячу лінію". Попри важкі умови праці й мізерні зарплати, комунальники змогли зберегти душевне тепло та психічне здоров'я, і це, не в останню чергу, завдяки співу, який лунає в ІФТКЕ останні 15 років. 

— Надю, твій фільм "Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго" — особистий, але в ньому ти уникаєш прямої розповіді про свою родину, уникаєш акцентів на цьому. Чому так?

— Автодокументалістика — не моє. І тут я могла б себе похвалити, сказавши, що не така вже я нарцисична натура, не більше зациклена на собі, ніж на інших людях, і в цьому є певна дорослість. Проте, з іншого боку, можна сказати, що я недостатньо смілива.

Справді, мій фільм — це дослідження світу моїх батьків, бабусь і дідусів. Вони мене народили й виховали, а потім — я поїхала в Київ, затусувала з богемою, відірвалася від їхнього кола. Вся моя сім'я — інженери, вони були класними спеціалістами, а потім розвалився Радянський Союз, а вони залишилися тими самими. Вони борсалися все життя і продовжують борсатися, щоб вигребти на нормальний його рівень, і не завжди їм це вдається. І я зрозуміла, що все це на мене впливає. Ігри в буржуазність відвалюються від мене, я не можу бути такою вальяжною і такою full of yourself, бо знаю, з якої я сім'ї. Крім того, це дуже трагічно — що відбувається з людьми праці, вся ця трудова міграція, і просто в певний момент я більше не змогла вдавати, що цього немає. 

— Як ти особисто сприймаєш Івано-Франківськтеплокомуненерго як об'єкт, і з яким настроєм перебувала на території цього великого комунального підприємства?

— Для мене це приклад розсинхроненості, машини часу і взагалі іншої темпоральності. Ми живемо тут, у Києві, в одному часі, і він плине з певною швидкістю, а це — просто інший світ, артефакт з іншої епохи, який чудесним чином не тільки вцілів, а й продовжує функціонувати. Наша постмодерність дуже фасадна, бо нам усім потрібне тепло вдома, і це тепло постачається не з креативних індустрій, і не Ілон Маск його нам подає, а ось такі живі люди, як у моєму фільмі. І мені просто цікаво, як досить різні темпоральності можуть вживатися в одній соціальній тканині.

— Ваш скандал із Мінкультом — це теж контакт із іншою темпоральністю? (У січні 2018 року фестиваль "86", однією зі співзасновниць якого є Надя Парфан, виграв грант на 500 тис. грн. Щоб отримати державні кошти, команді фестивалю довелося місяцями змагатися з бюрократією і навіть спробою хабарництва. Після того, як організатори фестивалю надали публічного розголосу цьому фактові, державний грант був виплачений у повному обсязі. — М.Б.) 

— На якомусь метарівні — звісно, так. Ми розпрощались із Радянським Союзом, ми вже тридцять років — незалежна країна, у нас — європейський вектор розвитку. Ми це декларуємо, і на якомусь рівні ми все перефарбували, відрубали шматок радянського барельєфа на "Українському домі" сокирами, але фактично залишаємося совковими в багатьох речах. Цей совок надзвичайно глибокий і живучий. У випадку з міністерством для мене це був приклад інституційного сталінізму, як у 1930-х роках, коли було заведено використовувати культуру в пропагандистських цілях, а також це про людей, які там сидять, про їхні цінності. 

— Міністерські чиновники і люди, котрі працюють у Теплокомуненерго, — приблизно в одному й тому самому становищі: і ті, й ті — у пастці застарілої системи, її заручники. Але одні, як ти кажеш, втратили чуйність та людяність і у своїх вчинках керуються цінностями зразка доби сталінізму, а інші, попри важкі умови праці, зберегли душевне тепло й гуманізм. Як ти пояснюєш цю відмінність?

— Комунальники — з тієї ж категорії людей, що вчителі й лікарі. Наприклад, на ІФТКЕ затримують заплати з серпня. А зарплати в них, у середньому, по 7 тисяч гривень. Я запитую у своєї мами, яка там працює: чого ви не страйкуєте? А вона мені каже: "Розумієш, від нас залежить опалення всього міста". Ми забуваємо, що тепло — це базова потреба людини, як їжа, сон. Тобто вони не можуть страйкувати, бо усвідомлюють, що на них — велика відповідальність, і вони мовчки її несуть. 

З іншого боку, комунальники — це такі мученики, люди без привілеїв, їхній середній вік — 55+, на теперішньому ринку праці це люди, фактично, позбавлені інших можливостей для працевлаштування. Моя мама все життя працює в ІФТКЕ. А ще — вона робить просто божественний сирник, і всі, хто його коли-небудь куштував, були в ульоті. Я кажу: "Мамо, ти просто робиш тричі на тиждень сирник і заробляєш стільки ж, скільки в Теплокомуненерго". Але моя мама занадто довго працювала у бюджетній сфері, тому вона не може взяти й стати підприємцем, для цього потрібен інший ментальний ресурс. Тому комунальники просто терплять і роблять те, що повинні. 

А в міністерстві на середньому й низовому рівнях сидять такі пристосуванці, опортуністи. Вони просто спостерігають за тим, що країна змінюється, змінюються очільники міністерства. Їх давно можна було б замінити, але раніше це нікому не було потрібно, культура розглядалася за залишковим принципом. Політикам було не до культури, бо вони не розуміли, в чому суспільна цінність культури. Але я не виключаю, що новий міністр може це все змінити. 

— Повернімося до твого фільму. Мені цікаво, наскільки велика різниця між тією історією, яку ти пітчингувала, і тією, яка, в результаті, вийшла на екран?

— На початку ми фільм пітчили як комедійний, а вийшов він трагікомічним. У документальному кіно сценарій пишеться тричі: вперше — коли ти досліджуєш і придумуєш свою історію, вдруге — коли, власне, знімаєш, і твоя задумка зіштовхується з реальністю, і втретє — під час монтажу. Тому між історією на пітчингу та реальною роботою завжди є багато відмінностей, і це нормально. 

Крім того, під час пітчингу я говорила про таке галицьке явище як вуйкізм. Можна сказати, це певний гендер, це субкультура. Вуйко — чоловік переважно у віці 55+, він одружений, має велику родину. Дружина добре за ним доглядає, тож вуйко часто вгодований, має свій фешн, свій стильок, свою тілесність, носить камізельки, гарно випрасувані сорочки. І вуйкізм — також про гідність. Ось у Києві, наприклад, я не так часто бачу чоловіків, які б нагадували мені вуйків, тут чоловіки такого віку часто занехаяні. Вуйкізм певною мірою втілився в наших головних героях, в Іванові Васильовичу та Іванові Івановичу, які мають таку виразну чоловічу фактурність. Іван Васильович розповідав, що його дружина прийшла на прем'єру фільму в Івано-Франківську й потім сказала: "Ти вже застарий для того кіна!" Це такий класний флірт між людьми старшого покоління, і навіть ті, хто нічого не знає про вуйків, під час перегляду фільму зчитують це візуально, тож можна сказати, що я популяризую деякі зразки галицької культури.

— Що з того, чого тебе вчили у Школі Анджея Вайди, тобі справді знадобилося під час роботи над "Співає ІФТКЕ"? (У 2014–2015 роках Надя вивчала документальну режисуру в Кіношколі Анджея Вайди у Варшаві. — М.Б.) 

— Знаєш, я зараз читаю в соцмережах чимало відгуків на мій фільм, і люди часто дивуються: як може бути такою художньою документальна робота? Напевно, це польський вплив, тому що більшість польських документальних фільмів дуже художні. У нас тривалий час (а може, й досі) була популярною російська режисерка й педагог Марина Разбєжкіна, саме з нею пов'язане так зване разбєжкінське кіно, зазвичай воно трошки трешове, коли знімають з рук, зображення місцями нечітке, звук не завжди добре чути. Це повна протилежність польській традиції. 

Я особисто не поділяю кіно на ігрове й документальне, для мене є просто мистецтво, просто кінематограф. 

Ще одне — час. Мені потрібна тривалість, я не можу зробити кіно швидко. І я не вірю, що можна швидко зробити якісне документальне кіно. Над "Співає ІФТКЕ" я працювала три роки, з яких два пішло на зйомки. І це не так і багато. Знову ж, хтось пише в соцмережах: "Актори такі органічні!" Доводиться пояснювати, що це не актори. А ті, хто розуміє це, — питають, як ми добилися від наших героїв такої органічності. Вона "добивається" часом, тривалістю роботи, зануренням у матеріал. Просто в Україні майже все, що робимо, — ми робимо наспіх і нахрапом, бо в нас нестабільна ситуація, завтра можна померти, тому таке відчуття, що весь час треба поспішати.

Десь серед відгуків я побачила такий: це дуже класний фільм, навіть незважаючи на те, що в нього немає сюжету. Як це — немає сюжету?! Як на мене, у фільмі кілька виразних сюжетних ліній, причому сам фільм складений як певна сюжетна поліфонія, і це, до речі, суперечить методам, яких нас навчали в Школі Анджея Вайди. Але багато хто закінчує цю школу й починає займатися символічним батьковбивством, роблячи саме таке концептуальне сюжетно-поліфонічне кіно. 

— "Нашо це знімати?" — типове питання, яке чують на свою адресу автори документального кіно. Мовляв, життя й так бентежне, навіщо показувати на екрані не найкращі його сторони? І справді, навіщо ти докладно показуєш занедбану інфраструктуру Теплокомуненерго та його працівників?

— Проста відповідь: тому що на одне у тебе всередині щось вмикається, а на інше — ні. Якщо ж спробувати поколупатися, то можу сказати, що особисто у мене є втома від сучасних героїв. Кіно розділилося на Голівуд із його спецефектами й супергероями, що є вигадкою, відірваною від життя. Для мене кіно — гуманістичне мистецтво, яке ставить людину в центр, цікавиться питаннями: хто така людина, як вона живе своє життя? Ти маєш подивитися на екран і впізнати там себе. А на екрані — засилля спецефектного життя. 

А другий екстремум — наш, локальний, я маю на увазі наше кіно патріотичного спрямування. Може, теоретично воно могло б бути дуже непоганим, але вийшло так, що все підкоряється канону героїзації. Має бути герой, який доблесно робить якийсь вчинок, наприклад вирішує йти в АТО рятувати Україну. А насправді — це не вся правда, бо цей герой повертається з ПТСР, його дружина не знає, що з ним таким робити, і героєм є не так він (не применшуючи всіх його подвигів), як та ж таки дружина, що веде його потім до психотерапевта і розрулює сімейні проблеми. Але про цю жінку кіно не знімають. Будні — це і є життя, і в ньому й полягає весь героїзм, а сліпа віра в героїв — небезпечна. Одне слово, мистецтво має виховувати критичне мислення до реальності, допомагати її рефлексувати, а не лише давати можливість відриватися від цієї реальності.

Я вважаю, що комунальники — це і є справжні герої. Зараз усі побігли дивитися й читати про "Джокера" та соціально-політичний контекст Нью-Йорка 1980-х. Почитайте краще про український контекст! Це якийсь глобальний емоційний капіталізм, у якому ми виступаємо в ролі ринку збуту. Нам привозять аудіовізуальний продукт (наприклад, фільм "Джокер"), ми його купуємо. Я нічого проти нього не маю, але він не про нас, а тим часом у нас є свій контекст, який ми звикли ігнорувати. 

— Часто документальний фільм істотно впливає на реальність. Чи впливає на реальність твоє кіно?

— Насправді я дуже давно знайома з нинішнім мером Івано-Франківська. На своєму рівні він нас навіть підтримував, зокрема коли мені під час зйомок треба було дізнатися дату початку опалювального сезону. Міська рада посприяла тому, щоб фільм вийшов в Івано-Франківську в прокат, бо доти наш фільм не хотіли брати для показів, пояснюючи тим, що всі сеанси вже розписані. Мер прийшов на прем'єру нашої картини, взяв слово і сказав щось таке, що можна перекласти як "Чуваки, це трохи жесть, але я про неї знаю". Надалі я маю намір стежити за розвитком ситуації.

— Своїм фільмом ти пропонуєш певну рефлексію про життя комунальників. Цікаво, як вони сприйняли твоє кіно і цю твою рефлексію, які емоції вона в них викликала?

— "Всьо як в життю", — сказала одна з наших героїнь. Вони відзначили реалістичність картинки і згодні з моїм баченням. Вони розуміють, що працюють в умовах занепаду. Критикували мене за те, що у фільмі мало хору, їм хотілося б більше. 

Чесно кажучи, я переживала, чи сприймуть вони мою іронію. Виявилося, що так. І це дуже круто, що, попри всі несприятливі умови, ці люди самоіронічні й не втратили гідності. 

— Чому варто подивитися твоє кіно?

— Тому що всім нам потрібне тепло, тому що в нас усіх є базові потреби. Це фільм, який стосується всіх нас. Це фільм про покоління і про взаєморозуміння між ними, тому на перегляд можна і треба йти зі своєю мамою, з татом. Цей фільм може стати місточком між різними поколіннями, які люблять одні одних, але не дуже розуміють. До того ж ми всі маємо справу з комунальним сервісом, кожен хоч раз телефонував в аварійну службу. І я сподіваюся, що після перегляду багато хто змінить своє ставлення до тих, кому він телефонував сваритися за холодні батареї. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №42, 9 листопада-15 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво